2. Державна інноваційна політика.

Державна інноваційна політика – це комплекс цілей, а також методів впливу державних структур на економіку і суспільство в цілому, пов’язаних з підвищенням ефективності інноваційних процесів.

Державні органи влади реалізують інноваційну політику по трьох напрямках:

1. Забезпечення інноваторів фінансовими ресурсами.

2. Створення систем маркетингових, консалтінгових, інжинірінгових фірм, інвестиційних “ризикових” компаній і банків;

3. Вироблення єдиних цивілізованих правил і механізмів координації всіх суб’єктів ринку інновацій на взаємовигідній основі кооперування.

Основні шляхи державної підтримки інноваційної діяльності:

• сприяння розвитку науки, малого інноваційного підприємництва і підготовки наукових кадрів;

• створення програм, спрямованих на підвищення інноваційної активності в сфері виробництва;

• формування державних замовлень на НДДКР, з метою забезпечення початкового попиту на інновації, які потім одержують поширення в економіці;

• введення податкових та інших інструментів державного регулювання, з метою формування активного впливу на ефективність інноваційних рішень;

• посередництво у взаємодії наукового, виробничого та фінансового потенціалу у сфері НДДКР.

3. Функції державних органів влади по регулюванню інноваційно-інвестиційної діяльності.

1. Акумулювання засобів на наукові дослідження та інновації (бюджетне фінансування).

2. Координація інноваційної діяльності (визначення стратегічних пріоритетів).

3. Стимулювання інновацій (підтримка конкуренції, фінансові субсидії та пільги, страхування інноваційних ризиків, введення санкцій за випуск застарілої продукції чи використання застарілих технологій).

4. Побудова правової бази інноваційних процесів (формування необхідного законодавства та діючих механізмів їх реалізації).

5. Кадрове забезпечення інновацій (формування навчальних програм).

6. Формування науково-інноваційної інфраструктури (бізнес-центри, технопарки, технополіси).

7. Інституційне забезпечення інноваційних процесів (створення державних організацій, які виконують НДДКР і здійснюють нововведення в галузях державного сектору (оборона, охорона здоров’я, освіта і т.п.).

8. Регулювання економічної і соціальної спрямованості інновацій.

9. Підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності (пропаганда науково-технічних досягнень, моральна та матеріальна підтримка ін новаторів).

10. Регіональне регулювання інноваційних процесів (сприяють найбільш повній реалізації інноваційних ресурсів регіонів, районів, міст).

11. Регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів (стимулює міжнародну науково-технічну кооперацію, регулює міжнародний трансфер нововведень).

4. Методи державного регулювання інноваційно-інвестиційної діяльності.

Прямі методи державного регулювання здійснюються у двох формах:

1. адміністративно-відомчій;

2. програмно-цільовій.

Адміністративно-відомча форма проявляється у вигляді прямого дотаційного фінансування, яке здійснюється відповідно до спеціальних законів, які приймаються з метою безпосереднього сприяння інноваціям.

Програмно-цільова форма державного регулювання передбачає конкретне фінансування інновацій через державні цільові програми підтримки нововведень, шляхом створення системи державних контрактів на закупівлю тих чи інших товарів і послуг.

Непрямі методи спрямовані на стимулювання інноваційних процесів, та створення сприятливого загальногосподарського і соціально-економічного клімату для інноваційної діяльності.

До непрямих методів належать:

а) Лібералізм податкового законодавства та політика прискореної амортизації.

б) Законодавчі норми та нормативи.

в) Формування єдиної інформаційної системи.

г) Перенесення акценту з експорту техніки на придбання ліцензій, патентів, «ноу-хау).