84.Міжнародні валютні відносини.

Міжнародні валютиі відносини — сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку національних та світових валют, поступової інтернаціоналізації товарно-грошових відносин і зв'язків у межах світового господарства.

Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виокремлюють також міжнародну (регіональну) валютну систему, яка є проміжною між цими формами.

Національна валютна система.

Першими виникли національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин національних країн, закріплених у національному валютному законодавстві, де передбачено порядок введення, виведення переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, операцій із зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародним туризмом та ін.

Елементами національної валютної системи є національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти та золота, умови конвертованості валюти, валютні обмеження та їх форми і методи, механізм використання кредитних міжнародних розрахунків, система валютного регулювання та ін. Національна валютна система органічно пов'язана з внутрішньою кредитно-фінансовою системою. З урахуванням наступної еволюції національних валютних систем в межах світового господарства міжнародні валютні відносини можна визначити як процес інтернаціоналізації таких систем в цілісну світову валютну систему.

Світова валютна система.

Наприкінці XIX ст. на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку, поширення золотого стандарту виникла світова валютна система. її особливостями були наявність стабільних золотих валют та інших міжнародних ліквідних ресурсів у більшості розвинутих країн, чіткий механізм визначення взаємних фіксованих валютних паритетів і курсів, міжнародний валютний ринок, узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські перекази) та золота. Золото виконувало всі функції грошей, що забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу між країнами, необмежений обмін національних валют та ін. Ця система була закріплена у міждержавних угодах.

За цих умов різниця між міжнародною та національною валютними системами полягала здебільшого в тому, що золото як засіб платежу на світовому ринку приймалося на вагу, а валютний курс національних паперових грошей визначався за співвідношенням їх золотого змісту, який встановлювала держава. Країни повинні були забезпечувати стабільне співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, вільний експорт та імпорт золота (так ліквідовувалося пасивне сальдо платіжних балансів). Завдяки цьому забезпечувалась повна конвертованість світових грошей, сталість їх купівельної спроможності та валютних курсів, стабільність світових цін. Адже за золотого стандарту реалізація товарів здійснювалась за цінами, які у середньому відповідали вартості цих товарів, а золото, маючи власну вартість, було важливим фактором ціноутворення.

На якісно новому рівні ця система почала функціонувати на початку 20-х років XX ст. в окремих розвинутих країнах, а у 1936 р. Франція відмінила золотий стандарт, що скасувало співвідношення валют паритетів.

Під час Другої світової війни традиційна система світової торгівлі і валютних відносин зазнали істотних змін, що прискорило перехід до нового етапу еволюції світової валютної системи. Нові положення формування і функціонування валютної системи були юридично закріплені на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р. Основними елементами цієї системи є:

1) золотодоларовий стандарт, за якого Міністерство фінансів США гарантувало іноземним центральним банкам чи урядам обмін доларів на золото (тобто наявність зовнішньої конвертованості лише у доларах). Це означало, що зв'язок інших валют із золотом здійснювався опосередковано через американський долар, тобто він був знаком золота, формою світових грошей;

2) фіксація ринкових курсів валют у межах не більше 1 % в обидва боки (±1) від золотих або доларових паритетів. За цих умов валютні курси встановлювались за масштабом цін;

3) прирівнювання долара до золота на основі фіксованої ринкової ціни за золото (офіційна ціна однієї унції (31,1г) золота становила 35 дол., а вміст долара дорівнював 0,88 г золота), але вільні (приватні) купівля-продаж золота були заборонені і могли здійснюватись лише центральними банками за фіксованою ціною;

4) взаємна оборотність усіх валют, зобов'язання домагатися її.

Органом валютного регулювання став Міжнародний валютний фонд (МВФ). Майже три десятиліття ця система працювала ефективно, а долар США надійно виконував функцію міжнародного засобу платежу і резервної валюти. Конвертованість долара, штучно занижена ціна золота забезпечували і стимулювали США до його нагромадження. У 1949 р. США мали приблизно 22 тис. тонн золота (майже 70 % офіційних запасів золота капіталістичних країн). У 1950 р. золотий запас США в 7 разів перевищував доларові активи. Більшість країн у 50-ті роки не бажали і не могли пред'явити значних сум доларових активів для обміну на золото. Крім того, США охоплювали велику частку світової торгівлі й експорту капіталу, мали тривалий час позитивне сальдо платіжного балансу. Ця ситуація почала змінюватись наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. у зв'язку з посиленням економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, нереальністю офіційної ціни золота (у 1973 р. вона становила 42,22 дол. за унцію, а ринкова — 112), наростанням дефіциту державного бюджету США та платіжного балансу тощо. У 1971 р. золоті запаси скоротилися до 10,5 млрд дол. і становили лише 22 % доларових активів. Інші країни відмовлялися від долара (він переповнював міжнародний платіжний обіг), вимагаючи його обміну на золото як стійкішу валюту. Тому було скасовано обмін доларів на золото для іноземних урядів і центральних банків, що спричинило крах золотодоларового стандарту. Отже, першою закономірністю еволюції світової валютної системи є її поступова демонетизація і послаблення ролі американського долара.

У 1969 р. країни-члени МВФ домовилися про створення міжнародної грошової одиниці СДР (спеціальні права запозичення), у 1970—1972 рр. її було емітовано, розподілено на суму 9,3 млрд дол. і зараховано країнами у свої резерви. У 1979—1981 рр. випущено СДР ще на 12 млрд дол. і розподілено пропорційно до квот країн у МВФ, а 5,4 млрд одиниць із загальної суми залишились у МВФ. Співвідношення СДР з валютами інших країн почало визначатися на основі взаємних курсів валют п'яти країн (США, Японії, ФРН, Англії, Франції), співвідношення попиту і пропозиції (тобто "плаваючих" курсів) і отримало назву "кошика валют".

У 1976 р. у Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ оголосили про перехід до якісно нової світової валютної системи, основою якої є такі принципи:

1. Перехід до "плаваючих" курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів) на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу

2. Юридично закріплений процес демонетизації золота, скасування офіційної ціни на золото та фіксація золотого вмісту національних валют (золотих паритетів), відсутність будь-яких обмежень для його приватного використання, відсутність регулювання з боку вільного ринку золота держави та міжнародних економічних організацій, що означає перетворення золота на звичайний товар

3. Посилення міждержавного валютного регулювання, в тому числі через МВФ, вплив на механізм "плаваючих" курсів, що є водночас другою закономірністю світової валютної системи

Ці функції частково (під приводом надання кредитів тощо) здійснюються і щодо України. МВФ приділяє значну увагу регулюванню процесу пристосування національних економік до умов поглиблення інтернаціоналізації продуктивних сил і економічних відносин, 3 1985 р. розвинуті країни офіційно практикують одночасні зміни облікових ставок центральних банків.

Отже, третьою закономірністю світової валютної системи є виникнення та еволюція колективних валют, окремі з яких все більше конкурують з американським доларом, передусім євро (з його запровадженням ЕКЮ перестав діяти), яка у 2004 р. була дорожча, ніж долар США.

85.Закон вартості означає обмін еквівалентів,тобто обмін товарів та послуг між виробниками та їх купівлю на ринку відповідно до суспільно необхідних витрат на їх виготовлення.

Функції закону вартості:

1. Стихійне регулювання товарного виробництва, тобто регулювання простого і капіталістичного виробництва в поєднанні із законами відповідності виробничих відносин;

2. Руйнівна сила стихійного розвитку продуктивних сил . Дія закону змушує товаровиробників упроваджувати нову техніку, розширювати масштаби виробництва;

3. Основа диференціації товаровиробників.За товарної форми виробництва товаровиробники змушені постійно вдосконалювати техніку, поліпшувати якість продукції.

У сучасних умовах цей процес стосується дрібних, середніх і навіть великих фірм.

Основні ознаки закону вартості та його функції зазнають якісних змін в процесі еволюції економічної системи.дія закону вартості разом із іншими факторами сприяє формуванню ринкової економіки та її еволюції.

Теорія вартості:

Трудова теорія вартості – ця теорія була першою з різноманітних теорій і концепцій вартості.Згідно з нею основу та величену вартості товарів і послуг формують витрати суспіль необхідної праці на їх виробництво.

86.Найбільш глибоко обґрунтував необхідність державного впливу на економіку англійський економіст Джон М. Кейнс. У 1936 р. він опублікував працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», що в ній чітко окреслив коло специфічних макроекономічних проблем, запропонував засадні принципи методології та методики їхнього аналізу, сформулював завдан­ня економічної політики держави.

Державне втручання в економіку, державна економічна політика, державне управління економікою

З'ясування ролі держави в економіці є предметом багатьох економічних наук. Для визначення її ролі в економічній лі­тературі використовуються різні терміни«державне втручання в економіку», «дер­жавна економічна політика», «державне втручання в економіку», «дер­жавна економічна політика», «державне управління економікою» та ін.

Найменше відповідає сутності явища такий поширений тер­мін, як «державне втручання в економіку». Він породжує уяв­лення про насильницьке втручання, навіть з добрими наміра­ми, однієї самостійної системи (держави) в іншу, як хірургічне втручання в організм людини. Насправді держава є не зовніш­ньою системою щодо економіки, а її складовою частиною.

Економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка включає соціальний, гуманітарний, оборонний, еколо­гічний та інші напрямки. Якою б не була державна політика за своїми напрямами, характеристиками та пріоритетами, вона має бу­ти комплексною, охоплювати всі сфери суспільного життя. Навіть ті, хто визнає базисний характер економіки, не заперечують велико­го впливу на неї політичних, соціальних, моральних, духовних, пси­хологічних та інших факторів. Забувати це — значить позбавляти себе можливості ефективно впливати на економічні процеси.

У правовому суспільстві утвердження й забезпечення прав людини є головним обов'язком держави. Кожна людина вільна у виборі економічних, політичних, соціальних інтересів та за­собів їх задоволення в межах існуючого законодавства. На відміну від громадянського суспільства, де скільки людей, стільки й інтересів, держава — одна. У державі не може бути «багато політик», шарахання в різні боки, служіння то тим, то тим інтересам. Засадною основою державної економічної полі­тики мусять бути стратегічні орієнтири, інакше — це вже не державна політика. У державі важливим є момент загального (інтегрованого) інтересу й волі більшості громадян. Для цього державна політика має бути відомою й зрозумілою суспільст­ву, закріпленою законодавче та організаційно.

Існує багато визначень поняття «державна економічна політика». Беручи загалом — це є цілеспрямований вплив на економічні про­цеси на макро- і мікрорівні, створення й удосконалення умов еко­номічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. У багатьох економічних дослідженнях поняття «державна економічна політика» та «державне регулювання економіки» ототожнюються. Однак ближчим до істини буде твердження, що економічна політи­ка є тією засадною основою, що на ній базується державне регулю­вання економіки.

Державне управління економікою — це організуючий і регу­люючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. Основ­ними функціями управління є: організація, планування, регулю­вання, кадрове забезпечення, контроль.

Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об'єкт. Для впливу на нього з метою реалізації потрібних цілей створюється відповідна ор­ганізація. Організація здійснює планування заходів, спрямова­них на досягнення цілей. Коли створено організацію та визна­чено плани її діяльності, встановлюються правила поведінки кожного члена організації в межах планових заходів. Підбира­ється персонал, здатний здійснити намічене. Виникає динаміка управління, яка потребує постійного контролю.

Отже, регулювання є однією з функцій управління. Однак, у наведеному ланцюжку є кілька слабких місць. По-перше, ство­рення спеціальних організацій (державних органів) для керу­вання соціально-економічними процесами негативно впливає на державні фінанси. По-друге, за змішаної економіки вплив на соціально-економічні процеси здійснюється, як правило, за до­помогою непрямих (опосередкованих) методів.

Державне регулювання економіки можна розглядати з теоретичного і практичного погляду. З теоретичного погляду держав­не регулювання економіки (ДРЕ) — це сис­тема знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.

Об'єкти та суб'єкти державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки є складовою частиною процесу відтворення. Його об'єктивна необхідність пояснюєть­ся потребою подолання вад ринкового саморегулювання та ви­конання економічних функцій держави. ДРЕ є чистим суспіль­ним товаром, споживачами якого є всі члени суспільства, суб'єкти господарювання, громадські організації і т. п. Цей то­вар перетворюється у суспільне благо в тому разі, коли державне регулювання забезпечує економічну ефективність і соціальну справедливість.

Останнім часом набув поширення термін «державна регуля­торна політика». По суті, він означає політику у сфері ДРЕ.Конкретні напрямки, засоби, методи, масштаби ДРЕ визнача­ються характером і гостротою соціально-економічних проблем у країні в конкретний період. Тобто ДРЕ має гнучко реагувати на зміни, які відбуваються в економіці.

87.Конвертована валюта, валютні курси і валютна політика
Конвертована валюта — національна грошова одиниця, що має здатність вільно (через купівлю-продаж) обмінюватися на інозем­ні валюти, виконувати функції світових грошей, тобто вільно вико­ристовуватися у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків. Розрізняють дві основні форми конвертованості валю­ти: 1) вільна, або повністю конвертована; 2) частково конвертована. Вільно конвертована валюта — форма конвертованості, за якої кожна особа (фізична й юридична, іноземець і громадянин даної держави) має право обмінювати будь-яку кількість своєї націо­нальної валюти на іноземну валюту такого самого статусу, розра­ховуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використовувати для створення різних фі­нансових активів (цінні папери тощо) і купувати державні та при­ватні цінні папери. Частково конвертована (обмежено конвертована) валюта —- форма конвертованості, за якої допускається лише зовнішня кон-вертованість, тобто вільне використання валюти іноземними осо­бами (юридичними й фізичними) і лише в поточних, а інколи лише у зовнішньоторговельних розрахунках. Неконвертована валюта — національна валюта, щодо якої держа­ва повністю забороняє будь-які операції з її обміну на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених валютних органів. У межах перших двох форм конвертованості, особли­во другої форми (тобто частково конвертованої валюти) доцільно виділити внутрішню і зовнішню конвертова-ність. Зовнішня конвертпованість — такий вид конверто­ваності, коли іноземні держави, підприємства і громадя­ни можуть вільно переказувати свої вклади, зроблені у дану національну валюту. Цей вид конвертованості по­в'язаний з операціями руху капіталів і кредитів. Внутрішня конвертованість означає право підпри­ємств і громадян певної держави вільно купувати інозе­мну валюту для проведення ділових операцій. Ці опера­ції можуть бути як поточними, так і пов'язаними з ру­хом капіталів, кредитів. На відміну від епохи золотого стандарту, коли статус валюти, її конвертованість здебільшого залежали від ве­личини золотого запасу, нині конвертованість визнача­ється насамперед економічною могутністю країни. Характерним у цьому плані є те, що певні валютні обме­ження для своїх підприємств і громадян (зокрема здійс­нювати інвестиції за кордоном) Франція та Італія у пов­ному обсязі скасували лише у 1989 р. Навіть Японія ска­сувала обмеження на експорт капіталу лише у 1979 p., a більшість країн Західної Європи підтримує обмеження на обмін валют та їх вивезення для цілей індивідуального туризму тощо. Враховуючи це, Україна за певних умов може вводи­ти часткову конвертованість. Крім того, членство у МВФ зобов'язує нашу державу вводити певний режим конвер-тованості. Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн. Необхідність визначення валютного курсу зумовлена потребами в обміні іноземних валют на національну при експорті та імпорті товарів і послуг, надходженні капіта­лів та їх переведенні за кордон, наданні міжнародних кредитів, переказі грошових доходів та ін. На валютний курс впливає чимало факторів: стан платіжного балансу, рівень інфляції, співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти, міграція ка­піталів між країнами, політична стабільність, економіч­на кон'юнктура, стійкість валюти і довір'я до неї та ін. Валютний курс відчутно впливає на зовнішньоеконо­мічну діяльність країни, на вибір структури виробницт­ва і споживання, на конкурентоспроможність товарів і послуг на світовому ринку, темпи економічного зростан­ня та ін. Занижений валютний курс порівняно з його купі­вельною спроможністю зумовлює зниження внутрішніх цін країни нижче від світових. Це дає змогу експортерам продукції продавати її за цінами, нижчими від світових, розширювати експорт товарів і послуг і за тих самих сві­тових цін отримувати при обміні іноземної валюти біль­ше національної валюти, а отже і розширювати обсяги виробництва. Занижений валютний курс сприяє притоку капіталу, підвищує вигідність його реінвестицій, але зменшує вигідність вивезення капіталу. Водночас такий курс спричиняє подорожчання ввезення товарів та ім­порт інфляції, збільшує зовнішні борги в іноземній валю­ті й скорочує їх у національній валюті. Валютна політика — сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюються державними органа­ми, центральними банками та міжнародними валютно-фінансови­ми організаціями у сфері валютних відносин і втілюються у валют­ному регулюванні. Валютна політика є складовим елементом державної економічної політики і безпосередньо пов'язана із зов­нішньоторговельною політикою. За термінами проведення розрізняють поточну та дов­готермінову валютну політику. Поточна валютна полі­тика — повсякденне оперативне регулювання діяльнос­ті валютного ринку, її мета — забезпечення нормального функціонування валютної системи (національної та між­народної), підтримання рівноваги платіжних балансів. Довготермінова валютна політика передбачає довго­термінові заходи структурного характеру в поступовій зміні валютного механізму, її найважливішими метода­ми є міждержавні переговори й угоди у межах МВФ, на регіональному рівні (наприклад, у межах ЄС) та прове- дення валютних реформ. Основними засобами валютного регулювання є: 1) без­посередні операції купівлі-продажу іноземної валюти центральними банками (валютна інтервенція); 2) застосу­вання різних прямих валютних обмежень у сфері торгів­лі (скажімо, введення імпортних депозитів); 3) нормуван­ня вивезення валюти для туристів, які виїжджають за кордон; 4) введення обмежень на відплив капіталу і на­віть регламентування імпорту капіталу; 5) політика від­соткових ставок, що впливають на рух валютних ціннос­тей, не пов'язаних з міжнародною торгівлею товарами і послугами.
89.Форми і методи державного регулювання економіки
Структура механізму регулювання. Основними еле­ментами механізму регулювання капіталістичного госпо­дарства, а отже й збалансованості національного ринку в умовах сучасного капіталізму є: 1. Ринкове регулювання. Воно здійснюється за допо­могою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту і пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно рамками демонополі­зованого сектора економіки, в якому налічується понад 95% усіх підприємств (у США їх майже 23 млн.), які ви­робляють до 40% ВНП, зайнята більша частина найма­них робітників. 2. Корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалу­зеві концерни за допомогою ЕОМ, маркетингу постійно вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його. Тому виробництво товарів концернами зорієнтоване на відомий ринок на основі попередніх по­годжень щодо номенклатури продукції, її кількості й якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок за попередніми домовленостями між виробниками та спо­живачами надходить до 70% усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання. 3. Державні замовлення. Закупівля значної частини продукції зумовлює гарантований попит на неї. Так, за­купівля державою товарів і послуг становила наприкінці 90-х років понад 1,3 трлн дол., а виконанням цих замов­лень зайнято до 20% сукупної робочої сили. Найважливішою ланкою такої планомірності є приват­номонополістичне планування у межах гігантських транс­національних корпорацій (ТНК). Ядро їх діяльності — внутріфірмові операції. Для досягнення як короткочасних, так і тривалих ці­лей використовують: 1) пряме адміністративне та право­ве регулювання, що здійснюється за допомогою прийнят­тя законодавчих актів і дій виконавчої влади (указів, постанов тощо); 2) непряме регулювання, що ґрунтуєть­ся на використанні різних економічних, зокрема фінан­сових, важелів (зміна ставки податків, норми позичково­го відсотка та ін.). Економічна роль держави у цьому ра­зі полягає в забезпеченні регулювання суспільного капі­талу загалом. Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова політи­ка. У першому випадку з метою впливу на платоспро­можний попит населення маневрують державними витра­тами та податками (коли попит недостатній, збільшують­ся державні капіталовкладення, знижуються податки та !н.; коли він надмірний — державні витрати скорочують­ся, а податки зростають). Стимулювання попиту, як пра­вило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій. За кредитно-грошового регулювання центральні бан­ки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і авки позичкового відсотка. Важливу роль у багатьох розвинутих країнах світу відіграє програмування еконо­міки, що передбачає складання п'ятирічних планів роз-витку народного господарства та комплекс заходів щодо їх реалізації. Найбільшого розвитку воно набуло у 50_ 80-ті роки у Франції та Голландії. Так, у Франції розроб­ляють п'ятирічні плани, які містять систему показників обсягів виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та торгівлі, розвитку інфра­структури, наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та ін. На 1998—2002 pp. прийнято 12-й п'ятирічний план. Виконання планів дер­жава прагне підтримати конкретними фінансовими про­грамами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад, машинобудування, і «згортання» не­рентабельних галузей, зокрема видобутку вугілля). За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилу­чення прибутків, централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Здійснення капіталістичної планомірності не передба­чає комплексності та директивності, тобто вона ґрунтує­ться не на встановлених державою обов'язкових нормах, а на орієнтовних показниках і рекомендаціях, що не є обов'язковими для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. У деяких проми­слове розвинутих країнах загальнонаціональні плани зводяться дедалі більше лише до прогнозування без пря­мого забезпечення фінансовими та іншими програмами, до бюджетного планування тощо. Основні методи державного регулювання економіки. Важливими методами державно-корпоративного регулю­вання капіталістичної економіки є: 1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підпри­ємств і підприємств немонополізованого сектора економі­ки; 2) державне стимулювання НДДКР, або науково-технічна політика; 3) активна амортизаційна політика; 4) кредитно-грошова політика; 5) здійснення структурної або промислової політики.