20

Лекція 7. Українська культура першої половини хх cт. План

1. Cуспільно-історичні умови розвитку культури п. п. ХХ ст.

2. Культурний розвиток України у перші десятиліття ХХ ст. (1900 – 1920 рр.)

3. «Золоте десятиліття» (20-ті – поч. 30-х років ХХ ст.) – унікальний феномен історії укр. культури.

4. Особливості розвитку укр. культури на західноукраїнських землях у передвоєнний час.

5. Культурне життя в радянській Україні в роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945).

1. Cуспільно-історичні умови розвитку культури п. П. Хх ст.

XX століття – це доба потрясінь, доба радикальних соціальних, політичних та інтелектуальних змін; це «століття швидкостей і стресів», «атомне століття», «космічне століття». Поряд із вагомими позитивними змінами в житті суспільства (досягнення в науці, техніці, мистецтві, державному будівництві) виявилися факти масової агресії, невігластва, фанатизму: дві світові війни, національно-визвольні змагання 1917-1920 рр., жовтневий переворот, голодомори, крах колоніальних імперій, виникнення і розвал тоталітарних режимів, поділ світу на два ворогуючих табори – соціалістичний і капіталістичний, самовбивче озброєння, екологічна катастрофа і лише в кінці століття — виникнення паростків надії, що ґрунтуються на новому політичному мисленні.

Культуру України ХХ ст. умовно поділяють на три періоди – дорадянський (у складі імперій та нетривалої державності), радянський (у тоталітарній державі) та пострадянський (у незалежній державі), кожен з яких поділяється на окремі етапи.

Культуру п.п. ХХ ст. визначали такі історичні події:

1. Революція 1905-1907 рр.

2. Перша світова війна 1914 – 1918 рр.

3. Лютнева революція 1917 р., яка повалила самодержавство в Російській імперії.

4. Березень 1917 р. – утворення Української Центральної Ради.

5. Листопад 1917 р. – проголошення УНР.

6. Квітень 1918 – грудень 1918 р. – Українська держава гетьмана П. Скоропадського.

7. Листопад 1918 – листопад 1920 рр. – уряд УНР, що прийшов на зміну гетьманату.

8. Серпень 1920 – утвердження радянської влади в Україні.

9. Створення СРСР – 1922 р.

10. Голодомори в Україні – на поч. 20-х рр., 1932-1933, 1947 р.

11. Приєднання Західної України до УРСР – 1939.

12. Доба Великого терору – 1933 – 1953 рр. у роки сталінської диктатури.

13. Друга світова війна 1939 – 1945 рр.

2. Культурний розвиток України у перші десятиліття хх ст. (1900 – 1920 рр.)

На початку ХХ ст. панівні кола Росії та Австро-Угорщини й далі здійснювали політику колоніального гноблення українських земель. В умовах загального революційного піднесення в Наддніпрянській Україні посилюється національно-культурний рух.

Унаслідок революційних подій царський уряд оголосив маніфест, у якому обіцяв політичні свободи, скасував заборонні укази 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою. Цей маніфест, як і сама революція, привів до пожвавлення українського національно-визвольного руху, утворення численних українських партій, які пропагували в масах ідеї автономії (федералізму) або повної самостійності України, вели боротьбу за усунення перепон на шляху до розвитку національної культури. Серед них:

Перша політична партія у Наддніпрянській Україні — Революційна українська партія (РУП), ініціатором створення якої та ідейним натхненником став М.Міхновський (брошура «Самостійна Україна»); Українська народна партія (1902); Українська демократична партія (УДП) на чолі з Олександром Лотоцьким та Євгеном Чикаленком; Українська радикальна партія, лідерами якої були Борис Грінченко і Сергій Єфремов. Обидві партії виступали за ліберально-демократичні перетворення та політичну автономію України.

Важливою подією тодішнього політичного життя стала діяльність української парламентської громади у Державних думах, яка висувала вимоги автономії України, розширення місцевого самоврядування, впровадження української мови і в освіті і церкві, створення кафедр української мови, літератури і історії в університетах та учительських семінаріях, вирішення аграрного питання на користь селян.

У перше десятиліття ХХ ст. в Україні відбувся справжній вибух національного життя. З'явились і відкрито поширювались масові періодичні видання — газети «Хлібороб» у Лубнах, «Громадська думка», «Рада» в Києві та ін. Газета «Рада» (1906-1914) – єдина щоденна українська громадсько-політична, економічна і літературна газета ліберального напряму українською мовою на Наддніпрянщині. Навколо неї гуртувалися визначні діячі майбутньої Української Народної Республіки: Федір Матушевський, Андрій Ніковський, Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Михайло Лозинський, Михайло Грушевський. З «Радою» співробітничали відомі українські письменники: Л. Старицька-Черняхівська, С. Черкасенко, І. Франко, М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко.

Крім газет, в Україні друкувалися й журнали. У 1907 р. перейшов на українську мову найдавніший на той час в Україні журнал «Киевская старина» (з 1882 р., з 1906 – «Україна»).

Перші успіхи були досягнуті у боротьбі за відкриття кафедр українознавства в університетах Одеси, Харкова та Києва¹. Цьому сприяло також те, Петербурзька академія наук у 1905 р. за сприяння акад. Олексія Шахматова визнала українську як самостійну, а не діалект чи наріччя російської.

Велику патріотично-культурну роботу розгорнули «Просвіти», відкриті з 1905 р. за прикладом Галичини в Наддніпрянській Україні — в Одесі, Києві, Миколаєві, Кам'янець-Подільському, на Полтавщині та Катеринославщині. До серпня 1907 р. в Україні діяло 35 «Просвіт». Однак при цьому так і не вдалося, за незначним винятком, домогтися українізації шкільної освіти. Узагалі, рівень писемності населення України на поч. ХХ ст. був дуже низький: 70% населення не вміло ні читати, ні писати. На західноукраїнських землях рівень освіти був ще гіршим. Третина галицьких сіл узагалі не мала початкових шкіл, а кожне шосте село ніяких шкіл. У Галичині зовсім неписьменним залишалося 70-75%, на Закарпатті, в гірських районах, навіть 90% населення. У гімназіях навчалася невелика кількість українців, у закладах такого типу здебільшого викладали польською або німецькою мовами. На поч. ХХ ст. пожвавився рух національно-свідомої інтелігенції за відродження української школи, зумовив появу підручників рідною мовою (буквар Б. Грінченка, читанка А. Білоусенка, буквар і читанка Т. Лубенця, граматики української мови П. Залізного і Т. Шерстюка).

У Західній Україні, яка була у складі Австро-угорської імперії, українські політичні партії почали виникати ще наприкінці ХІХ ст. На поч. ХХ ст. вони очолили масовий рух за автономію Східної Галичини, загальне виборче право, заснування у Львові окремого українського університету. Зростав національно-патріотичний рух молоді, що виявилось насамперед у діяльності масових молодіжних патріотично-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» (остання за аналогією англійських скаутів), а також товариства – «Січові стрільці», де відбувалася підготовка до відкритої боротьби за національні інтереси українців.

Революція 1905—1907 рр. сприяла полегшенню розвитку науки, якій сприяло також НТШ. У 1907 р. було створене українське Наукове товариство у Києві.

Великий крок уперед в дослідженні історії України зробили М. Грушевський (11-томна «Історія України-Руси» та 5-томна «Історія української літератури»), Олександр Єфименко («Історія українського народу», «Південна Русь», які було видано в 1905-1907 рр.), Дмитро Багалій (праці з історії Слобожанщини), Іван Франко (видав низку праць видатним діячам укр. історії – І.Федорову, Л.Кобилиці та ін.).

Видатним антропологом, етнографом і археологом був Федір Вовк (залишив понад 200 наукових праць різними мовами; вчений зібрав значний матеріал з етнографії українського народу; він автор праць «Антропологічні особливості українського народу», «Етнографічні особливості українського народу» (1916), в яких доводив, що українці – окремий слов'янський народ.

Серед вчених-філологів помітними фігурами були Борис Грінченко (у 1907-1909 у Києві видав чотиритомний «Словарь української мови» – перекладний українсько-російський словник, налічує 68 тис. слів) та Агатангел Кримський – сходознавець, славіст, перекладач (знав 60 мов), автор численних праць зі сходознавства та тритомної «Граматики української мови» (1907-1908), а пізніше «Нарисів з історії української мови» (1922).

На поч. ХХ ст. в галузі природничих наук працюють фізик та електротехнік Іван Пулюй, який сконструював прообраз сучасного рентгенівського апарата, названого лампою Пулюя; геохімік і мінералог, засновник вчення про ноосферу Володимир Вернадський, майбутній організатор і перший президент Української академії наук. В Київському університеті працює математик Дмитро Граве, засновник вітчизняної алгебраїчної школи. Значний внесок у розвиток математики зробили також харківські вчені-математики Володимир Стєклов, Сергій Бернштейн. Засновником харківської школи радіофізики став Дмитро Рожанський.

На основі новітніх теоретичних знань під керівництвом професора Миколи Делоне, одного з видатних зачинателів і полум’яного пропагандиста ідей повітроплавання та авіації в Україні, активно діяло засноване в 1909 році Київське товариство повітроплавання. З ним були пов'язані відомі конструктори й льотчики Дмитро Григорович, Ігор Сікорський, Петро Нестеров, Ф. Андерс та ін. Ігор Сікорський сконструював перші у світі багатомоторні літаки «Русский витязь» та «Илья Муромец», Дмитро Григорович — гідролітак. Петро Нестеров здійснив переліт за маршрутом Київ—Остер—Ніжин—Київ; 1913 р. Нестеров піднявся над Сирецьким військовим літовищем і на висоті 600 метрів на очах численних глядачів уперше в світі здійснив знамениту «мертву петлю», що згодом стала називатися «петлею Нестерова».

Багато українських учених працюють в галузі біології та медицини: визначні досягнення в ендокринології мали фізіолог Василь Данилевський (прототип професора Преображенського у романі М.Булгакова «Собаче серце»), в хірургії – Микола Трінклер (член Нобелівського комітету, автор близько 80 наукових праць), в офтальмології – Леонід Гіршман (започаткував окулярну оптику в Харкові), в епідеміології та мікробіології – Данило Заболотний (автор понад 200 праць, присвячених вивченню чуми й холери).

Початок XX ст. в історії українського мистецтва відзначене подальшим розквітом, що розпочався у другій половині XIX ст. В галузі музичної культури демократичні тенденції найбільше проявилися у творчості Миколи Лисенка (1842-1912) – композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача й дослідника фольклору. Під впливом революційних подій 1905-1907 pp. він написав хор-гімн «Вічний революціонер», драматичний монолог «В грудях вогонь», кантату «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка», опери «Тарас Бульба» та «Енеїда». Ці твори мали глибоке патріотичне, громадянське, революційне звучання. У 1904 р. в Києві була відкрита Музично-драматична школа М. Лисенка, реорганізована після його смерті в консерваторію.

Принципи національної музики розвивали Кирило Стеценко (дитячі опери, контати, хори, романси, церковна музика, зокрема «Літургія Св. Іоана Золотоуста», «Всенощна» та «Панахида», присвячена пам’яті М. Лисенка); Павло Сениця (автор опер «Життя — це сон» за Кальдероном, «Наймичка» за Шевченком, симфоній, хорів, пісень, романсів на слова Т. Шевченка, М. Рильського, П. Тичини, М. Філянського, О. Олеся, автор численних наукових праць з укр. музики); Борис Підгорецький – композитор, етнограф, музичний критик і педагог, автор численних опер, найвідоміша з яких «Купальна іскра», фортеп'янних творів, хорів і романсів; Філаре́т Коле́сса (етнограф, фольклорист, композитор, основоположник українського етнографічного музикознавства); Остап Нижанківський (священик УГКЦ, композитор, диригент, громадський діяч, автор дуже популярних донині хорових творів та сольних пісень на вірші Т.Шевченка, а також колядок колядок «Бог ся рождає», «У Вифлеємі тайна явилась велика», «Во Вифлеємі нині новина»); Ярослав Лопатинський (опера «Еней у мандрах», 1911, романси); Станісла́в Людке́вич (композитор, музикознавець, фольклорист, педагог, доктор музикознавства, автор кантат-симфоній «Кавказ» та «Заповіт» за Т.Шевченком); Микола Леонтович (творець жанру хорової мініатюри без інструментального супроводу; автор хорових обробок, зокрема славнозвісного «Щедрика», а також «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой зійшла зоря» та ін.).

Світову славу у цей час здобувають видатні українські співаки: Соломія Крушельницька (1872-1952) як майстер співу бельканто; співала на сценах провідних театрів світу, у її творчому доробку понад 60 оперних партій; пропагувала за кордоном українські народні пісні, твори українських композиторів; та Олександр Мишуга (1853-1922) усесвітньовідомий тенор, муз. педагог, меценат, співав у Мілані, Турині, Варшаві, Кракові, Києві, Санкт-Петербурзі, Берліні, Лондоні, Відні, Парижі, пропагує українську пісню).

В умовах тимчасового послаблення тиску на українське слово нові можливості відкрилися перед літературою. Письменники не обмежувалися лише селянською тематикою та реалістичним методом моделювання дійсності, звертались до нових тем і проблем (тема інтелігенції, історична тематика, актуальні проблеми сучасності, проблеми статі, боротьба біологічних та соціальних чинників в людині, проблеми мистецтва), освоювали нові жанри. У літературі зароджується модернізм (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, неореалізм) та авангардизм (футуризм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм). Визнаними майстрами модерної літератури були Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська.

Великий влив на розвиток сценічного мистецтва і драматургії мав перший український стаціонарний театр – Театр Миколи Садовського у Києві (1907—1919), який намагався відійти від етнографічних традицій. У складі трупи були: М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, І. Мар’яненко, деякий час тут працювали Л. Курбас і Й. Стадник. В репертуарі театру була класика (Т. Шевченко, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, І. Котляревський, М. Старицький, П. Мирний, І. Франко), а також нові, модерні п'єси Лесі Українки («Камінний господар»), В. Винниченка («Молода кров», «Брехня»), Л. Старицької-Черняхівської («Гетьман Дорошенко», «Крила»), С. Черкасенка («Про що тирса шелестіла», «Земля»), С. Васильченка («Куди вітер віє»), О. Олеся (етюди) та ін.

У Галичині в цей час продовжує свою діяльність Театр товариства «Руська бесіда». Тут починав свою діяльність Амвросій Бучма, Лесь Курбас. Крім того, тут діяли ще й напівпрофесійні театри: Буковинський народний театр, Гуцульський театр та ін.

У 1916 р. група театральної молоді, очолювана Лесем Курбасом, організувала у Києві «Молодий театр», який намагався створити новаторський театр на основі сучасних досягнень сценічного мистецтва.

В українському живописі поч. ХХ ст. як і в попередній період, активно працювали художники Микола Пимоненко (майстер побутового жанру, автор картин «Сінокіс», «Проводи рекрута», «Жниця», «Весілля у Київській губернії») Сергій Васильківський (майстер пейзажу, автор робіт «Весна в Україні», «Влітку», «Козача левада», «Чумацький шлях на Ромодан»); Киріак Костанді (укр. маляр гр..походження, майстер побутового та пейзажного жанру, зображував Одесу та її околиці); Іван Труш (укр. живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист;з-понад 6000 картин пейзажними шедеврами є: «Захід сонця в лісі», «Самітна сосна», «В обіймах снігу»; створив ґалерію психологічних портретів І.Франка, В. Стефаника, Лесі Українки, П. Житецького, М. Драгоманова, М. Лисенка). Справжнім майстром-портретистом став Олександр Мурашко («Портрет дівчини у червоному капелюшку», «Жінка з квітами» та ін.). На поч. ХХ ст. продовжує розвиватися монументальний живопис (панно С.Васильківського, М. Самокиша В.Кричевського для будинку Полтавського земства «Козак Голота», «Вибори полковника Мартина Пушкаря»; розписи Троїстого собору у Почаївській лаврі худ. М.Реріха, В.Щербакова).

В архітектурі початку ХХ ст. функціонували кілька напрямків:

• неокласицизм, який розвивав традицій класицизму ХІХ ст.: Педагогічний музей (нині Київський будинок учителя), арх. П. Альошин, бібліотека Київського університету на вул. Володимирській, арх. В. Осьмак, Харківський комерційний інститут, арх. О. Бекетовта ін.;

• модерн (зручність планування, використанн нових залізних конструкцій, різноманітних оздоблювальних матеріалів (ліплення, прикраси з витого заліза тощо). Яскравим його прикладом є Бессарабський критий ринок у Києві; цирк у Києві, залізничні вокзали Києва, Львова, Харкова, Жмеринки;Будинок з химерами в Києві. Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Городецький, К. Жуков, М. Верьовкін, О. Вербицький, Г. Гай та ін.;

• необароко (житловий будинок у Києві 1914 р., арх. П.Альошин, лікарня у Лубнах на Полтавщині, арх. Д.Дяченко;

• власне український модерн (поєднання модерну з елементами народного дерев'яного зодчества й ужиткового мистецтва. У цьому стилі збудовано будинок Полтавського губернського земства, 1909, арх. Василь Кричевський), Харківське художнє училище, арх. К. Жуков.

У період Першої світової війни² гостро постало національне питання, оскільки українські землі перетворилися на арену воєнних подій, а самі українці були змушені воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні³.

З початком війни на теренах Російської імперії посилилися репресії щодо діячів української культури, заборонили друк українською мовою (закриття газети «Рада», журналів ЛНВ, «Українська хата», «Рідний край», «Сяйво»), заборонили діяльність «Просвіт», українських бібліотек, українських клубів. Голову українського наукового товариства М.Грушевського було заарештовано і заслано до Симбірська.

У трагічному становищі опинилося населення Галичини й Буковини, коли ці землі були завойовані російськими військами. Українські «Просвіти», школи, бібліотеки було закрито, здійснювалися репресії проти української інтелігенції, гоніння греко-католиків, зокрема заарештовано митрополита Андрія Шептицького. Одночасно посилилися репресії з боку айстро-угорської влади, яка причину поразки вбачала у зраді українців.

Особливим культурним явищем у цей період є творчість січових стрільців. У 1914 р. у Львові українські політичні сили утворили Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким, з ініціативи якої було сформовано національну військову організацію Українських січових стрільців (УСС). У перервах між боями велась культурно-освітня та літературна робота, постала самобутня стрілецька поезія (Степан Чернецький, Лев Лепкий, Роман Купчинський та ін.). Січові стрільці створювали «Просвіти», бібліотеки, організовували театральні вистави. Серед стрільців були художники – Осип Курилас, Лев Лепкий, В. Горобець та ін., які створювали портрети старшин, писали батальні сцени. Отже, творчість молоді у лавах УСС є окремим напрямком культури на західноукраїнських землях.

Водночас з утворенням головної української ради емігранти зі Східної України заснували у Відні Союз визволення України (СВУ), метою якого було створення самостійної української держави; ідеологом союзу був Дмитро Донцов. СВУ здійснював велику культурно-просвітницьку роботу серед військовополонених в містах Австрії та Німеччини, організовував школи, бібліотеки, церкви.

Перша світова війна хоча й зумовила розкіл національного руху воюючих сил, але одночасно послужила каталізатором активності українського національно-визвольного руху та початку революції в Україні. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надії на становлення і розвиток української держави і, відповідно, національної культури.

У 1917—1920 pp. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і Гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України.

Зокрема у 1917 р. було створено Генеральний секретаріат освіти на чолі з Іваном Стешенком, до якого після проголошення УНР перейшло управління всіма освітніми установами України. Відкривалися українські гімназії: у Києві імені Б. Грінчека, в Харкові ім. М. Драгоманова, в Полтаві ім. І. Котляревського. У 1917 р. відбулися два Всеукраїнські педагогічні з’їзди, де вирішувалося питання створення єдиної системи національної освіти. Уряд намагався запровадити єдину 7-річну народну загальноосвітню школу, після закінчення якої можна було продовжити освіту в 4-річній гімназії або в технічній школі. Незважаючи на труднощі воєнного часу, укладалися й видавалися підручники з української мови, літератури, історії, географії, математики, фізики. Було створено комісію для написання нових підручників, куди увійшли такі вчені та громадські діячі: І.Стешенко, Я.Холодний, М.Грушевський, І.Огієнко, С.Русова, Д.Багалій та ін. Наприклад, у 1918 р. було видано 2 млн книг.

Розвивається також ланка вищої освіти. У 1917 р. в Києві з ініціативи членів УЦР І. Стешенка, С.Петлюри, М.Ковалевського відкрився перший український вищий народний університет.

Багато зробив для розбудови української освіти й науки гетьман Павло Скоропадський. Відкривалися українські гімназії (у 1918 р. розпочалося навчання в 72 гімназіях і планувалося відкрити ще 150 україномовних гімназій), було засновано два університети – Кам’янець-Подільський та Катеринославський.

Створювалися умови для подальшого розвитку науки. Активізували діяльність наукові товариства, яких за часів Гетьманату було близько 30. У 1918 р. було створено Українську академію наук, у складі якої було три відділи: історико-філологічний (Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, С.Смаль-Стоцький), фізико-математичний (В.Вернадський, С.Тимошенко, П.Тутковський) та соціальних наук (М.Туган-Барановський, О.Левицький). Першим президентом її став учений природознавець Володимир Вернадський, основоположник геохімії, біохімії, вчень про ноосферу і біосферу; секретарем УАН було обрано сходознавця та славіста А.Кримського.

За часів Гетьманату були засновані також Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека.

Отже, в 1917-1920 рр. значно збільшилась мережа українських шкіл, гімназій, інститутів, університетів. Але через постійні державні перевороти і нетривалість влади, соціально-економічні проблеми, недостатнє фінансування ідея побудови єдиної національної системи освіти не була реалізована ні Центральною Радою, ні Гетьманатом, ні Директорією.

З відродженням української державності у 1917 – 1920 рр. значні зміни відбулися й у різних сферах мистецтва: театрі, музиці, образотворчому мистецтві, кіномистецтві, літературі.

До революції існував лише один стаціонарний український театр – трупа Миколи Садовського. За підтримки Центральної Ради у Києві було створено Український національний театр, до складу якого увійшли Іван Мар’яненко, Лесь Курбас, Микола Садовський, Панас Саксаганський та ін. актори. За фінансової підтримки уряду українські вистави йшли в театрах Києва, Чернігова, Полтави, Житомира, Катеринослава; видавався тижневик «Театральні вісті». Було створено Український народний хор (диригент Кирило Стеценко), у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери (керівник Микола Садовський), Українську державну капелу під проводом Олександра Кошиця. Вона з величезним успіхом виступала в Австрії, Чехії, Польщі, Німеччині, Франції, Америки.

У 1918 р. на авансцену виходять нові композитори: Михайло Вериківський, Григорій Верьовка, Порфирій Демуцький, Борис Лятошинський, Лев Ревуцький.

За часів української державності зароджується й українське кіномистецтво. Під керівництвом Міністерства освіти Гетьманату було організовано кіносекцію, що організувала зйомки десятків художніх, наукових і документальних фільмів⁴. Кінематографісти гуртувалися навколо створених Київської та Одеської кіностудій. Почали формуватися основи національного кіномистецтва та кіноіндустрії.

Упродовж 1917-1920 рр. отримало подальший розвиток образотворче мистецтво та скульптура. В 1917 р. в Києві була заснована Українська національна картинна галерея, до фондів якої були зібрані полотна українських та західноєвропейських майстрів. До галереї передали частину своїх картин художники Василь Кричевський; засновник монументального мистецтва, лідер групи «бойчукістів» Михайло Бойчук; художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (гривень, поштових марок, проекту герба), засновник і ректор Української академії мистецтв Георгій Нарбут. Навколо академії гуртувалися різні художньо-мистецькі школи, у ній працювали О.Мурашко, М.Бойчук, В.Кричевський, М.Жук, І.Труш, О.Архипенко та ін. митці.

Продовжувала розвиватися монументальна скульптура. Були відкриті пам’ятники Т.Шевченку в Києві (Ф.Балавенський), в Ромнах (І.Кавалерідзе). Уцей період працює Олександр Архипенко, видатний український скульптор і живописець, представник кубізму, конструктивізму й абстраакціонізму ⁵. Він залишив понад тисячу скульптур, картин, серед яких скульптури «Боксери» (1914); «Солдат іде» (1917), серія жіночих торсів. Скульптор Миха́йло Паращу́к змоделював образи діячів української культури: В. Стефаника, С. Людкевича (обидва — 1906), Т. Шевченка, низку композиційних скульптур.

Упродовж 1917-1920 рр. відбувалося формування музейної та пам’ятникоохоронної справи. Було засновано Національний історичний музей, багато краєзнавчих музеїв. Загалом за доби укр. державності відкрилося 250 музеїв республікансько-повітового значення і сотні невеликих музеїв, що діяли при школах, товариствах, організаціях. Активно діяли товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва, зокрема Київське, де важливу роль відіграв український колекціонер-меценат Богдан Ханенко, а також Одеське товариство історії та старожитностей, що вивчало пам’ятки Північного Причорномор’я (Ольвії, Херсонеса, Тіри та ін.).

Значна увага приділялася розвитку української літератури та книговидавничої справи. У 1917 рр. виникають видавництва «Друкар», «Криниця», «Час». Важливою умовою розвитку літератури було надання українській мові статусу державної.