10. Паспорт ризику пно.

Документом, що засвідчує факт реєстрації потенційно небезпечного об`єкта (далі – ПНО) у Державному реєстрі потенційно небезпечних об`єктів (далі – Державний реєстр ПНО), є «Свідоцтво про реєстрацію потенційно небезпечного об`єкта» (далі – Свідоцтво). Видача Свідоцтва є заключним етапом проведення паспортизації ПНО. Паспортизація ПНО полягає у підготовці та направленні до НДІ мікрографії інформаційних даних паспорта потенційно небезпечного об’єкта. Паспортизація ПНО здійснюється відповідно до переліків потенційно небезпечних об’єктів, затверджених комісіями з питань ТЕБ та НС Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або міністерствами, інших центральних органів виконавчої влади. Паспортизації підлягають усі розташовані на території України небезпечні об`єкти, на яких існує загроза виникнення надзвичайних ситуацій. Реєстрація об`єктів у Державному реєстрі ПНО проводиться без оплати. Форма паспорта потенційно небезпечного об’єкта повинна відповідати виду господарської діяльності окремого об’єкту (Форма паспорта ПНО — Вид діяльності): 1НС Підприємство; 2НС вугільна шахта; 3НС гідротехнічний об`єкт; 4НС кар’єр; 5НС автозаправна станція; 6НС сухопутний тунель; 7НС міст, віадук, шляхопровід; 8НС залізнична станція; 9НС магістральний трубопровід; 9аНС відгалуження від магістрального трубопроводу; 10НС родовище нафти, газу, конденсату; 11НС підземна станція метрополітену; 12НС тунель метрополітену

11. Методика спостережень щодо оцінки радіаційної та хімічної обстановки.

Ця Методика визначає єдиний порядок спостережень щодо оцінки радіаційної та хімічної обстановки у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У межах цієї Методики: зона відповідальності, пост радіаційного та хімічного спостереження, диспетчерська служба, радіаційне та хімічне спостереження, розрахунково-аналітична група. Радіаційне та хімічне спостереження здійснюється з метою своєчасного отримання органами управління єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру та їх структурними підрозділами інформації про забруднення довкілля небезпечними хімічними і радіоактивними речовинами, аналізу та розроблення практичних рекомендацій щодо прийняття рішень про реагування на впровадження заходів захисту населення.

12. Функціонування системи екологічного моніторингу.

Організаційна інтеграція суб’єктів системи моніторингу на всіх рівнях здійснюється органами Мінекоресурсів на основі:

— загальнодержавної і регіональних(місцевих) програм моніторингу довкілля, що укладається з програм відповідних рівнів, поданих суб’єктами системи моніторингу;

— укладених між усіма суб’єктами системи моніторингу угод про спільну діяльність під час здійснення моніторингу довкілля на відповідному рівні.

До складу виконавців зазначених програм суб’єкти системи моніторингу можуть залучати підприємства, установи та організації, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Суб’єкти системи моніторингу – центральні органи виконавчої влади – погоджують з Мінекоресурсів розроблені ними проекти нормативно-правових актів та нормативних документів з питань проведення моніторингу довкілля. Методологічне забезпечення об’єднання складових і компонентів системи моніторингу покладається на Мінекоресурсів із залученням суб’єктів цієї системи, а також Національної Академії наук, Украінської аграрної академії наук, Національного космічного агентства України, Мінтрансзв’язку тощо. Воно здійснюється на основі:

— Єдиної науково-методичної бази, щодо вимірювання параметрів і визначення показників стану довкілля, біоти і джерел антропогенного впливу на них;

— Впровадження уніфікованих методів аналізу і прогнозування властивостей довкілля, комп’ютеризації процесів діяльності їх інформаційної комунікації;

— Загальних правил створення і введення розподілених баз, банків даних і знань, картування і картографування екологічної інформації, стандартних технологій з використанням географічних інформаційних систем. Метроолігічне забезпечення об’єднання складових і компонентів системи моніторингу покладається на Мінекоресурсів із залученням суб’єктів цієї системи та органів Держстандарту. Воно здійснюється на основі:

— Єдиної науково-технічної політики щодо стандартизації, метроології та сертифікації вимірювального, комп’ютерного і комунікаційного обладнання;

— Єдиної нормативно-методичної бази, що забезпечує достовірність і порівнянність вимірювань і результатів оброблення екологічної інформації у всіх складових частинах цієї системи.

Суб’єкти системи моніторингу, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, повинні здійснювати:

— Розроблення і узгодження з органами Мінекоресурсів та МНС планів здійснення заходів з метою спостереження за станом екологічно небезпечних об’єктів, запобігання екологічно небезпечній виробничій, господарській та іншій діяльності;

— Захист зареєстрованих у системі моніторингу постів (пунктів, станцій) спостережень за об’єктами довкілля від пошкодження та несанкціонованого перенесення;

— Виділення в установленому порядку земельних ділянок під улаштування нових постів спостережень на підставі затверджених програм удосконалення і розвитку складових частин системи моніторингу. Інфраструктура системи моніторингу, її складові, системи твірні та уніфіковані компоненти створюються на підставі відповідних технічних завдань і проектів, встановленому порядку. Такі технічні завдання і проекти підлягають реєстрації в Мінекоресурсі.