62. Образ людини та Всесвіту в філософії Ренесансу

Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

1. В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);2. В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадання протилежностей.3. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464 рр.).В традиційному релігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму.Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно (1548-1600рр.).

В основу своєї натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине — це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине — це все.Завершує епоху Ренесансу творчість титанічної фігури Галілео Галілея (1564-1642), який створив своєрідну філософську систему.Бог, за його думкою, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак, після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. Ця думка Галіпея започатковує деїстичне розуміння світу. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії.Епоха не вміщається в зміст „відродження”, це не лише відродження того, що раніше було. Суть – ідея двоістини і істини зміщує ідею надприродного на ідеї цього світу. В попередній філософії людина розглядала природній (існуючий, матеріальний) світ як засіб досягнення мети (ідеально належний світ божественного буття). Нова філософія спрямовувала все більшу увагу на цей світ, на буття, яке вимагає переступити через нього (тимчасово).

Найбільші відкриття: в області історії, географії (Магілан, Васка-да-Гама) і космології (Копернік, Джордано Бруно). Ці відкриття закладають основи нового світобачення. Епоха ренесансу ще називається епохою гуманізму. Це пов’язано з дослідженнями в області філології – відкривається класична латинь. Але використання латині призвело до її спотворення і до її втрати. З відкриттям класичної латинської мови відкривається антична культура (людина її відродила). Досліджуючи історичний світ, людина відкриває безмежність людського життя (історичного минулого).

63. Загальна х-ка філософії Нового Часу: школи, представники, їдеї

Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст.) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум.Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм. (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.Просвітництво - культурно-історичний термін /вперше використали Вольтер і Гердер/, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій ХІV - ХV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш.Монтеск’є /1689-1755 рр./, зокрема його "Перські листи" та "Дух законів", де він методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного значення географічного фактору /територія, клімат, родючість землі і т.п./ в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск’є проголосив ідею загального миру.Ф.Вольтер /1694-1778 рр./ в своїх творах "Кандід", "Філософський словник" та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Ж.-Ж.Руссо /1712-1778 рр./ написав праці "Про суспільний договір", "Еміль, або про виховання" та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова.

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування.