- •1. Поняятя світогляду, його функції та історичні типи.
- •10. Філософія Геракліта
- •18. Філософія Арістотеля.
- •4. Міфологічний світогляд
- •5.Особливості релігійного світогляду
- •7.Особливості наукового світогляду...
- •6. Поняття науки
- •9. Мілетська школа.
- •8. Функції філософії
- •11. Піфагор та піфагорійці
- •12. Елейська школа філософії
- •13. Філософські погляди Емпедокла
- •49. Філософське вчення б.Спінози.
- •18. Філософське вчення Платона.
- •45.Філософське вчення р.Декарта
- •52. Французського Просвітництва
- •53. Філософське вчення Канта.
- •57. Філософське вчення Фоєрбаха
- •15. Атомістика Демокріта
- •56. Філософське вчення Гегеля
- •14. Погляди Анаксагора
- •70. Філософська думка Київської Русі.
- •72. Києво-Могилянська академія у розвитку української філософії.
- •73. Філософські погляди г.Сковороди.
- •76. Філосовські погляди Юркевича.
- •75.Кирило-Мефодіївського Братства.
- •13.Філософські погляди Емпедокла
- •16. Філософія софістів
- •20. Стоїцизм
- •21. Епікуреїзм
- •22. Скептицизм
- •17. Філософія Сократа
- •23. Неоплатонізм
- •34. Філософське вчення Фоми Аквінського.
- •24. Філософія патристики
- •30. Філософія схоластики
- •31. Іоанн Скот Еріугена
- •33. П’єр Абеляр
- •29.. Северин боецій.
- •32. Ансельм Кентерберійський
- •49. Джон Локк
- •35. Уїльям Оккам
- •37. Нікола Кузанський
- •28. Августин Аврелій
- •47. Томас Гоббс
- •68. Психоаналіз з. Фрейда
- •67. Марксизм
- •38. Джордано Бруно
- •39. Монтень
- •41.Нікколо Макіавеллі
- •58.Огюст Конт
- •40. Еразм Роттердамський
- •65. Е. Гуссерль
- •59. Артур Шопенгауер
- •62. Серена к'єркегора
- •64. Ганс Георг Гадамер
- •66. М. Гайдеггера
- •69. М. Фуко
- •36. Лоренцо Валла
- •46. Паскаль
- •42. Т. Мор і т. Кампанеллі
- •50. Джордж Берклі
- •80. Тенденції розвитку філософії
- •2. Основні Світоглядні проблеми
- •3. Структура світогляду.
- •71.. Філософія 14-16 ст.
- •43. Філософія Нового часу
- •79. Культурно-філософський підйом
28. Августин Аврелій
Найвідомішим представником середньо
вічної філософії періоду патристики був Августин Аврелій (354-430 pp. н. е.), прозваний Блаженним. Народився він у м. Тагасті (Північна Африка), був сином батька-язичника і матері-християнки. В Карфагені, Римі і Мілані він вивчав риторику. Трактати Ціцерона пробудили в ньому зацікавлення філософією, він захотів знайти істину. Знайомство з маніхейством, скептицизмом, неоплатонізмом зрештою впевнило його, що істина знаходиться тільки в християнстві, яке він і приймає в 387 р. Пізніше Августина було призначено пресвітером і висвячено в сан єпископа північноафриканського м Гіппо, де він і помер у 430 р.
Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів.
Інтелектуалізм Августина став визначальним духовним фактором середньовічного філософського мислення, здійснив у подальшому вплив на всю християнську Європу. За його вченням, причина будь-якого виникнення - Бог, завдяки якому світ, проникнений розумом, логосом, містить у собі світлову природу. Речі, людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним тільки завдяки Богові, який — Сонце, що саме невидиме, але робить видимим усе інше. Пізнання здійснюється через промені божественного світла.
47. Томас Гоббс
Класичний представник англійської філософії періоду англійської буржуазної революції Томас Гоббс (1588-1688) послідовно розробляє систему раціоналістичної філософії, яка охоплює не тільки вчення про буття, пізнання, а й вчення про суспільство, державу. Своє вчення про раціональніс-ть пізнання він виклав у праці "Про тіло" (1655), де обгрунтував тезу про чуття як початкову стадію пізнання. Він вбачає мету пізнання в раціональному осягненні сутності, причин явищ. Визнання раціонального методу він обґрунтовує посиланнями на досягнення механістичного природознавства у Європі. Широко застосовуючи факти з історії нової науки, Гоббс доводить, що тільки опираючись на розум, систематичне мислення, можна досягти істини. Саме Гоббс висуває тезу про надуманість теорії двох істин (віри та розуму) і проголошує існування лише однієї — істини розуму, науки. Поняття істини він визначає як властивість наших знань бути відповідними властивостям речей. Він стверджує, що істина — це властивість наших суджень і заперечує визначення істини як властивості об'єктів. Тому ні чуття, ні вроджена інтуїція, дані одкровення не можуть бути істинними, якщо вони дані не у формах судження про світ.
Гоббс вирізняє три типи держави: 1) влада — зібрання і кожний громадянин має право голосувати (демократія); 2) влада зібрання, але лише деякі мають право голосувати (аристократія); 3) верховна влада тільки у одного (монархія).
60. Ф. Ніцше
Філософом парадоксів, логіка думки якого заворожує, називають Фрідріха Ніцше (1844-1900 pp.). Вчився в Бонні та Лейпцигу, в 1868-1869 pp. одержав професуру в Базельському університеті, який невдовзі змушений був залишити через хворобу. З 1876 р. і до кінця життя страждав тяжкими головними болями, які інколи тривали 200 днів на рік Його твори здебільшого написано у формі коротких фрагментів, афоризмів, бо така форма викладу була єдино можливою при його стані здоров'я. Філософ жив відлюдно, був відірваний від друзів та рідних, усі сили і час присвячував творчості, задовольняючись скромним достатком Певно, хвороба змушувала його бути зібраним, гордим, викликала сміливість думки як прагнення швидше і точніше висловитися. Він любив повторювати формулу Amor fati (люби долю), яка закликала не тільки терпіти неминуче, а й любити його. Отже, духовний аристократизм Ф. Ніцше переходить у проповідь «надлюдини», вчення про життя як ірраціональне становлення, порив, волю. Основні його праці: «По той бік добра і зла», «Так сказав Заратустра», «Антихристиянин». Центральним поняттям ніцшеанства є «воля до влади» як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. «Життя, — стверджує Ніцше, — прагне до максимуму почуття влади». Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку. «Що добре? - запитує в «Антихристиянині» Ніцше. - Все, що зміцнює свідомість влади, бажання влади і саму владу людини. - Що зле? - Все, що є наслідком слабкості. - Чи сприяє пізнання, як раціональна діяльність, підвищенню «волі до влади»? — Ні, оскільки перевага інтелекту паралізує волю до влади, замінюючи активність, діяльність розмовами, судженнями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього.
У теорії Ніцше багато суперечностей і випадів проти демократії, і це не могло не відіграти своєї ролі. Але Ніцше не випадково остерігався і зневажав ницу людину, яка живе догматами, традиціями та жадобою влади, людину, маленьку та сіру, слабку та боягузливу, бо добре розумів, що загибель і зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка здобула владу та можливість керувати людськими долями.