Тема XI. Пізнання. Наукове пізнання

План

1. Проблема пізнання у філософії.

2. Основні принципи діалектико-матеріалістичної теорії пізнання

3. Єдність чуттєвого і раціонального в пізнанні.

4. Проблема істини.

5. Наукове пізнання.

6. Специфіка пізнання соціальної дійсності.

Основні поняття теми: гносеологія, агностицизм, суб’єкт і об’єкт, і образ, знання, відображення, інформація, чуттєве і раціональне пізнання, практика, творчість та інтуїція, пояснення і розуміння, істина і омана, критерій істини, методологія, метод, наука, наукове пізній емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання, спостереження, п рівняння, вимірювання, експеримент, факт, аналіз і синтез, індукції і дедукції, абстрактне і конкретне, історичне і логічне, аналогія. Ідеалізація, формалізація, моделювання, проблема, гіпотеза, теорії, ідея, наукова картина світу, соціальна дійсність, соціальне пізнання, оцінка, соціальна істина, соціальні факти, соціальна теорія.

Питання І. Проблема пізнання - це друга сторона основного питання філософії. Вона не могла бути розв’язана ні домарксистським мій реалізмом з притаманними йому споглядальністю /не враховувалась активність свідомості/і метафізичністю /нерозуміння діалектичного характеру процесу пізнання/, ні ідеалістичною філософією, згідно з якою матеріальний світ пізнаваний, оскільки він є продуктом свідомості.

Окремі філософи - представники агностицизму /Д. Юм, І.Кант м і заперечували здатність людини пізнавати світ. Нерозуміння вирішили ролі практики і діалектичного характеру процесу пізнання, абсолютизація моменту неспівпадання /відмінності/ знання і його предмету є ч. новими гносеологічними кореням агностицизму.

Діалектичний матеріалізм ввів у розв’язання проблеми пізнаваності два суттєвих положення:

І. Підставною і критерієм істинності є практика.

В.1.Ленін: "Точка зору життя, практики повинна бути першою і основною точкою зору теорії пізнання".

2. Процес пізнання мав діалектичний характер. Всьому пізнанню людини взагалі властива діалектика. Критикуючи основні посилання аг­ностицизм, Ф.Енгельс зазначав, що вирішальне спростування цього вчен­ня полягає у практиці, експерименті, промисловості.

Теорія пізнання /гносеологія/ досліджує сутність пізнання, зако­номірності його функціонування і розвитку, принципи і форми пізнаваль­ної діяльності людини. У найбільш загальній формі пізнання можна ви­значити як адекватне відтворення, відображення дійсності в свідомості людини. Пізнавальне відношення людини до дійсності є необхідною умовою всієї системи її відношень до світу. Основними елементами пізнаваль­ного відношення є суб’єкт пізнання, об’єкт пізнання і зміст пізнання /знання/.

Суб’єкт пізнання - це суспільна людина, яка освоюєте світ теоре­тично і практично. Хоча пізнання здійснюється окремими людьми, справж­нім суб’єктом є не окрема людина, а суспільство та індивід в їх діа­лектичній єдності на даному етапі свого історичного розвитку.

Об’єкт пізнання - реальність в її конкретних виявах, що виступає протилежністю суб’єкта, входить в сферу його пізнавальної діяльності на даному історичному етапі.

Люпина пізнає не тільки природу, але й суспільство, не тільки оточуючий світ, але й саму себе, свій внутрішній світ, духовні про­цеси, саме пізнання і форми, в яких воно відбувається. Тут необхідно уточнити, об'єктами пізнання стають ті явищ природи, які залучають­ся до сфери діяльності людини як суб’єкта. Але ці явища являють собою об’єкти, ос перетворюються самі або є перетворювані людиною матеріаль­но чи ідеально. Інакше кажучи, об’єктом пізнання виступає, за словами Маркса, природа, т "олюднюється" або вже "олюднена".

У процесі практичного перетворення природи люди вступають у від­носини не тільки з об’єктом, але й один з одним. Отже, об^’єктом пізнан­ня виступають люди і їх відносини. Суспільство в і суб’єктом, і об'єк­том власної діяльності, пізнавального відношення.

Структура пізнавального відношення:
Суб’єкт – С суспільно-історична, наділена свідомістю, здатна до цілеспрямованої, предметної, творчо перетворюючої діяльності		0 - об’єкт - речі, явища, процеси, на які процеси, на спрямована пізнавальна діяльність людей.
Результат пізнавальної діяльності, основа ідеального плану практично-перетворюючої діяльності

Питання 2. Основними принципами діалектико-матеріалістичної теорії пізнання є:

- Визнання існування незалежного від свідомості людини зовнішнього світу що о об'єктом пізнання.

- Матеріальний світ пізнаваний. Цей принцип підтверджується всі­єю історією розвитку науки і перш за все суспільно-історичної практики. Він спрямований проти будь-яких форм агностицизму, які або зовсім заперечують пізнаваність світу, або ставлять межі людському пізнанню.

- У процесі пізнавання в цілому правильно відображаються властивості і відношення об'єктивної реальності. Даний принцип, заснований на єдності найбільш загальних законів мислення. Адже свідомість людини історично формувалась відповідно з законами об'єктивного світу, тому не суперечить йому у своїх результатах,

- Пізнання нескінченне і є складним діалектичним суперечливим процесом. Нескінченний характер процесу пізнання обумовлений вічність

і нескінченністю матерії.

- Пізнання як найвища форма відображення - є не фізичне копіювання дійсності, а відтворення її в ідеальних образах.

Образ ідеальний у тому відношенні, що він не містить ні речовими об'єкта, що відображається, ні речовини мозку, його не можна ні побачити, ні доторкнутися. Це утримання інформації про зовнішній світ, що подумки відволікається від тієї матеріальної форми, в якій воно відбито в нашому мозку.

У широкому значенні слова образ є результат відображення об’єкт у свідомості людини (наприклад, відчуття, абстракція, сприйняття, уявлення, поняття, теорія, картина світу, художній образ). Образ об'єк­тивний за своїм джерелом - об'єктом, що відображається, і ,за своїм змістом (у тій мірі, в якій він-правильно відображає об'Єкт) і суб'єк­тивний за способом (формою) свого існування.

Пізнання є внутрішньо активний процес. Активність суб’єкта у пізнанні виявляється у вибірковому відношенні людини до об'єктивного світу, впливі на об'єкти, у формуванні ідеального образу завдяки без­перервній роботі рецепторів, нервів, мозку. Теоретичне і практичне освоєння світу людиною включає в себе не тільки відображення об'єктивної реальності, пов’язане з одержанням інформації, але і різні спосо­би створення "другої реальності".

Відображення і творчість - основні функції мислення. Творчість є діяльність, що народжує дещо якісно нове, чого ніколи раніше не бу­ло. Отже, відображення пов’язане з найвищою активністю матерії - ак­тивністю людини, з її революційно-перетворюючою, творчою діяльністю,

суспільно-історичною практикою.

- Визначальна роль практики у процесі пізнання. Даний принцип

реалізується через такі функції практики:

а/ вихідний пункт пізнання. Джерелом знань в кінцевому результаті є об'єктивний світ, але безпосередньо таким джерелом є практика. Для встановлення істинності наших знань про предмет необхідно звернутися до предмету, а це можна зробити тільки у процесі практики;

б/ основа наукового пізнання. Якщо пізнання формулює свої цілі, то саме практика висуває їх і надає доцільності всьому процесу пізнан­ня. Практика визначає цілі, вказує об'Єкти пізнання і дозволяє пра­вильно виділити безпосередній предмет дослідження;

в/ кінцева мета пізнання. Людська практична діяльність відрізняєть­ся цілеспрямованістю. Пізнання є процес заглиблення розуму людини у природу заради підкорення її владі суб'єкта.

Отже практика, будучи основою пізнання, виступає в той же час і мета пізнання. Якими б абстрактними, далекими від реального життя не були теоретичні дослідження, в кінцевому результаті вони служать інтересам і запитам практики;

г/ рушійна сила розвитку пізнання;

д/ критерій істинності пізнання.

Питання 3. Знання є перевірений суспільно-історичною практикою і засвідчений логікою результат процесу пі знання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджені , теорій, наукових картин світу.

Знання є найвища форма відображення дійсності, найвищий рівень інформації, що функціонує у людському суспільстві. Знання - це завжди інформація, але не всяка інформація - знання. Проблема перетворення інформації у знання пов’язана з характером процесу пізнання.

Ленін В.І.: "Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики - такий є діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об'єктивної реальності" .

Чому, говорячи про споглядання як вихідний, початковий ступінь процесу пізнання, В.І.Ленін назвав його живим? Тому що воно виступі-як діалектично-суперечливе, чуттєве пізнання світу, то здійснюється в холі активної, перетворюючої світ матеріально-практичної діяльності людини.

Абстрактне мислення є опосередковане практикою, узагальнене вій ображення свідомістю суттєвих властивостей, зв’язків і закономірностей об’єктного світу. Практика виступає як єдність живого споглядання і антрактного мислення. В історії філософії відомі два напрямки, які абсолютизували значення тієї чи іншої сторони пізнання: сенсуалізм /Дж. Локк, П. Гольфах, К. Гельвецій, Д. Берклі, Д. Юм/ і раціоналізм /Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант/. Представники сексуалізму вважають головною стороною пізнання почуття, .для раціоналістів на п ший план виступає мислення.

Суперечка між ними не втратила гостроти і в теперішній час у зв’язку з проблемою створення "штучного інтелекту".

Пізнання здійснюється в єдності двох його сторін: чуттєве пізнання і раціональне пізнання. Формами чуттєвого пізнання є: відчуття, сприйняття і уявлення.

Відчуття - це відображення у свідомості людини однієї із сторін /чи властивостей/ предмету, що діє на органи чуття /зір, слух, нюх, дотик, смак/. Відчуття є найпростіший і вихідний елемент чуттєвого пізнання і людського пізнання взагалі. Ленін: "Відчуття є суб'єктивний образ об'єктивного світу¹ ... Відчуття забезпечує безпосередній світ свідомості із зовнішнім світом, воно є первинним джерелом наших знані.

Сприйняття є цілісний образ матеріального предмету, об’єкту, що діє на органи чуття людини. Сприйняття існує на основі відчуття і існує через відчуття, за своїми пізнавальними можливостями перевершу». відчуття. Сприйняття після припинення дії предмета, об’єкта на органи чут­тя людини не зникає повністю. Досить лиш сказати людині про гілку бузку, щоб у неї виникли його образ, запах, форма. В результаті збе­реження слідів збудження кори головного мозку людина може відновлюва­ти, відтворювати у своїй свідомості образи предметів і явищ, одержаних у минулому, в ході їх безпосереднього сприйняття. Такий процес нази­вається уявленням.

Емоції - почуття /переживання, пристрасті/: гнів, страх, любов, ненависть, симпатія, антипатія, задоволення, невдоволення. Це комплек­сна і досить складна форма людської чуттєвості. Емоції містять в собі аспекти об'єктивного відображення реальних зв’язків, в які включена людина.

Чуттєве пізнання з самого початку N«0 соціально-історичний ха­рактер. У практично-перетворюючій діяльності по освоєнню світу людині необхідне знання сутності явиш, законів, необхідних зв’язків і від­ношень, пізнання як. х недоступне живому спогляданню і є завданням тео­ретичного мислення.

Мислення дає знання про суттєві властивості, зв’язки і відношен­ня об'єктивної реальності. Люди здійснюють в процесі пізнання перехід від явища до сутності. Мислення тому і є абстрактним, воно оперує своїми формами – поняттями, судженнями, умовиводами, гіпотезами, теорія­ми і т.п., які звільнені від наочності, с ідеальними образами, які відображають внутрішні, загальні, суттєві сторони і зв’язки об^’єктів дійсності.

Абстрактне мислення притаманне тільки людині, воно дозволяє про­никнути в сутність речей і процесів, розкрити їх внутрішні закономір­ності, взаємозв'язки складних елементів і тенденцій їх розвитку, тоб­то пізнати те, що не лежить на поверхні, недоступне чуттєвому сприй­няттю.

Поняття, будучи формою раціонального пізнання, відображає загаль­не і суттєве у предметі /у мові представлене словом/. Поняття є під­сумком пізнання людиною світу. Відображаючи суттєві ознаки, зв’язки і відношення між предметами матеріального світу, постійно змі­нюються, поняття самі повинні бути взаємозв’язані, знаходитись в пев­них відношеннях один до одного; бути в русі.

Судження - форма мислення, в якій через зв’язки понять стверджу­ється чи заперечується щось про предмет /у мові представлене речен­ням/Умовивід - форма мислення, в якій через зв’язки суджень виводом судження /наслідок чи висновок/, що містить нове знання.

Процес пізнання може здійснюватись і по-іншому - з допомогою їм туіції, яка являє собою здатність досягнення істини шляхом прямоти п розсуду, без обґрунтування її з допомогою доказів.

Важливішими пізнавальними процедурами є пояснення і розумінні Пояснення є функція пізнання, що сприяє розкриттю сутності об'єкт, який вивчається шляхом переходу від більш загальних знань до більш конкретних, емпіричних. Одне і теж явище може бути з’ясоване по-різному, в залежності від того, які закони, концепції і теоретичні погляди покладені в основу пояснення.

Розуміння є тривалий і складний процес, що являє собою реалізацію багатьох процедур і операцій, які забезпечують багаторазове творення інформації він пізнання до знання.

Пояснення і розуміння являють собою два взаємодоповнюючих пізнавальних процеси, що використовуються в соціальному, природничонауковому і технічному пізнанні.

Єдність чуттєвого і раціонального в пізнанні виявляється таким чином:

1. Чуттєве пізнання людиною конкретних, окремих явищ, подій, ті в залежить від понятійного апарату, що використовується людиною и їх практичній і пізнавальній діяльності.

2. Поняття і знання перевіряються, збагачуються, конкретизую змінюються у своєму змісті в процесі зміни, перетворення предметі її, відносин природи і суспільства в ході людської активної діяльності.

3. Взаємодія і взаємопроникнення чуттєвого пізнання, емпіричні досвіду і понятійного раціонального мислення в кінцевому результаті сприяє розвитку процесу пізнання і творчо-перетворюючої діяльності людини.

Питання 4. Проблема відповідності знань об'єктивній реальності проблема істини. Діалектичний матеріалізм поняття істини конкре­тизує до поняття істини об'єктивної. Об’єктивна істина - це такий змішаних знань, який не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини ні від людства.

Поняття істини належить до наших знань в їх відношенні до об’єктів, а не до об'єктів як таких. Омана /заблудження/ є невідповідні знань сутності об’єкта, суб’єктивного образа ~ об’єктивній дійсності, обумовлена обмеженістю суспільно-історичної практики або абсолютизацією окремих моментів пізнання чи сторін об’єкта. Омана знаходиться в діалектичному взаємовідношенні з істиною. Енгельс: "Істина, заблуд­ження ... мають абсолютне значення тільки в границях надзвичайно об­меженої області¹ ...Істина містить в собі суб'єктивний і об'єктивний моменти. Істина об’єктивна за змістом, суб’єктний за формою.

Будь-яке знання завжди - відносно істинне /неповне, неточне, по­верхове/. Будь-яке знання містить у собі момент абсолютної істини /тобто такої, яка в якомусь відношенні: є повним, точним, завершеним знанням, і яке не може бути спростоване у подальшому/.

Істина відносна і абсолютна - за ступенем наближення суб'єкта до об^’єкта. Істина є процес, процес руху від відносно істинних згань до абсолютно істинних.

Істина конкретна за умовами ії застосування. Об'єктивний критерій істини - практика. Людина перевіряє істинність своїх знань, втілюючи їх в предметах, явищах, у діяльності, тобто у практиці. Абсолютність практики як критерії істини: у людини немає іншого об’єктивного критерій крім практики. Відносність практики як критерій істини: прак­тика підтверджує істинність не всіх знань, а лише окремих, тобто тих, які можна практично здійснити.

Питання 5. Наука є система знань про явища і закони зовнішнього світу і духовної діяльності людей, які динамічно розвиваються і під­тверджені практикою; діяльність по виробництву нових знань; сукупність засобів, методів і прийомів пізнання. \Як соціальний інститут наука включає в себе існування певних співтовариств /організацій і установ/ з їх діяльністю по виробленню нових знань, їх зберіганням і розповсюд­женням. У загальному вигляді наука включає в себе знання, процес ви­робництва знання, методологію пізнання і людей, що займаються даного діяльністю.

Наукове пізнання відрізняється від повсякденного, релігійного, художнього та інших способів освоєння дійсності:

а/ об'єктом дослідження, який не зводиться до об'єктів повсякден­ного досвіду;

б/ метою дослідження: проникнення в сутність предметів, явиш, процесів, відкриття законів і закономірностей, установка на постійно зростаюче знання, одержання нового знання;

в/ особливостями наукового знання як продукту наукової діяльності: системність і обґрунтованість, доказовість і перевірка практикою, ви­сока точність;

г/ особливими формами розвитку наукового знання: проблема, гін теза, теорія, ідея, наукова картина світу;

д/ наявністю певної системи ціннісних орієнтацій;

є/ розробкою, формуванням і використанням методології як особливої галузі наукового дослідження, покликаної спрямовувати наукову діяльність.

Методологією наукового пізнання виступає матеріалістична діалектика, принципи, закони і категорії якої, будучи відображенням об'єктивних властивостей розвитку світу в усій його багатоманітності, разом тим, орієнтують і спрямовують наукове пізнання.

Основні принципи матеріалістичної діалектики як методології т

умовного пізнання:

а/ об'єктивність розгляду - у процесі пізнання "орати" річ, предмет як самостійно існуючу, поза, незалежно від свідомості суб’єкта реальність;

б/ всебічність розгляду - щоб дійсно знати предмет, треба охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування;

^в/ суперечність /роздвоєння єдиного/ - вимога врахування внутрішньої суперечливості явищ. Пізнання всіх процесів світу в їх "само, сі", в їх спонтанному розвитку, в їх живому житті, - є пізнання як єдності протиріч;

г/ піднесення від абстрактного до конкретного. Конкретне є предмет, як об’єкт чуттєво-конкретного пізнання, що виступає як єдине, сутність якого ще не розкрита. Абстрактне знання досягає неп змісту, недоступного живому спогляданню, сприяє більш повному, глибокому пізнанню об’єкта. Піднесення означає перехід від однобічності абстрактного знання до досягнення конкретного /багатого, всебічного, вгорнутого/ знання про об’єкт. Конкретне тому конкретне, що воно о < тез багатьох визначень, отже, - єдність багатоманітного;

д/ єдність історичного і логічного.

Історичне є об'єктивна дійсність, що розглядається у русі, витку. Логічне означає відтворення реального історичного процесу і витку об’єкта в поняттях, судженнях, що відображають об'єктивний у вигляді ідеальних образів. Історичне - первинне, логічне - вториш воно є копією з історичного.

Пізнання предмету починається з найбільш зрілого ступеня йорі витку, оскільки зріла форма /ступінь, стадія/ сама є підсумком, р татом всієї історії предмета у скороченому, згорнутому вигляді. Знайомство з історією предмета, з етапами його розвитку приводить до збагачення знань про предмет, одержаних спочатку. Від логіки до історії, від історії до логіки - такий шлях наукового дослідження.

Існує два типи прийомів, методів дослідження: загально логічні методи пізнання /притаманні людському пізнанню

в цілому/ і наукові методи дослідження /притаманні тільки науковому

пізнанню/.

Загально логічні методи пізнання /використовуються і в емпіричному і в теоретичному пізнанні/:

Аналіз і синтез - уявне розчленування /аналіз/ цілісного об'єкта на складові частини /сторони, ознаки, властивості чи відношення/ з метою їх всебічного вивчення і уявне поєднання /синтез/ раніш виді­лених частин /сторін, ознак, властивостей чи відношень/ в єдине ціле.

Абстрагування - уявне відокремлення від несуттєвих властивостей, зв’язків і відношень об’єкта, що вивчається, з одночасним виділенням властивостей, зв’язків і відношень, які нас цікавлять.

Результат абстрагуючої діяльності мислення - абстракції "матерії", "руху", "капіталу", "вартості" і т.д.

Узагальнення - уявне знаходження і встановлення спільних власти­востей і ознак об'єктів, що вивчаються; перехід від одної думки до ін­шої - більш загальної /наприклад, "береза" - "листяне дерево" - "де­рево" - "рослина" - "живий організм" і т.п./.

Індукція і дедукція - умовиводи, в яких на підставі знання част­кових фактів робиться загальний висновок /індукція/, чи на підставі загальних властивостей робиться висновок про окремий об’єкт /дедукція/.

Моделювання - вивчення об’єкту /оригіналу/ шляхом створення і дослідження його аналога /моделі/, що заміщує оригінал з певних сторін, які цікавлять пізнання. Розрізняють фізичне і математичне моделювання. Моделювання - один з основних методів у кібернетиці.

У науковому пізнанні виділяють два рівні: емпіричний і теоретич­ний.

Емпіричне пізнання /не ототожнювати з чуттєвим ступенем пізнання, що відноситься до процесу пізнання в цілому/ є пізнання явищ і їх на­слідків, зовнішніх сторін і зв’язків об’єктів /переважають чуттєві форми пізнання/. Об’єкт розуміється як явище.

Теоретичне пізнання /не ототожнювати з раціональним. Ступенем пізнання, що відноситься до процесу пізнання в цілому/ є пізнання сут­ності і причин, внутрішніх сторін і зв’язків об’єктів /переважають «1-і ми раціонального пізнання, тобто абстрактного мислення/. Знання обумовлюється як об'єктом пізнання, так і впливом світлових структур, які лежать в фундаменті культури тієї чи іншої історичної епохи.

2. Наукова картина світу складається в результаті синтезу які одержують в різних науках, і містить загальні уявлення про сні що вироблялись на певних умовах історичного розвитку науки. У цю значенні її називають загальною науковою картиною світу. Аспект загальної наукової картини світу, що відповідає лає уявленням про структуру і розвиток природи, називається природничонауковою картиною світу. Існують фізична картина світу, біологічна картина світу, в який бачення реальності здійснюється в аспекті даних певної науки /фізики чи біології/.

З Філософські засади науки - це філософські ідеї та принци" які обґрунтовують ідеали і норми науки, зміст наукової картини елі і забезпечують включення наукового знання в культуру. Поряд з функцією обґрунтування вони виконують евристичну функцію, беручи участі у побудові нових теорій.

Питання б. Пізнання соціальної дійсності має свою специфіку. Характерні риси соціального пізнання: єдність відображення предмет дослідження і його оцінки історична змінність суб’єкта соціально пізнання взаємодія наукового пізнання суспільства з соціально логічним, повсякденним пізнанням, мораллю, мистецтвом і т.п.

Суспільство виступає як об’єкт і суб’єкт пізнання: люди свою власну історію, вони ж і пізнають її.

Суб’єкт і об’єкт соціального пізнання суспільство в цілому, клас, соціальна група, індивід суспільство в цілому, закони суспільного розвитку, сон ні факти, елементи структури і функціонування суспільства

Соціально-історична практика - основа і рушійна сила соціального пізнання. Якщо метою соціального пізнання є вивчення соціальної дійсності такою, якою вона є, тобто об’єктивною, то метою соціально історичної практики є зміна суспільною людиною існуючої дійсності він повідно до своїх потреб, інтересів. Тому дуже важливо знати, хто і до чого працює соціальний суб^’єкт, які мотиви його діяльності.

Соціальна оцінка - могутній стимул до дії; вона виникає при співвідношенні знань про суб’єкт з усвідомленим інтересом. Соціальна оцінка не зводиться ні до інтересів, ні до знань про об’єкт, вона є співвідношення і того, і іншого. В оцінці суб’єкт виявляє себе, свій інтерес, своє відношення до об’єкту. Соціальна оцінка сприяє формуванню мети. У меті сконцентрований у стислому вигляді шлях пі­знання від об'єктивного до суб’єктивного. Реалізація мети є рух від суб'єктивного до об’єктивного через соціально-перетворюгочу діяль­ність суб’єкта, тобто через практику, яка веде до зміни існуючих умов.

Об'єктивність соціальної істини, тобто незалежність її змісту від людини і людства, не тільки не означає її відриву від людської діяльності, а, навпаки, передбачає розгорнуте її тлумачення як про­цесу, причому процесу соціально-історичного. Необхідними умовами пізнання соціальної істини є особистісне відношення суб^’єкта до об'єк­та, що вивчається, тобто його ціннісна установка по відношенню до суспільних явищ, що вивчаються.

Цінність є об'єктивна значимість явищ /речей, ідей, процесів, відношень/ як орієнтирів людської діяльності, зміст яких зумовлено суспільними потребами та інтересами суб’єкта.

Критерій соціальної істини - суспільно-історична практика, в тих її формах, які виражають глибинні, життєво важливі, корінні потре­би класів, суспільства, людства₄ .

Істина в соціальному пізнанні досягається при умові включення в цей процес мотивів, потреб, інтересів, цілей, цінностей, оцінки як його складових елементів.

Методологічні принципи пізнання соціальних явищ:

Принцип розвитку явищ в їх загальному зв^’язку і взаємозалежності, принцип протиріччя, принцип історизму, принцип конкретного підходу, принцип піднесення від абстрактного до конкретного.

Тема ХІ. СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ

План

1. Основні риси домарксистських концепцій суспільного розвитку.

2. Діалектико-матеріалістична концепція суспільства,

3. Суспільна свідомість: структура і форми.

4. Матеріальне виробництво як основа існування і розвитку суспільству

5. Суспільство і суспільно-економічна формація. Основні елементи

структури суспільно-економічної формації.

6 Базис і надбудова: діалектика їх взаємодії.

7 Соціальна структура суспільства. її основні елементи

8. Політична система суспільства і її структура.

9. Суспільні протиріччя як джерело розвитку.

10. Класова боротьба та її роль в історії.

11.Проблема суб’єкта історичного, процесу. Народ - творець історії. Роль особи в історії.

12. Еволюція і революція в суспільному розвитку.

Основні поняття теми: Натуралізм, механізм, суб’єктивізм і механізм, суспільство, суспільні відносини, суспільне буття, суспільна свідомість свідомість, суспільна психологія, буденна свідомість, ідеологія, етична свідомість, форми суспільної свідомості, духовне виробним матеріальні відносини, матеріальне виробництво, спосіб виробництв-продуктивні сили, виробничі відносини, суспільно-економічна формація, надбудова, класи, рід, плем’я, народність, нація, політичні система, держава, форми правління, політичний режим, суспільні протиріччя, інтереси, потреби, класова боротьба, суб’єкти історичні процесу, народ, маси, особа, соціальна революція, політична революція.

ПитанняІ. Домарксистські концепції суспільного розвитку характеризуються рядом рис.

Натуралізм - філософський принцип, згідно з яким соціальні » явища викликаються дією тільки природної закономірності: фізичної, і фізичної, біологічної та ін. Притаманний всім формам метафізичної теріалізму. Вищі форми відчуття зводяться до нижчих, людина - до ріж сугубо природної істоти. Основна вада натуралізму - приниженим людської активності, заперечення людської свободи. З натуралізму випливає механіцизм, згідно з яким людина є соціальний атом, а суспільство - механічний агрегат індивідів, замкнутих на своїх власних інтересах. Механіцизм є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму і егоїзму, а в кінцевому рахунку - теоретичної моделі суспільства в якому постійно йде війна кожного проти всіх.

Ідеалістичне розуміння суспільства: суспільство є сукупності людських індивідів, то об’єднується для задоволення "соціальних стосунків" /Аристотель/, контролю над своїми діями Д.Гоббс, Ж.-Ж.Рус-со, Дж.Локк, І.Кант, І.Фіхте, О.Радищев та ін. - "теорія суспільно­го договору"/. Детермінантою суспільного розвитку вважались також вище розуміння моралі /Сократ, Ф.Вольтер та ін./, психічні властивос­ті людини /Д.Уорд, З.Фрейд, Х.Веккер та ін./. В основі цих поглядів лежить абсолютизація ролі свідомості у житті суспільства, яка пе­ретворює її /свідомість/ в кінцеву і визначальну силу історичного прогресу. Просвітителі ХУШ ст., виявивши активну роль свідомості, не змогли з'ясувати мотиви її активності і точу твердили: "думки правлять світом".

Логіка міркувань домарксистських мислителів така, якщо люди, які приймають участь в суспільних перетвореннях, спонукають ся усві­домленими цілями чи прагненнями втілити в життя свої ідеали, то, от­же, саме свідомість - первинний, визначальний фактор історичного

процесу.

Гегель чітко поставив проблему: за хаосом випадково різноспрямованих інтересів, волі, бажань, дій людей знайти внутрішню логіку історичного процесу, його об'єктивну закономірність, яку він пов^’язав з саморозвитком абсолютної ідеї.

Де ж тоді шукати основу суспільних ідей, теорій? У процесах, що відбуваються поза свідомістю? Адже в суспільстві є організації, інститути /держава, політичні партії/, які, хоч і існують поза сві­домістю і навіть активно діють на неї, за своїм походженням залежать від політичних і правових поглядів людей, тобто від суспільної сві­домості .

В результаті маємо спів падання позицій ідеалізму і немарксистського матеріалізму, а також немарксистської соціології XX ст. в погля­дах на суспільство: немає в суспільстві таких явищ, які не визначались би свідомістю, тобто свідомість є детермінантою суспільного роз­витку.

Така концепція для соціальних наслідків далеко не безневинна, як це може здатися на перший погляд. Адже вона, будучи теоретичним обґрунтування волюнтаризму, суб^’єктивістського підходу до вирішення соціальних проблем, в кінцевому результаті приводить до відриву слова від ціла, теорії від практики, ідеалу від інтересу, до створення со­ціальної міфології і прирікає суспільство, що виявилось під владою міфу про "світле майбутнє", на те, щоб здійснювати погоню за прима­рами. Даним концепціям, не зважаючи на те, що в них є ряд цінні пов^|1язаних з розглядом впливу певних факторів на життя суспільства /концепцій психологічного, біологічного, географічного детермінізму притаманні суттєві недоліки: історичний ідеалізм /абсолютизації свідомості, ідей в суспільних процесах/, споглядальність, антиісторизм, механіцизм.

Питання 2. Подолати ідеалізм в поглядах на суспільство, і гегелівську містифікацію історичного процесу можливо на шляху обґрунтування діалектико-матеріалістичного розуміння суспільства. Це завдання вирішували К.Маркс, Ф.Енгельс, В.1.Ленін. Для цього необхідно вирішити такі питання:

1. Конкретизувати саме поняття матерії з врахуванням специфіки суспільного життя.

2. Довести, що така форма руху матерії існує і задовольняє основні ознаки матерії;

а/ не є "духовною інстанцією" і знаходиться поза свідомі»

б/ складається незалежно від свідомості;

в/ визначає суспільну свідомість.

Суспільне життя, з точки зору марксизму, можна розуміти її вищу форму руху матерії.

За певних умов біологічна форма руху матерії і її носії створюють передумови для виникнення нової форми руху матерії - соціальної і людини як її носія. На відміну від тварин, які в кращому в збирають, людина в боротьбі за своє існування виробляє необхідні життєві засоби, втілюючи в них свою думку і волю. Саме завдяки формується якісно нова, діалектично суперечлива, матеріальна си­то само розвивається - суспільство і спосіб його існування - виробництво. Суспільне виробництво /не ототожнювати з його видом - реальним виробництвом / - є виробництво і відтворення людьми життєдіяльності, відтворення суспільства, людини, спосіб існування і розвитку людства і кожної окремої особи. Як досить складні утворення воно містить в собі: матеріальне виробництво /спрямоване на задоволення пекучих потреб людей в їжі, одязі, житлі і т.д./; духовне виробництво /забезпечує людей необхідними орієнтирами та іншими цінностями духовної культури; виробництво соціальних відносин спрямоване на встановлення взаємозв’язку людей з природою і один з одним / виробництво самої людини /формування і розвиток конкретного типу особистості, характерного для даної історичної епохи, чи періоду/.

Суспільство як найвища форма розвитку руху матерії містить в собі у знятому вигляді характеристики, притаманні нижчим формам ру­ху - поведінка, активність, здатність до управління - але на більш високому і якісно іншому рівні.

У процесі виробництва суспільство виділяє себе з природи; зав­дяки виробництву суспільство живе і розвивається за своїми специ­фічними, відмінними від природи, законами. Закони суспільства реалі­зуються через діяльність людей, що володіють свідомістю.

Без людської діяльності немає і не може бути соціальної зако­номірності. К.Маркс і Ф.Енгельс: "Історія - ні що інше, як діяль­ність людини, що переслідує свої цілі. Соціальні закони за харак­тером свого прояву є статичними, тобто законами-тенденціями. Закони суспільства обмежені в часі, як окремі етапи життя суспільства, так і період існування самого суспільства; дія ж законів природи більш тривала, чи необмежена в часі. Спільність законів природи і суспіль­ства в їх об’єктивності вони виражають необхідні, суттєві, стійкі зв’язки і відношення між процесами, які повторюються. Закони природи і суспільства пізнаванні.

Сутність діалектико-матеріалістичної концепції суспільства роз­криває ряд відкритих класиками марксизму загально соціологічних зако­нів:

закон визначальної ролі суспільного буття по відношенню до сус­пільної свідомості; ї закон відносної самостійності суспільної свідомості;

закон визначальної ролі способу матеріального виробництва в розвитку суспільства;

закон відносності виробничих відносин рівню і характеру роз­витку продуктивних сил;

закон визначальної ролі економічного базису по відношенню до

надбудови;

закон підвищення потреб; .

закон прогресивної зміни суспільно-економічних формацій;

закон соціальних революцій;

закон зростання ролі народних мас в історії та ін.

Матеріалістичне вирішення основного питання філософії стосовно суспільства полягає у визначенні свідомості людей через взаємовідносини з їх існуванням, їх буттям. К.Маркс і Ф.Енгельс: "Свідомі /.../ ніколи не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим б /.../, а буття людей є реальний процес їх життя" . Це - реальний процес життя людей, виробництво і відтворення їх матеріального життя /але не сукупність людей і речей/.

До складу суспільного буття входять:

суспільне виробництво і необхідні для нього умови, включати і відтворення самих людей;

система суспільних відносин, що складаються між людьми и мі цесі виробництва матеріальних благ, тобто виробничі чи економ відносини;

предметні елементи /матеріальні утворення/: людина як продуктивна сила, засоби виробництва, засоби суспільного і особистої споживання /матеріальні сторони життя сім’ї, класів, націй та інших форм соціальної спільності людей/.

Суспільне буття - матеріальне за своєю природою. Специфіку матеріальності суспільного буття в об'єктивності процесу людської діяльності. що здійснюється через розв’язання притаманних йому протиріч /виробництва і споживання, об'єктивного і суб^’єктивного та ін. Якщо матерія, природа існують безвідносно до існування людства, тобто абсолютно, то суспільне буття, суспільні відносини, суспільні закономірності, одним словом, соціальне, не існує безвідносно до людства, до діяльності людей. Суспільство, якою не була б його форма ; покрут взаємодії людей. Причому не одного покоління, а багаті багато поколінь людей.

Отже І рівень розвитку суспільства буття є продуктом не даного від кожного окремого покоління, так як суспільне буття є продукт м не даного окремого покоління, а багатьох попередніх поколінь, і в цьому відношенні воно об’єктивне , не залежить від свідомості людей, тобто матеріальне.

Об’єктивна реальність суспільного буття як соціального створюються і змінюється людиною. Це об'єктивне, яке створюється людством, і є друга, олюднена природа. Умови людського існування є, І причому у всенаростаючому ступені, результатом людської діяльності.

Якщо суспільне буття є матеріальною стороною історичного процесу, то суспільна свідомість - це його духовна сторона.

Суспільна свідомість - це ідеальне відображення суспільного буття, матеріальних умов життя людей в різноманітних почуттях, уяв­леннях, віруваннях, ідеях, поглядах, теоріях про природу, суспіль­ство і людину. Суспільна свідомість являє собою усвідомлення сус­пільством в буденній чи теоретичній формі самого себе, свого сус­пільного буття і оточуючої дійсності. Термін "суспільна свідомість" характеризує реальну свідомість конкретного суспільства, яку інколи визначають як масову свідомість вираженням стану якої служить сус­пільна думка, чи як духовне життя суспільства.

Єдність, взаємодія суспільного буття і суспільної свідомості реалізується в практичній діяльності. Дві сторони цієї взаємодії, що виражають їх основні функції:

1/ суспільне буття визначає суспільну свідомість;

2/ суспільна свідомість відображає суспільне буття.

Діалектика суспільного буття і суспільної свідомості виражена в законах: закон визначальної ролі суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості, закон відносної самостійності розвитку сус­пільної свідомості.

ЗАКОН ВИЗНАЧАЛЬНОЇ РОЛІ ЗАКОН ВІДНОСНОЇ САМОСТІЙ- СУСПІЛЬНОГО БУТТЯ ПО ВІДНО- НОСТІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНОЇ ШЕННЮЮ ДО СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ СВІДОМОСТІ Суспільне буття існує незалежно Суспільна свідомість виникає не тільки на основі суспіль­ного буття, тільки на основі суспіль­ного буття, від суспільної свідомості, поза нею, але і на основі попередніх етапів а суспільна свідомість ви­никає на свого розвитку із застосуванням основі суспільного буття раніш набутого духовного матері- алу на основі спадкоємності. Суспільне буття має свій Влас- Зміст суспільної свідомості авто- ний зміст, а змістом суспільної матично не копіює суспіль­не бут- свідомості виступає суспільне бу- тя, він може йому відпо­відати , ття відображене свідомістю випереджати його рівень від-. ставати від нього Суспільне буття визначає струк­туру Суспільна свідомість не тільки суспільної свідомості,еле­менти, відображує суспільне буття, у рівні та форми якого виникають середині його існує взаємодія суспільно-історичної практики. між різними елементами, рівнями, . формами, існує бюородьба. Суспільне буття, потреби розвитку суспільна свідомість має свої внутрі- матеріального виробництва і економі- шні джерела і мотиви і витку, власну чного життя виступають джерелом логіку розвить які полягають у внутрі- розвитку суспільної свідомості. ішнє тиріччях і потребах. Суспільне буття, суспільно - іс­торич- Суспільна свідомість має свої відносні на практика є об'єктивним критерієм критерії - логічні, художні, моральні, суспільно? свідомості, всіх її форм. політич та ін. Суспільне буття, матеріальне ви- Суспільна свідомість не тільки

­робництво і економічна діяльність відображує суспільне буття суспі-

суспільства забезпечують суспільну не буття , але й здійснює на нього че-

свідомість, духовне виробництво всі- рез діяльність людей зворотний акт-

всіма необхідними матеріальними тивний вплив, змінює і перетворює

передумовами і умовами. його.

Виникнення і розвиток суспільної свідомості в цілому і окремих її форм обумовлені різносторонніми потребами людського суспільства. Суспільна свідомість має історичний характер і у класовому суспільстві є класовою.

Відносна самостійність суспільної свідомості обумовлена:

в ідеологічному плані - природою самої свідомості, її активністю, відносною самостійністю стосовно до матерії;

в соціологічному плані - відокремленням розумової праці від фізичної.

Активна перетворююча роль суспільної свідомості з найбільшою силою виявляється в епоху соціальних потрясінь, кризових ситуацій і в перехідних ситуаціях від одного етапа розвитку суспільстві и іншого.

Співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості динамічне і має на сьогодні тенденцію до його ускладнення: помітне зростання активної дії суспільної свідомості на суспільне буття, його зміну і перетворення.

Питання 3. Складність і багатогранність суспільного буття ви­значають складну структуру суспільної свідомості. В структурі сус­пільної свідомості виділяють елементи: за рівнем - повсякденну і теоретичну свідомість і відповідні їм суспільну психологію та ідеоло­гію; за носіями - індивідуальну і групову /суспільну/ свідомість; за формами - політичну, правову, моральну, естетичну, релігійну, філософську свідомість.

В залежності від глибини проникнення в об'єктивну дійсність /гносеологічний аспект/ розрізняють такі рівні суспільної свідомос­ті:

Повсякденна свідомість - перший рівень знань, заснованих на житейському, емпіричному досвіді і навичках, добутих ненауковим шля­хом.

Теоретична свідомість - систематизоване знання, пізнання дій­сності, її внутрішніх зв’язків і законів.

Відмінність між рівнями суспільної свідомості.

Повсякденна свідомість Теоретична свідомість

За базою формування

Виникає в процесі повсякден- Формується в результаті цілеспря-

ної практики людей, стихійно, мованого навчання, оволодіння до-

як емпіричне відображення зов- сягненнями науки ы культури.

нішньої сторони діяльності.

За часом виникнення

Виникає першого формується після повсякденної свідо-

мості і на її оснві

За часом виникнення

Несистемне знання. Сукупність, системність емпіричних

фактів і теоретичних узагальнень

різного характеру.

За своїми носіями

Властива всім членам Є продукт творчої діяльності пев­ної

суспільства. групи людей чи окремих осіб;

в подальшому одержані знання

вно­сяться в маси.

За глибиною проникнення

Фіксує світ уявлень Проникає в світ сутностей.

За характером передачі

і зв^’язку

Стихійно передається із поколін- Виступає як наоута система знань,

ня в покоління і зберігається у ви- передається через систему освіти

гляді традицій, є відправною точ- виховання. Про­никає в повсякденну

­кою науки. свідомість, обмежує її і витісняв.

Теоретична і повсякденна свідомість не можуть замінити одна одну, але піддаються взаємному впливу. Теоретична свідомість здатна видозмінювати, модифікувати, окультурювати повсякденну свідо­мість. Але в той же час як би не розвивались теоретичні знання, наука у буденному житті людей, повсякденна свідомість буде завжди н необхідною. Вираженням повсякденної свідомості є, наприклад, "здоровий глузд", з позицій якого в принципі можна розглядати і обговорювати будь-які події соціальної дійсності і явища природи. Але далеко и завжди його висновки будуть справедливими, бо можливості його обмежені емпіричним узагальненням і метафізичними рамками.

Структурними елементами суспільної свідомості є: суспільні психологія та ідеологія.

Суспільна психологія - це сукупність почуттів, настроїв, емоцій, звичок, особливих рис характеру, що виникають у певних соціальних спільностей і груп людей у процесі їх повсякденної практичної діяльності на основі схожості соціально-економічних умов їх життя.

Суспільна психологія формується у процесі повсякденного практичного життя людей. Але в суспільній психології як рівні суспільної свідомості домінуючим є не саме по собі знання про дійсність ставлення до цього знання, оцінка дійсності. Вона характеризує психологічний склад і виражає інтереси різних соціальних груп. Спільна психологія з її емоційним забарвленням відіграє дуже важливу роль у суспільних рухах, спонукаючи людей до дій різного роду. Спільна психологія відображається в таких духовних утвореннях як настрої, думки, авторитет, почуття, звички, моральність.

Останні відіграють важливу роль в суспільному житті, особливо в період гострих соціальних потрясінь, криз. В.І.Ленін ставив завдання вивчати і враховувати в революційній боротьбі особливості со­ціальної психології трудящих мас.

Суспільна психологія пов’язана в основному з почуттєвим рів­нем відображення суспільного буття, який складається безпосередньо в повсякденній життєдіяльності людей.

Ідеологія - систематизоване, теоретично обгрунтоване духовне вираження інтересів різних соціальних груп і спільностей. Зона вклю­чає в себе певну теоретичну основу, витікаючи з неї програми дій і механізм розповсюдження ідеологічних установок в масах.

На відміну від суспільної психології, ідеологія не виникала з повсякденної діяльності людей, а створюється ідеологами зі своїми світоглядними установками. У класовому суспільстві ідеологія носить класовий характер. Тому дуже важливо розрізняти: наукову /адекват­не відображення суспільних відносин/ і ненаукову /ілюзорне, спот­ворене відображення суспільних відносин/ ідеології, а також: про­гресивну, консервативну, реакційну, світську і релігійну ідеології.

На сучасному етапі в світі представлений широкий спектр різних типів ідеологій: марксизм-ленінізм, соціал-демократія, лейборизм, троцкізм, неофашизм, сіонізм та інші.

Суспільна свідомість не є простою сумою свідомостей всіх інди­відів. Оскільки кожна людина є продуктом суспільних умов життя, ос­тільки її свідомість має суспільний характер, спільна свідомість, будучи відображенням суспільного буття, розвивається через свідомість окремих індивідів Індивід не тільки досягає і користується багат­ством суспільної свідомості, але й піднімається вище досягнутого ним рівня. Надбання, відкриття, зроблені індивідом, можуть відрізнятись, суперечити загальноприйнятим положенням суспільної свідомості, що приводить до конфліктів між індивідуальною і суспільною свідомістю. Показова в цьому, наприклад, боротьба за утвердження геліоцентрич­ної системи Коперніка, теорії Дарвіна і т.д.

В той же час у свідомості кожної людини відбивається сукуп­ність сторін, властивостей, притаманних свідомості певного класу, соціальної групи чи соціального прошарку, до якого належить та чи інша конкретна людина.

Діалектика суспільної і індивідуальної свідомості найбільш пов­но виявляється в різноманітних формах суспільної свідомості.

Форми суспільної свідомості - політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська. Вони відрізняються одна від од­ної за а/ об'єктом відображення; б/ способом відображення; в/ походженням; г/ місцем і роллю в суспільному житті; д/ особливості свого розвитку.

Всі форми суспільної свідомості відображають об'єктивну реаль­ність, але кожна - специфічно. Віссю взаємодії всіх форм суспільної свідомості є політична ідеологія. Їй належить ведуча роль, так як вона ближче стоїть до економічного базису, виражає матеріальні і політичні інтереси класів та інших соціальних груп.

Коротка характеристика форм суспільної свідомості

Структура політичної свідомості

Теоретична Систематизоване вираження інтересів,

/політична ідеологія/ - поглядів класів, соціальних груп на

від­носини між класами, соціальними

гру­пами, державами, націями.

Повсякденна

/політична психологія/- Почуття солідарності чи неповаги до

позицій тієї чи іншої соціальної чи

соціально-етнічної спільності /клас

нація соціал група і т.д./. Класові

ілюзії, переконання, воля, інтерес.

Основні ознаки політичної свідомості:

- існує в формі політичних ідей, поглядів, теорій, програм,

ідеалів, лозунгів;

- предмет відображення: політичні і економічні відносини, корінні інтереси

соціальних спільностей /клас, нація, народ, соціальна група/;

- виникає з потреби обгрунтування корінних інтересів соціальних спільностей, їх відношення до держави, до інших соціальних спіль­ностей, засобів і методів перетворення суспільства.

Основні принципи нового політичного мислення

- пріоритет загальнолюдських цінностей, інтересів над класовими;

- відмова від насильства, від війни при вирішенні суперечливих

питань;

- погляд на сучасний світ як цілісний взаємопов’язаний і залежний.

Структура правосвідомості

Теоретична Сукупність знань і оцінок існуючого

/правова ідеологія/ - в даному суспільстві права.

Повсякденна Почуття схвалення чи ворожнечі до

/правова психологія/- правових установ, відносин, норм

даного суспільства.

Основні ознаки правосвідомості:

- існує в формі правових норм, оцінок, знань;

- предмет відображення: відношення людей до діючої в суспіль­стві системи права і правопорядку;

- є одним з основних інструментів здійснення державної політи­ки, регуляції економічних відносин;

- виникає в класовому суспільстві з потреби регуляції відно­син між людьми з протилежними інтересами.

Структура моральної свідомості

Теоретичний рівень – Сукупність норм і оцінок, понять

/етика/ що регулюють відносини між

людьми через громадську думку.

Повсякденна моральна -

свідомість /мораль/

. V;- Моральні почуття, емоції, звичайні, .; повсякденні норми, уявлення про лоб--. '■■" ро, зло і т.д. Особливості моральної свідомості:

- відображає дійсність в формі моральних норм, принципів, пра­вил поведінки;

- предметом відображення є ставлення людини до людини, соціаль­ної спільності, суспільства і навпаки;

- виникає у безкласовому суспільстві з потреби регулювати від­носини між длюдьми, відносини виробництва і споживання.

Ключовою цінністю моралі є добро, яке можна визначити як міру добровільної єдності людей на основі взаємного співпереживання і прийняття один в одного цінностей і цілей.

Протилежність інтересів в антагоністичних суспільствах обумов­лює класовий характер моралі та моральності. У різних класів різні уявлення про обов^мязок і добро. Вони можуть бути взаємсвиключаючими.

Крім класових та інших відмінностей в основі моралі і мораль­ності лежать загальнолюдські цінності і ноі?ми. Теоретичний рівень -/естетика/

Повсякденна естетична -свідомість

Структура естетичної свідомості

Сукупність поглядів, ідей, уявлень про закономірності художньо-образної форми відображення дійсності. Естетичні почуття - емоційний стан, шо виникав при сприйманні творів м*

ТеЦТВа, ПОВСЯКДеННІ уЯВЛеННЯ ПрО П|)<

красне, потворне. Особливості естетичної свідомості: • '

- відображає дійсність в формі художніх образів;

- предмет відображення - закономірності розвитку мистецтв*, художнього освоєння дійсності людиною;

- формує художні погляди людини; . . \„ ■..■■..•

- виникає з потреб людини в художньому зізнанні ДІЯсиОфті.

Структура релігійної свідомості . •

ЙаЛ£^гія_ теологія, богослов¹¹ я

Сукупність і дей, шо висувають теоло­ги, в яких викладаються і "обґрунто­вуються" релігійні погляди на світ.

По ас як денна релігійна - Почуття віри в існування надприрод-свідомість /релігія/ ного /тобто об'єктивно неіснуючого/

світу у вигляді богів, духів і т.д., в їх здатність творити чудо.

Головною ознакою релігійної свідомості є віра в надприродне. Сутністю релігійної свідомості є ідюзорне удвоення світу, тобто ми* знання поряд з реальним, природним і соціальним буттям другого, по­тойбічного світу, в якому, згідно з усіма світовими релігіями, зна­ходять чи знайдуть своє ідеальне вирішення всі протиріччя земного буття, що тривожать людський дух. .. - - - ■ ^ ^{; :} ^

Структура філософської свідомості л Ідеологічна сфера - Філософська свідомість - Система знанії

філософської свідомості як система знань : • ,;г' про світ і міііці

- . людини в ньому,

геп гльно-психолої сфера свідомості

Духовно-практичний світогляд

- Повсякденні уяв­лення про світ, людину і сенс життя.

Особливості Філософської свідомості.Виникає з потреби усві­домлення сутності людини і світу, відображає найбільш загальне став­лення людини до світу, свідомості до буття; існує у формі універ-і сальних законів, категорій, оцінок, ідей, орієнтацій, принципів.

Питання 4. Матеріальне виробництво в системі суспільного вироб­ництва займає особливе місце - воно є вихідним, первинним по від­ношенню до всіх інших виявів суспільної життєдіяльності.

Люди повинні забезпечити себе необхідними засобами життя, щоб бути здатними "робити історію". Це "таке історичне діло, така основ­на умова всякої історії, яка нині так само, як і тисячі років тому, мусить виконуватися щодня і щогодини - вже тільки для того, щоб люди могли жити .

Але виробництво не є лише процесом створення матеріальних благ, воно є відтворенням відповідних суспільних'відносин. Суспільні від­носини виражають зв"язки, в яких знаходяться люди по відношенню один до одного, і які відтворюються в діяльності людей і носять настільки стійкий характер, що багато поколінь можуть змінювати один одного,

а тип зв"язків і відносин, шо характеризують конкретне суспільство, залишається.

Суспільні відносини невіддільні від діяльності, не існують самі по собі, у відриві від останньої, а складають її суспільну форму.

Формою матеріального виробництва /виробничої діяльності людей/ є виробничі відносини, а її активними учасниками - продуктивні сили. -

Продуктивні сили - це люди, шо володіють певними знаннши, до­свідом і навичками до праці, засоби виробництва, його технологія^ засновані на досягненнях науки. З точки зору процесу праці структура продуктивних сил включає в себе: соціальні сили /історичний рівень розвитку робочої сили, рівень розвитку науки і ступінь її застосуван­ня, методи організації і управління виробництвом, ставлення до праці/, природні сили /природні якості самих людей, природні фактори - наяв­ність корисних копалин, багатство на природні засоби праці, кліма­тичні умови і т.д. Продуктивні сили виражають ставлення до людей, до природи. Ди ди, пю здійснюють матеріальне виробництво, застосовуючи до приї всі інші компоненти продуктивних сил,створюють тим самим друг;, нену, опредмечену/ приро.ду. Люди - основний елемент продуктивних і головна продуктивна сила.

ВирОбНИЧІ ВІЦНОСИНИ - ЦЄ ВІДНОСИНИ ЛЮДеЙ ОДИН ДО ОДНОГО п її,

цесі виробництва, що охоплюють форми власності, обміну, розподілу споживання вироблених матеріальних благ, а також відповідні ({юрми розподілу праці. Основою виробничих відносин є власність на засо< виробництва. Від неї залежить характер виробничих відносин: пін, і ня і підкорення чи співробітництво і взаємодопомога.

Виробничі відносини носять об'єктивний характер: кожне пою ия людей застає уже складені, функціонуючі виробничі відносини. Н ни - не тільки результат виробництва, але і його умова і передумдМі Кінцевим результатом матеріального виробництва є суспільство, тому що воно як сукупність людей в їх реальних зв"язках і суспільних ві$» носиках складає вихідний пункт і передумову будь-якого виробництв В кожну дану історичну епоху матеріальне виробництво реалізу» ся через певний конкретний спосіб виробництва. Спосіб виробництв являє собою історично-конкретну єдність продуктивних і виробничих відносин. При цьому продуктивні сили відіграють визначальну.а вир кичі відносини - активну роль. К.Маркс: "Економічні епохи різняті ся не тям, іяо виробляється, а тим, як виробляється, якими заоі бшли праці. Засоби праці не тільки мірило розвитку людськоУ робочої сили, але й показник тих суспільних відносин, при яких в бувається праця .

Єдність продуктивних сил і виробничих відносин не статична. Вона динамічна, діалектична. їх діалектика виражається перш за всо в тому, аГ> вони знаходяться в стані безперервного руху, зміни, роз­витку* Зміни в способі виробництва, пов"язані із зміною продуктиви сил і виробничих відносин, приводять до радикальних змін самого с Піжьства. К.Маркс: "Спосіб виробництва матеріального життя зумоал соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі" . Це по­ложення і є основним соціологічним законом визначальної ролі спосоДм матеріального виробництва в розвитку суспільства. Якдо матеріально

виробництво визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва, то стан останнього забезпечує певну соціальну струк­туру суспільства, тип політичної організації, спосіб життєдіяль­ності, тип особистості, зміст всіх форм духовного життя.

Питання 5. Суспільство, як найвиша форма руху матерії, є най­більш складним з відомих науці феноменів дійсності. Складність його полягає в єдності матеріального і духовного, в Його безперервній змі­ні і розвитку, в наявності структури, пю включає в себе велику кіль­кість елементів: суспільне виробництво, суспільні відносини, базис і надбудова, матеріальна і духовна культура, спільності людей, спо­сіб життя, побут, сім"я, мови, звичаї, традиції та ін.

Категорія "суспільство" служить для позначення соціальної фор­ми руху матерії і для виявлення специфіки соціального життя як час­тини природи. Суспільство є сукупність історично складених форм суспільної діяльності людей, найвиашй ступінь розвитку живих систем.

Досліджуючи конкретну дійсність капіталістичного суспільства, К.Маркс зумів за одиничними, і ндив і.дуальними явищами побачити загаль­не, що повторюється, розкрив закономірності історичного розвитку в цілому.

З усієї багатоманітності.зв"язків і відношень К.Маркс виділив виробничі відносини як основні, визначаючі всі інші відносини. Ана­ліз загального, що повторюється в історії різних країн і народів, дозволив К.Марксу створити абстрактну, логічну модель, виділити якісно визначені типи суспільства, подати суспільний розвиток як при­родно-історичний процес закономірного поступального руху суспільст­ва від нижчих ступенів до витих.

Суспільно-економічна формація - це якісно визначене суспіль­ство, цілісна система, специфічні риси якої обумовлені виробничими відносинами, що складають її основу.

Поняття формації узагальнює, фіксує те, пю є спільним для різ­них країн, що проходить через один і той же ступінь історичного роз­витку: спосіб виробництва з його продуктивними силами і виробничи­ми ві.дносинами, економічний устрій і відповідні йому форми суспіль­ної свідомості, політичні, правові і інші установи і організації. Кожна конкретна суспільно-економічна формація існує не поряд з ок­ремими суспільствами /напр. з суспільствами країн Англії, Японії, Франції/, а лише в них, через них, як їх внутрішня сутність, а тим самим і їх тип. Виступаючи як тип суспільства, вона в той же час єстадією всесвітньо-історичного процесу. пов^мязаною з пере.цумк свого виникнення з попередньої і свого зникнення - з наступи"», і • ■» дією розвитку людського суспільства. Отже, категорія суспільно номічної формації характеризується своїм історизмом, а також що вона охоплює кокне суспільство в його цілісності.

Вироблений К.Марксом критерій повторюваності дозволяє бачиї за багатоманіттям суспільних явищ їх єдність, а за їх єдністю багатоманіття. Все, ню споріднює окремі суспільства, які відноолїі ся до однієї суспільно-економічної формації, є похідним від фундаментальної спільності - виробничих відносин. Чи означав ц< що суспільно-економічна формація зводиться тільки до виробничий відносин? _:

Велика заслуга К.Маркса полягає в тому, що, досліджуючи і талістичні виробничі відносини, він скрізь і постійно просліджу вав відповідні цим виробничим відносинам надбудови.

Історія людства являє собою' закономірну зміну суспільно немічних формацій. Відомі 5 типів формацій: первісно-общинна, і бовласницька, феодальна, капіталістична і в далекій перепекти їй комуністична. Кожна формація є ступінь соціального прогресу.

В кожній формації є найбільш типове, загальне. Вона прохг ряд якісно відмінних стадій і етапів. Кожна суспільно-економічі формація утворюється єдністю структурних, функціональних і диннмі них елементів: способу виробництва, базису і надбудови.

Питання б. Суспільні відносини діляться на матеріальні та ідеологічні. Останні являють собою лише надбудову над першими.

Матеріальні відносини - це виробничі відносини людей, певні, необхідні, від їх волі незалежні, що складаються, не проходячи і рез їх свідомість./Цю матеріальність виробничих відносин не сліп пов"язувати із зречевленністю, яка як раз у суспільних-відносин відсутня/. -До матеріальних відносин належать організаційні відп ни /упраління /, шо виникають з приводу ефективного застоед- ані їм засобів виробництва, трудових ресурсів і т.п., і технологічні /і носини людей в технологічному процесі, пов"язані з їх професійна знаннши і функціями, досвідом, навичками і т.п./. Ідеолог і чіп м носини - це суспільні відносини, які складаються в процесі змін перетворення чи вдосконалення соціального організму, обробки л> людьми, формуючись на основі матеріальних виробничих відносин янд проходячи через їх свідомість /наприклад, політична боротьба і п тичні відносини класів/.

Ідеологічні ві.дносини складаються під впливом суспільної свідо­мості, залежать від неї і разом з нею^залежать від матеріальних від-носин суспільства - виробничих відносин. Але ідеологічні ві.дносини мають також ознаку об'єктивності: як форма практичної діяльності людей вони існують поза свідомістю, хоча складаються в залежності

від неї.

Закон визначальної ролі способу матеріального виробництва ще не відповідає на конкретні питання: як-, яким чином економічний роз­виток виникає зміну всіх інших суспільних в і.дносин і як вони впли­вають на економіку? Що є безпосередньою економічною основою існуван­ня і зміни суспільного ладу, правових, політичних та інших установ? На можна сказати, наприклад, що продуктивні сили прямо і безпосе­редньо визначають характер політичного ладу?

К.Маркс конкретизував відповіді на.ці питання, вводячи поняття Дбазис" і "надбудова" і розкриваючи їх зміст. Він писав: "сукуп­ність... виробничих відносин становить економічну структуру суспіль­ства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політична над­будова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості" . -

Якщо базис - сукупність виробничих відносин, пю відповідають певному характеру і рівню розвитку матеріальних продуктивних сил, то в чому ж, власне, відмінність категорій ^пбазис" і "виробничі від­носини", якщо вони тотожні за змістом? У чому ж специфіка базису ' по відношенню .до виробничих відносин?

Категорія "базис" відображає економічну структуру данного сус­пільства в цілому і співвідноситься з категорією "надбудова". Кате­горія "виробничі відносини" означає якісно визначений тип відносин людей в процесі виробництва і співвідноситься з категорією "продук­тивні сили". Тут і виявляється подвійна роль виробничих відносин: як форми розвитку продуктивних сил і як економічної структури сус-і|ільства, базису, основи всього суспільного життя, що впливає на всі сторони і процеси, що відбуваються в суспільстві. Не можна ототожню­вати" категорії "економічний базис" і "спосіб виробництва матеріаль­них благ".

^Економічний базис - це сукупність не тільки певних виробничих відносин. Він містить в собі також залишки старих і зачатки майбут­ніх ^виробничих відносин. Звідси необхідність при аналізі формації враховувати весь спектр, всю сукупність виробничих відносин.

Базис виражає сутність формації, її якісну визначеність.

Структурними елементами базису є: відносини власності на злі би виробництва, відносини обміну діяльністю /організаційні і ті нелогічні/, відносини обміну, розподілу і споживання вироблених т теріальних благ.

Оскільки базис як сукупність виробничих відносин матеріальні первинний по відношенню до ідеологічних відносин, він відітри: р начальну роль в суспільстві: забезпечує функціонування і розви продуктивних сил, на основі певної форми власності формує соці і» і класову структуру, забезпечує обмін, розподіл і споживання мі ріальних благ, породжує і розвиває форми суспільної свідомості, визначає надбудову суспільства.

Надбудова - це сукупність ідей, теорій, поглядів /політичин правових, ін./₉ ідеологічних відносин /політичних, правових, мор них та ін./, що відповідають їм, та системи організацій і ус і /державні, політичні, громадські та ін./, що закріплюють ці іти.

ч СИНИ і

Надбудова створюється людьми, соціальними групами, класами но з їх цілями, прагненнями. Тобто вона є ідеальним відображені і. їх інтересів і потреб, які зароджуються і оформлюються в базиі-і тереси і потреби існують об'єктивно. В них закріплюється стаїхл. їх носія до всієї сукупності соціальних інститутів /наприкл/іп, і тичні відносини класів і їх відношення до держави/.

Надбудова породжується базисом для Його зміцнення і захг тому вона в основному відповідає йому. Протиріччя в надбудош ві биваготь об"єктивно існуючі протиріччя в базисі.

У базисі: протиріччя між потребами та інтересами пануючого І пригнобл енного класів, обумовлені економічними умовами їх іскум

У надбудові: протиріччя між організаціями і ідеями панулч >і

*

пригнобленного класів, шо виражають їх антагоністичні потреби те тереси.

Якщо спосіб виробництва утворює матеріально-економічну о< н формації, то базис складає її скелет, а надбудова - її соцтальм літичний, ідеологічно-духовний вигляд.

Базис і надбудова знаходяться в діалектичній взаємодії.

Базис визначає надбудову /закон визначальної ролі базису п ношенню до надбудови/. Надбудова змінюється із зміною базису.

Із зміною економічної основи більш чи менш швидко відбуп'і-переворот в усій величезній надбудові. В результаті змінюється і

суспільство. Надбудова активно впливав на базис. Вона має відносну; самостійність. В чому це виявляється? По-перше, різні елементи над­будови відображають економічний базис неоднаково. Базис безпосередньо впливає на політичну і правову надбудову. В моральних, естетичних, філософських, релігійних ідеях, установах і відношеннях базис відо­бражається опосередковано. По-друге, окремі елементи надбудови у своєму розвитку можуть випереджати базис чи відставати від нього /виникнення пролетарської ідеології в капіталістичному суспільстві при відсутності соціалістичного базису/ По-третє, в існуванні спад­коємності між елементами старої і нової надбудови /в галузі мистецт­ва, філософії, релігії/. По-четверте, у взаємному впливі елементів надбудови.

Питання 7. В залежності від рівня і характеру розвитку продук­тивних сил і виробничих відносин формується і розвивається відповід­на соціальна структура суспільства. Соціальна структура /в широкому розумінні/ - це структура суспільства в цілому, система зв^иязків між усіма його основними елементами; це єдність економічної, соціальної /у вузькому значенні/, політичної і духовної структур. Типи соціаль­них структур: докласова /первісно-общинна/ і безкласова /комуністич­на/; класова /рабовласницька, феодальна, капіталістична/.

Соціальна структура /у вузькому розумінні/ - це структура кла­сового суспільства чи соціально-класова структура. Вона характери­зує різні соціальні спільності людей і відносини між ними:

- соціально-класові /касти, стани, соціальні групи і прошарки/;

- соціально-демографічні /молодь, жінки, чоловіки, пенсіонери/;

- соціально-етничні /рід, плем^я, народність, нація/.

Ключове значення для визначення соціальної структури суспіль­ства має характер економічної формації, способу виробництва, базису, нідбуцови, розподілу праці, а також врахування відмінностей між міс­том і селом у способі життя, змісті праці. Кожному історично визна­ченому способу виробництва відповідав і свій специфічний тип соціаль­ної структури суспільства. Розвиток суспільства, зміна соціально-еко-помічних форичцій приводить до змін і в соціальній структурі. Але Останній притаманні стійкість і відносна самостійність.

Елементом соціальної структури в соціальна спільність. Клас, нація, народ, обшна, тру по ви (і колектия - все це соціальні епгль-к чі. Головним соціально-ут&< ікм фактором г. детеріальквництво. Ллє важливу роль у становленні соціальної спільності ві-діграють і фактори духовного порядку - це спільна їлова, традиції, усвідомлення належності до даної спільності - своєрідне єоціаль-но-психологічне почуття "ми", цінносні орієнтації, ідеологічні ус­тановки. Характерною особливістю тієї чи іншої соціальної спіль­ності є єдність способу життя, інтересів, потреб, стереотипів по­ведінки.

Соціальна структура суспільства являє собою складне і багато­планове утворення. У ній виділяють різні за характером, масштабом, суспільною роллю, структурою соціальні спільності. Визначальним <[пн тором соціальної структури в будь-якому класовому суспільстві є класи. Класи - язище історичне. Вони виникли у зв"язку з розподіл праці і виникненням приватної власності на засоби виробництва.

Утворення класів Ф.Енгельс пов"язувяз з удосконаленням суспі ної праці поряд з суспільною формою розподілу засобів існування,

КОЛИ З" ЯВЛЯЄТЬСЯ ДОДатКОВИЙ ПРОДУКТ, ЯКИЙ МОЖе буТИ ВИЛучеНИЙ І II)

своений іншою особою. Велику роль у виникненні класів відіграв су­спільний розподгл ппаці,відокремлення скотарства від землеробства, ремесла від землеробства, обміну від виробництва і т.д. У рабовлл ницькому та феодальному суспільствах класи існували не в чистому ми гляді, а в формі каст і станів. Каста - це замкнута ендогамна гр., людей, які пов"язані між собою спадкоємною професією, традиційними заняттями і обмежені в спілкуванні з іншими групами людей. Межі ? кастами встановлювались не тільки державою, але і церквою. Кастовий поділ особливо чітко виявився на Сході /привілегійовані касти жре-ців у Стародавньому Єгипті та Ірані, самураїв у Японії/; в Індії цл поділ перетворився на загальну ієрархічну систему вищих і нижчих к

Стан - спільність людей, чиє економічне і правове становите визначається законодавством. У порівнянні з кастою як особливою фо| мою станової організації суспільства, в якій принцип спадкоємності незмінний, у стані цього принципу дотримуються не так суворо. Прл_ перебування в тому чи іншому стані може бути набуте чи одержане ві державної влади. У Франції становий поділ, який став гальмом у роз витку суспільства, був зруйнований Великою Французькою революцією. У Росії існував /до Лютневої революції 1917 р./ становий поділ на дворянство, духівництво, селянство, купецтво і міщанство.

За якими ознаками спільність людей можна визначити як клас? Ленін: "Класами називаються великі групи людей, які розрізняються

за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробницт­ва, за їх відношенням ... до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а значить за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яка є в їх розпоряджен­ні. Класи, це такі групи людей, з яких одна може привласнювати пра­цю другої, внаслідок відмінності їх місця в певному укладі суспіль­ного господарства .

Суттєву роль у формуванні класів відіграє суб'єктивний фактор: усвідомлення класом своїх корінних інтересів і створення ним своїх організацій, політичних партій. Клас, який ще не усвідомив своїх інтересів - це клас "в собі". Усвідомивши їх і організувавшись, він перетворюється в клас "для себе". Це значить, що розвиток класу по­винен піднятися до рівня самосвідомості, тобто він повинен усвідо-мити себе як клас - силу, що протистоїть іншим класам.. Класи ділять­ся на основні і неосновні.

До історично складених стійких соціально-етничних форм спіль­ності людей належить рід, шгем"я, народність, нація. Історичні фор­ми спільності тісно пов"язані зі способом матеріального виробництва. Рід, плем"я, народність характерні для первісно-общинного, рабовлас­ницького ладу та феодалізму. Нації виникають з розвитком капіталіз­му. Першою, специфічно людською формою суспільності був рід. Рід -спільність людей, характерними рисами якої є: кровно-родинне об'єднан­ня людей, пов"язаних колективною працею і сумісним захистом сус­пільних інтересів. Для нього характерним є спільність мови, традицій, норову релігійних вірувань, побуту, родове ім"я.

Об'єднання кількох родів складало плем"я. Загальні риси пле­мені: спільність теріторії, походження і кровно-родинних зв"язків, мови, економічна спільність і взаємодопомога членів'даного племені, спільні традиції, уподобання та релігійні вірування, побут, наявність диференціації і майнової нерівності /родова знать - вожді, жреці, воєначальники/, власне ім"я.

Для народності характерні: спільність території, мови, наявність економічних зв"язків, спільність елементів культури, побуту, традицій, уподобань, спільна самоназва.

Зміцненню народності сприяло становлення держави. З розвитком капіталістичних відносин посилювались економічні і культурні зв"язки, виникав національний ринок, ліквідовувалось господарське ро лення - народності перетворювались на нації.

Для нації характерне: спільність мови /у тому числі лі і і ної/, території, економічного життя, психологічного складу лші специфічні особливості культури, побуту, способу життя, наці' на самосвідомість.

Виникнення націй породило національне питання. Націонали питання в широкому розумінні включає: визначення сутності її з'ясування закономірностей виникнення і розвитку нації, пошуми хів ліквідації національного гноблення, встановлення рівності націями.

Національне питання у вузькому розумінні: сукупність п них, економічних, територіальних, правових, ідеологічних і і них відносин між націями, національними групами. У розвитку націй існують 2 тенденції: Перша: пробудження національного життя і національних р боротьба проти всякого національного гніту, створення націондч держав. Друга: розвиток і частішання всіяних зносин між наці •« ломка національних перегородок, створення інтернаціональної пі капіталу, економічного життя, політики, науки і т.п.

Націоналізм - ідеологія, політика, психологія і соціальні тика уособлення і протиставлення однієї нації іншим. Йому п] ні ідеї національної зверхності, національної виключності. !! трактується як виїла поза історична і надкласова форма суспільнії єдності, всі соціальні групи якої пов"язані спільними хнте;

Націоналізм виступає як великодержавний шовінізм пануючи₍ і як націоналізм пригнобленої нації, аю виражається в прагг замкнутості і в недовір^иї по інших націй.

1 нт ернац і о нал і з.м -є добровільне співробітництво трудящим них рас і націй, що не виключає їх суверенітету, рівноправні. тому не тільки не виключає, але навпаки, передбачає почуття ми тизму. Інтернаціоналізм - це не заперечення права на націоналм навпаки - це зростаюча увага до національних інтересів наропт ночасно - захист загальнолюдеьких цінностей, врахування інт них тенденцій, сю набирають силу в усьому світі.

Байдужість до національної своєрідності у нашій країні, їм рішеність багатьох соціальних проблем болісно відбивались в

ітльній свідомості, породжували почуття образи, що нерідко викори-

•овується .для нагнітання становища, створює поживне середовище для національного екстремізму.

Все це надає національним проблемам небезпечного характеру, мовні напрямки гармонізації національних відносин: забезпечення рівних прав кожному народу, задоволення специфічних інтересів кож­ної нації при визнанні пріоритету, безумовному забезпеченні прав кожної людини, забезпечення певної свободи вибору в індивідуально­му національному самовизначенні, утвердження у міжнаціональному

іілкуванні взаємної поваги історичних традицій і національної спе­цифіки, врахування економічних і духовних інтересів кожного народу.

Питання В. Політична система - це система державно-правових, політичних і громадських інститутів, організацій, установ і спілок, які регулюють політичні взаємовідносини між людьми, класами, нація­ми, державами.

До політичної системи входять: держава з усіма її органами, правові організації, суд, прокуратура, політичні партії, рухи, спіл­ки, блоки, асоціації, профспілкові, молодіжні, спортивні організа­ції, творчі спілки та ін.

Характер політичної системи суспільства залежить від його со­ціальної структури, від характеру співвідношення класових сил. Вирі­шальну роль в політичній системі відіграють організації і установи рануючого класу. Вони через державу і право певним чином регулюють, регламентують все суспільне життя. У цьому відношенні політика не може не мати першості над економікою, яка особливо чітко виявляєть­ся в періоди корінних суспільних перетворень, таких, наприклад, які відбуваються зараз у нас.

Головним елементом політичної системи є держава*, яка складаєть­ся, у свою чергу, з трьох підсистем: законодавчої, виконавчої и су-

І2І« Держава виникає при переході від первісно-общинного ладу до рабовласницького в результаті розподілу праці, виникнення класів, інік'лгдок непримиренності класових протиріч. Держава являє собою ірат насильства одного класу над іншим. Вона - машина в руках па-очого класу для пригноблення його класових супротивників. Поки буде існувати держава, буде існувати насильство.

Основні ознаки держави: наявність публічної влади, податки з кення для утримання цієї влади, територіальний поділ населення. різних функцій: політичне гноблення, економічне подавлення, духопне -насильство, вирішення соціальних проблем, здійснення між­народних зв"язків та ін. Господарсько-економічна і культурно-вихоп на функції притаманні будь-якій державі. Держави, як правило, завж ди займались питаннями, пов"язаними з необхі,дністю регулювання і регламентації суспільних відносин в усіх сферах життєдіяльності його громадян. Держава є політична влада економічно пануючого кла­сі-

Історії відомо 4 типи держав: рабовласницька, феодальна, бур жуазна, соціалістична. В рамках одного і того ж типу можуть існу­вати різні Форми політичного правління: монархія, республіка. Фор­ми державного устрою можуть бути унітарними, федеральними. Треба також розрізняти метопи здійснення .державного керівництва суспіль ством чи політнчні режими: метод демократії і метод антидемократич ний, тоталітарний.

Відносини між людьми в будь-якій державі регулюються з допомо-гою права, яке являє собою волю пануючого класу, зведену в закон. Закони, в яких виражаються офіційні норми права, є обов"язковими для всіх громадян даної держави.

Соціалістична держава виникає як якісно новий тип держави, як "напівдержави'.*", як деруява диктатури пролетаріати. В.І,Ленін, ром криваючи сутність цієї держави, підкреслював, що тут треба робити основний натиск не на насильство /хоч і без насильства ніяка держл ва неможлива/, а на її виховну та творчу функції.

В період культу особи г застою ленінські вказівки про виховно створюючу сутність соціалістичної держави були або забуті, або евг домо перекручені в результаті введення бюрократичної, апмінгстратим но-командної системи, пю відчужує людину від власності, від влади, взагалі від видих досягнень цивілізації.

Створення громадянського суспільства і його правової держави є найважливішою умовою справжньої демократизації всього нашого сус пільного життя.

Важливим елементом політичної системи суспільства є політичні партії. Політичний плюралізм, зростання кількості політичних утво­рень не повинні бути спрямовані на зруйнування основ державного і -пільного устрою.

Світовий досвід показує, ідо в усіх країнах, що переходять на ринкові відносини, існувала тверт і сильна влада, яка діяла, зви-

62

чайно, в рамках конституції країни, в межах існуючих законів. Демо­кратизація всіх сторін суспільного життя є необхідною умовою успіш­ного вирішення найважливіших економічних завдань. Але при цьому тре­ба домагатися, щоб кожен громадянин країни почував себе спокійно і мав гарантії, що його конституційні права будуть забезпечені де.р~

ДОБОЮ.

Актуальним тому є завдання ліквідації адміністративно-команд­ної системи, пю паразитує на суспільстві, постійно відтворює себе, розповсюджує метастази в усі складові елементи соціальної структу­ри суспільства.

Питання 9. Протиріччя є внутрішнім джерелом і найбільш гли­бокою рущійною силою розвитку. Джерело є найглибша причина, яка .дав кінцевий імпульс до самоіснування і саморозвитку*^}Воно міститься в основах самого буття кожного даного явиїда/Джерелом виступає об'єк­тивне протиріччя і тільки воно. 3"ясування джерела розвитку відкри­вав підвалини розуміння всього процесу, що розвивається( Протиріччя є рушійною силою, оскільки являє собою постійно діючу причин?/ руху і розвитку. Це - спосіб існування матерії, матеріальних систем, у тому числі і соціальної форми руху матерії - суспільства.

поцтл причин розвитку суспільства на джерела та рушійні сили іі методологічне значення. Він дозволяє визначити як джерела такі фактори, які виражають момент руху, утворення, накопичення тих чи

тих змін, як рушійні сили - ті фактори, які надають спрямованості цим змінам, чи є то рушійні сили об'єктивного характеру чи рушійні сили, пов"язані з діяльністю об'єктивного фактору.

Основне протиріччя будь-якого суспільства - це протиріччя між рактером і рівнем розвитку продуктивних сил та існуючими виробни­чими відносинами. Всі інші протиріччя суспільства - наслідок основ­ного протиріччя.

Життя суспільства характеризується динамічністю розвитку, який здійснюється через протиріччя, шо безперервно виникають.і розв"язу-игься. Суспільні протиріччя мають об'єктивний характер, але змінивши

зви їх розвитку і розв"язання, люди можуть пом^иякшити негативні ніслідки цього процесу.

У зв"язку з цим актуальним є вирішення великих груп взаємопов"я-Iімих методологічних проблем:

По-перпе, своєчасне виявлення, пізнання і оцінка протиріч, гла-іі і повнота виявлення протиріч, точність і конкретність їх оцін­ки, наукове з"ясуажня наслідків гх розгортання і загострення.

Є. іПо-друге, розв"язання, подолання протиріч, своєчасність їх и рішення на рівні невідповідності, не допускаючи переходу до наст (ного ступеню загострення протиріччя, а тим більше в конфліктний стан.

Рушійні сили розвитку включають в себе джерела /тобто проти річчя/ як своє ядро і фактори, що сприяють розв"язанню протиріч, надають спрямованості розвитку.

Рушійні сили розвитку суспільства є особливими соціальними іі| чинами - факторами. Критеріями визначення їх серед інших фактори»

а/ зв"язок рушійних сил з протиріччями суспільного розвитку:

б/ їх спільність, суттєвість, необхідність;

в/ рушійні сили є причинами тривалої дії, що "працюють" віл п чатку до кінця процесу суспільного розвитку чи його етапу;

г/ рушійні сили - це причини, що забезпечують прогресивний і*і виток суспільства, це ті фактори, які "працюють" на прогрес.

Конкретизуючи визначення рушійних сил, можна сказати так: ру шійні сили розвитку суспільства - це довгочасна діяльність великим мас людей, класів, народів, насамперед в економічній, а також в <ї ціальній, політичній і духовній сферах суспільного життя, взята п її єдності з умовами, засобами і спонукальними силами, спрямована на вирішення корінних суспільних протиріч, що забезпечує розвито»' суспільства по шляху прогреса.

Структура рушійних сил включає в себе: діяльність, її різні » \пи і перш за все матеріальне виробництво, об'єктивні і суб'ЄктишіІ фактори, потреби, інтереси, цілі та інші мотиви і засоби.

Виявлення і розв"язання протиріч в суспільстві здійснюється через діяльність людей, народних мас, пю являють собою соціальну <1 зу суспільства і в цьому розумінні - рушійну силу суспільного ро;г витку, ф таке суспільство взагалі? Це діяльність, продукт діяльно^ багатьох поколінь людей, тобто людства.

У діяльності людей наявні діалектичні протилежності: об"єктит*| і суб'Єктивне, необхідне і випадкове, незалежне від людини і зал<'*н від її свідомості, волі, вибору, загальне і окреме і т.д.

Найвищою формою діяльності є праця, яка є вічною природною и«= обхідністю людського життя. У процесі праці людина впливає на "поїм нішню природу" і змінює її, в той же час змінює свою власну прирпну збагачується духовно, розвиває свої сутнісні сили. І разом з тим кожна людина, розвиваючи свої сутнісні сили, збагачує тим самим тцИ

64

»

повий колектив, суспільство, яке в свою чергу різними шляхами /а го­ловним чином - через трудову діяльність/ робить зворотний вплив на

кожну окрему людину.

Розвиток людини, її сучасних сил - це розширення запитів її життєдіяльності, зростання її потреб в праці, продукті праці, спіл­куванні, насолоді і т.д. Задоволення зростаючих потреб людини мож­ливе тільки в умовах суспільного виробництва, яке в свою чергу без­перервно вдосконалюється. Вся система суспільного виробництва вклю­чає в се(5е: власне виробництво, розподіл, обмін, споживання. Систе­мі суспільного виробництва розділяється на дві протилежності: влас­не виробництво і споживання.

Відображенням діалектичної єдності виробництва і споживання, протиріччя між ними є потреба. Потребою є все те, що вже необхідне для життєдіяльності суспільства, але чого ще немає в наявному бутті.

Згідно з К.Марксом, без потреби немає виробництва, а без ви­робництва немає потреби. Потреба, протиріччя, що містяться в ній, виступає джерелом розвитку всього суспільства. Посіяли потреб є лю­ди, народні маси. Разом з тим потреби, як джерело розвитку, є від­ображення об'єктивних протиріч між власне виробництвом і споживан­ням, вони об'єктивні в силу своєї суспільної природи. Навіть особис­ті потреби мають суспільний характер.

Потреби поділяються на природні /біологічні/ і соціальні. "При­родні потреби пов"язані безпосередньо з органічними процесами жит­тєдіяльності людини. Соціальні потреби - це ті реальні потреби лю­дей, без задоволення яких суспільство не може ні функціонувати, ні розвиватись як соціальний організи.

Потреби розрізняються:

за змістом: матеріальні і духовні; V

за формами: суспільні, колективні, групові, індивідуальні; за сферою діяльності: потреба в праці, пізнавальна потреба, потреба

в спілкуванні;

за функціональною роллю: домінуючі і другорядні.

Потреби як .джерела розвитку разом з прогресом виробництва та­кож історично розвиваються. їх розвиток підкоряється дії закону під­вищення потреб.

Реалізація потреб здійснюється через інтерес. Інтерес - це об'єк­тивно обумовлене відношення суб'єкта до його життя і його потреб, це спонукає до певних цій індивідів, соціальні групи, класи. Потреба в пихідним моментом, основою, джерелом інтересу. Але сама потреба реалізується тільки через інтерес суб’єкту. Немає потреби - не*. Інтересу. Але якщо немає інтересу, то немає і реалізації потреби. Інтерес мас об'єктивний характер, так як його джерела беруть початок з економічних відносинах різних соціальних спільностей Бконом( ні відносини в залежності віл свого носія і конкретних соціально-економічних умов можуть викликати різні соціальні наслідки - позитивні і негативні.

Будь-яка діяльність людей /перш за все праця в матеріальній і сфері/, пов’язана з реалізацією тих чи інших потреб, протікає через протиріччя. Зміна і розвиток виробництва починається із змін, пю здійснюються в продуктивних силах. Вони . - найбільш рухливий, реви люційний елемент, шо складає його зміст. Виробничі відносини - це форма способу виробництва. Тому вони завжди відстають вія розвитку продуктивних сил. Протиріччя, яке існує між ними завжди, по мірі ' розвитку суспільства в межах даної формації все більше поглиблюється і загострюється, переростає у невідповідність між ними. Ця невідповідність має бути усуитп. Конфлікт між ними повинен бути розв’язаний в силу об'єктивних вимог загально-соціологічного закону відпо­відності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктив­них сил.

Коли виробничі відносини не відповідають продуктивним силам, вони гальмують їх розвиток, стають кайданами для розвитку всього суспільного виробництва. При відповідності продуктивним силам вони стають могутнім фактором, що рухає розвиток всього суспільного вироб­ництва. У русі виробничих відносин від ролі гальма продуктивних сил /коли немає віяловідності/ дорслі їх могутнього рушія /коли є від­повідність/ виражається їх діалектика.

Протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносина­ми, що постійно зростає і поглиблюється, поступово переростає в кой флікт, який суспільство періодично розв’язує, щоб здійснювати со­ціальний прогрес.

Конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами є економічною осмопою соціальної революції»

Діалектика продуктивних сил і виробничих відносин у процесі розвитку суспільства виявляється також і в тому, що їх зародження, становлення і розвиток здійсніться в ня.трах старого способу вироб­ництва. Звідси виникає необхідність багатоукладності структур суспільства, яке здійснює перехід від нижчої суспільно-економічної фор­мації ДО ВИНЮ!.

В умовах соці ідіотичного способу виробництва також повинен дія­ти закон ві.яловідності виробничих відносин рівню і характеру розвит­ку продуктивних сил.

В період культу особи і застою у нашій країні було недооціне­но значення і результати перевороту, який здійснюється в світовій науці і техніці /хоча багато говорилося про необхідність поєднання новітнього етапу науково-технічної революції з перевагами соціаліз­му/* В результаті цього в загальноцивілізаційному плані в ряді важ­ливих сфер виробничої діяльності ми залишились ніби в минулій тех­нологічній епосі. А розвинені в технічному відношенні країни перей­шли в епоху високих технологій, принципово нових взаємозв'язків науки, виробництва, нових ({юрм життєзабезпечення людей, аж до побу­ту.

Помилково вважати, що в умовах соціалізму відповідність вироб­ничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил забез­печується нібито автоматично. Соціалістичні виробничі відносини не­обхідно безперервно вдосконалювати. Продуктивні сили, в свою чергу, потребують постійного розвитку на основі найновішої науки і техні­ки.

Питання 10. Основне економічне протиріччя антагоністичного сус­пільства, тобто протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами, в соціальному плані виявляє себе як протиріччя класо­ве.

К.Маркс і Ф.Енгельс писали: "Історія всіх суспільств, що існу­вали до цього часу, була історією боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і крйіак, майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували у вічному антагонізмі один до одного, вели невпинну... боротьбу, яка завжди кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або загальною загибеллю класів, ідо вели між собою боротьбу •

Антагоністичні протиріччя, що знаходять своє вираження в класо­вій боротьбі, є головною рушійною силою розвитку суспільства. Звід­си і визнання класової боротьби як рушійної сили розвитку антагоні-Класова боротьба виконує рушійні функції в рамках одного і го лс суспільства, перешкоджаючи збереженню історично ві.пжилих «експлуатації і надмірному підвищенню ступеня експлуатації, сприг розвитку продуктивних сил, покращенню, наскільки це можливо, ею» нічного становила трудящих, розширенню їх прав і свобод і т.д.

Рушійна сила класової боротьби найсильніше виявляється при ні суспільно-економічних формацій. В епоху їх зміни класова бор» ба досягає своїх найвищих форм - соціальних революцій, що мають величезне історичне значення.

В історії антагоністичних суспільств класова боротьба вист.у у різноманітних формах, які розрізняються за глибиною, характеру ступенем організованості і свідомості, своєї історичної ролі /п<> стання рабів у Римській імперії, селянські війни і т.д./

Якісне перетворення класової боротьби відбувається при капіталізмі. Інтереси робітничого класу співпадають з основною тенденції розвитку сучасних продуктивних сил та інтересами більшості труи**| тих. Основні форми класової боротьби пролетаріату - економічна . торично найбільш рання форма класової боротьби/, політична та щ логічна.

Всі форми класової боротьби знаходяться у тісному взаємозв’язку і взаємодії. Виникаючи на основі економічної, політична боротьба піднімає її на рівень свідомих виступів. Разом з тим без ро: •. нутої ідеологічної боротьби успішне проведення політичної боротьби не можливе. Тільки в такій єдності своїх форм класова боротьба ті ступає як головна інтегральна рушійна сила, що охоплює всі основні галузі суспільного життя. У перехідний період від капіталізму до соціалізму класова боротьба зберігається, часом загострюється.

Будь-яка класова боротьба має соціальний характер, але не ги* ка соціальна боротьба с класовою, хоча в суспільстві, що має соціальну структуру, соціальна боротьба неминуче торкається інтересів певних класів.

Маркс і Енгельс підкреслювали, що відносини соціальної нері ності, панування і підкорення, пригноблення та експлуатації можуї| виникнути не тільки на основі приватної власності /тобто із-за пі\ мінностей відношення до засобів виробництва/, але і через місце І роль певних соціальних груп в суспільстві, через виконання ними гальнозначуших функцій, через відмінності умов життя, а також у зв"язку з неоднаковим рівнем їх свідомості.

При соціалізмі зберігаються об'єктивні і суб'єктивні причини відмінностей соціальних інтересів, які найбільш повно виявились у кризовому періоді нашого суспільства.

З одного боку, робітничий клас, селянство, народна інтеліген­ція зацікавлені в динамічному соціально-економічному розвитку краї­ни, у втіленні принципу кожному по праці, - з другого боку, консер­вативні сили /бюрократія, прибічники старих порядків, які знаходять­ся не тільки в різних ешелонах державного апарату, але і серед ро­бітників селян, службовців/, які перешкоджають цьому розвитку.

І ця боротьба нового із старим у нашому суспільстві, протибор­ство соціальних сил з різними інтересами і є рушійною силою розвит­ку радянського суспільства. Тут на перше місце висуваються народні маси - як суб"єкт історичного процесу і вирішальна сила суспільного

розвитку.

Питання II. Суб^’єкт історичного процесу - це соціальна група,

що являє собою певну цілісність, має спільні інтереси, цілі, дії. Як суб"єкт історичного процесу можуть виступати соціально-історична

спільність, народ, людство.

Основні соціальні суб"єкти процесу у післяпервісній історії людства - суспільні класи. Клас здійснює роль суб"екту історичного процесу в тій мірі, в якій він приходить до усвідомлення свого міс­ця в суспільстві, відношення до інших соціальних прошарків, а та­кож в якій мірі він здатний діяти як організована сила у боротьбі за свої права та інтереси.

У боротьбі класів як рушійної сили суспільного розвитку особли­ве місце займає соціальний прошарок, спеціально зайнятий розумовою працею - інтелігенція. Інтелігенція сприяє формуванню самосвідомос­ті певного класу, позиції якого вона поділяє, озброкЗе його ідеологією, теорією, програмою діяльності.

Представники інтелігенції, які перейшли на сторону революцій­ного класу, обґрунтовують завдання, які стали перед ними, визначають шляхи їх вирішення, розробляють програму дій. Велику роль може і по­винна відіграти інтелігенція в умовах розгортання науково-технічної революції, економічної і політичної кризи, девальвації духовності і моральних цінностей нашого суспільства.

Суб"єктами історичного процесу є також ніродност; та нації. коли вони набувають самосвідомості і об'єднуються в ім"я певних ці­лей. При цьому велике значення має розуміння того, чиї інтереси представляють ті чи інші лідери, які претендують на роль виразниківКласова боротьба виконує рушійні функції в рамках одного і го ж суспільства, перешкоджаючи збереженню історично ві.пжилих ф експлуатації і надмірному підвищенню ступеня експлуатації, сприяв розвитку продуктивних сил, покращенню, наскільки це можливо, єн мічного становила трудящих, розширенню їх прав і свобод і т.д.

Рушійна сила класової боротьби найсильніше виявляється при ні суспільно-економічних формацій. В епоху їх зміни класова бо} ба посягає своїх найвищих форд - соціальних революцій, що мають щ

личезне історичне значення. , -

В історії антагоністичних суспільств класова боротьба вистуї у різноманітних формах, які розрізняються за глибиною» характером ступенем організованості і свідомості, своєї історичної ролі /поі стання рабів у Римській імперії, селянські війни і т.д./

Якісне перетворення класової боротьби відбувається при капі¹ лізмі. Інтереси робітничого класу співпадають з основною тендени розвитку сучасних продуктивних сил та інтересами більшо.сті трудД щих. Основні форми класової боротьби пролетаріату - економічна . /у торично найбільш рання форма класової боротьби/, політична та іі логічна.

Всі форми класової боротьби знаходяться у тісному взаємозв' ку і взаємодії. Виникаючи на основі економічної, політична бороті ба піднімає її на рівень свідомих виступів. Разом з тим без рози нутоі ідеологічної боротьби успішне проведення політичної бороть! неможливе. Тільки в такій єдності своїх форм класова боротьба вК ступає як головна інтегральна рушійна сила, сю охоплює всі осн галузі суспільного життя. У перехідний період від капіталізму до ціалізму класова боротьба зберігається, часом загострюється.

Будь-яка класова боротьба має соціальний характер, але не во( ка соціальна боротьба є класовою, хоча в суспільстві, що має соїШ альну структуру, соціальна боротьба неминуче торкається інтересі!

певних класів.

Маркс і Енгельс підкреслювали, що відносини соціальної нер ності, панування і підкорення, пригноблення та експлуатації можу виникнути не тільки на основі приватної власності /тобто із-за і мінностей відношення до засобів виробництва/, але і через місцо І роль певних соціальних груп в суспільстві, через виконання ними І гальнозначущих функцій, через відмінності умов життя, а також у зв^иязку з неоднаковим рівнем їх свідомості.

При соціалізмі зберігаються об'єктивні і суб'єктивні причини відмінностей соціальних інтересів, які найбільш повно виявились у кризовому періоді нашого суспільства.

З одного боку, робітничий клас, селянство, народна інтеліген­ція зацікавлені в .динамічному соціально-економічному розвитку краї­ни, у втіленні принцип* кожному по праці, - з другого боку, консер­вативні сили /бюрократія, прибічники старих порядків, які знаходять­ся не тільки в різних ешелонах державного апарату, але і серед ро­бітників,^ селян, службовців/, які перешкоджають цьому розвитку.

І ця боротьба нового із старим у нашому суспільстві, протибор­ство соціальних сил з різними інтересами і є рушійною силою розвит­ку радянського суспільства. Тут на перше місце висуваються народні маси - як суб"єкт історичного процесу і вирішальна сила суспільного

розвитку.

Питання II. Суб^иєкт історичного процесу - це соціальна група,

що являє собою певну цілісність, має спільні інтереси, цілі, дії. Як суб"єкт історичного процесу можуть виступати соціально-історична

спільність, народ, людство.

Основні соціальні суб^мєкти процесу у післяпервісній історії людства - суспільні класи. Клас здійснює роль суб"єкту історичного процесу в тій мірі, в якій він приходить до усвідомлення свого міс­ця в суспільстві, відношення до інших соціальних прошарків, а та­кож в якій мірі він здатний діяти як організована сила у боротьбі за

свої права та інтереси.

У боротьбі класів як рушійної сили суспільного розвитку особли­ве місце займає соціальний прошарок, спеціально зайнятий розумовою працею - інтелігенція. Інтелігенція сприяє формуванню самосвідомос­ті певного класу, позиції якого вона поділяє, озброює Його ідеологією,

теорією, програмою діяльності.

Представники інтелігенції, які перейшли на сторону революцій­ного класу, обґрунтовують завдання, які стали перед ними, визначають шляхи їх вирішення, розробляють програму дій. Велику роль може і по­винна відіграти інтелігенція в умовах розгортання науково-технічної революції, економічної і політичної кризи, девальвації духовності і моральних цінностей нашого суспільства.

Суб'єктами історичного процесу є також народності та нації, коли вони набувають самосвідомості і об'єднуються в ім’я певних ці­лей. При цьому велике значення має розуміння того, чиї інтереси представляють ті чи інші лідери, які претендують на роль виразників національної самосвідомості. Перебудова радянського суспільства виявила ряц больових точок у вирішенні національного питання: надмірний централізм, перекручення принципів федерації та авто. порушення правових норм національних утворень, відсутність потрії неї уваги до національних меншостей, національних мов, поваги д«> вікових традицій.

8 сучасних умовах актуальне питання про перетворення всього людства, всього світового суспільства в суб’єкт історичного пре У цьому зв’язку особливе значення має основний принцип нового мислення, який стає переважаючим у вирішенні протиріч, що роздирають світ: пріоритет загальнолюдських інтересів над класовими.

Чи означає це затушування, примирення непримиренних класових інтересів, заперечення ролі класової боротьби як рулійної сили.рої витку суспільства? Звичайно, ні.

Народ як творець історії - це широка спільність, пю об'Єдну всі класи і соціальні прошарки, групи, які за своїм об'єктивним становищем зацікавлені в поступальному розвитку суспільства і сприяють його прогресу.

Народ /не ототожнювати з народністю - історичною спільність людей і народонаселенням - сукупністю людей, які живуть на Землі, важливим елементом природно-матеріальних умов життя суспільства-вирішальною силою суспільного розвитку, так як він:

а/ у сфері матеріального виробництва - головна продуктивна сила, творець матеріальної культури;

б/ у соціальній сфері - рушійна сила соціальних революцій; в/ в духовній сфері - творець .духовної культури. Народ творить не за сваволею, а в залежності від об'єктивних законів, історичної необхідності. Разом з тим не можна заперечувати і роль особи в суспільному розвитку. Діяльність будь-якої особи, у тому числі видатної чи історичної, залежить від об'єктивних ум> Особа не може змінити історію, порушити її загальну об'єктивну л гіку, але в реальній історії країн і народів вона може зробити нал звичайно багато як в позитивному, так і в негативному плані.

В той же час особа як активний, творчий діяч, суб"єкт історич них перетворень, що є нссісм певних, конкретно-історичних економ ім них, соціально-політичних та ідеологічних відносин даної історичн епохи і що належить до певного класу чи соціальної групи, може р»-< лізувати себе при наявності об'єктивних передумов і при підтримці народних мас.

Питання 12. Суспільство розвивається як еволюційним, так і ре­волюційним шляхом.

Еволюція - це повільні, поступові, кількісні зміни, що від­буваються в суспільстві.

Революція - це якісна зміна в усіх сферах суспільного життя, що забезпечує його поступальний, прогресивний розвиток.

Еволюційні зміни, коли накопичуються, призводять до порушення міри старого суспільства. Воно не витримує напруги внутрішніх про-тиріч, відбувається вибух, стрибок, в результаті якого народжуєть­ся нова якість, новий суспільний лад.

Криза суспільства починається з кризи його основи, тобто сфе­ри матеріального виробництва, що знаходить вираження в конфлікті між продуктивними силами і виробничими відносинами. Цей конфлікт веде до глибокої кризи суспільства, перешкоджає прогресу, а в су­часних умовах - загрожує самому існуванню цивілізації.

Якаю економічною основою соціальної революції є конфлікт між виробничими відносинами і продуктивними силами, що їх переросли, то її метою є забезпечення дальшого розвитку суспільства, зруйну­вання ві.джилих форм, що стоять на шляху прогресу.

Заміна старих виробничих відносин передбачає заміну нерозривно пов’язаних з ними суспільних груп, класів. Закономірне прагнення прогресивних сил суспільства удосконалити існуючі виробничі відно­сини наштовхується на шалений опір зацікавлених у їх недоторканості

класів.

Збереження старих виробничих відносин, що гальмують розвиток продуктивних сил, породжує і загострює протиріччя між надбудовою і базисом, між суспільною свідомістю і суспільним буттж. Стара над­будова, виконуючи свою головну функцію охорони інтересів пануючого класу, перешкоджає тим самим здійсненню економічних інтересів біль­шості даного суспільства. Заходи, що вживає державна влада з метою стабілізації економічного життя, призводять по зворотних наслідків, оскільки вони, зберігаючи старі виробничі відносини, поглиблюють еко­номічні протиріччя.

В кінцевому рахунку управління стає неефективним. Політика вступає у протиріччя з економікою. Розвивається протиріччя між над­будовою і економічними потребами суспільного розвитку. Це веде до формування всезагального невдоволення владою. Держава, вичерпавши звичайні, "законні" засоби примусу і вирішення соціальних завдань, починає частіше застосовувати насилля, сваволю, грубу силу з мето»' наведення порядку. На грунті соціального хаосу, дезорганізації ви никає небезпека диктатури.

Найголовнішим питанням всякої революції є питання про держати владу. Перехід державної влади з рук одного в руки іншого класу і головка, основна ознака революції.

Еволюція і революція - це взаємопов'язані і взаємнообумовлемі сторони суспільного розвитку* Еволюція - це передумова революції, яка створює необхідні умови для її здійснення.

У свою чергу революція є не тільки результатом, продовженням еволюції, але і якісним переходом /стрибком/ до нового стану сус­пільства. Революція прискорює темпи суспільного розвитку, підвищуй активність мас і розширює соціальну базу перетворень.

Взаємодія еволюції і революції в конкретних суспільно-економіних формаціях виражається в тому, що перехід від однієї формації до другої здійснюється не швидко, а поступово, в рамках певної історичної епохи.

Від революції слід відрізняти реформи. Останні також сприяють вирішенню соціальних протиріч. Але їх суть полягає в тому, що во­ни, будучи навіть глибокими соціальними перетвореннями, залишають владу в руках старого класу. Глибокі реформи, які здійснює пануючий клас, що ведуть до зміни старої суспільно-економічної формації но­вою, називаються "революціями зверху" /реформа 1861 р. в Росії/.

Революції здійснюються при певних умовах.

В.І.Ленін писав: "Революції не робляться на замовлення, не пін ганяються до того чи іншого моменту, а визрівають у процесі історії¹* ного розвитку і вибухають в момент, зумовлений комплексом цілого і ' ру внутрішніх і зовнішніх причин" .

Сукупність об'єктивних умов, при яких може відбутися революція В.І.Ленін визначає як революційну ситуацію.

Сутність революційної ситуації: розвиток об’єктивних протиріч посягає стадії, коли вони сплітаються в один вузол і їх розв’язання старими методами, в рамках старих норм став неможливим. Головні ознаки революційної ситуації:

Криза ". верхів" - політична криза, гао означає неможливість управляти по-старому, кризу старої влади /"Низи не хочуть, верхи не можуть"/, загострення вище звичайного бідувань та злиднів трудящих, зростаюче невдоволення політикою пануючого класу, різке зростання активності мас.

Революційна ситуація створює лише можливості для здійснення ре-полюції. Для подолання кризи необхідна наявність певних дій певного об'єкта історичної ції, тобто наявність суб'єктивного Актора,.

До елементів суб’єктивного фактора революції належать: а/ революційна свідомість мас, їх готовність і рішучість вести бо­ротьбу до кінця; б/ здатність революційного класу на масові рево­люційні ції; в/ керівництво масами' з боку партії, досить досвідче-

г і загартованої в боях, здатної виробити правильну стратегію і втілити її в життя.

Революційна ситуація в єдності з сформованим суб’єктивним фак­тором є загальною і необхідною, безпосередньою передумовою револю­ції. Необхідність єдності об'єктивних умов і суб'єктивного фактору в основний закон революції. Загальнонаціональна криза вищою точкою свого розвитку має революційну кризу, що означає фактичний початок революції. В ході революції основне завдання нової влади - швидко, енергійно і неухильно розв^’язувати ті проблеми, які призвели суспіль­ство до кризи, до революційної ситуації. Роль суб'єктивного фактора при цьому ще більш зростає.

Якщо ж революція топчеться на місці, якою втрачається контактної влади з масами, якщо відсутня зрозуміла чітка програма дій, тоді може виникнути контрреволюційна ситуація, яка відкриває можли­вість контрреволюційного перевороту, поразки революції.

Соціальні революції розрізняються за характером і рушійними си­лами. Характер революції визначається тим, який соціально-економічний і політичний лад в її ході усувається і який утверджується. В залежності від характеру розрізняють 4 типи соціальних революцій: перехід від первісно-общинного ладу до рабовласницького /повстання |)чбгв/, буржуазні революції /мають ряд різновидів/ *і соціалістичні революції.

Рушійні сили революції - це ті класи, які здійснюють революцію, уваючи від влади старі реакційні сили, що стоять на захисті старих іробничих відносин і всього суспільного ладу.

Соціалістична революція являє собою найвищий тип соціальної ре­волюції. Вона ставить на меті коренні перетворення всіх сфер суспіль­ного життя в інтересах багатомільйонних мас трудящих.

Марксистська теоретична концепція соціалістичної революції їм» тотожна з різними варіантами спроб їх практичного здійснення. В,1.Ленін, розробляючи програму переходу нашої країни до соціалізму, ні пкреслюв'іВ необхідність зміни всієї з точку зору на соціалізм. Він сформулював лише намітки, підходи до цього процесу. На жаль, вони п подальшому були або проігноровані, ,або грубо перекручені в ході ін­дустріалізації країни, колективізації сільського господарства, а також в ході становлення і функціонування інших економічних і соціальних процесів.

Корінь сучасних труднощів нашого суспільства в усіх галузях життєдіяльності не в самому соціалістичному виборі, не в соціалі­стичній революції, а в тих шляхах, якими вона здійснювалась після смерті В. І.Леніна.

Революційне розв’язання протиріч, що накопичились в суспільств веде до виникнення якісно нових суспільних відносин, соціальних структур, духовного оновлення, що характеризується як поступальний розвиток суспільства, як соціальний прогрес.

Тема ХШ. ПРОГРЕС

План

1. Сутність суспільного прогресу і його критерії.

2. Історичні типи прогресу. Співвідношення науково-технічного, соціального та духовного прогресу сучасної епохи 3. Об'єктивні передумови, закономірності та етапи формування все­світньої історії людства.

Основні поняття теми: Суспільний розвиток, соціальний прогрес, регрес, антагоністичний і неантагоністичний тип прогресу.

Питання І. Суспільство є складною системою, яка здатна самозмінюватися, саморозвиватися. Характер змін занадто суперечливий. Най­більш загальними, протилежними по своїх характеристиках, різнона­правленими, невід"ємними один від одного, діалектично зведеннями тон денці ями розвитку є прогрес і регрес.

Поняття суспільного прогресу пов’язане з оцінкою сучасного та майбутнього людства, Його найближчих і далеких перспектив розвитку: чи йде людство до витих форм суспільного життя та більш високої культури і морального удосконалення, або навпаки, воно рухається назад до виродження людства.

Проблеми суспільного прогресу особливо гостро стали наприкінці XX століття. Йдуть суперечки про те, які рушійні сили соціально­го прогресу, який критерій його, що дозволяв відрізняти прогресист» в суспільному розвитку вія регресивного

Суспільний прогрес - це складний системний, цілосний розвиток усіх сфер суспільства. Кожна сфера підпорядкована не лише загальним, /те і специфічним закономірностям, має свої темпи, критерії і про­тиріччя.

Реальними "складовими" суспільного прогресу є науково-техніч­ний, економічний, соціально-політичний і духовно-моральний розви­ток суспільства, які відбуваються як в революційно-якісній, так і в еволюційно-кількісній формах. Але це-розвиток нерівномірний. Він охоплює {нзні шари /верстви/, прошарки, групи суспільства, з різ-м>ю мірою активності втягує в суспільний процес розвитку окремих індивидів. Все це потребує виділення об'єктивних критеріїв суспіль­ного прогресу.

Діалектико-матеріалістичне розуміння суспільних процесів дає нам можливість науково підійти до визначення об'єктивних критеріїв суспільного прогресу.

Суспільство не лишається на місці і не повторює свої вже раз пройдені форми, а знаходиться в постійному русі, змінах від нишого до витого, від менш досконалого до більш досконалого. Цей рух здій­снюється шляхом послідовної зміни "окремих поколінь, кожне із яких використовує матеріали, капітали, продуктивні сили, передані йому всіма попередніми поколіннями; внаслідок цього дане покоління, з од­ного боку, продовжує успадковану діяльність при цілком змінених умо­вах, з .другого - видозмінює старі умови за допомогою цілком зміне­ної діяльності . Завдяки цьому факту створюється зв"язок в історії людства і рух від одного суспільного устрою до іншого, більш доско­налого. Таким чином, розвиток суспільства є закономірний процес. Він має ті об’єктивні засоби, які дають можливість оцінювати ту чи ін­шу фазу в цілому поступального руху як прогресивну або регресивну. II травленість історичного процесу обумовлена розвитком продуктивних сил суспільства, які включають в себе саму людину та створені і по­стійно удосконалюванні нею засоби праці.

Рівень розвитку продуктивних сил визначає ступінь оволодіння людьми силами природи, ступінь можливості їх використання як мате­ріальних основ людської життєдіяльності, характер суспільних відно­син. Продуктивні сили є фактором, який визначає зрештою всі інші

>рони суспільного організму. "Надлишок продукту праці над витра­тами підтримання праці і утворення і нагромадження з цього надлишкусуспільного виробничого і резервного фонду, - писав Енгельс Ф., -все це було і лишається основою всякого суспільного, політичного і розумового прогресу .

Головним і вирішальним елементом продуктивних сил є люди, які виступають суб’єктом праці. Людина - не звичайна продуктивна си­лі поряд з іншими знаряддями. Вона - надихаючий початок всього про­цесу виробництва, в якому зконцентрований досвід всесвітньої істо­рії людства. Виробництво не є самоціллю розвитку суспільства, не є лише засобом розвитку самої людини. Виробнича діяльність людини є засобом самореалізації суттєвих сил її в усіх інших сферах суспіль­ного життя.

Яле ступінь /міра/ самореалізації суттєвих сил залежить не тільки від ступеню оволодіння силами природи, а і від ступеня оволодін­ня людиною стихійними силами суспільства. Ця сторона суспільного прогресу характеризується рівнем розвитку виробничих відносин. Адже ви­робничі відносини - не пасивний елемент в системі матеріального ви­робництва. Якію вони гальмують розвиток продуктивних сил, то це галь-муаяння впливає перш за все на розвиток людини.

Все це дає змогу зробити висновок, що витоим і загальним об'єк­тивним критерієм суспільного прогресу є рівень розвитку продуктив­них сил і виробничих відносин, в рамках яких функціонують і розвива­ються продуктивні сили, включаючи саму людину. Реалізується суспіль­ний прогрес в зміні формацій. При цьому відбувається взаємодія ба­гатьох суспільних сил, що робить суспільний прогрес не однолінійним. Він не є твердо зумовленим рівнем розвитку продуктивних сил. Шлях прогресу багатоваріантний.

Єдиний поступальний прогрес в історії людства складається з конкретно-історичних етапів, які визначаються зміною способів вироб­ництва, типів власіюстх, мірою розвинутості самої людини, можливос­тями реалізації широкого спектру ступенів свободи людини в рамках даної необхідності. Кожен з цих етапів має свої особливості розвит­ку, що діє нам можливість визначити типи соціального прогресу і про­слідкувати зміни критерію суспільного прогресу відповідно до кон­кретної історії.

Питання 2. Як уже було сказано, суспільний прогрес має .досить суперечливий характер. Протиріччя виникають внаслідок: а/ нерівномір­ності прогресу в економічній, соціальній, політичній, духовній сфе­рах; б/ необхідності поєднати різноманітні і нерідко суперечливі ці­лі /з одного боку зростчння виробництва, а з .другого - охорони при-*ІІвркс К., Енгельс в. Твори. - 2-е яид. - Т.20. - С 188.

роди/; в/ неадекватних суспільним потребам темпів прогресу; г/ то­го, що благами прогресу не всі люди в рівній мірі можуть скориста­тися.

Щоб розібратися у всіх цих .джерелах виникнення суперечностей, недостатньо визначити об'єктивний критерій прогресу. Необхідно ви­ділити типи прогресивного розвитку і проаналізувати взаємозв"язки науково-технічного, соціального, .духовного прогресу. Особливо це важливо для сучасної досить динамічної: і суперечливої епохи.

Виходячи з характеру суспільних протиріч, марксистська теорія виділяє два типи суспільного прогресу: антагоністичний і неантаго­ністичний.

Антагонізмом характеризуються протиріччя в суспільстві, в яко­му панує експлуатація людини людиною. Проявляється антагонізм в бо­ротьбі класів, в соціальному і національному пригнобленні, війнах. Антагоністичні протиріччя розв'язуються в інтересах якої-небудь час­тини суспільства.

Прогрес носить відносний характер. В класово-антагоністичних суспільствах, в основі яких лежить приватна власність на засоби ви­робництва в різних її формах, антагоністичний тип прогресу здійсню­ється однобічно. Добре відоме порівняння К.Маркса капіталістичного прогресу з язичеським ідолом, "що не хотів пити нектар інакше, як з черепів убитих" .

Неантагоністичний тип прогресу характеризується розв^’язанням протиріч в інтересах всього суспільства, всіх соціальних груп, кла­сів, суспільства в цілому. Такий тип розвитку виникає в умовах со­ціалістичного суспільства, яке базується не на експлуатації, а на співробітництві і взаємодопомозі. Цей тип прогресу для свого здійснен­ня потребує від суспільства постійних і свідомих зусиль на відміну д антагоністичного типу, який носить головним чином стихійний характер.

Перехід до такого типу прогресу занадто складний процес, який відбувається не відразу, а поступово. Неантагоністичний тип прогресу не позбавлений протиріч. Він не є суцільною переможною ходою людства В майбутнє. Соціалізм також заплатив велику ціну за прогрес. Як свід­чить історія, він обумовлений тією ж нерівномірністю розвитку різ­них сї>ер суспільства. В зв’язку з цим необхідно з "ясувати співві.п-И <тн науково-технічного, соціального та .духовного прогресу в су­чим іих умовах.

В названих аспектах важливе місце займає визначення критері­їв і ролі науково-технічного прогресу. Вплив науки, науково-технічного розвитку на прогрес людства не однозначний в різних соціальнії системах, на різних етапах їх розвитку. Це відбивається на характ» рі* напрямках науково-технічного прогресу в глобальних, загальнолюдських масштабах, на його соціальних наслідках.

Науково-технічна революція виводить нинішню цивілізацію на нп ві технології, шо не може не приводити до корінних соціальних змін, які впливають на розвиток самої людини. Разом з тим, нові напрямки науково-технічного прогресу виявляються залежними від самих основ соціального устрою і або загрожують людині, обертаються безробіть відчудженням, злиденністю /зубожінням/, або полегшують досягнення справді людських ідеалів і цілей, дозволяючи зміцнювати єдність-суг пілького і особистого, надати кожному члену суспільства більше ум для сакюреалізації, підвищити соціальну активність і відповідальні' особистості .

Розвиток мікроелектроніки,'робототехніки, біотехнології, ген-її ної інженерії, які складають зміст сучасного науково-технічного пр гресу, потребує більш високого рівня розвитку суспільства, самої людини в їх взаємодії з природою, нової цивілізації і нової гума­ністичної культури.

Адже культура несе в собі досвід минулих поколінь, орієнтує оі бистість в системі історичних координат світової цивілізації і ра­зом з тим допомагає людя.і формувати активну громадянську позицію, сприяє зростанню їх творчої ініціативи, без чого сучасне суспільств во не може ефективно функціонувати. При цьому треба мати на увазі, шо людина є не тільки об"єктом, а й суб^иєктом культури, оскільки во| на виступає творцем всіх цінностей. В діяльності людини фокусується! єдність матеріальної і .духовної культури, тісна взаємодія всіх сф^р Духовного життя.

Таким чином, духовний прогрес суспільства є важливою складо­вою частиною і обов"язковою умовою прогресу економічного і соціаль­ного.

Сучасні пріорітети і цінносні установки висувають нові вимоги до соціального мислення, що об'єктивно штовхає до переосмислення самого феномену культури в контексті сучасних тенденцій соціального і духовного прогресу людства. Ключевою функцією культури сьогодні

■ зміна відношення людини до своєї особистої діяльності, до її результатів. Крім ефективності в використанні засобів .для досягнення своїх цілей і інтересів людині потрібно оцінити самі ці інтереси І цілі у відповідності з загальними принципами буття сучасного люд­ства.

Людина повинна осмислювати не тільки результати своєї діяль­ності, але й відповідність своєї позиції загальним моральним і со­ціальним принципам. Така самооцінка сьогодні став передумовою адек-•атнох діяльності кожної людини в сфері виробництва, в міжнародній політиці, в усіх інших найважливіших сферах суспільного життя. В сучасних умовах йде процес формування такого суб’єкта історії, який прагне розглядати і вирішувати насамперед глобальні проблеми миру і роззброєння, питання економічного і соціального розвитку цивілі­зації, науково-технічного прогресу, освіти і культури,, поставивши в центр - Людину, Особистість. Людина, її соціальне звільнення, її культура /в широкому розумінні слова/ є мірою прогресу людства.

Саме такий підхід має можливість виявити об'єктивні передумо­ви, закономірності формування всесвітньої історії.

Питання 3. Таким чином, об’єктивним критерієм суспільного про­гресу виступає спосіб виробництва матеріальних благ, визначальну роль в якому відіграють продуктивні сили і перш за все - рівень роз­витку засобів праці /технології/ і самої людини - головної продук­тивної сили. Але слід мати на увазі, що цей об'єктивний критерій визначає розвиток суспільства в кінцевому рахунку, лише у всесвітньо-історичному обсязі, в самому загальному вигляді. Реальний історич­ний процес протікає в конкретних умовах і при взаємодії багатьох

/СПІЛЬНИХ СИЛ І ЯВИШ.

Реальна історія - арена великої різноманітності індивідуально ювторних, унікальних по своєму конкретному змісту подій, які розгортаються в соціальному часі і просторі.

Виходячи із діалектико-матеріалістичного погляду на об"ектив мий критерій суспільного прогресу, можна говорити про те, що історія розвитку людства є складний двоєдиний процес постійного творен­ії)» нових форм життя людей /навіть такі, які не зустрічались в мину-і у/ і відмова від тих форм, які раніше вважалися її "природ­ними" елементами.

Сьогодні світова цивілізація характеризується наявністю антаго-Ніетичного типу прогресі /який властивий капіталістичному способу виробництва/ і неантагоністичного. Зараз також мають місце великі ^; .'регіони, шо звільнилися від колоніального гніту, в яких важливу роль продовжують відігравати відносини і інститути аграрно-трапи ційного типу. -¹\^А'

Визначальним в соціальному прогресі є тенденції і протиріччі формування взаємозалежної цілісності, як єдиного процесу всесвітньої історії. Це виявляється в діалектичних взаємозв"язках двох протилежних тенденцій: прагнення до єдності роду людського і до м/ реження етносу.

Об'єктивна логіка всесвітньої історії відтворює поступальний розвиток людства тільки в Його найбільш загальному вигляді, абст]и ; гуючись від різноманітних особливостей конкретної історії окремих народів, країн і цілих регіонів. Л тому загальна логіка історії співпадає з реальним історичним процесом лише в основному напрялк.у В історії мають місце всякого роду зигзаги, відступи в розвитку ям окремих країн, регіонів, так і різних сфер діяльності людей.

Найбільш широко і всебічно поступальний розвиток суспільства виражається в понятті суспільно-економічної формації. При цьому необхідно враховувати, що основні історичні рівні /ступені/ суспільного прогресу, які необхідні для всього людства^' не обов"язкові д/і /окремо взятої країни, для кожного народу.

Внаслідок нерівномірності розвитку окремих країн і народів вг< світня історія в її конкретних проявах не є хронологічна зміна фоі>< мацій, яка проходить одночасно на.всій земній кулі. Вона включає в себе великі історичні періоди існування декількох формацій або і торичних епох, кожна з яких відрізняється своєрідністю вирішення різних проблем соціального прогресу.

Суспільний прогрес як зміна формацій дає ключ до наукового ^ ■^: зуміння всесвітньої історії, як єдності і різноманітності. Діалек-

тико-матеріалістичний підхід до розгляду всесвітньої історії дає ; можливість виявити суперечливий характер розвитку комуністичної формації в її соціалістичній фазі. Неантагоністичний тип прогресу -це єдність різноманітностей: єдність в головному і різноманітність в особливому.

Таким чином, зміст суспільного прогресу не вичерпується зміним формацій. В цьому плані нинішній соціалізм не є система, яка проти стоїть капіталізму, а є частиною цивілізації.

Не заперечуючи загальних формаційних тенденцій прогресивного розвитку світового товариства, ми повинні визнати наявність двох альтернативних розгалужень становлення соціалізму. Виникнення більш иисокої суспільної системи може статися на індустріальній стадії гпхнологічного розвитку, коли в суспільстві має місце соціальна напруженість, яка супроводжується політичною нестабільністю. В цьому випадку соціалізм утверджується не в передових, а у віпста-ІКХ або в сереаньорозвинутих країнах. Разом з тим практика соціалі-

і-ичного будівництва приводить до усвідомлення необхідності впро­вадження загальноцивілізованих досягнень, включаючи розвиток товар-грошових відносин. При цьому необхідно визнати можливість сус­пільної саморегуляції і не прагнути до конструювання історичного процесу на основі сформованого ідеалу.

Друге розгалуження формаційного розвитку соціалізму пов’язане з процесами, які відбуваються в капіталістичному суспільстві в су­часних умовах, де досягнення НТР, широке усуспільнення праці, реалізація соціальних програм, залучення трудящих в управління виробництвом, суспільством створюють умови для еволюційних перетворень капі-ілізму в напрямі більш високих ступенів суспільного розвитку. Цей альтернативний шлях до соціалізму найбільш підходить для розвинених капіталістичних країн, які проминули небезпечну для себе зону неста­більності. До цього етапу свого розвитку капіталізм підійшов через цілу низку соціальних революцій, корінну перебудову соціальних струк­тур.

Сьогодні дуже складно йдуть процеси в малорозвинутих країнах, які щойно звільнилися від колоніального гніту, оволодівши політич­ною незалежністю. Але опинившись в економічній зал&жності від мо­нополій, вони по-різному вирішують проблеми просування по шляху про­гресу. Країни, які мають сировинні ресурси, опинилися в ранзі сиро-пинних придатків з усіма наслідками, які з цього випливають. В краї­нах, населення яких використовується т дешева робоча сили, в зв^мяз-

з розвитком наукоємних виробництв, монополії вимушені витрачати . вти на поліпшення соціальних умов життя трудящих.

Отже, нинішній етап всесвітньої історії, суспільний прогрес Не можуть бути відокремлені від розв'язання величезних планетарних, глобальних проблем, які в універсальною мірою становлення світової

існості. Від вирішення цих проблем залежить майбутнє всього люд­на, майбутнє цивілізації.

Тема ХІУ. КУЛЬТУРА ТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

1. Поняття культури: історія та сучасність. ^^:

2. Структура та функції культури. -: '

3. Культура та цивілізація як вираження рівно суспільного розпиті

Основні поняття теми: культура, матеріальна культура, духот{ культура, тип культури, цивілізація.

Питання І. В сучасній науці - філософії, соціології, історіг| етнографії та ін. - існує більш 330 визначень культури, іноді ці ком протилежних за змістом. Це свідчить про складність проблеми, також про підви'яенний інтерес до неї з боку представників різних галузей знань.

#Слово "культура" походить від латинського " СиііигсГ /оброґні ток, впрошування, піклування/ і означало спочатку працю землеробу'

Класична латинь свідчить саме про таке вживання даного слова. На приклад, Марк Порцій Катон, автор однієї з перших праць про сільське господарство, яка дійшла до наших днів, назвав свій твір "Бе адгіСиііига". Однак поступово це поняття поширюється і на і ні ші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання сям( людини. Так у листах Ціцерона до Тускулана /"Тускуланські бесіди 45 р_# до н.е./ зустрічається вислів %Нига апіті аиЬтп рЬі1озор1іі| езі " /але культура руху є філософія/. На думку видатного оратор» далекої давнини, дух, розум необхідно плекати як селянин плекає л| лю.

«Потім слово "культура" все частіше починає вживатись як синонім освідченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно ввіло по суті в усі європейські мови, у тому числі слов"янські.

Статус наукового термін "культура",, за свідченням німецького лінгвіста Нідермана, ^набуває в епоху Нового часу, коли вона /куль тура/ стає об'єктом спеціального філософського дослідження. Лю.дсті починає усвідогдлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" /щ роді/, а "культурна" людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Виникає по треба в понятті, яке фіксує новий, "неприродний" стан суспільства людини. Не випадково слово "культура" як самостійна лексична оди киця формується у прямій опозиції слову "натура" /природа/.

.

У своїх уявленнях про культуру філософи та культурологи мину-, незважаючи на змістовну різницю створених ними численних кон-

пцій культури, виходили з того, що остання є виключно духовна га-

іь, яка або далека, або зовсім відірвана від практичних інтере-І і п людей, а то й прямо протистоїть сфері матеріального буття лто-липи. Таке обмеження змісту культури феноменами духовного порядку

І випадкове і відображає соціальні процеси, властиві періодові за­родження і становлення капіталістичних суспільних відносин, за яких

теріал?на діяльність розглядається виключно як примусова. Свобода міяльності пов"язується із сферою духовної творчості, з якою і ото-

«нюють культуру.

Формуванню уявлень, які виносять матеріальну діяльність людей ва межі спраажньої культури, багато в чому сприяла абсолютизація ролі розуму, освіти в історії людства, властива як гуманістам епо­хи Відродження, так і мислителям Просвітительства. Зокрема, до роз­питку людського розуму зводили зміст усього культурно-історичного процесу французькі просвітителі /Зольтер, Тюрго, Кондорсе/. "Куль-

рність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикості" і "шрварству" первісних народів, на їх .думку, полягає у "розумні суспільних порядків і політичних установ, вимірюється сукуп­ністю досягнень у галузі науки і мистецтва.

Значний внесок у розвиток уявлень про культуру зробили представники вітчизняної, зокрема революційно-демократичної думкіс/Чер-

шіевський М.Г., Добролюбов М.О., Пісарев Д.І. та ін.^Р В їхніх працях знайшли місце іпеї про залежність прогресу в сфері .духовної льтури від розвитку матеріально-виробничої діяльності людей, про 'род як суб"єкта культурного прогресу.

З точки зору матеріалізму Д.Маркс, Ф.Енгельс, ^%В.1*Ленікіга /, кожній суспільно-економічній формації властиві свої форми іс-шої спільності людей, своя ідеологія, специфічні особливості гури.\Не окремі ссоби, а соціально-економічні відносини, пю ле-шіть в основі даної суспільно-економічної формації, і'практичні ін-і класів, які борються між собою, я кхнцевшйу~4їідеумку визна-особливості існування і розвитку культури в кожному конкрет-еуспільстві^ Немає суспільства взагалі, а є конкретно-історич-

і'і існування суспільства та його культури. Адже духовне ви-ицтво певної історичної епохи, за словами К.Маркса, утворює зміст культури цієї епохи. В аналізі тих суспільних форм, в яких здійснюється і реаліз.у ється духовна діяльність, марксизм вбачає єдино можливий шлях по­яснення суті культури, законів її зміни і розвитку. Історичний м/і тергалізм, досліджуючи ссціально-філософськї аспекти функціонувани і розвитку культури, .Уясовує місце культури у структурі суспільне економічної формації і суттєві зміни, яких зазнає культура при переході від однієї стадії суспільного прогресу до іншої, зв"язок \< тури з матеріальним і духовним виробництвом, за базисом і надбуп" вогс суспільства, із способом життя людей.

Виходячи з цього, при аналізі розвитку культури велику роль відіграє запропонований та всебічно обгрунтований філософією марксизму принцип історизму. Історичний підхід до дослідження культури створює можливість, осягнути її в контексті сучасного, минулого і майбутнього, передумови якого зріють у сучасному ./Завдяки цьому принципу з "являється також можливість розкрити зміст поняття "культур»¹ у двох основних аспектах. По-перше, у широкому розумінні культура охоплює усю сукупність створених на протязі історичного процесу ум»¹ існування і розвитку людини. В той же час існування культури у вигляпі сукупних результатів людської діяльності у предметній формі і лише зовнішнє, наочне оуття її. Тому, по-друге, у вузькому розумної змістом культури є процес поступового історичного розвитку людських сил і здібностей, які знаходять свій прояв у всьому багатстві і різноманітності створюваної людьми предметної дійсності.

Отже, культура існує у двох формах: по-перше, у формі пред­метів, готових результатів людської діяльності, по-друге, в особог. формі, як суб"єктивні людські сили і здібності, що реалізуються р діяльності.

Марксистському розумінню культури притаманне визнання люлськ діяльності як джерела культурного розвитку. Звідси виходить, що культура охоплює всю сферу суспільної діяльності людей, включаючи як їі^: матеріальні, так і духовні ({юрми. Діяльність як спосіб розвитку культури містить в собі перш за все творчу діяльність, у процесі якої створюються цінності культури. Однак людська діяльність не є тільки творчим процесом. Люди не тільки створюють матеріальні і духовні цінності, але й наслідують ті цінності, які були створені прийдешніми поколіннями. Внаслідок цього відбувається розвиток людських здібностей, формується особистість людини. Але по цього треба пошти одне важливе положення К.Маркса про те, що праця джерелом багат і культури стас лише як "суспільна праця", або, пю те саме, - ^и

іільстві і для суспільства". З цього виходить, ітууультура А просто виробництво речей або ідей, абстрагованих від людини і б виробництво самот людини у всьому багатстві і багатосторон-рі її суспільних зв^иязків і відносин, у всій повноті її суспіль- *• ного буття.\.Таке розуміння культури відповідає тому процесові, кот-

4г

їй К.Маркс визначив як культивування всіх властивостей суспільної Людини і виробництво її як людини з якомога багатшими властивостями І :ію"язками, а тому і потребами, - виробництво людини як найбільш цілісного і унікального продукту суспільства.

Різноманітністю точок зору на сутність і зміст поняття культу­ри характеризується і сучасна немарксистська філософія і культуро-

ііял Залишивши поза увагою вузькоспеціальне користування термі­ном "культура" /зернова культура, культура мовлення, мислення, праці і т.п./, можна виділити не менш як три основних наукових підхо­пи, які умознб можна назвати антропологічним, соціологічним і філософським.

Згідно антропологічного розуміння культури /б.Тейлор/, яке за­роджувалося у боротьбі проти евроцентризму і виходило з гуманістич->! ідеї про рівноцінність культур, треба рішуче порвати з поділом Народів на "культурні" і "некультурні", "історичні" і "неісторичні". Культура є сукупність самодостатніх культур різних етносів і наро-в.

На відміну від "антропологічного" для "соціологічного" типу яи.кичень культури характерне ототожнення культури з певною сторо-0 життя соціального організму /В.Малиновський, К.Онг, У.Велет/.

Перехід від "внтропологічного" до "соціологічного" типу має під­селити, що культура охоплює не все життя суспільства, а певні Його >рони /технологія, мова, мислення, традиції тощо/,* що надає можливість окреслити якісь межі культури як суспільного явища, а також об"вкт культури як науки.

Третій підхід - "філософський" полягає у такому рівні абстрак-, згідно якого "культура" не є синонімом "суспільства" або певна його частина чи сторона суспільного розвитку, а є явищем, яке фік-

п тільки аналітично. Культура трактується при цьому як "зміст" "миріження" суспільства /Г.Беккер, Д.Реджин та ін./. Визначаючи правомірність цих та інших тлумачень культури, пропонуємо таке її розуміння, яке грунтується на уявленні про культуру як провідний спосіб діяльності суспільної людини,

Отже,<4сультура є процес виникнення, взаємодії, зміни, збере­ження і наслідування історично конкретних способів діяльності у різних сферах суспільного життя, в ході якого здійснюється розвитім людських сил і відносин, самої людини як суспільного об"єкту діяльності, що знаходить своє вираження у всьому багатстві створюваної людиною предметної дійсності, у всій сукупності результатів людсь­кої праці і думки.

Питання 2. Розвиток культури здійснюється у двох основних фор мах: І/ у особо-діяльнісній, тобто у формі виховання здібностей, > навичок і діяльності людей, які оволодівають створеними раніше цій • ^ ностями і створюють нові; 2/ в предметній, тобто у формі матеріалі ^. зованих цінностей, які наслідуються.

В систему культури кожної суспільно-економічної формації входи досягнення в галузі виробничої діяльності, науки, техніки, мистецт­ва, які характеризують рівень розвитку суспільства у даний історич­ний період. Культура тієї чи іншої епохи включає в себе також цінне сті, які наслідувані від минулого і використовуються суспільством. Культура осягає засоби і форми оволодіння вищезгаданими цін­ностями, використання їх у житті та діяльності людей, у перетворенні матеріального світу, суспільства і людини. До них належать: ос­віта, трудове, моральне, естетичне виховання. В зв"язку з цим голоп ним завданням культури є створення умов входження особистості у світ цінностей, які створені суспільством, засвоєння соціального досвіду людства, формування вміння практично використовувати одержані знання та навички в особистих і суспільних інтересах.

Культура, врешті решт, являв собою не тільки репродуктивну дії ність, але й безперервний процес творчості, у ході якого здійснюєть­ся її розвиток. Тому до культури належать і методи творчої діяльності, ціннгстна орієнтація особистості, трудові навички, форми і стиль суспільної та індивідуальної поведінки, різні засоби наукового, ху­дожнього, побутового /повсякденного/ мислення.

Діяльність людей на різних етапах суспільного розвитку здій­снюється у конкретно-і сторичних формах матеріального і духовного ви­робництва, які і є двома основними сферами існування та розвитку кулі. тури. У відповідності з цим культурі поділяється на матеріальну і .духовну.

.

До основних елементів матеріальної культури належать: засоби

знаряддя виробництва, які використовуються у процесі ство- • матеріальних благ. Поряд з засобами праці важливою частиною матеріальної культу-^ ри є засоби споживання , які характеризують не тільки те, що спо- $^; киває людина на тому чи іншому етапі свого історичного існування, ллє й як вона споживає, тобто наскільки розвинуті, багаті, "олюд- : чвні^п її потреби. • £ ЙЩ^

Матеріальна культура існує не тільки у вигляді засобів праці * та засобів споживання, тобто у предметній формі, але й у вигляді реальних здібностей, навичок, знань практично діючої людини, яка здійснює процес матеріального виробництва. Тому майстерність робіт­ника, творча насиченість його праці - це особистнісна форма існу­вання матеріальної культури. .

В процесі своєї суспільної практики люди виробляють не тільки матеріальні умови і засоби свого життя, але також і свою свідомість. ^збиток суспільної свідомості у її специфічних формах /релігійне, наукове, художньо-естетичне, моральне тощо/ або, використовуючи те{ь мін К.Маркса, "духовне виробництво", створює сферу буття духовної ?;' культури. Не дивлячись на те, що основним змістом, "ядром" духовної ^;: культури є суспільна свідомість, цей вид культури не можна ототожнювати з останньою. Поняття "духовна культура" охоплює навички, засоби створення і використання духовних цінностей, засоби спілкування людей, їх мову. Тому це поняття ширше, ніж поняття "суспільна свідомість", "суспільна ідеологія ї психологія".

В свою чергу, духовну культуру як суспільне явище можна роз­глядати з слідуючих точок зору: основних сфер її розвитку, її носії», основних видів діяльності і форм суспільної свідомості. ■-%\ Характеризуючи духовну культуру як сферу самореалі*заці¥ люди- Г ми ї людства, слід підкреслити її троякий зміст. V ^

Перше. Духовна культура як творча і репродуктивна діяльність ямжз собою створення і відтворення Духовних цінностей.

Друге. Духовна культура в сферою розподілу продуктів духовно? йіпльності, або системою їх наслідування, передачі та зберігання. Рімподіл культурних цінностей може здійснюватись у різноманітних «(•і|>мчх, починаючи від вірувань та уявлень, ті закріплені звичаєм К

•Чм.^у індивідуального споживання /матеріального і духовного/ ще Маначають як сферу побуту на відміну від виробничої сфери. і традиціями і передаються у такому вигляді від покоління до покоління, і закінчуючи складною системою сучасної освіти, а також пропаганди за допомогою усієї сукупності технічних засобів масової Інформації та комунікації.

Третє. Духовна культура є також сферою оволодіння /споживаним духовними цінностями, завдяки чому вони стають приналежністю кож­ної окремої людини. Результатом цього є інтелектуальний, моральний та естетичний її розвиток. Від характеру цього оволодіння, який у свою чергу визначається характером розподілу духовної культури в суспільстві, залежить культурний рівень членів цього суспільства, тобто те, що у культурології, так би мовити, закріплюється поняттю "культурність".

В залежності .від носія духовна культура буває: по-перше, індивідуальною і груповою, по-друге, виходячи з соціальної структури суспільства,- класовою, професійною, національною, за віком /на­приклад, "молодіжна культура"/.

Основні види діяльності та форми суспільної свідомості зумовлі готь відповідно й види культури. В зв"язку з цим виділяють такі ос­новні види культури: економічна, наукова, правова /юридична/, політична, моральна, естетична, художня та ін.

Взаємодія видів культури є однією з головних закономірностей розвитку культури взагалі. Ця взаємодія може бути як короткочасно, так і довготривалою. Крім цього вона буває безпосередньою і опосер» кованою. Наприклад, досягнення науки .сприяють прогресу техніки, що у свою чергу впливає на розвиток художньої культури: з"являються н< ві засоби матеріального втілення художнього образу, формується він повідний до епохи світогляд митця, внаслідок чого відбуваються змі ни в тематиці, ідейно-естетичній спрямованості -творів мистецтва, у ньому з"являються нові стилі та напрями.

Питання 3. Проблема оцінки розвитку цивілізації крізь призму рівня її культури є в наш час однією з найважливіших . Це зумоаіенн перш за все небаченими раніш темпами науково-технічного прогресу,

*

його не тільки позитивними наслідками, але й досить небезпечними т*і денціями регресивної еволюції суспільства. В результаті невідповіпм

Еажаючим глибше ознайомитися з підходами до вирішення цієї проб: у світовій та вітчизняній суспільствознавчій науці радимо прочіг Философия и культура /ХУП Всемирннй философский конгресе/ - М., 1985 // Вопр. фялософии. - 1939. - Р 10, II.

ш їм розвитку цивілізації культура оволодіння досягненнями ос-іньої /методи, навички, знання/ піддає загрозі існування людини • /сього людства.

У своєму взаємозв"язку поняття "культура" і "цивілізація" в омі суспільствознавчих наук набувають троякого змісту. По-перше, ПИ відзначається більш високий рівень розвитку особистості і суспільства в порівнянні з минулим, то ці поняття є синоніми: культур­ний - означає цивілізований, тобто той, хто вийшов із стану дикун-на або варварства, які в свою чергу були етапами історичного роз­питку. Як синоніми ці поняття вживаються й при визначенні регіо­нально- змістовних типів буття людини. Наприклад, "західний" - "схід­ний" типи культур /цивілізацій/, "християнська" - "мусульманська" культури /цивілізації/ і т.п.

По-друге, ці поняття можуть, набувати й протилежного значення, ли характеризується історична послідовність зміни рівней розвит­ку суспільства. Наприклад, первісне суспільство пройшло такі стадії, як дикунство, варварство, цивілізація. Не .дивлячись на те, що понят-"цивілізація" визначає тільки третю стадію розвитку цієї формації, и передні мали притаманну їм свою культуру.

Крім цього, по-третє, поняття "культура" і "цивілізація" особливо у працях мислителів Просвітительства /Руссо, Вольтер/ набували різного, перш за все морального змісту. Поняттям "культура" визначалось тільки позитивне у думках і вчинках людей, і в той же час цивілізованим було те, що вийшло із стану первісного буття, суспільва, пю мало як позитивні, так і негативні ознаки /злочинність, проституція, лицемірство і т.п./•-

Більшість іноземних та вітчизняних дослідників вважають, пю мними принципами існування цивілізації як конкре*тно-історичного людського буття є технологія і культура . Виходячи з цього, у «турі цивілізації виділяють, по-перше, специфічну суспільно-ви-іичу технологію і, по-друге, відповідну ій культуру як сукупність '•їв діяльності суспільної людини у різних сферах її життя.

принципова єдність типів культур і цивілізацій знаходить своє під-

Народження у відповідній класифікації ШЕСКО, згідно якої їх налі-

я шість: ввропейсько-північноамериканський, арабо-мусульман-

И, далеко-східний, тропічно-африканський, латино-американський.

».: Степин В. Философия ненасилия и будущее цивилизации С.

Тема ЯГ. ООЗБА 1 СУСПІЛЬСТВО *

План

1. Індивід, індивідуальність, особа.

2. Історичні типи взаємовідносин людини і суспільства. •і. Історична необхідність і свобода особи.

Основні поняття теми: індивід, індивідуальність, особа, вида і на особа, геній, самодисципліна, самовладання, автономія, імлератим поведінки, смисл життя, тип соціальності, історична необхідність, свобода особи.

Питання І. Перш за все слід зауважити, що в попередні роки ця тема розкривалась в аспекті ролі видатних осіб в історії. Зараз те­ма особи розкривається у контексті всієї проблематики людини.

Найважливішими з понять, які використовуються для характерне™ ки людини як індивідуального феномена у діалектико-матеріалістичніп філософії, є індивід, індивіїгуальність, особа.

Поняття "індивід⁰використовується для позначення, по-перше, усп кого окремо взятого представника людського роду, а по-друге, - оди­ничного представника будь-якого соціального цілого /історично ви­значеного товариства аоо групи/. Індивід "екземплярний", тобто не просто "один", а завжди "один з". В усякий момент, коли людина вже може усвідомити себе, вона існує як продукт соціальних відносин. Сус пільство не просто оточує індивіда, але і живе "всередині його". В той же час характеристика індивіда як продукта суспільних відносин зовсім не означає, буцім-то вихідні умови індивідуального існування раз і назавжди передумовлтзють наступну поведінку людей.

Поняття "індивідуальність" х "особа" саме і фіксують те, що лю­дина не зводиться до її соціально-групового становища. Вони розкри­вають відносну незалежність поведінки людини від факторів, які її по передньо обумовлювали, а також здібність бути відповідальною за свір персональний вигляд, мати в очах суспільства цінність і значимість.

Имістовна близькість цих понять не дає права вважати їх за однознач­ні . В індивідуальності ми відзначаємо самобутність людини, а в осо-

я\ -її самостійність.

Слід підкреслити, пю індивідуальність не тільки має різні здіб­ності, але й являє їх певну цілісність. При цьому одне з обдарувань ІЮДИНИ, як правило, переважує над усіма іншими, визначаючи оригі-іиільний спосіб їх сполучення. І.В. Гете, а також філософи-романти-ки /Ь.Шлегель, Новаліс, Ф.Шейермахер/,- розглядаючи проблему худож­ньої творчості, приходили до висновку, що гармонійна різноманіт­ність здібностей досягається завдяки реалізації одного з головних обдарувань або ж "генія", що відзначає конкретного індивіда.

Для того, щоб утворилась індивідуальна цілісність, потрібні юманітні цілеспрямовані зусилля. Але не вони будують індивідуаль-сть. Вона сама будується, виростає з зерна обдарування на грунті,

икий розпушений працею.

Якщо поняття "індивідуальність" підводить діяльність людини і іі мірку своєрідності і неповторності, багатобічності і рармоній-<:ті, природності і невимущеності, то поняття "особа" підкреслює свідомісно-вольову засад/.

Поняття "особа" /регзопа/ в античності спочатку означало мас-, згодом - самого актора і його роль /персонаж/. З часом це понят-; суттєво змінило свій зміст. Особа - це людина, що не грає вибрану • тю роль, не є "лицедієм". Соціальну роль /революціонера, дослід­ника, батька/ вона сприймає сер"йозно, вирішуючи вільно, але з го-•гойністю нести всю відповідальність, що пов"язана з нею.

Людина як індивідуальність виявляє себе в продуктивних діях і вчинки цікавлять нас лише у тій мірі, в якій вони набувають ор-■пчного предметного втілення. В особі ж нас цікавлять самі вчинки.

гя особистості - це безперервне зусилля. Його немає -там, де ін-під відмовляється від ризику вибіру, намагається ухилитися від "активної оцінки своїх вчинків і від безжалісного аналізу їх внут-х мотивів. Важко бути особою, але й не бути нею нелегко. Перше філософське узагальнене зображення структури історичного і у особи, яка визначає свою поведінку, прислухаючись до свого

грііднього голосу", а не слідуючи оезцумно зовнішнім вказівкам, •бив І.Кант. "Самодисципліна","самоволодіння". "здатність бути па-Ц^ д^мому собі"- ключові поняття кантівського етичного словника.

»і/ійважливіша категорія, що висунута І.Кантом, яка висвітлює ■іОЛбму особи - автономія. Вона має подвійний смисл, позначаючи, з одного боку, просто незалежність по відношенню до чогось, а з другого /буквально/ - самозаконність. Це поняття має на увазі д ровільне зведення максими у принцип, коли певне правило поведінки /за Кантом "максиму вчинку"/ людина задає собі сама раз і ваза вжни при цьому слід підкреслити, що на роль принципів можуть претні дувати далеко не всі прівила поведінки, а лише ті з них, котрі п даються нормативному узагальненню, І.Кант, поряд з вимогою "дай с бі закон", висуває іншу вимогу: "Роби так, щоб максима твоєї повг дінки у будь-який час змогла б бути і нормою загального законодам ства".

Сліп підкреслити, що існує лише один рід загально значимих н

які діють за всіх часів - елементарні вимоги матеріальності /"не

бреши", "не кради", "не чини насильства" та ін./. їх людина і мас

перш за все ввести у свій власний безумовний імператив поведінки.

Треба мати на увазі, шо моральність - не просто засіб суспільного

регулювання індивідуальної поведінки, але Й засіб духовно-персон;¹.

ного виживання самого індивіду. Там, де немає вільно вибраних морі

них обов'язків, починається загальна деградація людинил. Вона про-

тікає особливо швидко, коли людина стає здобиччю кримінального ото

чення або Кримікального режиму.

Життєздатність тварини інстинктивно мимовільна. У людини ж вс» покоїться на волі до життя і передбачає постійне зусилля. Елемент^ ною і вихідною формою цього зусилля є вільне підпорядкування загал;. нолюдським моральним заборонам. Зрілою і розвинутою формою є робо­та по визначенню смислу життя, створенню і підтримці певного уявлем ня про бажане, належне і цінне, яке є достовірним для даної особи, надихаючи її як значима "понадзадлча".

Пошуки смислу життя можна визначити як процес морально-практич ної орієнтації особи, який весь час розорюється і вдосконалюється. Одне з найскладніших завдань тут - розуміння і оцінка особою свого об'єктивного соціального становив. Людина не вибирає своєї належ­ності до певного класу. Але як особа вона не тільки може, але й по винна стати у певне відношення до свого класу, зробити свідомий со­ціальний вибір. Жоден з народів, класів не може вважатися заздалег: "громадянськи недосконалим". У сучасному світі немає суспільних груп члени яких були б індивідами, нездатними стати індивідуальностями і особами.

Індивідуальність і особа стримують простір для розвитку, ос­кільки в суспільстві уже існує певне різноманіття самих індивідів, гановлення особи і індивідуальності відбувається у взаємозв"язку.

Питання 2. Основою .для виділення конкретних типів соціаль-сті, з позицій історичного матеріалізму, є формаційне роз'-шену-вчння світової історії. Виходячи з цього, К.Маркс виділяв три ос-н иних типи соціальності: відношення особистої залежності, відно­шення речової залежності при особистій- незалежності і відношення вільних індивідуальностей.

Відношення особистої залежності характерне для всіх докапіта­лістичних суспільств. Загальним для них є включенність індивіда у жорстко регламентовану локалізовану систему суспільного життя /рід, громада, стан; каста, цех та ін./. У .докласовому суспільстві відсут­ня експлуатація, і тут особиста залежність виявляється як безпосерд- залежність людини від первісного колективу.

Становлення особи історично відбувається на підставі розвит- удосконалення і .^ускладнення трудової діяльності, поділу праці, мування приватної власності. З розвитком капіталістичного товар-) виробництва відбувається своєрідна атомізація суспільства, Його розподіл на безліч індивідів - приватних осіб. Мінова вартість, гро­ші виступають головною формою соціальних зв"язків і визначають принципово новий тип соціальності - речову залежність і особисту лежність. Перед індивідом відкривається можливість присвоєння Накопичених людством багатств матеріальної і духовної культури і їх І»-» «нитку. Але реалізація цієї можливості визначається приватною масністю, яка протиставляє людей один одному, відношеннями експлуа­тації» різними формами відчуження, коли створений людиною продукт пшіляється від неї і панує над нею як сліпа стихійна сила.

Капіталізм формує матеріальні і духовні передумови* .для викори-• і шин всього багатстві культури, створенюго в історії людства, 9 Інтересах розвитку самої людини. На основі суспільної власності /• урахуванням різноманіття її форм/ складається новий, колективіст-цькиЛ тип особи!.

И тукова плідність ідеї К.Маркса про три історичні типи соціаль-і була підтверджена у концепції американського соціолога Д.Рис-про послідовні історичні ступені становлення "соціального ха-•ру": від традиційно орієнтованого в архаїчному суспільстві до і'ішмього, а згодом зовні орієнтованого і, нарешті, до визнання шої особи, яка відкидає конформізм в ім"я незалежності своїх ду?док, персональної_д відповідальності перед суспільством /в анало­гічних концепціях, що містяться в роботах Е.Фрома, Ч.РеЙча та ін ших суспільнознавців/.

Питання 3. Філософське вирішення проблеми свободи і необхіл ності, їх співвідношення в дійсності і поведінці особи має велика практичне значення для оцінки всіх вчинків людей. Обійти цю проб-лему не можуть ані мораль, ані право, бо без визнання свободи осо би не може бути мови про її моральність,і юридичну відповідальні» * за свої вчинки.

Вирішення цієї проблеми в історії філософії залежно від топ , . до якого напрямку належали ті або інші філософи. Для представник і і есенціалізму, які вважають первинним, вихідним сутність /есенцію/, свобода була лише.етанацією, конкретним виразом необхідності із. и папковим відхиленням від неї. Представники ж екзистенціалізму, і\\<\ вважають вихідним існування /екзистенцію/, розглядали свободу як , 'первинну реальність людського життя, трактуючи необхідність як аг-'^л страктне поняття.

Діалектико-матеріалістична концепція свободи будується на ;іь< ,_;, лектичному розумінні природи соціального детермінізму. Люди не в ні у виборі об"єктивних умов своєї діяльності, які багато в чому визначають коло їх прагнення, надії. Але при цьому Люди, безпереч* володіють значною свободою у визначенні цілей своєї діяльності, < кільки в кожний конкретний історичний момент існує не одна, а де­кілька досить реальних можливостей. Крім того, вони більш-менш ві ні у виборі засобів для досягнення поставлених перед собою цілей. Отже, свобода не є абсолютною, вона втілюється у життя як з пі снення людиною можливостей шляхом вибору певної цілі і плану дій. Діалектико-матеріалістична філософія визначає свободу як процес "и знання необхідності" тобто її розуміння і урахування у діяльності, Відносна історично, але достатньо реальна практично, свобода особи вибирати і,визначати свою лінію поведінки покладає на неї м ральну і соціальну відповідальність, яка зростає пропорційно ступ її свободи.

Слід підкреслити, шо свобода вибору посідає таке ж центральна місце у суспільному прогресі, як природний вибір у біологічній ви ції, і обидва вони виконують роль основного рушійного фактору пси пального розвитку суспільства і природи. Але в механізмі їх дій г? важлива різниця:^в процесі природного відбору біологічний індииЬі виступає об"єктом дій законів еволюції, свобода ж вибору припуски

Цр соціальний індивід, особа виступає суб^иєктом соціального процесу,

риймаючим досягнення матеріальної і духовної культури людства. В процесі природного відбору біологічні переваги індиві.па передаються мишо їх безпосереднім нащадкам. Завдяки ж свободі вибору досягнення ромих індивідів у різних сферах діяльності /накопичення знань, •іахід, практичний досвід, моральні і духовні цінності/ потенціаль­но можуть сприйматися усіма людьми, що мають до них доступ.

Разом із зростанням свободи особи- і полегшенням для неї досту­пу до досягнень культури людства відбувається прискорення поступаль­ного розвитку суспільства. Сама ж міра свободи залежить кінець кін-м від рівня розвитку продуктивних сил, від стану науки і техніки, В соціальних відносин і політичного ладу того чи іншого суспільст-

Буржуазна демократія виявилась історично конкретною формою реа­кції ідеї свободи особи. Соціалізм же відкриває нові грані цієї ОЮбоди, оскільки питання стоїть вже не просто про формально-юри-іпг закріплення прав особи і правової гарантії, а про створення купності економічних, політичних умов, які забезпечили б вільний юнічний розвиток особи. Разом з тим усі країні, гідні, раці-і досягнення людства у галузі демократії мають бути використа-, розвинуті, розширені, тому що без цього неможливий соціальний

Особа - суб"єкт свободи, її носій. Однак свободу не можна нада ти людям ззовні. Вони можуть здобути і відстояти її лише самі, у ,«)тьбі і праці, реалізуючи себе як особистості.

Тема ХУІ. СОЦІАЛЬНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ТА . ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

План

І Суть соціального прогнозування.

її іуково-пізнавальний зміст і ідеологічне призначення основних

методів та типів соціальних прогнозів.

І, Сучасна глобальна ситуація - природно-і сторичний результат сти-ійності і нерівномірності суспільного розвитку другої половини

XX століття.

Необхідність і шляхи вирішення глобальних проблем сучасності. Основні поняття теми: Прогноз, передбачення, пророцтво, со­ціальний прогноз, діагностика, екстраполяція, історична аналогія, сценарії майбутнього, експертні оцінки, глобальне, екологія, демо графія, сировинна проблема, енергетична проблема, філософія соцхалі ного оптимізму, футурологія.

Питання І. Соціальне прогнозування - один з основних напрям ків конкретних соціальних досліджень, спеціальним об'єктом яких є перспективи розвитку конкретних соціальних процесів. В широкому і зумінні воно охоплює всі процеси, пов"язані з життєдіяльністю суг пільства /на відміну від природних, технічних, біологічних процесія спонтанного характеру, наприклад, прогнозів погоди, врожайності, землетрусів, протікання хвороби і таке інше/, і включає в себе пер спективи розвитку .соціальних аспектів науки і техніки, економіки, соціальних відносин, демографічних та етничних процесів, охорони здоров"я та фізичної культури, народної освіти, містобудування, лі тератури і мистецтва, держави і права, внутрішньої і зовнішньої по літики держави, міжнародних відносин, військової справи, подальшого освоєння Землі і космосу.Відповідно розрізняють науково-технічний, медико-біологічний, соціально-економічний, військово-політичний і геокосмічний напрямки соціального прогнозування. В вузькому розумні н_і соціальне прогнозування ототожнюють, як правило, з соціологічним прогнозуванням - дослідженням перспектив розвитку власне соціальних відносин. .

Особливий напрямок створюють філософсько-методологічні пробл*' ми: гносеологія і логіка наукового передбачення, методологія та ме тодика розробки прогнозів. Все це привело до виникнення нової науки прогностики.

Соціальне-прогнозування - є невід^иемною функцією відповідних наук /філософських, економічних, юридичних, географічних та інших/, створює разом з прогностикою складний комплекс, особливу, бурхлива прогресуючу галузь сучасної науки, яка паралельно з плануванням, програмуванням, проектуванням, керуванням соціальними процесами в цілому має за мету підвищення ефективності, наукового рівня планін, програм, проектів. Прогнозування є не тільки передумовою розробки планів, програм, проектів. Прогнозуються також хід і головне - на­слідки виконання /або невиконання/ їх.

Соціальне прогнозування набуло широкого розвитку в другій по­ловині XX століття. Бум соціального прогнозування припаде; на

|0 т-ті роки. Саме в цей час йде активне формування різних ІНСТИ-

иі, які прагнуть досліджувати майбутнє, розроблюються перспекти-іи розвитку суспільних явиш, відбуваються наукові конференції, сим-»Іуми як міжнародні, так і національні. Різні дослідження май-і нього на Заході одержали загальну назву футурологія /від латин-го футурум - майбутнє/.

Що стало причиною, поштовхом такого потягу світового товарист-т одержання інформації про майбутнє? Тут, мабудь, можна ві.дзна-ри багато причин. Але головна полягає в тому, що виявилась досить ВИСОКІ ефективність прогнозування соціальних процесів. Важливою при-юю є і те, що виявилась можливість швидко обробляти великі масн­ій Інформації по визначенню тенденцій протікання подій в перспекти-і допомогою електронно-обчислювальних машин. Все це вимагало займатися не тільки створенням і розробкою

зів майбутніх процесів суспільного розвитку, але й формуван-•м самої науки про прогнозування - прогностики. Перед цією наукою

їло питання наукового обгрунтування достовірності знань, які містяться в прогнозах, розробки методів прогнозування, категоріаль-і апарату і цілого ряду інших проблем.

В кожній мові з давніх часів існують слова, які означають різ­ні птінки думок про майбутнє: пророцтво, угадування, передбачен-. провіщення, завбачення і т.д. В різні часи зміст цих слів мав що значення, не завжди тотожне сучасному. Потрібно сказати, що,

іклад, в українській мові в сучасних словниках можна зустрінути рдз з ототожнення-! деяких термінів.

Природа наукового передбачення частіше всього пов"язується з ікненням і розвитком такої властивості матеріальних об^пєктів як ІИП9^{реджувальне} відображення. Випереджувальне відображення дійсно • конкретизацією активності відображення. Адже активність живих сис­тем відбивається в здібності реагувати на зовнішній вплив виборно, шляхом планового, пристосування до зовнішніх умов, які змінилися.А планове пристосування може відбуватися тільки на основі випєреджу-■норо відображення середовища, яке змінюється. На цю особливість іч іюбраження вказував ще Ф.Енгельс: "...Планомірний спосіб дій існує В зародку вже всюди, де є протоплазма, де живий білок існує і реагує, к»бто робить певні, хоча б найпростіші рухи як наслідок певних под­разнень ззовні. Така реакція має місце навіть там, де ще немає ніякої клітини, не кажучи вже про нервову клітину" . Це пов"язано з тим, пю відношення первинних організмів, до зовнішнього неорганічного світу визначалось характером протікання ланцюгових хімічних реакцій. Прискорене протікання цих реакцій ви­значало кінець кінцем успіх пристосовницького акту живого організ­му.

Як універсальна закономірність процесу пристосування живої матерії випереджувальне відображення характерне для цих етапів біо­логічного розвитку. Випереджувальне відображення дійсності як одна із форм відображення організмом об'єктивного світу є історичним фундаментом появи усіх ви'цих форм попередження майбутніх подій. На його основі сформувався і сам мозок як орган загального відображен­ня світу в розумовій діяльності людини.

Передбачення як властивість відображувальної спроможності . мозку людини тісно пов"язане з цілепокладанням і лежить в основі будь-якої цілеспрямованої діяльності. Воно начебто моделює процеси і результат майбутньої взаємодії людини з середовищем.

Опис майбутнього відбувається на різних рівнях і в різних фор­мах пізнання, різними формами випереджувального відображення дійсног ті. Кожна з цих форм є мисленне, чуттєвологічне або теоретичне від­ображення майбутнього. Однією з таких форм є і соціальний прогноз як інформація про можливі соціальні явиш в майбутньому, як модель.

Соціальне прогнозування - це процес, який дає відповідь не тілі. ки на питання про те, що може реально відбутися в майбутньому, але й відповіді на такі питання: якої форми набуде майбутнє, яка Його модель, яка міра Ймовірності даного прогнозу.

При цьому визначеність, достовірність і ймовірність соціально­го прогнозування залежить від того, про яке майбутнє Йдеться - без­посередні, недалеке чи віддалене, а також, які методи використовують ся, наскільки вони ефективні.

Питання 2. Прогностика як загальнофілософська наука передумо­вою має всебічний розгляд методів, соціальних методик, логічних і технічних засобів пізнання майбутнього. В основі прогнозування ле­жать всі форми, методи і засоби, які використовуються оудь-яким нау ковим дослідженню: аналіз і синтез, індукція і дедукція, спостере­ження і науковий експеримент, класифікація і систематизація, гіпотг за і припущення, аналогія і екстраполяція та інші. Але й цього не­достатньо. В сучасних умовах для соціальних прогнозів широко залуч," ся останні досягнення математики і кібернетики, конкретної економік;

♦ соціології. Австрійський вчений Ерих Янч нарахував біля 200 науко-іжх методів і спеціальних методик. А в кінці 60-х років він'дав розгорнуту характеристику 100 методів прогнозування науково-техніч-^ ного прогресу. Основні методи соціального прогнозування можна звес-- ^к ти до слідуючих: І/ екстраполяція; 2/ історична аналогія; 3/ сце- ; ццрі'г майбутнього; 4/ експертні оцінки; 5/ комп'ютерне моделювання. ~ Кожен з цих методів мав свої достоїнства і хиби. Але які б методи ^;^ Ні використовувались для одержання більш достовірної інформації -майбутнє, необхідно виходити з діалектико-матеріалістичного ана-конкретної /ймовірної/ ситуації, .дійсних причинно-наслідкових йіГязків минулого, сучасного і майбутнього, об'єктивних процесів, гшіезису протиріч. Тільки в тому випадку прогноз буде дійсно науковим, икшо увесь хід мислення буде логічно бездоганним, доказовим і суво-

I*) ПОСЛІДОВНИМ. Так, наприклад, висновки по аналогії бувають вірними тільки ; топі, коли враховуються суттєві для кожного зрівнювального об^мєкту »<1о явища якісні характеристики, які визначають специфіку їх взаємо-№• Аналогія, яка будується на основі схожості деяких зовнішніх почуттєвих сторін об'єктів або явищ, не є науковою і веде до помилки. ^:^<і

Правда, в практиці передбачення майбутніх історичних подій «9£л '■ ••■' мпли місце прогнози, які були близькі по своєму змісту до дійсності.'-. Прикладом таких прогнозів є передбачення Ф.Енгельсом за 27 років Л = Ш) початку першої світової війни усіх її жахливостей, а також книга Е.Генрі ₉ в якій в середині 30-х років надто чітко описані події, н *> потім відбувалися на полях битв Великої Вітчизняної війни. Разом » тим можливості застосування методу історичних аналогій досить об­межені, тому що розвиток суспільства не можна зводити до повторення

МИНУЛОГО. . \ З''

Невисока точність прогнозів і при використанні методу екстра-пол/тії. особливо тоді, коли ми прагнемо зазирнути у віддалене май­бутнє на основі будь-яких кількісних показників. Не завжди ефектив­ним виявляється і метод експертних оцінок.

Найбільш надійним у визначенні майбутнього є використання ком­плексних методів соціального прогнозування.^#іДійсно експертні оцінки одержаних данних за допомогою комп^пютерного моделювання можуть дати найбільш надійну інформацію про майбутнє. Адже не випадково деякі -прогнози, особливо більш пізнього часу, розроблені експертами "Рим ського клубу", справили великий вплив на суспільну свідомість в плані прогнозу-перестороги.

Соціальне прогнозування складається із декількох напрямків розробки майбутнього. Передбачити майбутнє науково обгрунтованно можна тільки в тому випадку, коли в розробці соціального прогнозу приймають участь експерти різних галузей знань. При цьому потрібно в{заховувати, що той чи інший виданий прогноз істотно впливає на ро­зум і поведінку люпей. Будь-який соціальний прогноз несе на собі як науково-пізнавальне, так і певне ідеологічне призначення.

Одержання інформації про майбутнє - це міждисциплінарне ком­плексне дослідження перспектив людства, яке може бути плідним лише в інтеграції гуманітарного, природничого та технічного знання. -В відповідності з тими чи іншими аспектами змісту соціально­го прогнозу визначають такі їх види: досліджувальні, нормативні, аналітичні та прогнози - перестороги. Така класифікація носить досиі умовний характер. Існують і інші підстави класифікації прогнозів.

По змісту досліджу вальний /вишу кувальний, розвідувальний/ прог­ноз є встановлення можливих станів прогнозуємих об’єктів в майбутньому. Змістом нормативного прогнозу є визначення шляхів та термінів досягнення можливих станів об'єктів прогнозування в майбутньому, які сприймаються як мета. Якщо досліджувальний прогноз виходить з об’єктивно існуючих можливостей, то нормативний - з потреб, прагнень, цінносних орієнтацій суб’єкта.

Аналітичний соціальний прогноз пов’язаний з уточненням, вив­ченням, аналізом ходу реалізації намічених програм, визначення* пі і навальної цінності різних методів та засобів дослідження майбутньо­го. Аналітичні прогнози дають цілісну картину майбутнього в її необхідних та суттєвих відношеннях.

Особливого значення сьогодні набули соціальні прогнози - по­передження /перестороги/. Цей вид прогнозів пов’язаний головним чином з вивченням тенденцій виникнення негативних явиш, які загрожують існуванню людства. Вони мають величезний вплив на свідомість і по­ведінку людей, спонукають їх діяти так, щоб запобігти небажаних наслідків стрімко зростаючих глобальних проблем.

В цих умовах великої актуальності набувають питання про пер­спективи суспільного розвитку, пізнання та усвідомлення тенденцій та протиріч сучасності. 1 тут, звичайно, необхідно зааіспи враховувати специфіку пізнання соціальної дійсності. Одержана інформація минуле і сучасне містить в собі завжди принаймні два аспекти відображення: відповідність думки об'єктивній реальності і оцінка міри істинності нашого пізнання. Відповідність характеризує безпосереднє відношення виголошеної думки до того об^’єкту дійсності, який відображає ця думка.

Підвищення ступеню відповідності потребує уточнення зміни, іитку або заміни цієї думки другою, яка стосується того ж само­го об^’єкту дійсності. 1 якщо ми виходимо з сьогоднішнього ступеню відповідності, то майбутнє буде показане /зображене/ на більш низькому рангу цього ступеню.

Думка про ступінь відповідності відображення завжди історично Обумовлена рівнем розвитку пізнання та практики, існуючими трали­ли и та інтересами і згодом може бути замінена протилежною думкою.

Відповідність відображення та дійсності можлива в-визначених мс'глх. Оцінка істини стосується того к образу, але взятому в усьому обсязі і в співвідношенні з дійсністю як цілим.

Це дві сторони об^’єктивної істини: достовірність змісту знань ро минуле і сучасне соціальних процесів, які прогнозуються, і роз­виток їх в майбутньому, мають свою специфіку, яку не можна не враховувати.

Самі факти ми можемо констатувати, але цього недостатньо. Не-г дно .давати їм оцінку, яка може бути неупередженою в умовах, об­межених історичними рамками відношень між різними спільностями людей, шарів та прошарків кожного даного суспільства та людства в ці­лому.

Наприклад, сьогодні є об'єктивним той факт, що світ не може рмішватися по шляху військової конфронтації. Але цей об’єктивний Факт по-різному оцінюється консервативними та прогресивними колами. Чому? Тому що мирне співіснування, роззброєння створюють можливості звільнити величезні матеріальні засоби за рахунок скорочення військових витрат і направлення їх на вирішення глобальних проблем сучас­ності, на покращення умов життя людей всього світу.

Навіть найбільш реакційні сили в світі зараз не проти мирного співіснування, але вважають, що його треба досягати шляхом підсилен­ня військової могутності. В цьому випадку буде можливість одержувати великі прибутки від військових замовлень. Саме це і зумовлює ідеоло­гічну забарвленість і характер їх прогнозів.

Звичайно, на характер образу майбутнього розвитку людства вплине тільки суто класові, групові інтереси, але й інтереси глобального масштабу, загальнолюдські. Вони пов^’язані з тим вибором, перед яким стало людство в сучасних умовах глобалізації всього життя світового товариства.

Питання 3. Глобальні проблеми - це перш за все забезпечення миру на Землі, ріст чисельності населення Землі, а в зв’язку з цим забезпечення його продуктами харчування, охорона здоров^’я людей. від особливо небезпечних захворювань і від негативних наслідків науковотехнічного прогресу забезпечення зростаючих потреб світового господарства в енергії та природних ресурсах, охорона навколишнього середовища від антропогенних впливів. | . .

Таким чином ^визначають два великих комплекси глобальних проб­лем: проблеми перебудови міжнародних відносин і проблеми оптимізації взаємодії людства з природою.)

■ В зв"язку з чим виникли ці проблеми?

По-перше, воші виниісіи в зв"язку з розвитком різноманітних зв’язків - економічних, політичних, культурних, науково-технічних в межах всього людства, що привело світове товариство в деяку ці­лісність, досить суперечливу на сучасному етапі її розвитку. -' • По-друге, ці проблеми, їх виникнення свідчать, що в умовах НТР потужність енергетичних і інших впливів людини на природу сталл порівняльною з потужністю самих природних сил, і виникла загроза 'глобальних криз: енергетичної, сировинної, екологічної та інших.

По-третє виникнення цих проблем свідчить про стихійність, не­достатню скерованість розвитку низки процесів глобального харак­теру. Чорнобиль саме про це ще раз нагадав.

ІВсе це потребує зростаючої уваги до глобальних проблем збоку народів, урядів, міжнародних політичних і наукових організацій.

Які джерела і характер цих проблем? Виникли вони тільки на нинішньому етапі суспільного розвитку, чи в якійсь мірі є супутником розвитку людства взагалі?

Вілло відаючи на ці питання, слід згадати, що багато з цих проблем, які ми відносимо до розряду глобальних, вперше виявили себе ло­кально ще в глибоку давнину.ІТак, однією з перших відомих історії екологічних катастроф було руйнування грунтів в північно-східній Африці, а потім в давньому Міжріччі. Зниження лісів в Греції призве­ло до погіршення природних умов мешкання людей. Ці катастрофи були викликані нерозумним використанням землі, невмінням тодішнього товариства раціонально поводитись з її багатствами. І

Таким чином, вже в глибокій давнині виявило себе протиріччя, виникає в процесі праці, виробництва і, як показав іде К.Мпркс в "Капіталі", в обміном речовин між людиною і природою, привласненням м»шиною багатств природи.Звідси зрозуміло,що проблеми,які виникають ■наслідок взаємодії людини з природою та збитки, які наносить при­роді людина, можуть виникати /і виникають/ в будь-якому суспільстві при будь-яких соціальних порядках, Іншими словами, це - явище за-І ільнолюдського характеру.

Розвиток суспільного індивіду відбувається в конкретних со­ціальних умовах. Отже, джерела виникнення глобальних проблем корі­няться у відношеннях між людиною і природою, з одного боку, а з дру-іч) - вони обумовлені типом виробничих відносин.|Крім того, сучас­ний етап загальнолюдського прогресу характеризується, з одного боку, цілісністю, а з другого - нерівномірністю Його розвитку. Ця нерів­номірність носить всепроникаючий характер і проявляє себе в перева­гах технологічної могутності людства над досягнутим рівнем суспіль-

організації, у відставанні політичного мислення від політичної пі Ясності, у віддаленності спонукальних мотивів діяльності переваж­ної більшості людей і їх моральних цінностей від теперішніх соціаль­нії ч, екологічних і демографічних вимог епохи.

Виникла ця ситуація в результаті бурхливого розвитку науки і Тіхиіки в другій половині двадцятого століття. Науково-технічна ріюлюція відкрила широкий простір для всебічного, цілісного розвит-

ію.дини і відповідно - зростання людського фактору в усіх сферах • спільного життя. Але реалізація цієї можливості може бути плідною лише при послідовній боротьбі гуманістичних підходів до науково-тех-МІЧКИХ досягнень проти технократичних.

Сьогодні стало ясно, пю наука і техніка в своєму розвитку не-оуть не тільки блага, але й загрозу для людини і людства в цілому. Це о реальність, яка потребує нових, більш конструктивних підходів ■ дослідженні майбутнього та його можливих варіантів, вибору най-гльш гуманних засобів взаємодії людини з природою, а також най-льш раціональних міжлюдських відносин.

І якщо в галузі міжлюдських /міжнародних/ відносин виявились инякі шляхи псм"якшення напруженості, то проблеми екології прино-оять все нові і нові сигнали про їх загострення. Найбільші турботи викликає проблема якомога швидшого зупинення дальшого зростання за -у.днення навколишнього середовища, а потім і його зниження.^ьогод-МІ питання стоїть вже не просто про взаємозв'язки людини з природ­нім середовищем, суспільства з природою, а про загрозу існуванню середовища, самої природи. В цьому сутність екологічної кризи^Причому тут іпе мова про (екологічну проблему в самому широ­кому плані, як/проблему сировинну, енергетичну, демографічну.⁵

їді Аспекти глобальної проблеми людства взаємопов'язані, взаємообу мовлені, взаємозалежні. Всі вони породжені діяльністю людини.[ Дужп важливо зрозуміти, що нинішній етап розвитку суспільства потребу*: будувати відносини людини з природою не як суб"єктно-об"єктні, а

•як суб"єктно-суб"єктні. В цих умовах дуже актуально звучить поради К.Маркса, яку він висловив в третьому томі "Капіталу" про те, пю люди, маючи користь від природи,, постійно повинні йам"ятати, що по

• ни "не є власники землі, а лише її володільці, які користуються Ж'М £ як добрі батьки сімей,♦«„повинні залишити її поліпшеного наступним поколінням .

/ Таким чином, стає ясно, що злоякісне переродження навколишньої¹ середовиша, яке безупинно все більше погрожує всьому людству, не ч породженням зовнішніх сил. Це не є стихійне лихо в звичайному розу мінні. Це перш за все соціальна, загальнолюдська і одночасно політична проблема. Все чіткіше виявляється зв"язок.між забрудненням, отруєнням і руйнуванням біосфери та діяльністю монополій в їх прагненні одержати максимальні прибутки будь-якою ціною.

і Виникає необхідність визначення шляхів розв"язання глобальних проблем сучасності.

Питання 4. Подальший суспільний прогрес можливий, але необхід­но активно вести роботу по якомога швидпрму вирішенню глобальних проблем сучасності. Це потребує нового мислення, тобто мислення ні глобальному рівні, а не на вузьконаціональному або вузькорегіональ-_г: ному рівні; вміння враховувати інтереси людства в цілому, розуміння , того, наскільки усе взаємопов^мязане і взаємозалежне в .Його сьогод^ ';.. нішньому житті. Нове мислення - це не тільки свідоме сприйняття глсі-^ бальних проблем, але Й визначення шляхів їх вирішення.

В діалектико-матеріалістичній концепції глобальних проблем су-

• часності та шляхів їх розв"язання важливе місце посідає питання пр» визначення прторттетності одних по відношенню )Ю інших та^ підпорміи кованість глобальних проблем. Це не формальна класифікація проблем,

а пошук і встановлення тих причинно-наслідкових зв"язків, які дикту^Ц ..певну послідовність, теоретичний аналіз та практичне їх вирішення. В "ієрархії" глобальних проблем | вчені світу, і політики на _; перше місце ставлять проблему відвернення третьої світової війни. і ббз"ядерний, ненасильницький мир - не тільки виша соціальна гь, але й необхідна попередня умова для вирішення усіх ін->блем сучасності.

Пониження напруженості протистояння двох світових систем, яке їлось, ще не .дає права на заспокоєння світового товариства, і сьогодні йде процес модернізації ядерної зброї та .других за-Івбіп масового знищення. Поки що не зупенено розповсюдження ядер-:іброї.

Ста^ все більш очевидним, шо історичні суперечності між со­мом і капіталізмом не можуть бути розв"язані ні глобальною >п, ні новими спіралями гонки озброєння. Вони будуть розв^мязані

.і довгого мирного співіснування, яке є діалектичною єдністю і'ігания і протиборства. Це є передумовою пошуку загальних інтере-. очок сп і впадання, взаєморозуміння, співробітництва в самих «них галузях.

Ведучи боротьбу за демілітарізацію, за звільнення матеріаль-та духовного потенціалу людства від військового тягара, необ-> посилити роботу по гуманізації науково-технічного прогресу.

гетний напрямок розв"язання глобальних проблем знаходиться на їх соціального оновлення суспільства. Разом з тим людство не мо-кладати першочергові проблеми екології. Вони повинні розв"язу-іатись на основі конструктивного та взаємоприйнятого слівробітницт-м» і)0ІX країн і народів, не дивлячись на різницю соціальних систем, Лі) яких вони належать.

Розв"язання екологічних проблем не може бути плідним на основі 'Іоронень. Необхідні нові мораль, філософія, культура поведінки, і мімвані на глибокому знанні екологічних проблем, на які наштовхну-ь людство. Причому нова мораль повинна бути .для вйіх одна, від пітиків до простих хліборобів. А тому розв"язання данної проблеми м"язане, з одного боку, з поглибленням дослідження процесів при-родно-соціальної взаємодії, а з другого - посилення виховання та ос-іі і ти всього населення.

Багато глобальних проблем сучасності можуть розв"язуватись в процесі переходу на нові технологічні принципи виробництва, які змі­нюють спосіб впливу суспільства на природу. При переході на нові тех­нологічні засоои виробництва, заснованого на широкому приміненні при­родних процесів, відкривається можливість не тільки створення еколо­гічно чистого виробництва, але Й формування об'єктивних передумовнових соціальних відносин. Адже діалектика суспільного розвиі ка, що "ручний млин дає вам суспільство з сюзереном на чолі, і вий млин - суспільство з промисловим капіталістом .

Таким чином, аналіз сучасного суспільного розвитку при до висновку, пю нинішній своєрідній конкретно-історичній глої ситуації головною ланкою в боротьбі за соціальний прогрес тч' говим стає вирішення того протиріччя, яке прогнозує найбільш тастрофічні наслідки Для людства. Але до такого висновку дія ний матеріалізм приходить на основі класового підходу до тес ного аналізу сучасної ситуації.

Такий підхід дає нам право визначити і шляхи вирішення с них глобальних проблем. В основі його лежить визнання необхі соціальних перебудов, які повинні відбуватися з врахування/ і спектру інтересів усіх країн, народів та регіонів планети 3<

ЗМІСТ

V. Природа як предмет філософського осмислення •............................,.••«•• З

0. Проблема людини в філософії..................• 7

V. Практика як специфічно людський спосіб ставлення до світу................. ІЗ

[0. Свідомість..............,*.....,...*<......... ІЗ

11. Пізнання. Наукове пізнання....................24

12. Суспільство як система, що розвивається...................••*. •' V..........37

м. Прогрес.......'.....................•......\.♦ ;74

і і. Культура та цивілізація..............'.....'...•82

16. Особа і суспільство...........................90

16. Соціальне прогнозування та глобальні проблеми сучасності...................95