3. «Золоте десятиліття» (20-ті – поч. 30-х років хх ст.) – унікальний феномен історії укр. Культури.

Утвердження радянської влади супроводжувалось розрухою, голодом, руйнацією економіки та сплеском масового невдоволення. За цих умов комуністична влада стала на шлях проведення реформ в економічній, воєнній та національній сферах. У 1921 р. було оголошено перехід до НЕПу, що скасовував урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, а дрібні та середні виробництва поверталися власникам.

У 1923 р. радян. владою почала проводитися ленінська політика «коренізації», що в Україні отримала назву «українізації»⁶. Суть її полягала в заохоченні розвитку національних культур в інтересах зміцнення більшовицької влади. Основними напрямами політики коренізації були:

• Підготовка, виховання й висування керівних кадрів корінної національності.

• Формування національної за формою, але інтернаціональної за змістом культури шляхом розвитку закладів освіти, культури, преси, книговидавничої галузі.

На чолі культурного будівництва в цей період стояли наркоми освіти УРСР Олександр Шумський, а пізніше Микола Скрипник.

Українізація спричинила культурний злет, чи, як висловився історик О. Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії» укр. народу. Визначних досягнень було досягнуто в різних сферах – освіті, науці, образотворчому мистецтві та ін. Саме тому період 20-ті – поч. 30-х в історію вітчизняної культури ввійшов під назвою «золоте десятиліття».

ОСВІТА. Більшовики взялися за ліквідацію неписьменності. У 1921 р. Раднарком України ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення віком від шести до п’ятдесяти років повинно було вчитися читати і писати. Зі створенням СРСР у 1922 р. почалося формування єдиної уніфікованої системи освіти. 25.11.1922 р. набрав чинності Кодекс законів про народну освіту УСРР. Узаконені такі положення: володіння грамотою – обов’язок громадянина перед державою; освіту дітей до 17-ти років визнати загальною, обов’язковою, безоплатною і спільною для обох статей; освітні та наукові заклади утримувати за рахунок держави. Обов’язковою початкова освіта стала з 1924 р. Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення.

У 1934 р. для всього СРСР було встановлено такі типи шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Було введено обов'язкову початкову освіту. Розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158 (навчалася понад 31 тис. чоловік), то в 1940 р. їх було вже 590 (майже 400 тисяч учнів).

Університети були реорганізовані в інститути народної освіти. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ. У 1938 р. нараховувалося майже 130 ВНЗ з кількістю студентів понад 124 тис. Серед нових вишів був найбільший авіаційний заклад України Київський авіаційний інститут, який було створено 1933 р. на базі авіаційного ф-ту КПІ.

За кілька років політика українізація досягла значних успіхів. У 1929р. понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою.

У цей час широку популярність отримали досвід та ідеї педагога Антон Макаренка (1888–1939). Його наукова методика ґрунтувалася на поєднанні навчання з продуктивною працею, моральним, фізичним та естетичним вихованням. У процесі перевиховання асоціальної молоді, до якої підходив з прагненням знайти позитивні якості і задіяти творчий потенціал, видатний новатор реалізував виховний принцип «проектувати найкраще в людині». Зміст свого педагогічного досвіду визначив принципом «якомога більше вимогливості до людини і якомога більше поваги до неї». А. Макаренка визнано одним із класиків виховання світового рівня.

НАУКА. Головним науковим осередком УРСР залишалася ВУАН – Всеукраїнська академія наук. У 20-х роках у ВУАН так само існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільша кількість академічних кафедр працювала у фізико-математичному — 30. В історико-філологічному відділі плідно працював Інститут української мови (1921). Найбільшого розмаху діяльність ВУАН набрала з поверненням з еміграції у 1924 р. М. Грушевського. З 1930 р. почався спад ВУАН у зв'язку з процесом Спілки визволення України (СВУ) – припинили своє існування всі серійні видання ВУАН у царині гуманітарних наук, а видані раніше були вилучені з ужитку як «націоналістичні», велика частина праць була знищена.

Укр. науковцями на світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М. Крилов вивчав проблеми теорії нелінійних коливальних процесів), експериментальної зоології (Іван Шмальгаузен досліджував закономірності росту тварин, чинники й закономірності еволюційного процесу). Вивчення економічної географії в Україні започаткував Костянтин Воблий – створив перший радян. підручник з економічної географії. Питаннями демографії займався Михайло Пту́ха, який очолював перший в Україні та світі Інститут демографії⁷ АН УРСР (1918 – 1938) Й.Сталін і більшовицьке керівництво прагнуло приховати катастрофічні наслідки політики Голодомору, тому демографічно-статистичні дослідження та реальні дані перепису населення були для комуністів «небажаними». У 30-х рр. М. Птуху було заарештовано. У 1937–1938 – розгром української і всієї радянської статистики, ліквідація Інституту демографії як «шкідницького».

Плідно працював у галузі права Микола Василенко. Серед учених-філологів початку XX століття дуже яскравою особистістю був видатний сходознавець і славіст Агатангел Кримський⁸. Одним з основоположників офтальмологічної школи став Володимир Філатов, серед досягнень – пересадження рогівки ока, лікування глауком, трахом, травматизму в офтальмології. Великим практичним досягненням медичної галузі в Україні стало те, що вже в сер. 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму.

У цей час науково-дослідницьку діяльність проводили не лише окремі вчені, а й наукові колективи. У 30-х роках ХХ ст. значних наукових результатів досяг Харківський фізико-технічний інститут, де, зокрема, у 1932 р. уперше в СРСР було розщеплене ядро атома літію. На виїзній сесії Академії наук СРСР, у 1935 році академік С. Вавілов зазначив, що вчені інституту роблять більше 15% усієї фізики в СРСР. У 1940 р. співробітники Ф. Ланге, В. Шпінель, В. Маслов подали заявку на винахід атомної бомби. Праці вчених цього інституту (І. Курчатова, Л. Ландау, О. Лейпунського, А. Вальтера та ін.) засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

ЛІТЕРАТУРА. Особливістю літературного процесу 20-х років стало розмаїття літ. напрямів і стилів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінував «Пролеткульт» (В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий) – пролеткультівці заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці».

Згодом частина «пролетарських» письменників об’єдналася в спілку «Гарт» (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра, Ю. Смолич, П. Тичина). В. Блакитний як головний теоретик «Гарту» закликав до створення «комуністичної культури», культури загальнолюдської, інтернаціональної та безкласової.

Функціонувала організація «Плуг» – Спілка селянських письменників (С. Пилипенко, А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Косенко), яка ставила завдання спрямувати творчість на свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Крім них, існували неокласики, що прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургард); символісти (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський та ін.); футуристи (М. Семенко, Г. Шкурупій, М. Бажан, О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко). Серед організацій футуристів – «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, Київ, 1922) «КомКосмос» (Харків), «Юголіф» (Одеса). Футуристи критикували прихильників традиційних форм, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту та форми укр. мистецтва.

У 1925 році після розпаду «Гарту» виникла «Вільна академія пролетарської літератури» – ВАПЛІТЕ (1925–1928) (М. Хвильовий, М. Яловий, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, М. Куліш, Г. Епік, Ю. Яновський та ін.). «Академісти» закликали до орієнтації на джерела світової культури, до культурної повноцінності, а не до провінційного «позадництва», за термінологією М. Хвильового.

У 20-х роках активізувався розвиток прози. В епічних творах письменники намагалися осмислити і узагальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно-політичному житті народу та його побуті. Яскравою творчою особистістю цього часу був Г. Михайличенко («Блакитний роман», (1921), «Історія одного замаху. (Історична повість з життя укр. революціонерів до революції)» та ін.). Неперевершеним майстром малої прозової форми (новели) став М. Хвильовий (1893–1933) («Арабески», «Сентиментальна історія», «Повість про санаторійну зону», «Я (Романтика)»). Його творчий доробок найбільший інтерес становив у контексті дискусій, що велися навколо проблем побудови національної культури. У циклах памфлетів «Камо грядеш», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія» він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську, а не на російські традиції. Літературна дискусія 1925-1928 рр., започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі укр. письменників. Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та злочинними, отримали назву «ідеології хвильовизму». М. Хвильовий покінчив із собою (1933), ВАПЛІТЕ – розпущена.

Разом з М. Хвильовим одним з найвизначніших романтиків в укр. літературі першої половини ХХ ст. став Ю. Яновський (1902-1954 рр.), співець морської романтики, найяскравіше представленої в його першому романі «Майстер корабля», автор романів «Вершники», «Чотири шаблі».

Імпресіоністична лаконічність і реалістична місткість авторського письма, ліричність, психологізм були невід’ємними рисами стилю новеліста Г. Косинки. Творчою активністю у цей час відзначався М. Йогансен (1896 –1937) поет, автор пригодницьких романів. Одним із найвидатніших прозаїків став В. Підмогильний (1901-1937). Яскравою постаттю літературного життя того часу був В. Винниченко (1880 – 1951) – прозаїк, драматург.

Одним із засновникiв укр. модерноï драматургiï пер.пол. ХХ ст. став М. Куліш (1892-1937). Його п'єси у постановці «Березоля» Л. Курбаса нiчим не поступаються кращим свiтовим зразкам.

На вістрі слави в той час був Оста́п Ви́шня (ПавлоГубенко, 1889-1956) – класик сатиричної прози ХХ ст. Його усмішки користувалося незвичайною популярністю. За десять років укр. мовою (якщо брати до уваги і численні перевидання) з'явилося близько ста книжок вишнівської сатири і гумору.

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА. Своєрідним організатором і диригентом музичного життя республіки стало засноване в 1922 р. Товариство ім. М. Леонтовича. Товариство видавало журнал «Музика». Навколо нього гуртувалися укр. композитори – Г. Верьовка, Л. Ревуцький, П. Козицький. На Західній Україні одним із найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів укр. музичного мистецтва був М. Колесса.

Традиції укр. авангарду започаткував Б. Лятошинський (1894—1968) – один з основоположників модерного напряму, створив у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (за повістю І. Франка «Захар Беркут») (1930), основоположник симфонізму (автор п’яти симфоній).

Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора В. Косенка (1896— 1938) (залишив по собі десятки творів, які увійшли у золотий фонд укр. фортепіанної музики). У другій половині 20-х — на початку 30-х років до глядача прийшли перші вітчизняні балети («Пан Каньовський» (1930) М. Вериківського та ін.).

Широкого розмаху набула концертна діяльність. У 1920 р. було створено хорову капелу «Думка», що за короткий час стала одним із найкращих хорів країни, активно пропагувала укр. музику не лише в Україні, а й за кордоном.

Провідними театрами 20-х рр стали Театр ім. І. Франка, очолюваний Гнатом Юрою, який стояв на засадах традиційної реалістично-психологічної школи, та модерний укр. театр «Березіль» (1922 –1933), так званий «театр дії», «рефлексологічний» театр, який спирався на активну позицію глядача і був здатний втілювати найскладніші речі світового репертуару. «Березіль» став своєрідною академією мистецтв, оскільки мав досить розгалужену систему: творчі майстерні, теоретико-творчі станції та комісії, лабораторії, які заклали в Україні основи театрів різних видів і жанрів та основи театрознавства. Величезна генерація талановитих акторів та режисерів була вихована театром «Березіль»: М. Крушельницький, Н. Ужвій, А. Бучма, П. Нявко, М. Яковенко та ін.

На кінець 1925 р. в Україні налічувалося вже 45, а в 1940 р. – 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з’явилися і цілком нові за духом і формою драматичні твори радянських драматургів І.Кочерги, Я. Мамонтова, І. Дніпровського, М. Куліша.

Новим явищем укр. культури стало кіно. У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), що надало потужного імпульсу вітчизняному кіновиробництву. Після реконструкції в 1926 р. Одеська кінофабрика за технічним оснащенням стала однією з кращих у країні, а введена в дію 1928 р. київська кінофабрика (майбутня Київська кіностудія ім. О. Довженка) — однією з найбільших та найсучасніших на той час у світі. З початку 30-х років з’являється звукове кіно (перші звукові фільми – «Симфонія Донбасу» (документ. стрічка) Д. Вертова і художні фільми «Фронт» О. Соловйова та «Іван» О. Довженка).

Значну роль у становленні укр. кіномистецтва відіграв О. Довженко (1894 –1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями («Сумка дикур’єра», «Звенигора», «Щорс», «Арсенал», «Земля» та ін.) і започаткувавши поетичне кіно з епічною, філософською та ліричною стихією («Звенигора», 1928, «Земля», 1930). У 1958 р. на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі кінофільм «Земля» було зараховано до 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО 20-поч. 30-х років відзначається наявністю великої кількості напрямів, шкіл, угрупувань:

• «Асоціація революційного мистецтва» (АРМУ);

• Товариство художників імені К. Костанді в Одесі;

• Асоціація художників Червоної України (АХЧУ): І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, Г. Світлицький

• Об’єднання сучасних митців України.

Якщо митці АХЧУ тяжіли до реалізму з поміркованим використанням модерних стильових принципів, то члени АРМУ орієнтувалися на авангардистський творчий пошук. Однією з найяскравіших постатей укр. авангарду⁹ став Михайло Бойчук, який започаткував новий напрям монументального мистецтва – неовізантизм, що поєднував конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису домонгольського періоду. У жанрі сценографії, оформляючи театральні спектаклі, працював Анатоль Петрицький, який виконував вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні декорації для курбасівського «Молодого театру», уславився портретами діячів укр. культури.

Художники АХЧУ намагалися відійти від традиційного академічного реалізму, збагачуючи свою творчість елементами імпресіоналізму, постімпресіонізму, модерну, вираження національної своєрідності в тематиці, колористиці, мотивах. Особливо яскраво це виявилося в картинах засновника батального живопису Микола Самокиша («В’їзд Б. Хмельницького до Києва», «Бій Богуна з польським магнатом Чернецьким»). Впливом імпресіоналізму позначені твори М. Бурачека («Реве та стогне Дніпр широкий», «Колгоспне жито», 1935). Першим народним художником УРСР став Григорій Світлицький, що в 20-х роках працював переважно в техніці графіки: ілюстрував книжки виконував портрети, плакати, автор картин: «Місячна соната», «Місячна ніч в Україні»; «Зійшов місяць»;«Листя шелестить»; «Перехід богунців через Дніпро»). Видатним портретистом 20-х років ХХ ст. став Михайло Жук. Яскравим представником імпресіонізму в західноукраїнському мистецтві був Іван Труш (працював у жанрі пейзажу («Самітна сосна», «В обіймах снігу», «Квіти»), побутовому («Гуцулка з дитиною», «Трембіта»), портрету (створив галерею образів відомих діячів укр. культури – І.Франка, В.Стефаника, Лесі Українки, М.Лисенка). І.Труш ініціював створення перших мистецьких об’єднань на Галичині.

АРХІТЕКТУРА. У 20-х роках перед архітекторами стояло завдання створити проекти споруд різноманітного призначення. Творчі організації в галузі архітектури («Товариство сучасних архітекторів України», «Асоціація нових архітекторів») по-різному розуміли шляхи розвитку будівельного мистецтва. Значна частина митців орієнтувалася на західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що, зрештою, привело до поширення конструктивізму (характерні риси стилю – доцільність, економність, функціональність, лаконізм у засобах вираження). Націлений на поєднання мистецької творчості з масовим виробництвом, конструктивізм уникав невмотивованої декоративності, спрощував та схематизував мову мистецтва. Особливо яскраво цей стиль виявився в забудові Харкова (арх. С. Серафимов, М, Фельгер, С. Кравець).

У 1934 р. у зв‘язку з перенесенням столиці до Києва було зруйновано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества (Михайлівський Золотоверхий монастир (вціліли лише деякі мозаїчні композиції, поспіхом вивезені до Москви), Військово-Микільський собор, Церква Різдва Богородиці Пирогощі та ін.). Натомість зводилися інші будівлі, що помітно відрізнялися архітектурою. Формується особливий архітектурний канон рад. будівництва, який сьогодні найчастіше називають терміном «радянський псевдокласицизм» (наслідування класицистичних форм, помпезність, надмірний монументалізм): будинок сучасної Верховної Ради України (зведений упродовж 1935-1936 рр. арх. В. Заболотним); будинок Кабінету Міністрів України (1936-1938, проект розробив основоположник пролетарської архітектури арх. І. Фомін).

Продовжує розвиватися монументальна скульптура. Так, у 1922 р. у Лохвиці на Полтавщині на честь 200-річчя від дня народження було створено величний монумент Г. Сковороді, а також зведено пам’ятник у стилі кубізму Артему (псевдонім ком. Діяча Ф.А. Сергеєва) на Донбасі за проектами Івана Кавалерідзе.

У 1927 році секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив в «укр. бурж. націоналізмі» наркома освіти УСРР О. Шумського, який відповідав за опрацювання методологічних основ українізації: його було звільнено з посади й відкликано до Москви. На поч. 30-х років у. стала помітно гальмуватися, її здобутки ліквідовувалися. Після постанови ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) мистецькі об’єднання були розпущені, а натомість створені організації митців, що підтримували ідейно-політичну платформу Компартії.

30-ті роки – час масових репресій. Жертвами стала духовна еліта країни – науковці, письменники, художники, архітектори, священики та інші. Не відоме точне число репресованих укр. інтелігентів. За деякими даними, їх кількість – приблизно 30 тисяч осіб. За підрахунками історика Н.Полонської-Василенко, у 1930-х рр. репресовано понад 250 наук. співр. ВУАН (22 академіки) стільки ж письменників.

Літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. ввійшло в історію укр. к-ри під назвою «розстріляне Відродження» (термін запропонував діаспорний літературознавець Ю. Лавріненко).