50. Радянізація на західноукраїнських землях в 2 пол. 40-х рр..

Після закінчення Другої світової війни оформлюються західні кордони УРСР. У 1945 р. Закарпаття ввійшло до складу України. Процес радянізації західних областей, розпочатий у 1939 - на початку 1941 рр., продовжився. Радянізація передбачала здійснення індустріалізації, колективізації та «культурної революції» з одночасним посиленням репресій проти невдоволених радянським режимом. Для проведення радянізації при ЦК КП(б)У, народних комісаріатах і відомствах було утворено спеціальні відділи з західних областей. Особливої уваги надавалося добору кадрів: зі східних областей України направлялися фахівці; керівні посади надавалися прибулим переселенцям.

Відповідно до четвертого п'ятирічного плану (1946-1950) у Західній Україні почалася індустріалізація. Велося будівництво заводів сільськогосподарського, автобусного, автотранспортного, інструментального, скляного, електролампового машинобудування. З'явилися нові галузі промисловості. Було створено Волинсько-Львівський вугільний басейн (другу вугільну базу України), збудовано газопровід «Дашава-Київ».

Процес колективізації селянських господарств відбувався болісно. Ламався звичний устрій життя селянина-власника, над яким держава встановлювала контроль. Насильницьким чином створювали колгоспи, розкуркулювали заможних селян, висилали небажаних до Сибіру й Казахстану (близько 1,5 тис. родин так званих «куркулів»). Репресії були методом здійснення колективізації, способом зміцнення економічної бази нових колгоспів за рахунок селянських земель і майна.

Складовою частиною радянізації була «культурна революція». Велика увага приділялася ліквідації неписьменності населення. Відкривалися нові школи, технікуми й ВУЗи поліпшувалася їхня матеріально-технічна база. Зросла кількість студентів-українців. Ідеологізація та русифікація освіти повинні були сприяти вихованню населення в дусі комуністичних ідеалів. У регіоні було введене безкоштовне медичне обслуговування.

Адміністративно-командні, репресивні методи проведення радянізації викликали різкий опір населення (саботаж, терористичні акції). Організатором боротьби стала ОУН-УПА. Її очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). На терор ОУН-УПА відповіла терором і підпільною діяльністю. Особливою підтримкою організація користувалася серед сільського населення.

У боротьбі з ОУН-УПА радянська влада використовувала різні методи:

цілі села проголосували «бандитськими», спалювалися будинки «бандитів», здійснювалася масова депортація селян (близько 200 тис. людей), створювалися «винищувальні загони», використовувалися загони НКВС, армія. Від цієї боротьби потерпало мирне населення, що опинилося між «молотом і ковадлом».

Радянізація західних областей України сприяла індустріалізації краю, соціальному захистові населення (безкоштовні освіта й медичне обслуговування, житлове будівництво).

51. Масові депортації населення в західній Україні в повоєнний період. «Операція Вісла».

Після завершення Другої світової війни радянсько-польський кордон проходив «лінією Керзона». Деякі західноукраїнські райони відійшли до Польщі, а частина польського населення опинилася на радянській території. Передбачався обмін населенням на добровільних засадах. На практиці обмін супроводжувався насильством і жертвами. У 1946 р. Генштаб Польщі розробив операцію «Вісла» - депортацію українського населення на захід Польщі в квітні - серпні 1947 р. Мета операції - покінчити з українським питанням у Польщі й ліквідувати бази ОУН-УПА, що стала на захист українського населення. У ліквідації ОУН-УПА було зацікавлене керівництво СРСР, що почало взаємодіяти з польським керівництвом.

Тих, хто відмовлявся від переселення, відправляли до спеціально створеного концтабору на базі «філії» нацистського концтабору Освенцим. З території України було переселено близько 1 млн поляків.

Боротьба ОУН-УПА на західноукраїнських землях тривала, але після вбивства в березні 1950 р. Романа Шухевича вона пішла на спад.

Ще однією впливовою силою в Західній Україні була Українська греко-католицька церква (УГКЦ), що захищала в національно-визвольній боротьбі інтереси українців. З 1944 р. УГКЦ очолив Йосип Сліпий.

Після війни радянська влада почала боротьбу з УГКЦ - 10 березня 1946 р. в соборі Св. Юра у Львові було скликано спеціально організований владою Собор. Він прийняв рішення про ліквідацію Брестської церковної унїї 1596 р., розрив із Папою Римським і підпорядкування УГКЦ Російській православній церкві. УГКЦ пішла в підпілля, частина священиків була репресована й вислана до Сибіру. Незабаром УГКЦ було ліквідовано й у Закарпатській Україні.

Методи проведення колективізації, репресії радянської влади супроводжувалися жорстокою боротьбою ОУН-УПА й частини місцевого населення з тоталітарним режимом, що посилювався. Репресивні акції проти УГКЦ підірвали духовну опору національно-визвольного руху.