2. Проблема морального зла

Зло – суть негативного явища чи процесу. Однак воно в своїй природі розмаїте. Вирізняють моральне зло й антиблаго, котрі співвідносяться між собою як добро та благо. До анти-блага належить фізичне, соціальне й інше зло, що не залежать від людини. Моральне зло є наслідком свідомого волевияв­лення суб'єкта дії. Заподіяти навмисну шкоду, обманути, пограбувати - ось прояви морального зла.

Моральне зло є сутність того, що намагається подолати чи виправити мораль (це стосується відчуттів, поглядів, намірів, вчинків, рис, характерів). Це відрізняє моральне зло від антиблага. Зокрема, моральним злом є війна, антиблагом -стихійне лихо (тайфун, повінь).

Які ж причини походження морального зла?

Сьогодні вважають, що причина морального зла - слабкість людини, що певною мірою підтверджується. Наприклад, соціальна невизначеність, нездатність адаптуватися в соціумі чи невдачі породжують в людині заздрощі, котрі стимулюють до злих дій. Проте це не однозначно так, адже кожного по життю спіткають невдачі, проте не кожен звертається до морального зла.

В історії філософської та етичної думки були різні спроби пояснити причини морального зла.

Існувало кілька теорій, згідно з якими зло субстанційно присутнє в бутті. Так, в період Античності злом вважалися:

- хаос як альтернатива впорядкованому космосу (досократики);

- матеріальний (чуттєвий) світ, який існував поряд із ідеальним (реальним) (Платон).

Визнання за злом власної субстанції сприяло тому, що силу зла вважали непереможною. Тож ні зовнішні сили, ні намагання людей йому запобігти чи знищити його не могли.

Починаючи від християнства, європейська етика Середньо­віччя (Т.Аквінський), Відродження та Нового часу (Б.Паскаль, Г.Лейбніц, І.Кант, Ф.Шеллінг) природу зла вбачала в людській волі.

Наприклад, згідно з християнською доктриною, причиною зла є навмисне відхилення людини від Божественного порядку, що проявляється в людській гордині. Сакральна нумерологія середньовічного католицизму визначила сім смертних гріхів людини як результат прояву зла: гординя, жадоба, хіть, заздрощі, череволюбство, гнів і смуток. Ці риси, що характеризують зло, вважалися основними в усіх християнських культурах.

Для І. Канта ж, аморальність (зло) - це не наслідок онто­логічної недосконалості, а помилкове застосування свободи. Людині притаманна вроджена недосконалість (слабкість, нечистота серця), але власне моральне зло - це свідоме спо­творення природних тваринних або людських задатків. Спо­творення прагнень до самозбереження, продовження роду і спілкування веде до тваринних пороків, череволюбства, хіті та дикого беззаконня; самозакоханість - до диявольських пороків заздрощів, невдячності та злорадства.

Спробуймо розкрити зміст морального зла. Можна уявити зло як окрему силу. Так вирішувала проблему морального зла давня культура. Вона знаходила йому втілення в міфологічних образах (Анхра-Майньо - в зороастризмі, Мара - в буддизмі, Сатана - в християнстві). Це синтетичні образи, що втілювали весь мислимий людиною комплекс зла, результатом діянь яких було перешкоджання життю людини, природі.

Однак зло має конкретні вияви. Ще давні філософи пробували їх визначити. Скажімо, в Сократа зло зводилося до незнання, хибності, неуцтва. Сьогоднішня ж культура нестачу інтелектуаль­ного розвитку не зводить до моральних характеристик.

За Аристотелем, зло проявляється як: 1) звірство (відсутність в душі людини розумного впорядкувального принципу); 2) нестриманість (слабкість душі, нездатність протистояти труднощам); 3) гріховність (душевна порча). Ознакою зла є як надмірність, так і недоліки, оскільки вони порушують міру. Зокрема, гріховність як надмірність - це наглість (невиправдане посягання на більш високу гідність); гріховність як недолік - це підлість (ница непостійність душі). Бути злим, за Аристотелем, означає підніма­ти себе до демонічного рівня чи опускати до тваринного.

В Аристотеля класифікація та визначення форм зла є дещо узагальненим і алегорізованим. Вони в нашій уяві більш конкретизуються. Нині визначають такі прояви зла (вади) -жорстокість, ворожість, обман, боягузтво, лицемірство, заздрощі, помста та ін. Однак завершеності цей перелік не може досягти. У кожній конкретній ситуації злом можуть виявлятися все нові й нові вади (навіть творчість може містити елемент зла).

Сучасний вітчизняний дослідник А.Скрипник визначив дві головні "протоформи" зла - ворожість і розпущеність. Відмінність їх полягає в такому:

Ворожість	Розпущеність
• це таке панування суб'єкта над навколишнім світом, таке його використання, котре завдає світові шкоди, призводить до його руйнування та загибелі;	це підпорядкування суб'єкта зовнішнім обставинам і власним схильностям, яке веде до пере­творення самого себе на пасивний предмет докладання стихійних сил, на простий засіб задоволення чиїхось примх і в результаті веде до деградації цього суб'єкта, руйнування його фізичних або душевних рис;
народжується з активного самоствердження за рахунок інших;	народжується з небажання чинити опір зовнішньому тискові й опанувати власні схильності;
реалізується в гніві, нена­висті, агресивності, жорстокості.	• реалізується в легкодум­ності, боягузтві.

Зло переживається через біль, страждання та похідні від них емоції - страх, гнів, образу тощо. Філософ Нового часу Дж. Локк вважав, що злом є "те, що здатне завдавати нам або збільшувати якесь страждання".

Зустріч зі злом - це нелегкі випробування для людини, адже зло стимулює людину до деструктивних переживань і дій - розпачу, агресії, злоби, помсти та ін. Проте людина завжди має пам'ятати, що моральне зло як породжується її внутрішнім світом, так і нею долається. Подолання сили зла досягається, переважно, духовними зусиллями людини.