Белл-ланкастерська система навчання

Ідея Я.-А. Коменського про можливість залучення кращих учнів до навчання інших набула поширення в Англії наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. і дістала назву белл-ланкастерської системи навчання (за прізвищами її авторів – Белла, англійського священика-місіонера, і Ланкастера, англійського педагога). Сутність системи полягала втому, що вчитель організовував навчання молодших школярів за допомогою старших. Учитель не проводив заняття з класом, він лише давав інструктаж старшим дітям.

У наш час у деяких спеціалізованих школах також практикується проведення занять у молодших класах учнями випускного 11-го класу. А втім, проведення занять у школах студентами педагогічних вузів практикувалося завжди і практикується нині у вітчизняній школі. А це є не що інше, як елемент белл-ланкастерської системи навчання.

Лабораторна система занять за Дальтон-планом

На початку ХХ ст. було зроблено спробу відмовитись від класно-урочної системи навчання. У1909 році американська вчителька Еллен Паркгерст запропонувала будувати всю навчальну роботу відповідно до так званого Дальтон-плану (за назвою м. Дальтона, де був застосований).

Заняття за Дальтон-планом виключають класи, колективну роботу вчителя з учнями. Натомість використовуються лабораторії, де зосереджено необхідні книги, таблиці, прилади, що ними учні можуть користуватись у процесі занять. У разі труднощів вони можуть звертатись по допомогу до вчителя.

Вчитель дає кожному учневі індивідуальне завдання, орієнтовний план на день, пропонує раціональні методи виконання цього завдання.

Виконавши завдання, учень складає залік і отримує наступне завдання.

Інтенсивність, швидкість праці залежить від самих учнів, тому кожний присувається вперед індивідуально, у тому темпі, в якому встигає виконувати завдання.

Така форма навчання збереглася частково – як форма проведення лабораторних занять із фізики чи хімії у школах або з технічних дисциплін у вузах. Щоправда, клас чи група поділяється на підгрупи, бригади, варіанти завдань. Зрозуміло, що система занять, яка складається суто з лабораторних робіт у нашому розумінні, не могла зберегтись як єдино можлива.

Мангеймська система та її екстраполяція в сучасні форми

Концепцію диференціації навчання втілила мангеймська система, названа так за місцем запровадження її в м. Мангеймі (Німеччина) доктором Йозефом-Антоном Зіккенгером (1858–1930).

Педагог поділив дітей на чотири групи (класи):

1. основні класи – для дітей із середніми здібностями (50-60%);

2. класи для учнів малоздібних, які зазвичай не закінчують школи (20-30%);

3. допоміжні класи – для розумово відсталих дітей (2-2,5%);

4. класи для обдарованих (20-25%), із них 1-2% високообдарованих.

Поділ дітей здійснювався на підставі результатів психометричних обстежень і характеристик учителів. Тривалість навчання у кожній групі була різною: у першій – вісім років, у другій і третій – чотири роки, у четвертій – шість років.

Найбільший недолік системи полягає в тому, що ґрунтується вона на уявленні про вирішальний вплив біологічних чинників на кінцевий результат розвитку учнів.

Дещо від мангеймської системи залишилось і в сучасній школі.

Наприклад, широко практикується поділ класів чи груп, які вивчають іноземну мову, на дві підгрупи: в одній – ті, які краще підготовлені та успішніше навчаються, а в другій – ті, яким іноземна мова дається важко.

Для розумово відсталих дітей створено школи зі спеціальними методиками навчання.

Обдаровані діти можуть навчатись у спеціалізованих школах відповідно до хисту ( математичні, лінгвістичні, економічні тощо) або в позаурочний час відвідувати творчі гуртки у шкільних чи позашкільних закладах.

Нещодавня спроба поділити учнів у школах на „сильні” і „слабкі” класи, тобто на розумово здібніших і відсталих у межах однієї школи, успіху не мала. По-перше, спроба коректної диференціації за здібностями виявилася невдалою; по-друге, поділ на здібних і відсталих призвів до морального травмування дітей.