Розділ 4 Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї

Ідея права є фундаментальною ціннісною основою су¬часної цивілізації. Однак сучасний світ культурно неодно¬рідний. Тому закономірно виникає питання: якою мірою універсальна ідея права може бути застосована в рамках тієї чи іншої відокремленої культури? Особливу актуаль¬ність це питання набуває для країн, які здійснюють модер¬нізацію суспільства і зіштовхнулися з необхідністю рефор¬мування своїх правових систем на засадах прав і свобод людини. До їх числа належить і Україна. Це питання має не тільки теоретичне, а й величезне практичне значення, оскільки правова система, яка реформується, повинна, з одного боку, грунтуватися на універсальних засадах пра¬ва, а з іншого боку, має орієнтуватися на національну культурну традицію, на традицію правосвідомості.

Основною метою розділу є виявлення особливостей українського національного філософського світогляду й обумовленого ним обгрунтування права.

§ 1. Філософія права в Україні: виникнення, світоглядно-методологічні підстави, основні ідеї

Філософсько-правова думка в Україні пройшла у своєму розвитку такі етапи:

1. Докласичний (IX — XVII ст.);

2. Класичний (XVIII — перша половина XIX ст.);

3. Ліберально-романтичний (друга половина XIX — початок XX ст.);

4. Сучасний етап (з середини 80-х років XX ст.) Зародження філософсько-правової думки в Україні.

Виникнення філософської, у тому числі філософсько-пра¬вової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян — Київської Русі та грунтується на таких факторах: а) виникнення і по¬ширення писемності; б) християнізація Київської Русі; в) формування державності. Саме у цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігій¬но-міфологічний, а потім (у зв'язку з прийняттям і поши¬ренням християнства) теологічний характер.

Слід зазначити, що власне філософсько-правові кон¬цепції стали формуватися в епоху Просвітництва (у кла¬сичний період). Для першого ж періоду становлення філо¬софсько-правового знання (IX — XVII ст.) характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права. До них можна віднести:

— ідею рівноцінності й рівноправності народів, сфор¬мульовану митрополитом Іларіоном у "Слові про закон і благодать";

— ідею демократизації церкви і свободи совісті, як майбутню основу принципу автономії особистості;

— ідею права України на самовизначення і суверенітет, обгрунтовану в першій "Конституції України" Пилипа Орлика.

Філософська освіта в Україні (кінець XVII — друга по¬ловина XVIII ст.) безпосередньо пов'язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Ян Козельский, Семен Десницький та ін.). Спираючись на ідеї "природного права" і "суспільного договору", що виникли в Європі, філософія Просвітництва складалася з універсальної обгрунтованої ідеї права. До інших характерних рис філософсько-право¬вої думки епохи Просвітництва в Україні можна віднести:

а) зародження класичної національної філософії права;

б) поширення і подальший розвиток в українській філо¬софсько-правовій думці "філософії серця"; в) поява про¬фесійних філософів, які розробляють і філософсько-пра¬вові питання.

Розглянемо найважливіші з цих характерних рис.

"Філософія серця" як світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права. Методологіч¬ну основу класичної національної філософії права стано¬вить "філософія серця" (кардіоцентризм). Цей філософ¬ський напрям припускає, що при аналізі сутності людини, її думок, вчинків треба не обмежуватися лише свідомими психічними переживаннями, а бачити їхню найглибшу пер¬шооснову — "серце" як джерело думок і пізнання. Націо¬нальному характерові українського народу властиві такі риси, як емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом1. Тому найбільш адекватною національному характерові є кардіоцентрично-екзистенціональна релігійна фі¬лософія, або "філософія серця". З позиції "філософії сер¬ця" акцент в обгрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сутності права. Ідея права у рамках кардіоцентризму полягає не у формально-зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і во¬лі людини. Право при цьому розглядається як умова, мож¬ливість творчої самореалізації особистості, її індивідуального розвитку.

Одним із прихильників кардіоцентризму в українській філософській думці був Григорій Сковорода (1722—1794) — і мандрівний філософ, засновник класичної філософії в Ук¬раїні. Г. Сковорода народився на Полтавщині, навчався у Києво-Могилянській академії, викладав у Харківському колегіумі. Оригінальна концепція права Г. Сковороди при¬пускає не раціоналістичне, а релігійно-онтологічне об¬грунтування природного права, що відображає його внут¬рішню духовну сутність. Вихідні принципи правового світогляду — ідея моральної автономії особистості й ідея справедливості — у Г. Сковороди знаходять обгрунтуван¬ня у його концепції "спорідненої праці". "Спорідненість" він розглядав як божий закон, що у той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей закон ви¬конується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуаль¬ному плані — щастя. Отже, "споріднена праця" — це ви¬раження ступеня соціальної справедливості, а право, як механізм встановлення закладеної у "спорідненій праці" справедливості, повинно виходити від людини, виражати не стільки зовнішню, скільки внутрішню міру його волі.

Пізнання "спорідненості", як пізнання внутрішньої лю¬дини, її природи, виявлення міри волі, здійснюється Г. Сковородою через розуміння символічної мови Біблії. Кожна людина повинна відкрити у собі самій світ ціннос¬тей і змістів, що містяться у Біблії, що робить її вільною, оскільки робить її життя осмисленим, таким, що не потре¬бує примусу. "Спорідненість", як відповідність своїй ідеї, повинна бути і між природним правом і правом чинним, тобто "громадянськими законами", що мають захищати право людини на її власний моральний шлях, на її самореалізацію.

Г. Сковорода визнає державу необхідною формою ор¬ганізації громадського життя, призначення якої — захист хліборобів і купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. У державі він виділяє силу внутрішню — це прин¬цип покликання (призначення), природи, і зовнішню силу — дії правлячої верстви.

З концепції "спорідненості" випливає і критика Г. Ско¬вородою зовнішньої, формальної рівності, заснованої на загальному непокликанні (невідповідність покликанню) і універсальній неспорідненості. Формальній рівності він протиставляв внутрішню "нерівну рівність" як можливість реалізації своїх здібностей, право на індивідуальність, на щастя. Суть "нерівної рівності" полягає в тому, що всі лю¬ди, з одного боку, рівні перед Богом, а з іншого — всі різ¬ні. Критерієм же вибору людиною морального життєвого шляху є "спорідненість" (органічна відповідність) її з пев¬ним типом поведінки. Тим самим ідея "спорідненої праці" виступає у Г. Сковороди як моральна підстава права.

Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзис¬тенціально-романтичного світогляду внесли також Мико¬ла Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевчен¬ко. Останні з позиції "філософії серця" обгрунтували ук¬раїнську національну ідею.

Подальший розвиток кардіоцентризм в Україні дістав у творчості Памфіла Юркевича (1827—1874), у якого "філо¬софія серця" набуває характеру загальнофілософської концепції. П. Юркевич народився на Полтавщині, закінчив Полтавську семінарію і Київську духовну академію, де й викладав.

В обгрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, додержувався позиції Інтуїтивізму, гадаючи, що світ, і, на¬самперед, індивідуально-особистісний світ, не доступний для розуму. Джерелом морального і правового законодав¬ства, на думку П. Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. "Глибина серця" — це первісна основа людської душі, що дає змогу людині від¬різнити справедливе від несправедливого, добре — від дурного. "При всякій зустрічі протилежних бажань та ін¬тересів, — зазначає П. Юркевич, — вона повинна зверта¬тися до моральних вимог справедливості, що вкаже їй, де і коли її бажання незаконні, де і коли вони суперечать благу її ближнього і благу загальному"1. Морально зріла людина, на думку П. Юркевича, керується не тільки досяг¬неннями розуму, а й кориться заповіді любові, що потре¬бує жертвувати своїми особистими вигодами для блага ін¬ших, для блага загального. У справедливості й любові полягають найміцніші умови для встановлення миру і бра¬терства між людьми. П. Юркевич виступав проти обгрун¬тування права в рамках моральних систем евдемонізму й утилітаризму, що вважають корисність вчинку критерієм моральності. Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним лише те, що гармонізує діяльність ін¬дивіда з загальним благом. Недоліком морального утиліта¬ризму, на думку П. Юркевича, є зневаження гідності люд¬ської особистості, яка при досягненні мети дістає не тільки задоволення, а й набуває досконалості.

Розглядаючи питання про предмет філософії права, П. Юркевич зазначає, що філософія права "методично досліджує ті постійні й істотні підстави, з яких відбува¬ються з необхідністю форми права позитивного". Філософія права стосовно чинного (позитивного) права — це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про те, що є право, не тільки на підставі позитивного права, а й на підставі ідеї права, створеної внутрішньо.

Як підставу філософії права П. Юркевич виділяє такі антропологічні посилки: "1) людина може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чинниками, але і усвідомленням ідей; 2) людина має визначені правила, зви¬чаї, коритися яким справа добра і свята; 3) підкоряючись цим правилам і звичаям, вона має здатність судження про їх достоїнство"1.

Таким чином, "філософія серця" у класичній україн¬ській філософії права виступає як методологічний фундамент морального обгрунтування права.

Філософсько-правові погляди М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського. Ліберальна ідея в Україні. Наступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (XIX — початок XX ст.) пов'язаний з поширенням ідей лі¬бералізму. У цей період посилюються позитивістські пог¬ляди на право, і акцент повертається з питання про об¬грунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислителями цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їхніх інтересів була проблема прав українського на¬роду. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови громадянського суспіль¬ства і визнання цінності особистості та її прав. Основна філософсько-правова проблема сформульована в них як співвідношення прав особистості та прав нації, а також прав держави.

Так, Михайло Драгоманов (1841—1895), розглядаючи питання про співвідношення особистості й держави, до¬держувався індивідуалістичної позиції (примат особистос¬ті над державою), був прихильником теорії природного права. Він вважав, що людина від народження має природ¬ні права, найважливішим з яких є право на життя, на осо¬бисту недоторканність. Головне призначення позитивного права він бачив у закріпленні прав людини і громадянина.

М. Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав необхідною умовою пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цінності нації, він бачив її не в "національному дусі і харак¬тері", а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою певної культурної індивідуальності, формою, що має бути заповнена інтернаціональним зміс¬том. Ідеал "бездержавності" робив його байдужним до пи¬тань національно-політичної самостійності України.

У філософсько-правовій творчості Івана Франка (1856—1916) основний акцент зроблений на співвідношен¬ні: особистість — колектив (вождь — маса; герой — на¬товп). У своїх політичних поглядах І. Франко — соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеалу. Шлях до соціального устрою майбутнього, за його уявленням, — федерація громад на основі самоврядування, солідарності інтересів і культурної роботи. З цих самих позицій він трактує і право, критерієм якого є забезпечення соціаль¬ної справедливості, захист людини праці. У питанні спів¬відношення "особистість — нація" І. Франко — прихиль¬ник пріоритету нації. Тому національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не зв'язане і не обмежене життя і розвиток націй.

У творчості Михайла Грушевського (1866—1936) пере¬важає позитивістський підхід, помітний також вплив пог¬лядів М. Драгоманова, теорії солідарності Е. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії І. Канта.

Історію суспільства він трактує як історію розвитку людського духу, насамперед, національного духу народу. Він відстоював ідеї національної державності, пріоритету прав людини стосовно права держави, пріоритету прав на¬ції перед правами особистості, визнання людини як само¬стійної цінності, обґрунтовував примат інтересів трудово¬го народу в Україні.

Розвиток філософії права в Україні у рамках лібераль¬ного світогляду здійснювався ліберальними юристами. Суть їхніх поглядів полягала у висуванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, у відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим вітчизняним професійним професором права, що грунтувався на ліберальних позиціях, був Костянтин Неволін. У будь-якому законодавстві він розрізняв дві частини: зако¬ни природні та закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чином, він розрізняв поняття "право" і "закон". Ідею, аналогічну по¬зиції Неволіна, висував Петро Редькин. Наприкінці XIX — на початку XX ст. курси теорії права, філософії права та історії права в Харківському університеті читали такі відо¬мі вчені, як К. Ярош, М. Фатєєв і М. Палієнко. З Київським університетом пов'язаний початок професійної діяльності Л. Петражицкого, Є. Трубецького, Е. Спекторського — філософів права, які мали значний вплив на інтелектуаль¬не життя України і Росії.

Б. Кістяківський як методолог права й автор соціо-культурної філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії права в Україні вніс Богдан Кістяківський (1868—1920) — один з видатних україн¬ських теоретиків лібералізму. Він народився у родині про¬фесора карного права Київського університету, навчався на історико-філологічному факультеті Київського універ¬ситету, історичному факультеті Харківського університету, юридичному факультеті Дерптського університету, з яких був виключений за політичними мотивами. Пізніше продовжив освіту за кордоном. У Німеччині захистив докторську дисертацію на тему "Суспільство й індивід", яка дістала високу оцінку в німецьких філософських і юридич¬них колах, але не була визнана достатньою підставою для здобуття звання магістра права в Петербурзі. Викладав право і філософію права в Москві та Ярославлі, займався публіцистичною і видавничою діяльністю. У 1917 р. на ос¬нові збірки статей "Соціальні науки і право" у Харківсько¬му університеті захистив дисертацію і здобув ступінь док¬тора права. Останні роки життя Б. Кістяківського були пов'язані з Україною. З 1917 р. він — професор юридично¬го факультету Київського університету, з 1919 р. — академік Української Академії наук.

Загальна світоглядна позиція Б. Кістяківського сформувалася під впливом ідей М. Драгоманова. Свою філо¬софську позицію він визначав як "науковий ідеалізм", здатний забезпечити соціальні науки конкретною методо¬логією і гносеологічними підставами. Оригінальний підхід Б. Кістяківського до вирішення філософсько-методологіч¬них проблем можна визначити як соціокультурний. Він припускає, з одного боку, визнання права як найбільш значного виразника культури, а з іншого — розгляд куль¬тури як найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований рівень правосвідомості і правової культури є визначальними факторами побудови правової держави.

До права Б. Кістяківський підходив і як соціолог, і як прихильник неокантіанської філософії цінностей. У пер¬шому випадку він розглядав право як соціальне явище, предмет причинності, засіб контролю суспільства над ін¬дивідом; у другому — як соціальне втілення надісторичних цінностей, завдяки яким право посідає центральне місце у сфері культури. Тому загальна теорія права, як вважав Б. Кістяківський, повинна грунтуватися на загальній філософії культури.

У питанні про визначення права він займав позицію методологічного плюралізму. При цьому визнавав цінність різних філософських і особисто-наукових підходів до ви¬значення права, але вважав їх обмеженими і відносними.

У розумінні права Б. Кістяківський виділяє чотири підходи:

1) аналітичний, відповідно до позитивістської концепції права;

2) соціологічний, де право — форма соціальних відносин;

3) психологічний, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний, що відповідає аксіологічному поняттю права.

З позиції його синтетичної загальної теорії права слід відкинути кожну з концепцій як однобічну і неадекватну і водночас визнати їх як методологічні підходи, що відпові¬дають чотирьом граням права як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сторони і недоліки кожного з підходів, Б. Кістяківський вважав, що плюра¬лізм тільки підготував грунт для фінального синтезу, тоб¬то розробки синтетичної теорії права, заснованої на філо¬софії культури.

У теорії правової держави Б. Кістяківського можна ви¬ділити три аспекти: 1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) теорія прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепція "правового соціалізму", у центрі якої "право на гідне існування". Для нього "правова держава" — соціально-політичний ідеал, що рідко досяжний в емпіричній реальності. Але у той же час це і реальна історична форма державності, найвища з практично іс¬нуючих. У ній поступово втілюється цей ідеал. Правовою держава стає тоді, коли, використовуючи право як інстру¬мент упорядкування соціального життя, вона сама стає підлеглою праву.

"Природні", споконвічно властиві людям, права, на думку Б. Кістяківського, обмежують державну владу, ви¬ступають основою і доповненням підзаконної влади і ста¬новлять основу фундаментальних принципів правової дер¬жави. Вони мають бути визнані й охоронятися за допомогою не тільки приватного, а й публічного права. Звідси концепція про суб'єктивні публічні права, основним з яких є "право на гідне існування", що включає право на прожитковий мінімум і освіту, як основу домагань особис¬тості. Концепція суб'єктивних публічних прав дала можли¬вість Б. Кістяківському розглядати соціалістичну державу як цілком сумісну з індивідуальною волею, яка надає но¬вої, більш розвиненої форми правовій державі.

Значним внеском Б. Кістяківського у вчення про право була розробка проблеми російського "правового нігіліз¬му". Він відштовхувався від того очевидного соціального факту, що в Росії протягом століть не було цивілізованого правопорядку. І як наслідок — відсутність у російської ін¬телігенції серйозного інтересу до правових ідей. У той же час, щоб увійти в культуру народу, ідеї свободи і прав лю¬дини (правові цінності) мають бути не просто запозичені, а й пережиті. Відсутність поваги до правопорядку, на дум¬ку Б. Кістяківського, призвела до того, що правосвідомість навіть інтелігенції відповідає рівневі поліцейської держа¬ви, коли право сприймається не як правове переконання, а як примусове правило. Він закликає інтелігенцію визнати свою моральну відповідальність і не виправдовуватися зов¬нішніми причинами.

Філософсько-правова спадщина Б. Кістяківського має цінність не тільки тому, що є першою вітчизняною систе¬матизованою концепцією права, а й завдяки актуальності ідей, що містяться у ній.