52. Філософія Платона і платонізм: онтологія і гносеологія

Платонізм (Платонічний реалізм) — філософська традиція що виникла (бл. 385 р. до н.Х.) у грецькій Академії Платона (427-347 рр. до н.Х.), учня Сократа і вчителя Арістотеля. В період середнього платонізму (1 ст. до н.Х. — 2 ст.) інтерес зосереджувався на думці Платона про Бога та надчутливий світ. Згодом філософи Александрії (див. Плотін) творче систематизували ці та інші аспекти роботи своїх попередників у неоплатонізм.Платонічний реалізм є філософським терміном що окреслює теорію реалізму стосовно існування метафізичних ідей. Тому, інколи, доктрина Платона зветься Платонічним ідеалізмом. Сам Платон описує місце перебування ідей в діалозі "Федр" наступним чином: "Занебесну область не оспівав ніхто серед тутешніх поетів... Вона ж ось яка: цю область займає безколірна, неокреслена, невідчутна сутність, істинно існуюча, зрима лише годувальнику душі - розумові; на неї і скерований істинний рід знання". Занебесна область перебування ідей увійшла в традицію під назвою "Гіперуранія" ("Федр") . Це місце над небом і над космосом, яке, однак, не є якесь локальне місце, а скоріш – вираження позапросторності. Гіперуранія є образ непросторового, надфізичноого світу. Явище "другої навігації" - відкриття надчутливого, надприроднього світу і надання йому статусу істинного, правдивого буття - момент, принциповий для розуміння платонізму. Раніше, до Платона, філософія фізиса шукала причини феноменів в реальностях фізичного порядку. Платон же стверджує, що будь-яка річ фізичного світу має вищу і останню причину в метафізичній реальності. Таким чином, лише з відкриттям "другої навігації" можна з достатньою коректністю говорити про опозиції матеріалізму та ідеалізму. Ідеї Платона є сутністю речей, тим, що робить кожну річ саме "тою", даною, а не іншою. Іншими словами, ідеї - це те, що робить кожну річ тим, что вона є. Платон вживає термін "парадигма", вказуючи тим самим, що ідеї творять позачасову (постійну) модель кожної речі. Платон розуміє надчутливу реальність як єрархію ідей: нижні ідеї ппіпорядковані верхнім. На вершині єрархії - ідея Блага в собі - вона нічим не зумовлена, а звідси, абсолютна. В діалозі "Держава", Платон пише про неї як про ту, що породжує саме буття. Чуттєво збудований світ (космос) збудованим ідеями. Фізичний світ походить від ідей. Чуттєвий світ в Платона є досконалим порядком (космосом), що є вираженням логоса над сліпою необхідністю матерії. Матерія є леговищем чуттєвого, за визначенням Платона, - це "хора" (просторність). Вона знаходиться у владі безформенного і хаотичного руху.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула.

52. Філософія арістотеля та арістотелізм: онтологія та гносеологія

Аристотелізм — система мислення, яка в загальному слідує принципам і вченню Аристотеля, особливо що стосується особистої та суспільної етики (а так й політики) і тлумачення властивих людині благ. Етичні принципи Аристотеля яскраво вираженні в одному з його відомих творів — Нікомаховій етиці.Аристотель розглядав філософію як подвійне заняття: практичне і теоретичне. Практична філософія охоплює етику і політику, а теоретична — логіку і фізику. Метафізика розглядається як наука про субстанції, яка має внутрішнє притаманні ній принципи спокою і руху. Душею Аристотель вважав те, завдяки чому людина живе, відчуває і розуміє. Звідси душі приписуються принципи і спосібності їстивні, чуттєві і інтелектуальні. Далі, він розглядав душу двійною — раціональною і ірраціональною, в деяких людях піднімаючою почуття над розумом. Аристотель визначав мудрість як науку про першопричини. Чотирма головними розділами його філософії були — діалектика, фізика, етика і метафізика. Бог визначався ним як Перший Рушій, найкраща серед істотностей, нерухома субстанція, віддалена від чуттєвих речей, позбавлена тілесних кількостей, неділима і не маюча частин. Платонізм базується на апріорному міркуванні, а аристотелізм — на апостеріорному розмірковуванні. Аристотель вчив свого учня, Олександра Македонського, що, якщо він не зробив добре діло, день пропав для нього. Серед учнів Аристотеля були Теофраст, Стратон, Лікон, Арістон, Критолай і Діодор.Чотири названі причини можуть бути зведені до двох найважливішим, бо діючу і цільову можна ототожнити з формальною, яка стає дорівнює активному початку, завдяки якому щось існує. Окрім форми, сенс якої тепер : "те, що і завдяки чому є", залишається матерія: "те, з чого є". Звідси всяке конкретне суще є не що інше, як з'єднання матерії і форми. Причому це поняття співвідносні. Всяка форма може виявитися матерією (субстратом) по відношенню до суті вищого порядку. Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі — розумна душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум — це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає раціоналістич-на лінія: знання існує ще до процесу пізнання.