3. Економічна система монополістичного капіталізму

Сутність монополістичного капіталізму. Законо­мірності виникнення монополій. Концентрація і централізація капіталу. Ефект масштабу. Акціо­нерні товариства (корпорації). Проблеми макси­мізації прибутку монополіста.

Сутність монополістичного капіталізму. Монополістична ста­дія у розвитку капіталізму скоріше є теоретичною гіпотезою в тому сенсі, що чистого монополістичного капіталізму ні в якій країні капіталістичного світу не було. Проте очевидно, що була тенденція до створення такої специфічної економічної системи капіталістичної формації на рубежі ХІХ—ХХ ст.; це дає підстави спеціально розглядати і вивчати даний етап у розвитку капіталізму в розвинутих країнах, особливо таких, як США, Канада, країнах Західної Європи — Великобританії, Німеччині, Франції, Італії та ін.

Монополістичний капіталізм — це економічний лад із системою великих і надвеликих підприємств, що уклали одним з одним різного роду угоди чи союзи, і як монополії займають панівне становище в економіці та ринках недосконалої конкуренції; стадія у розвитку капіталізму.

Вільна конкуренція між десятками і сотнями більш-менш рівноцінних капіталістичних підприємств поступилася місцем пануванню небагатьох сотень великих підприємств та різноманітних їх об’єднань, союзів чи угод, які зосереджують у своїх руках знач­ну частку суспільного багатства і виробничих ресурсів.

За монополістичної стадії капіталізму зберігається монопсонія на ринку праці, оскільки суб’єкти праці залишаються неорганізованою силою і не захищаються державою.

Фінансова олігархія. Панування фінансово-монополістично­го капіталу в капіталістичній економіці уособлює фінансова олігархія. Це — капіталістична еліта, до якої належить верхівка монополістичної буржуазії, а також провідні менеджери найбіль­ших корпорацій.

Представники фінансової олігархії є найбагатшими людьми капіталістичної країни. Відповідно, і їхні доходи є найбільш високими у країні і світі. Для фінансової олігархії принципове значення має володіння не тільки величезними грошовими ресурсами, а й великими пакетами акцій провідних корпорацій. Це забезпечує представ­никам олігархії велику економічну владу, дозволяє через систему участі управляти гігантськими капіталами. Зростає роль у структурі фінансової олігархії провідних менеджерів великих корпорацій, оскільки неухильно зростає їх роль у корпорації.

69.Державне регулювання зовнішньої торгівлі

Зовнішня торгівля є історично першою і найважливішою формою (видом) зовнішньоекономічної діяльності. її швидкому зростанню сприяв активний розвиток транспорту, зв´язку, інформаційних комунікацій, зниження митних зборів, зміни політичного характеру.

Зовнішня торгівля - це система економічних відносин між країнами, основна мета якої полягає у ввезенні та вивезенні товарів і послуг. Об´єктами зовнішньої торгівлі є товари:готова продукція, сировина, напівфабрикати; продукти інтелектуальної власності: патенти, ліцензії, фірмові знаки та ін.; послуги: міжнародний туризм, транспортні, страхові, посередницькі, будівельні операції тощо.

Зовнішня торгівля дає країнам можливість спеціалізуватися на тих видах діяльності, в яких вони мають порівняльні переваги; підпорядковує вітчизняних виробників здоровій дисципліні; зумовлює вищу продуктивність праці.

Зовнішня торгівля сприяє найповнішому задоволенню потреб населення і суспільства в цілому, підвищенню конкурентоспроможності національної економіки; підвищує рівень життя населення країн, які беруть участь в її здійсненні. На ефективність зовнішньої торгівлі впливає політика країни щодо умов її проведення та використовуваних інструментів регулювання .

Інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на митні та немитні. Серед них розрізняють ті, які стимулюють експорт - прямі та непрямі експортні субсидії, й ті, що обмежують імпорт - мито, квоти, ліцензії тощо, тобто торговельні обмеження.

В зовнішньоторговельній політиці виділяють дві форми - протекціонізм і фритредерство (вільна торгівля).

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень.

Політика вільної торгівлі не передбачає державного втручання в товарообмінні процеси. Експортно-імпортні операції регулюються ринком на основі попиту і пропозиції. Вона стимулює конкуренцію, сприяє поліпшенню якості товарів і послуг, спонукає до оптимізації цін.

Світова практика господарювання засвідчує, що, як правило, сьогодні країни прагнуть проводити гнучку політику зовнішньої торгівлі, яка поєднує елементи протекціонізму та вільної торгівлі.

Поширеним знаряддям протекціонізму є мито - податок, який накладається на кожну одиницю товару, який ввозять в країну.

Мито виконує захисну та фіскальну функції. Воно призводить до подорожчання імпортних товарів, внаслідок чого при рівних умовах вітчизняні товари мають переваги у ціновій конкуренції. Розрізняють адвалерне, специфічне та комбіноване (за способом обчислення); експортне, імпортне, транзитне (за характером об´єкта) мито .

Захисне мито призначене для захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції. Фіскальне мито застосовують до продукції, яка не виробляється в країні. Його метою є забезпечення надходжень до державного бюджету.

Політика протекціонізму реалізується шляхом квотування і ліцензування

Квотування означає обмеження кількості або сумарної вартості конкретних експортно-імпортних товарів. Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється через її ліцензування - видачу дозволу на експорт-імпорт обмеженого обсягу і переліку продукції та забороняє неліцензовану торгівлю. Якщо квота вичерпана, то припиняється експорт-імпорт товарів. У стримуванні зовнішньої торгівлі квоти на імпорт є більш ефективним інструментом, ніж мито. Водночас імпортні квоти можуть супроводжуватися більшими втратами порівняно з митом, особливо якщо квота, обмежуючи цінову конкуренцію, сприяє монополізації національної економіки. Окрім того, видача ліцензій може спричиняти корупцію в країні.

Важливим інструментом зовнішньоторговельної політики є експортні субсидії - пільги, які надаються вітчизняним експортерам для стимулювання вивозу товарів за кордон. Експортні субсидії сприяють зменшенню цін на продукцію, яка продається на зовнішніх ринках, та фінансовій стійкості виробника. Експортні субсидії здійснюються у формі виплати дотацій, а також пільгового оподаткування, кредитування, страхування. За оцінками фахівців, експортні субсидії не перевищують 1 % вартості експорту, тому вони суттєво не впливають на світову торгівлю. Незважаючи на це, COT забороняє їх використання.

Політика протекціонізму передбачає застосування й такого інструмента конкурентної боротьби на світових ринках, як демпінг - встановлення експортером упродовж певного часу нижчих цін на окремі види продукції, ніж середньосвітові або внутрішні.

За правилами COT, країна-імпортер може запроваджувати антидемпінгове (компенсаційне) мито, якщо доведено застосування демпінгових цін.

Деякі країни використовують таку форму регулювання зовнішньої торгівлі, як добровільне обмеження експорту, з допомогою якого уникають антидемпінгових розслідувань, торговельних обмежень та інших адміністративних стягнень.

У державному регулюванні міжнародної торгівлі використовуються немитні інструменти, з допомогою яких обмежується імпорт у країну та стимулюється експорт. До них належатьвисокі стандарти якості товарів, санітарні обмеження, митні процедури, торговельне ембарго.

Торговельне ембарго - це урядова заборона ввезення на територію країни (або вивезення з певної країни) товарів, яка вводиться, як правило, з політичних міркувань.

Всі країни залежать від зовнішньої торгівлі, однак для різних країн у зв´язку з різною ресурсозабезпеченістю, місткістю внутрішнього ринку, ця залежність є неоднаковою. Частка експорту у ВВП розвинутих країн коливається в межах 10-70 % (у США - 12%, Канаді - 40%, Нідерландах - 56%, Бельгії - 73%). В Україні цей показник у 2001 р. складав 49,5 % .

Входження України у світову економіку виявилося болісним і тривалим. Наша країна залишається експортером переважно сировини та напівфабрикатів. У розвитку зовнішньоторговельної діяльності України можна виділити декілька етапів. На першому етапі відбувалася лібералізація зовнішньої торгівлі, яка забезпечила збільшення експорту товарів і послуг. Однак його зростання відбувалося на фоні зниження внутрішнього споживання та реального ВВП, тобто експортний потенціал втрачав внутрішню економічну опору, окрім того, поглиблення економічної кризи в пострадянських країнах зумовило різке обмеження доступу вітчизняної продукції на ринки цих країн, посилення залежності від критичного імпорту паливно-енергетичних ресурсів. Вітчизняні виробники шукали виходи на нові ринки.

Ситуацію погіршила економічна криза 1997-1999 pp. Значно скоротився попит на основні статті українського експорту - продукцію металургійного комплексу. Зовнішньоторговельний оборот скорочувався.

З 1999 р. в Україні фіксується позитивне сальдо в зовнішній торгівлі і спостерігається позитивна динаміка її обсягів

Товарна структура зовнішньої торгівлі України протягом останніх років практично не змінилася. Провідні позиції в українському експорті належать металопродукції (44 % експорту), товарам хімічної промисловості (22%). В той же час географічна структура зазнала суттєвих змін. Вектори товарних потоків переорієнтувалися з пострадянських країн на інші регіони світу. Так, у 1999 р. частка експорту в країни СНД становила 34 %, тобто майже вдвічі менше, ніж у 1992 р., а у 2001 р. скоротилася до 28 %.

Спостерігається динаміка і в імпорті товарів при незмінній його структурі. Енергетичний імпорт становить 47 % загальних обсягів імпорту, суттєво скоротився неенергетичний імпорт.

Зниження обсягів імпорту було наслідком впроваджених заходів тарифного регулювання щодо більшості товарів, які в достатній кількості можуть вироблятися в Україні. На думку фахівців, загальні обсяги імпорту досягли того рівня, який дає змогу задовольнити мінімальні потреби держави.