Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Запорізький національний технічний університет

Кафедра соціальної роботи

Курсова робота

на тему:

«Комплексний підхід до реабілітації дітей з обмеженими можливостями»

Виконала:

Іваненко О.Л.

ГП- 318

Перевірив:

Агарков О.А.

м. Запоріжжя

2011 р.

Зміст

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти аналізу інвалідності як соціальної проблеми..6

1. Загальна характеристика інвалідності………………………………………6

2. Нормативно - правова база соціальної роботи з особами з обмеженими можливостями в Україні……………………………………………………12

1.3. Моделі інвалідності та їх особливості…………………………………….18

РОЗДІЛ 2. Соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями……..23

2.1. Сутність, принципи та завдання соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями…………………………………………………….23

2.2. Основні напрями соціально-реабілітаційної діяльності з дітьми з обмеженими можливостями…………………………………………………….28

2.3. Засоби, методи та форми реалізації цілей та завдань реабілітації дітей з обмеженими можливостями…………………………………………………….30

2.4. Порівняльний аналіз діяльності спеціалізованих центрів соціальної реабілітації інвалідів в Україні………………………………………………….35

2.5. Шляхи удосконалення процесу вирішення проблем дітей з обмеженими можливостями……………………………………………………………………40

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...45

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….50

Вступ

Особа з обмеженими можливостями – це особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті. Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Підставою для встановлення інвалідності є стійке порушення працездатності, яке змушує хворого на довгостроковий термін припинити професійну працю або значно змінити умови праці.

Обмеження життєдіяльності особи виявляється в повній або частковій втраті ним здатності або змоги здійснювати самообслуговування, пересування, орієнтацію, спілкування, контроль за своєю поведінкою, а також займатись трудовою діяльністю. інвалідність в юридичній літературі визначається як засвідчений медичним органом стан здоров’я. Відповідно поняття "інвалідність" охоплює медичні, правові та соціальні критерії, які характеризують втрату працездатності працівником. До речі, - інвалідність - слово латинського походження і перекладається, як слабкий, безпорадний.

Поняття "інвалідність" пов’язане з групою інвалідності. В пенсійному забезпеченні юридичне значення має втрата працездатності, яка стала підставою для встановлення відповідної групи інвалідності. Визначення групи інвалідності відбувається з градацією на три групи.

Соціальна політика української держави зорієнтована на реалізацію конституційних вимог щодо соціального захисту інвалідів, створення їм середовища рівних можливостей для повноцінного життя, освіти, праці, лікування, побуту, культури, спорту, можливості бути корисним для своєї країни, творити для її процвітання .

Соціально-економічна ситуація, що склалася на сучасному етапі розвитку України, кризові явища у сфері економіки і фінансів зумовлюють необхідність посилення соціального захисту дітей-інвалідів, визначення пріоритетних напрямів у цій важливій роботі, одним із яких є рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів.

Чинниками, що визначили саме цей напрям соціального захисту дітей-інвалідів, стали: різкий спад виробництва, дисбаланс економічних відносин, зростання безробіття, зниження сукупного доходу сім’ї, руйнування інституту дитячих дошкільних закладів, зменшення доступності медичних послуг, погіршення екологічних умов тощо. Ці обставини призвели до зниження демографічних показників, підвищення захворюваності дітей, зростання дитячої інвалідності .

Ці положення знайшли також відображення у Національній програмі "Діти України", в якій рання реабілітація дітей-інвалідів розглядається як проблема національного значення, що потребує першочергового розв’язання.

І якщо до 90-х років соціальна політика щодо інвалідів мала в основному компенсаційний характер, і вся увага концентрувалась на грошових випадках, то сьогодні створення реабілітаційних центрів передбачає завдання іншого характеру: адаптацію життєвого середовища – до інтересів та потреб інвалідів.

Отже, надзвичайно важливою умовою соціальної інтеграції є впровадження у свідомість суспільства ідеї рівних прав і можливостей для дітей-інвалідів. навіть за умови повного прийняття вищими органами законодавчої бази щодо реалізації прав і можливостей даної категорії населення, соціальна інтеграція не буде здійснена, доки суспільство не усвідомить актуальність цієї ідеї і гостроту потреби інвалідів у цьому.

Об’єкт дослідження – соціальна допомога дітям з обмеженими можливостями.

Предмет дослідження – соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями.

Мета дослідження – розглянути особливості соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями і визначити основні напрямки, завдання та методи роботи, а також проблеми, з якими стикаються діти з обмеженими можливостями в українському суспільстві.

Для реалізації поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:

1. Розглянути інвалідність як соціальну проблему;

2. Дослідити пріоритетні напрямки надання соціальних послуг різним категоріям інвалідів в спеціалізованих соціальних службах;

3. Вивчити специфіку соціальної реабілітації дітей-інвалідів;

4.Розглянути діяльність спеціалізованих центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів в Україні та зробити порівняльний аналіз їх діяльності;

5.Розробити можливий шлях удосконалення процесу вирішення проблем дітей-інвалідів та їх сімей;

РОЗДІЛ 1.Теоретичні аспекти аналізу інвалідності як соціальної проблеми

1.1. Загальна характеристика осіб з обмеженими можливостями

На початку XVIII ст. у слов'янських мовах починає вживатися слово "інвалід", яке за походженням - безсилий, слабкий, важко поранений, - прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні "відслуживший, заслужений воїн, який непристосований до служби через каліцтво, поранення, старезність".

До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні та психічні відхилення у здоров’ї. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: інвалід, особи з обмеженими функціональними можливостями, люди з обмеженою дієздатністю, люди з особливими потребами, особи з вадами розвитку.

У законодавчих документах, як правило домінує термін "інвалід". Інвалід - особа, яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.

Інвалідність - це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині бути Інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім’ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства [6, 17].

Існує багато класифікацій відхилень в здоров’ї та розвитку. Однією з найбільш поширених є британське трьохзіркова шкала обмежених можливостей:

1. Недуга - втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів анатомічної структури, що утруднює певну діяльність;

2. Обмежена можливість - втрата здатності (внаслідок наявності дефекту) виконувати певну діяльність в межах того, що вважається нормою для людини;

3. Недієздатність - наслідок дефекту чи обмежена можливість конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі, виходячи з вікових, статевих чи соціальних факторів.

Громадяни України з порушенням зору, слуху, опорно-рухового апарату; громадяни, які отримали інвалідність під час Великої Вітчизняної війни, під час служби у Збройних силах України та колишньою Радянського Союзу, шахтарі, афганці, чорнобильці, батьки дітей-інвалідів, інваліди з дитинства, жінки-інваліди, спортсмени-інваліди - відносяться до груп осіб з обмеженими функціональними можливостями.

З метою сприяння інвалідом в отриманні освіти, відновленні працездатності, обранні місця роботи відповідно до віку, досвіду, кваліфікації, фізичних та інтелектуальних можливостей , забезпечені достатнього рівня доходів створено Національну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001 - 2005 роки.

На сьогодні у світі існує кілька моделей реабілітації людей з обмеженими функціональними можливостями.

Види відхилень у здоров’ї :

1. Фізичні - тимчасові чи постійні відхилення в розвитку і (або) функціонуванні органу (ів) людини; хронічні соматичні захворювання;

інфекційні захворювання.

2. Психічні - Тимчасові чи постійні відхилення в психічному розвитку людини(порушення мови; пошкодження мозку; порушення розумового розвитку; затримка психічного розвитку; психопатія)

3. Складні - Поєднують в собі фізичні та психічні відхилення (дитячий церебральний параліч тощо)

4. Важкі - Таке поєднання фізичних та психічних відхилень, при яких оволодіння освітою в обсязі державних стандартів є неможливою (ідіотія, аутизм тощо). [2; 22; 11; 24].

В межах медичної моделі інвалідність розуміється як особиста проблема інваліда, тобто обмежені можливості розглядаються в контексті взаємозв’язку між певною людиною та його недугою.

Завдання соціально-педагогічної роботи полягає в підтриманні життєдіяльності особистості в переважній кількості за допомогою медичних заходів та домінуючому акценті на соціальному захисті інвалідів (див.дод. Б).

Стрижнем соціальної моделі є взаємозв'язок між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не відхилення у її здоров’ї та розвитку. Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації інвалідів, тобто інваліди розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна.

Щоб подолати це, необхідна інтеграція людей з обмеженими можливостями в суспільстві через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування інвалідів до норм та правил життя здорових людей. Суспільство повинно адаптувати існуючі в ньому стандарти до потреб людей з обмеженими можливостями, для того щоб вони не почували себе заручниками обставин та обмеженої дієздатності.

Створено вітчизняну законодавчу базу, збережено і розвинено індустрію забезпечення потреб інвалідів у протезно - ортопедичних виробах, засобах для пересування , розширюється мережа установ медико-соціальної та соціально - побутової реабілітації, створено умови для реабілітації та працевлаштування інвалідів, здобуття ними освіти, участі у суспільно-політичному, культурному і спортивному житті України, поступово вирішуються проблеми "без бар’єристі" поліпшилося фінансування програм соціального захисту інвалідів.

Мало хто може розповісти нам про життєві проблеми неповно справних, окрім них самих. Люди з особливими потребами вже через свою фізичну обмеженість перебувають у дещо нерівному становищі у порівнянні з іншими громадянами щодо доступу до певних осередків чи суспільних можливостей.

Неповноправні громадяни є най незахищеною категорією громадян в Україні, тому що вони мають обмежені можливості особисто щось вирішувати. На рівні загальносуспільних стереотипів побутує переконання, що неповно справні обов’язково повинні бути особами зімкнутими в собі, "зацикленими" на своїй життєвій проблемі, оскільки вони не можуть і не хочуть об’єктивно думати ні про що інше.

Ще страшнішим є поширення в Україні такої проблеми як дитяча інвалідність. Інвалідність у дітей визначається вченими як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку виховні і педагогічні процеси, у зв’язку з чим вона постійно потребує догляду та допомоги.

Це значне обмеження життєдіяльності, що призводять до соціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку і росту дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності у майбутньому.

Дитина-інвалід - це особа, яка внаслідок хронічних захворювань, зроджених чи набутих порушень у розвитку має обмеження у життєдіяльності, перебуває в особливо складних і надзвичайних умовах і має особливі потреби у розвитку психофізичних можливостей , природному сімейному оточенні, доступні до об’єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації [6, 21].

Медико-соціальна реабілітація дітей з інвалідністю є найбільш ефективною, якщо вона починається якомога раніше. Спеціалісти-медики стверджують , що так зване "раннє втручання" має вирішальне значення для подальшої долі дитини. Правильно організований з точки зору наукових методик цей процес, починаючи уже з пологових будинків, дитячих лікарень, дошкільних установ дає змогу у майбутньому до 70-ти відсотків маленьких пацієнтів інтегрувати в соціум. [7, 24].

Фактори зовнішнього середовища є визначальними у появі хвороб, у що вони не тільки впливають безпосередньо на організм, але й можуть викликати зміни його внутрішніх властивостей. Це зміни у майбутньому поколінні можуть самі спричиняти хвороби .

Причинами інвалідності можуть бути зовнішні (екзогенні) та внутрішні (ендогенні) фактори.

Зовнішні фактори поділяються на:

1. механічні (поранення, удар);

2. фізичні (дія електроструму, тепла, холоду);

3. хімічні (дія отруйних речовин);

4. біологічні (хвороботворні мікроби, віруси);

5. психічні (переляк, стрес, психотравмуючі фактори);

6. порушення харчування (голодування, нестача вітамінів, переїдання).

Внутрішні фактори поділяються на:

1. спонтанні зміни у генетичному матеріалі;

2. внутрішньоклітинні метаболіти;

3. хвороби, що передаються спадковим шляхом;

4. вроджені вади.

Розрізняють такі обмеження дитячої життєдіяльності. Діти з порушеннями слуху і мови (глухі, слабочуючі, логопати); порушення зору (сліпі, слабозорі); порушеннями інтелектуального розвитку (розумово відсталі, з затримкою психічного розвитку); порушеннями опорно-рухового апарату; з комплексними порушеннями психофізіологічного розвитку сліпоглухонімі, ДЦП з розумовою відсталістю та інші); хронічними соматичними захворюваннями; психоневрологічними захворюваннями.

Показниками для інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм.

Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. ^: Рішення про визначення дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення ортопедо-хірургічне, відновного лікування; неврологічне, психіатричне, туберкульозне, отоларінгологічне, офтальмологічне, урологічне, неврологічне та інші). Рішення спеціалістів фіксується у карточці стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби. Консультативний висновок (витяг), видається на руки батькам «опікуну) дитини (підлітка)- інваліда для лікарсько-контрольної комісії ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів [6, 13 ].

Сьогодні на регіональному рівні постала необхідність об'єднання зусиль галузевих управлінь, відомств, фондів, громадських об'єднань інвалідів задля вирішення проблем у сфері соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

Життя вимагає і нових законодавчих актів, що унормували б нові підходи до вирішення питань соціального захисту інвалідів, раннього втручання, розробки дієвих наскрізних програм реабілітації, від раннього втручання до професійної підготовки і працевлаштування.

Дуже гостро стоїть питання, пов'язане із захворюваннями дітей та зростанням кількості дітей-інвалідів віком до 16 років. По лінії охорони здоров’я проведено ряд організаційних заходів стосовно надання їм медичної реабілітації. Але цього вже недостатньо.

Необхідний комплексний підхід до цієї проблеми, який би мав більш широкомашабний і різнобічний характер, включно з системою реабілітаційних та корекційно-відновлених заходів, які дають змогу подолати фізичні та інтелектуальні вади, набути знань, умінь і навичок, що допомогли б дитині інтегруватися у дитячі колективи.

Шляхи та підходи щодо реалізації їхніх прав і можливостей відображено в Концепції ранньої реабілітації дітей-інвалідів. З її появою відділення Фонду соціального захисту населення внесло до обласної державної адміністрації свої пропозиції щодо організації цієї роботи в області, що дозволило залучити до виконання Концепції управління охорони здоров'я, освіти ти науки, у справах сім! та молоді, управління праці та соціального захисту населення.

Потрібно дати можливість дітям з фізичними та інтелектуальними вадами розвинути здібності і соціальні навички для найбільш повної інтеграції їх у суспільство за допомогою методів лікування, навчання, фізичної та психологічно-соціальної реабілітації.

Працюючи з особами з обмеженими можливостями потрібно добре знати нормативно – правову базу соціальної роботи з інвалідами.