§ 3. Історична школа і марксизм як форми правового об'єктивізму

Наприкінці XVIII ст. у Німеччині зародився і в першій половині XIX ст. зробився дуже впливовим у вивченні пра¬ва особливий напрям дослідницької думки. У центрі своїх теоретико-пізнавальних інтересів він поставив питання не про те, у чому укладається сутність права і чим воно повинно бути, а про те, як право виникає і яка його іс¬торія.

Засновником цього напряму в юриспруденції, що діс¬тав найменування історичної школи права, є Густав Гу-го — професор Геттінгенського університету. Найвизнач¬нішими представниками цієї школи були також німецькі юристи Фрідріх-Карл фон Савіньї і Георг-Фрідріх Пухта.

Цей напрям виник як протест проти двох факторів: 1) раціоналізму XVIII ст., що не звертав уваги на історичні особливості розвитку права і відстоював віру в природне право; 2) установлень Великої французької революції, що проголошували перевагу людської волі над традиціями й обставинами.

Головним об'єктом своєї критики представники історичної школи обрали природно-правову доктрину. Так, на відміну від теорій природного права, історична школа пра¬ва визначала право не як результат природної необхідності й не як довільне встановлення людей, а як закономірний історичний продукт громадського життя. її прихильники намагалися розтлумачити становлення і життя юридичних норм та інститутів як визначений об'єктивний хід речей. Еволюція права, як вважав Густав Гуго (1768—1844), відбувається мимоволі, пристосовуючись сама собою до потреб і запитів часу, тому людям найкраще не втручатися в неї, триматися здавна заведених і освячених досвідом сто¬літь порядків. Чинне в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що нав'язуються суспільству як би ззовні, тобто даються "зверху" людьми, які мають на те спеціальні повноваження. Право (і приватне, і публічне) виникає спонтанно. За висловлюваннями представників цієї школи, право є "сукупність установ¬лень, повсякденних звичаїв і принципів справедливості, додержуваних членами суспільства, а не корпус наказів і норм, що виходять від суверенної влади".

Гуго уподібнює розвиток права розвиткові мови. Подібно до того, як мова не встановлюється договором, не запроваджується за вказівкою і не дана від Бога, так і пра¬во створюється не тільки і не стільки в результаті законо¬давчої діяльності, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом внаслідок адекватності їх обставинам їхнього життя. Акти влади доповнюють пози¬тивне право, але "зробити" його цілком вони не можуть. Позитивне право похідне від права звичаєвого, а це остан¬нє виростає з надр "національного духу", глибин "народ¬ної свідомості" і т. п.

Подібні погляди дістали розвиток також у працях Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779—1861), який з повною на те підставою вважається головою історичної школи права.

Ф. Савіньї доводив, що право не встановлюється волею певної особи. Право — це продукт народного духу, що ви¬являється у всіх членів суспільства і приводить усіх до тієї самої правосвідомості. Іншими словами, право кожного народу росте разом з ним. Чи, як писав Ф. Савиньї, усяке право виникає тим способом, що пануюче слововживання називає звичаєвим правом, тобто створюється насамперед народними вдачами і віруваннями і вже потім — юриспру¬денцією.

Георг-Фрідріх Пухта (1798—1866) — найближчий послідовник і учень Ф. Савіньї — зазнав впливу Ф. -В. Шел-лінга, внаслідок чого спробував об'єктивувати поняття на¬родного духу, інакше кажучи, зробити його об'єктом філософсько-правового аналізу. На його думку, народний дух — це сила, що діє в організмі народного життя й Існує незалежно від свідомості окремих представників народу. Народний дух усе робить із себе, у тому числі й право. От¬же, окрема особистість не бере участі у створенні права.

Підняти авторитет звичаєвого права, показати його зв'язок з народним духом, і, як наслідок, його практичну силу — такі керівні ідеї поглядів Г. Пухти. Якщо Ф. Са¬віньї говорить про утворення права як про загальну (за¬гальнонародну) справу, то у Г. Пухти йдеться про природ¬ний саморозвиток права, що розвивається як рослина з зерна, з народного духу. Всю історію народного розвитку він розумів лише як розкриття того, що вже споконвічно закладено в народному дусі. Однак у цьому вченні залиша¬лося нез'ясованим питання про те, яким чином утворюєть¬ся сам народний дух.

Таким чином, з погляду історичної школи, право є продукт народного духу, народного правового переконання» Розвиток права полягає у тому, що народний дух поступово виявляє норми, які об'єктивно містяться у пра¬ві. Тому право існує не у вигляді формальних прав, а у ви¬гляді живого уявлення правових інститутів у їх органічно¬му взаємозв'язку. Юристи ж лише витягують правило з норми шляхом аналізу і вивчення досвіду існуючого права.

Представники історичної школи, критикуючи доктрину природного права, вказали на такі її вразливі місця: 1) вчення про довільне встановлення права; 2) існування системи норм, однаково придатних для всіх часів і народів; 3) прагнення додати суб'єктивним правовим ідеалам без¬посереднього юридичного звучання.

У свою чергу історична школа мала свої недоліки. Кон¬серватизм і обмеженість історичної школи виявилися в за¬переченні ролі суб'єктивної правотворчості і значення но¬вого законодавства в прогресивній зміні громадського життя. Історична школа також надмірно перебільшувала місце звичаїв у системі нормативного регулювання сус¬пільних відносин, ставлячи їх над законом, і заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити реально існуюче право. Представники історичної школи права бачили призначення діючих у державі юридичних інститутів у то¬му, щоб служити опорою існуючого порядку, яким би консервативним він не був (Г. Гуго). На їх думку, позитивні закони неспроможні боротися ЗІ злом, що трапляється у житті. У кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичайного права і політичної структури, що формуються історично під впливом непоясненних перетворень, що відбуваються у народному дусі (Ф. Савіньї). Законодавець повинен намагатися максимально виражати "загальне переконання нації", за такої умови правові нор¬ми матимуть сакральне значення і тому придбають само¬достатню цінність (Г. Пухта).

У цій частині філософії права з особливою наочністю представлена істотна риса всіх об'єктивістських теорій: у їх побудовах відсутній суб'єкт, хоч очевидно, що правопо¬рядок — це "справа" рук людини. У них правопорядок ви¬ростає із суспільних відносин, з чим не можна погодитися. Роль суб'єкта тут зводиться до простого "похідного" буття існуючих суспільних відносин. Тому правопорядок є дзер¬кальним відображенням цих умов у свідомості пасивного суб'єкта.

Ще одну форму правовий об'єктивізм придбав під впливом ідеалу науковості, розробленого К. Марксом і йо¬го послідовниками в першій половині XIX ст.

Марксистська філософія права. Ставлення до філо¬софсько-правової спадщини Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) у наші дні неоднозначне. Діапазон оцінок їх теорії різний: від проголошення мар¬ксистських положень вершиною наукового знання до повного критичного його неприйняття. Ця обставина обумов¬лює необхідність розібратися з її дійсною суттю.

За своїми вихідними підставами марксистська теорія права — це онтологічна об'активістська концепція. Вона виходить з того, що не можна розривати і протиставляти суще і належне, факт і норму, фактичні відносини і право¬ві відносини, що надбудовуються над ними.

У цьому плані марксизм протилежний юридичному по¬зитивізмові з його ототожненням права з правопорядком (законом), нормативним наказом суверена і, у кінцевому підсумку, ототожненням права зі свавіллям. Концепція К. Маркса і Ф. Енгельса у своєму теоретичному, в тому числі філософському, трактуванні права аж ніяк не запе¬речує його зв'язку із соціальними ідеалами, моральними нормами, культурою, так само як і необхідність ціннісного підходу до права, а також не вважає право лише функцією економічного процесу.

На противагу юридичному позитивізмові, що визнає реальність дише позитивного права, марксизм вважає по¬зитивне право лише вторинною реальністю, відображен¬ням стану справ, що виражається у певних суспільних від¬носинах. З марксистської точки зору право як міра волі визначається економічними відносинами, у яких коренить¬ся "правова природа речей", тобто соціальна норма, що володіє внаслідок своєї об'єктивної природи загально-бов'язковістю і потребує законодавчого закріплення.

В основі марксистської філософії права лежить теза про те, що право є вираження і закріплення волі економіч¬но пануючого класу. Як і держава, воно є продуктом кла¬сового суспільства. Його зміст має класово-вольовий ха¬рактер. "Крім того, — писали К. Маркс і Ф. Енгельс, — що пануючі індивіди при цих відносинах повинні конструюва¬ти свою силу у вигляді держави, вони повинні додати сво¬їй волі, обумовленій цими визначеними відносинами, за¬гальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону".

Таким чином, виникнення й існування права вони розуміли як необхідність нормативного регулювання суспіль¬них відносин в інтересах економічно пануючого класу.

Згодом положення марксизму про класово-вольовий зміст права було перенесено радянською юридичною наукою на вітчизняне право. Стверджувалося, що в суспіль¬стві, в якому відсутні антагоністичні класи, у праві вира¬жається воля всіх дружніх класів і верств суспільства, керованих робітничим класом. Тим самим підтверджувала¬ся ідея, що класовість права є його постійною й об'єктив¬ною ознакою.

Таким чином, відповідно до марксистсько-ленінської концепції в основі виникнення права, його функціонуван¬ня і неминучого відмирання лежать класово-економічні причини.

Світова наука і практика державно-правового життя суспільства не заперечує визначальної ролі соціальних і економічних факторів у виникненні й розвитку права, од¬нак розглядається ця проблема з інших позицій. Якщо марксизм-ленінізм бачить у праві засіб закріплення волі й охорони інтересів економічно пануючих класів, то пред¬ставники інших наукових концепцій зосереджують увагу на співвідношенні права і держави, права й особистості. У їх розумінні права, правового регулювання головне міс¬це посідає людина з її різноманітними інтересами й потре¬бами, а не лише протилежні інтереси класів.

Класово-економічна теорія вважає, що право як явище історично минає і необхідно суспільству лише на певному етапі його розвитку. Зі зникненням класів воно цілком втратить свою соціальну сутність.

Марксистсько-ленінська теорія стверджує, що пра¬во — явище, похідне від держави і повною мірою визначається його волею. Проголошуючи примат держави над правом, марксизм вступає у суперечність з теорією право¬вої держави, яка не заперечує провідної ролі держави у правотворчості, однак вважає, що сама держава повинна підкорятися законам, а не стояти над ними.

Висновки:

1. Методологічна розробка І. Кантом проблеми катего¬ричного імперативу має величезну цінність для обгрунтування сутності природного права. Це свідчить про те, що принципи права і моралі ті самі. Вони ли¬ше дістають різної форми свого вираження, оскільки мораль є сфера внутрішніх мотивів індивіда, а пра¬во — галузь практичних дій відповідно до зовніш¬нього стандарту, встановленого законом. Однак змістом цих принципів виявляється особистість. То¬му розходження права і моралі може бути зведене до розходження змісту дозвільної і заборонної вер¬сій одного й того самого категоричного імперативу. Залишаючись на позиції суб'єкта, кантівський раціо¬налістичний суб'єктивізм здійснював моральне, деонтологічне обгрунтування ідеї права. 2. Філософія права Г. Гегеля являє собою інший ва¬ріант природно-правового мислення, що грунту¬ється на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи щодо багатьох моментів лінію Канта, він прагне реа¬лізувати принцип суб'єктивності, шукаючи джерела права І його критерій у людській свідомості — у сфері» духу. Він створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права. Будь-яка сту¬пінь розвитку Духу як волі має у нього поняття пра¬ва: абстрактне право, мораль, моральність.

4. Перехід від ідеалізму до об'єктивізму намічається в історичній школі права (Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пух-та). Відповідно до поглядів історичної школи право виникає спонтанно з надр народного духу, як не¬від'ємна частина цілісної культури народу. Воно не може викликатися до життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп осіб (навіть якщо ці люди законодавці). Отже, у їх побудовах відсутній су¬б'єкт, аправопорядок виростає із суспільних відно¬син.

5. У філософії права К. Маркса і Ф. Энгельса вплив со¬ціальних умов на суб'єкта, що констатував правопо¬рядок, набув причинно-детермінованого характеру. Вони недостатньо враховують роль суб'єкта (особис¬тості) у формуванні права як його першореальності, розчиняючи суб'єкт у суспільних відносинах (умо¬вах). Вірно вказуючи на глибоку обумовленість сус¬пільних і насамперед економічних відносин, марксистська теорія не порушує питання про наявність особливої сутності права, зводиться до його соціаль¬но-економічної сутності.

Контрольні запитання:

1. У чому полягають світоглядні й методологічні основи вчення І. Канта про право?

2. У чому сутність категоричного імперативу І. Канта?

3. У чому полягає зміст морального обгрунтування права за І. Кантом? Як співвідноситься право і мо¬раль відповідно до теорії І. Канта?

4. Дайте визначення права за І. Кантом?

5. Яке місце посідає філософія права у системі філософії Г. Гегеля?

6. Наведіть приклади застосування діалектичного методу до аналізу становлення і розвитку права?

7. Що є право за Г. Гегелем? Що розуміє Г. Гегель під природним і позитивним правом і як вони співвідносяться?

8. Що загального у філософсько-правових концепціях І. Канта і Г. Гегеля і чим вони відрізняються?

9. Сформулюйте особливості марксистського розуміння природи і сутності права. Які позитивні й нега¬тивні сторони цієї теорії?