61. Роздержавлення – це зменшення ролі державної власності шляхом перетворення державних підприємств утакі , що засновані на інших формах власності та стимулювання розвитку приватного підприємства.

Роздержавлення здійснюється наступним шляхом:

1. Передача підприємств у власність колективів;

2. Поділ державної власності між громадянами;

3. Продаж об’єктів державної власності громадянам і недержавним юридичним особам.

Роздержавлення може здійснюватися двома способами:

1.Приватизація;

2.Комерцелізація.

Приватизація – це відсуження майна, яке перебуває у загально-державній або комунальній власності на користь фізичних і недержавних юридичних осіб.

Комерцелізація – це позбавлення не властиве державі функцій господарської діяльності і перетворення господарських одиниць у самостійні, які працюють на засадах підприємства.

Способи приватизації:

1. Викуп об’єкта малої приватизації;

2. Викуп державного майна згідно з альтернативним планом приватизації;

3. Викуп державного майна зданого в оренду;

4. Це продаж об’єкту з аукціону за конкурсним способом;

5. Продаж акцій аукціонерних товарів.

62.Проблеми розвитку цивілізованого підприємництва в Україні.

Створення умов становлення та розвитку національного підприємництва, у першу чергу дрібного, малого та середнього бізнесу, є головним напрямом політики ринкової трансформації економіки України. Світовий досвід і практика господарювання доводять, що саме існування і взаємодія великих, середніх, малих і дрібних підприємств, їх природне регулювання (в тому числі і за рахунок (співробітництва) становлять характерну рису ринкової економіки. Як особливий сектор ринкової економіки дрібне, мале та середнє підприємництво здійснює швидку окупність витрат, широку свободу ринкового вибору, забезпечує насичення ринку товарами, послугами та додатковими робочими місцями, сприяє послабленню монополізму в економіці тощо.

Найважливішими об’єктивними умовами розвитку підприємництва в Україні є наявність ринкових відносин і різноманітних форм власності, економічна свобода та самостійність товаровиробників і дієздатність товарно-грошового механізму; розвиненість фінансово-кредитної системи; послідовність і стабільність економічної та соціальної політики держави; наявність розвинутої інфраструктури підтримки підприємництва, сформованість економічної культури та позитивний соціальний фон підприємницької діяльності. Стає очевидним, що саме державі належить провідна роль у формуванні сприятливого середовища для розвитку підприємництва та малого бізнесу. Завдяки підтримці та особистому контролю з боку Президента України питанням дерегулювання та розвитку підприємництва сьогодні приділяється значна увага. Внесені значні позитивні зміни у Закон України «Про підприємництво», які були ухвалені Верховною Радою України у грудні 1997 р.

Важливим заходом щодо вдосконалення державної підтримки малого та середнього бізнесу в 1998 р. стало підписання Президентом України указів «Про державну підтримку малого підприємництва» (травень 1998 р.), «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» (лютий 1998 р.). Це основні документи у низці законодавчих актів, спрямованих на покращання економічних умов функціонування малого та середнього бізнесу.

Виняткове значення в системі законів щодо дерегулювання підприємницької діяльності та стимулювання її легалізації має спрощення процедури оподаткування як підприємців — фізичних осіб, так і малих підприємств.

З прийняттям Верховною Радою України Закону «Про внесення змін та доповнень до Постанови Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» запроваджено єдиний фіксований податок на доходи підприємців — фізичних осіб.

Розвиток малого підприємництва значною мірою залежить від надання йому фінансової допомоги. В умовах складної економічної ситуації в країні та проблем з наповненням Державного та місцевих бюджетів фінансова підтримка підприємництва здійснюється недостатньо.

Аналіз практики діяльності суб’єктів малого бізнесу свідчить про те, що багато створених дрібних та малих підприємств не можуть почати діяльність через обмеженість фінансових ресурсів, сировини та матеріалів, виробничих площ та устаткування, практичних навичок. Через невеликі обсяги господарської діяльності деякі малі підприємства не можуть залучати кваліфікованих фахівців, наймати здібних працівників з високою оплатою їх праці. Вони мають проблеми виробничого характеру, а також проблеми збуту продукції, труднощі в пошуку інвесторів і отриманні кредитів, формуванні клієнтури.

Негативно впливають на розвиток дрібного і малого бізнесу такі стримуючі фактори, як загальний спад виробництва, зростання цін, низький рівень платоспроможності населення, надмірний контроль за діяльністю суб’єктів підприємництва з боку державних органів виконавчої влади, корупція, рекет тощо.

Результати досліджень показали, що основними причинами, які стримують розвиток дрібного і малого підприємництва в Україні, є:

недосконалість законодавства з питань розвитку дрібного та малого бізнесу, як і підприємництва в цілому;

високі податки, що примушує деяких суб’єктів дрібного і малого підприємництва йти в тіньову економіку;

недостатня державна фінансово-кредитна підтримка дрібних і малих підприємств;

відсутність дієвого механізму реалізації державної політики з підтримки дрібного та малого бізнесу;

недосконалість системи обліку та статистичної звітності дрібних і малих підприємств;

обмеженість інформаційного та консультативного забезпечення;

недосконалість системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності;

відсутність стимулів для інвестицій;

психологічне несприйняття позитивної ролі підприємців у ринкових перетвореннях серед окремих верств населення.

На наш погляд, основними напрямками подальшого розвитку дрібного та малого підприємництва в Україні в найближчій перспективі є:

1) формування належної законодавчої бази, сприятливої для розвитку дрібного та малого бізнесу;

2) удосконалення фінансово-кредитної підтримки;

3) забезпечення матеріально-технічних та інноваційних умов для розвитку дрібних і малих підприємств;

4) інформаційне та кадрове забезпечення бізнесу;

5) стимулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів дрібного і малого підприємництва.

Формування відповідної законодавчої бази розвитку дрібного і малого підприємництва передбачає встановлення правових гарантій для забезпечення свободи та захисту приватної власності; знищення правових суперечностей та скасування положень, що стримують розвиток приватної ініціативи; створення більш сприятливого податкового, інвестиційного, цінового режимів для суб’єктів дрібного та малого підприємництва; впорядкування механізму державного регулювання та контролю підприємницької діяльності, подолання тіньового підприємництва.

63.Міжнародний поділ праці та світовий ринок

Сутність міжнародного поділу праці. Міжнародний поділ праці — інтернаціональна форма суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперації країн у виробництві товарів і послуг, якими вони обмінюються шляхом міжнародної торгівлі. До промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. міжнародний поділ праці базувався на природній основі — відмінностях між різними країнами у природно-кліматичних умовах, сировинних ресурсах, географічному положенні та ін. Процес його становлення зумовлений переходом від мануфактури до крупної машинної індустрії у країнах Європи, промисловою революцією. За цих умов потрібно було ввозити з-за кордону значну масу сировини, палива і продовольства, а вивозити промислові вироби, яких було більше, ніж цього вимагали національні потреби. В період розвитку колоніальної системи більшість слаборозвинутих країн поставляла на світовий ринок одну або дві переважно сировинні культури, що означало монокультурну спеціалізацію. Формою реалізації міжнародного поділу праці були дво- та тристоронні торговельні зв'язки. Після промислової революції міжнародний поділ праці став залежати від рівня розвитку продуктивних сил, від особливостей економічного розвитку країни: чим він вищий, тим різноманітніші й глибші форми її зовнішньоекономічних зв'язків. Нерідко в літературі міжнародний поділ праці повністю зводиться до міжнародної спеціалізації. Але такий погляд ототожнює дві різні економічні категорії (міжнародний поділ праці та міжнародна спеціалізація), і одна з них стає зайвою, а отже не повинна використовуватися в економічній теорії. Проте ними користуються і західні, і вітчизняні економісти. Це свідчить про неправомірність їх ототожнення. Якщо виходити з наукового розуміння кожної з цих категорій, то міжнародний поділ праці є складнішою (більш емкою) категорією і охоплює міжнародну спеціалізацію як одну з найважливіших складових частин. Іншою складовою є міжнародна кооперація. Форми міжнародного поділу праці. Існують три основних форми міжнародного поділу праці, що збігаються з формами суспільного поділу праці: 1) загальна, 2) часткова і 3) одинична. Загальна форма міжнародного поділу праці — поділ праці за родами і сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні та обробні галузі промисловості. Тому в міжнародному поділі праці країни-експортери поділяють на індустріальні, сировинні, аграрні. Часткова форма міжнародного поділу праці — поділ родів і сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства тощо. У міжнародній торгівлі ця форма означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Одинична форма міжнародного поділу праці — спеціалізація країни на виготовленні окремих деталей та вузлів певного складного товару: подетальна, поопераційна (або технологічна), типорозмірна. Про подетальну спеціалізацію, яка пов'язана з випуском вузлів, комплектуючих виробів, окремих деталей, йшлося в попередніх темах. Поопераційна спеціалізація — спеціалізація, яка здійснюється не на виробах, а на певних видах робіт (видобуток сировини, ливарне виробництво, штампування, складання). Львівське акціонерне товариство "Електрон", наприклад, збирає телевізори із деталей, які випускають німецька компанія "Філіпс" та фірми деяких інших країн. Типорозмірна спеціалізація — спеціалізація деяких країн на виробництві певних готових товарів окремого типу. Так, США спеціалізується на випуску потужних гусеничних тракторів, а Німеччина — на випуску колісних тракторів малої потужності. На відміну від міжнародної спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції й здійснюється, як правило, на основі міжурядових угод за участю компаній, організацій тощо. Міжнародна науково-виробнича кооперація передбачає спільну розробку крупних науково-технічних проблем (наприклад, освоєння космосу) і передбачає обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, "ноу-хау", обмін ученими тощо. Переваги міжнародного поділу праці. Завдяки участі у міжнародному поділі праці кожна країна отримує певні переваги, які зумовлені вибором країнами таких форм спеціалізації та кооперування виробництва, які найбільшою мірою відповідають: 1) її природним умовам; 2) досягнутому рівню розвитку продуктивних сил (передусім особистісного фактора і техніки); 3) національним затратам праці. Ці затрати визначаються з урахуванням, з одного боку, витрат на виробництво тих товарів, які країна виробляє і які обходяться їй відносно дешевше, а з іншого — витрат на виробництво таких товарів, які у разі відсутності міжнародної торгівлі обійшлися б їй дорожче при організації власного виробництва. Економічні вигоди, отримувані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнародному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва. За відсутності зовнішньої торгівлі промислово розвинутим країнам довелося б збільшити витрати виробництва у промисловості щонайменше у 1,5—2 рази. Світовий ринок. У процесі розвитку міжнародного поділу праці формувався світовий ринок. Світовий ринок — сукупність національних ринків окремих країн у їх взаємодії, пов'язаних між собою стійкими товарно-грошовими відносинами. Світовий ринок почав формуватися у XVI ст. у період великих географічних відкриттів. Якщо на початку XX ст. у структурі світової торгівлі значно переважала частка сировинно-аграрної продукції, а також товарів масового вжитку, то у другій половині XX ст. важливе місце посідає торгівля машинами, обладнанням, технологіями, інформаційними та інтелектуальними товарами тощо. Конкретнішу відповідь про вигоду від міжнародного поділу праці дає характеристика торговельного балансу.

64.Форми власності:

1. Загальнонародна;

2. Державна;

3. Кооперативна;

4. Аукціонерна;

5. Власність господарських товариств;

6. Громадські організації.

Державна власність – це форма власності на засоби виробництва володарем яких виступає держава. До державної власності ,крім виробничих підприємств та інфраструктури включають все рухоме і не рухоме майно, яке необхідне для функціонування , адміністрації, армії,міліції, освіти і т.д.

Кооперативна власність – це колективна власність кооперативів на основі добровільного усунення її членами всіх або частини належних їм засобів виробництва і грошових внесків (паїв).

Корпоративна власність всі корпорації будуються на акціонерних засадах.

Аукціонерне товариство одна із організаційних форм підприємства створеного шляхом об’єднання капіталів , а також залученням коштів різних верств населення , які придбали акції цього підприємства.

Приватна власність- це такі відносини коли економічний суб’єкт ставиться до об’єктів власності як до своїх, тобто будучи відокремленим він незалежно від усіх інших зосереджує усі власницькі правап у своїх руках.

65.Етапи

Капіталізм вільної конкуренції як особлива стадія розвитку капіталістичної формації існував до початку останньої третини ХІХ ст. У процесі свого розвитку він пройшов ряд станів. Першою найпростішою формою капіталістичного підприємства була проста кооперація, за якої досягалася вища продуктивність праці. Згодом її замінила мануфактура, яка являла собою тип підприємства (велику майстерню), що базувалася на поділі праці найманих робітників і ручній ремісничій техніці. У мануфактуру в XIV—XV ст. перетворилися й ремісничі об’єднання. Мануфактура зі своєю спеціалізацією створила умови для переходу капіталістичного виробництва на машинну базу.

У період останньої третини XVIІI ст. і першій чверті ХІХ ст. в Англії було здійснено промисловий переворот, який потім розповсюдився й на інші капіталістичні країни. Були створені умови для розвитку великої машинної індустрії. Панівною формою підприємства стала фабрика. Уважається, що саме машинна індустрія забезпечила реальне підкорення праці інтересам капіталу. Остаточно капіталістичний лад закріпив себе як нову суспільно-економічну формацію, що вийшла на історичну арену замість феодалізму під час переможних буржуазних революцій: у Нідерландах — наприкінці XVI ст.

загрузка...

, в Англії — у XVII ст., у Північній Америці — наприкінці XVIII ст., у Німеччині — в середині ХІХ ст. Друга — монополістична — стадія розвитку капіталізму почалася на межі ХІХ і ХХ ст. і, як ми вважаємо, завершилася в середині 30-х рр. ХХ ст. Третя (сучасна) стадія розвитку капіталізму почала формуватися у середині 30-х рр. ХХ ст. і триває нині.

Капіталістичний спосіб виробництва почав зароджуватись у надрах феодалізму. Зростання продуктивних сил і розвиток суспільного поділу праці розширювали сферу товарного виробництва і підривали основи натурального господарства. Водночас поглиблення спеціалізації в сільському господарстві і розвиток ремісницького виробництва сприяли установленню більш міцних економічних зв’язків між різними районами і злиттю місцевих ринків в єдиний національний ринок. Тим самим створювалися певні умови капіталістичного господарського укладу. Елементи капіталістичних відносин спорадично виникали в містах Італії і Голландії вже в XIV—XV ст., проте розклад феодальної системи господарства і початок капіталістичної ери відносять лише до XVI ст. Капіталізм виник і розвинувся на базі простого товарного виробництва, проте, насамперед на базі міського ремісництва. Поглиблення майнової диференціації серед ремісників і розорення все більшої кількості господарств розширювали сферу застосування найманої праці.

Важливу роль у виникненні капіталізму виконав купецький капітал. Купці в ряді випадків безпосередньо підкоряли собі працю багатьох ремісників, які з часом перетворювались у найманих працівників. Процеси становлення капіталістичного виробництва прискорювались первісним нагромадженням капіталу, сутність якого було розглянуто в темі 13. У період первісного нагромадження капіталу відбувалося насильницьке розорення маси дрібних товаровиробників і перетворення їх із самостійних господарів у найманих працівників. Розвинувшись на базі простого товарного господарства, капіталізм являє собою його вищу ступінь, коли товаром стає і робоча сила, що придбавається на ринку праці власниками речових виробничих ресурсів. Перетворивши товарні відносини в панівні, капіталізм зруйнував натуральне господарство. Капіталістичне товарне виробництво зробило неможливим відтворення рутинних методів і технологій виробництва, характерних для традиційної економіки.

загрузка...

Виробництво заради прибутку і закон конкурентної боротьби змушують капіталістів постійно збільшувати капітал і удосконалювати продуктивні сили. Нагромадження капіталу і розширене відтворення капіталістичних відносин зробили буржуазну епоху періодом небувалого розвитку і зростання матеріальних та людських продуктивних сил, постійних переворотів у техніці та організації виробництва, які супроводжувалися неухильним зростанням капіталістичного усуспільнення, а також поглибленням спеціалізації і кооперації праці. Разом з розвитком матеріальної бази виробництва відбуваються якісні зміни і в головній продуктивній силі суспільства — людині. Замість закріпачених, нездатних до свідомих політичних дій на захист своїх інтересів селян капіталізм створив високоорганізован

66.Світове господарство — сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному роз.-поділі праці та взаємодіють через систему міжнародних економічних відносин. Міжнародний розподіл праці — спеціалізація країн на виробництві певних товарів та послуг у залежності від внутрішніх умов і можливостей. Міжнародні економічні відносини — система господарських зв'язків між країнами. Основні форми міжнародних економічних відносин 1. Зовнішня торгівля 2. Вивіз капіталу і виробниче співробітництво 3. Науково-технічне співробітництво 4. Валютно-фінансові відносини 5. Міграція робочої сили Глобалізація —процес зростання взаємозалежності країн унаслідок збільшення масштабів та обсягів міжнародних економічних відносин на основі інформаційних та комунікаційних технологій. Вплив зовнішньої торгівлі на розвиток національної економіки 1. Доповнення відсутніх, але необхідних елементів виробництва (ресурси, техніка та ін.) 2. Зміна структури ВНП, пристосовування економіки не лише до внутрішніх, але й до міжнародних потреб 3. Максимізація національного доходу за рахунок зменшення витрат на основі міжнародного розподілу праці 4. Створення сприятливих умов для розширення масштабів виробництва (особливо для невеликих країн) 5. Підвищення рівня конкурентоспроможності національної продукції завдяки міжнародній конкуренці Чинники, що позитивно впливають на обсяг зовнішньої торгівлі

1. Розвиток міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва

2. Зростання міжнародної інвестиційної діяльності НТР, що сприяє виникненню й розвиткові нових галузей

3. Активна діяльність транснаціональних корпорацій

4. Лібералізація міжнародної торгівлі Розвиток процесів економічної інтеграції

 Принципи перевагу міжнародній торгівлі 1. За теорією абсолютних переваг (Адам Сміт) Абсолютна перевага країни при виробництві певного продукту означає, що ця країна має можливість виробляти більшу кількість одиниць цього продукту з конкретного обсягу ресурсів при наявному рівні технологій порівняно до конкурентів 2. За теорією порівняльних (абсолютних і відносних) переваг (Девід Рікардо) Країна має відносні переваги при виробництві певного продукту, якщо вона виробляє цей продукт з більш низькою альтернативною вартістю порівняно до потенційних торговельних партнерів 3. За теорією співвідношення  факторів виробництва (Елі Хекшер і Бертіль Олін) Кожна країна прагне спеціалізуватися на виробництві тих продуктів, що вимагають більшої кількості наявних у неї чинників (капіталів, робочої сили, землі тощо) ПОНЯТТЯ І ХАРАКТЕРИСТИКА ТОРГОВОГО БАЛАНСУ Торговий баланс — співвідношення між коштами, отриманими протягом року за експорт товарів, та коштами, витраченими на імпорт. Показники торгового балансу 1 Надходження від експорту 2 Платежі за імпорт 3 Сальдо Сальдо торгового балансу  (Різниця між вартістю експорту та імпорту) 1. Позитивне(активне) Вартість експорту більша від вартості імпорту 2. Негативне (дефіцитне) Вартість імпорту більша від вартості експорту Напрямки сучасної торговельної політики держав 1. Лібералізація (від латин.— вільний) Полегшення умов зовнішньої торгівлі у вигляді зниження величини мита, поступового скасування валютних і кількісних обмежень 2. Вільна торгівля Відмова від державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності 3. Протекціонізм (від латин — захист) Захист внутрішнього ринку від зовнішньої конкуренції а) Тарифні обмеження Мито (державний збір на товари, що перетинають митний кордон) б) Нетарифні обмеження Квоти (установлений законом максимальний обсяг товару, який можна імпортувати (експортувати) протягом певного періоду часу)

67. Еволюція форм власності

   Первісні форми власності. Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.    Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор — землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб’єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об’єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.    Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм: азіатська (східна), антична (греко-римська) і германо-слов’янська форми земельної власності. За азіатської форми вся земля розподілялась між общинами, а індивіди (окремі сім’ї) продуктивно користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі данини, податків, а також виконували інші обов’язки на користь держави і насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне, так і общинне право користування землею.    Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись окремими сім’ями і були приватною власністю.    Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов’янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна общинна власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-слов’янська форми власності відрізнялись відношенням індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.    Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об’єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як усередині класу феодалів (сеньорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.    У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не пов’язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї праці. Тому власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби, базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов’язана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність — товаровиробників.    Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.   Проблеми трансформації приватної власності у суспільну. Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності. Прогресуючий розвиток останньої є водночас процесом усунення капіталістичного способу виробництва в класичних формах. Якщо раніше основною формою капіталістичної організації виробництва була система приватного підприємництва, то нині вона доповнюється системою колективних форм власності і зростаючим державним сектором. Якщо раніше буржуазна держава виконувала роль нічного сторожа буржуазної власності, то нині вона виступає активним суб’єктом економічних відносин.    Оптимальним може бути такий стан, коли нові відносини власності поступово визрівають на старому економічному тлі і, визріваючи, через адекватні законодавчі, юридичні форми трансформують господарський механізм, роблячи його більш гнучким і чутливим до об’єктивних потреб продуктивних сил, а отже, більш ефективним. Цей процес набуває реальної дієвості в економічному житті суспільства лише тоді, коли політична його надбудова здатна чутливо сприймати нагромаджувані суперечності між продуктивними силами і старими формами власності та удосконалювати господарський механізм, надаючи нового змісту реально діючим юридичним формам. Так діяли країни Заходу після світової економічної кризи 1929—1933 рр., так і тепер розвинуті країни відмовляються від тотального панування приватної власності і декретують розвиток різних форм суспільної власності.    У процесі трансформації приватної власності у суспільну відбувається дезінтеграція функцій права власності, що певним чином обмежує права власника. Колишній приватний власник може сповна використовувати економічний зміст своєї власності, але держава, піклуючись про стабільність відтворення, соціальну справедливість, стан навколишнього середовища, може обмежувати суб’єктивне право розпорядження власністю. Наприклад, держава зобов’язує власника використовувати свою землю чи виробництво з певною метою, забороняючи деякі цільові функції. Тобто тут постає проблема суспільного управління об’єктами приватної власності, їх місця і принципів функціонування в даному господарському механізмі. Це формує таку економічну систему, коли приватна власність може набувати рис функціонування суспільної і навпаки. Наприклад, декларована в колишньому СРСР суспільна власність набувала рис групової держпартноменклатурної власності.    Аналіз процесів інтеграції і дезінтеграції функцій власності є важливим з погляду на способи і методи роздержавлення власності у колишніх республіках СРСР. Якщо приватизація мала на меті посилення матеріальних стимулів до праці і підвищення ефективності виробництва, то цього можна було досягти без руйнування організаційних форм виробництва і трудових колективів, а наділити їх реальним правом користування і розпорядження умовами виробництва і створеним продуктом через впровадження повного комерційного розрахунку. Тобто посилення матеріальних стимулів до праці мало здійснитись не шляхом знищення існуючих продуктивних сил, а через ліквідацію відчуження праці, відчуження застарілих виробничих відносин.    У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна власність, так і економічна самостійність і юридична свобода товаровиробників, і цими останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. А юридичні особи — це вже певні трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.    Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників, то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до гострих соціальних конфліктів, якщо держава при цьому 

68.Економічна система монополістичного капітал.

Фінансово-монополістична олігархія