Теорія і практика соціалізації особистості

Соціологія виходить з розуміння особи як системи чітко інтегрованих в індивіді соціально значущих рис і соціальних відносин суспільства. Аналізуючи реальну життєдіяльність людей, соціологія виокремлює різні опосередкування, котрі, як соціальні визначення, відображають різноманітні прояви поведінки особи, їх соціальних функцій і механізмів. Переплетіння типових рис в життєдіяльності однієї і тієї ж людини (представника нації, класу, певної сім’ї тощо) створює основу неповторності, унікальності її поведінки. З’ясування і прогнозування соціальної поведінки особи, механізмів, спонукальних причин, визначальних факторів здійснюється здебільшого дослідженням цінностей особи.

Сукупність ціннісних уявлень, освоєних і прийнятих особистістю , лежить в основі того, що вона навколо себе і в самій собі вважає потрібним і необхідним для того, до чого вона прагне в своїй поведінці. Особа здатна більш-менш адекватно усвідомлювати власні потреби та інтереси, зв’язок між ними і природними, соціальними умовами своєї життєдіяльності, критично ставитись до готових ціннісних уявлень, перевіряти їх істинність власним життєвим досвідом.

Процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв’язки і інтеграції, в різні типи соціальних спільностей, внаслідок чого відбувається становлення її соціальності, має назву соціалізація (4.11.).

Джерела сучасної концепції соціалізації є в працях французького соціолога Габріеля Тарда, який поклав в основу теорії соціалізації принцип наслідування, що лежить в основі взаємовідносин людей, а відносини вчитель-учень проголошує типовими соціальними відносинами.

4.11. Соціалізація – процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин.

Розвиток ринкових відносин в економіці і становлення плюралістичності в діяльності політичних сил в сучасній Україні обумовлює появу нових соціальних ролей і статусів, що пропонуються суспільством індивіду, розширення спектру духовних цінностей, соціальних вимог, прояву людиною таких якостей, як ініціативність, діловитість, самостійність. В сучасних умовах в Україні найбільшу роль у соціалізації людини відіграє сім’я, групи ровесників, виконання індивідом професійних ролей, національні традиції, суперечності і труднощі соціальних перетворень.

Етапи соціалізації та їх особливості:

№	Назва етапу	Провідна роль	Провідна сторона соціалізації
1	Дитинство (до 2 років). Виникнення довіри до людей	Емоційне спілкування з дорослими	Засвоєння норм відносин між людьми
2	Раннє дитинство (2-5 років). Формування самостійності	Предметна діяльність	Засвоєння суспільно вироблених способів діяльності з речами
3	Дошкільне дитинство (5-6 років). Формування ініціативності	Гра	Засвоєння соціальних ролей, взаємовідносин між людьми
4	Молодший шкільний вік (6-11 років)	Учбова діяльність	Засвоєння знань, розвиток інтелектуально-пізнавальної сфери
5	Підлітковий вік (12-14 років)	Спілкування зі однолітками. Розвиток самосвідомості	Засвоєння моральних норм відносин між людьми
6	Юнацький (14-18 років) – етап самовизначення: “світ і я”	Учбово-професійна діяльність. Формування світосприйняття	Засвоєння загальних й професійних знань
7	Пізній юнацький (18-25 років) – етап “людської зрілості”	Трудова діяльність, професійне навчання, формування відповідних настанов	Засвоєння співвідносин між людьми, трудових і професійних навичок
8	Етап людської зрілості (25-60 років)	Трудова діяльність. Самоосвіта	Самоствердження в праці, сімейно-побутових відносинах, культурі, політиці
9	Післятрудової діяльності	Підведення життєвих підсумків	Самооцінка, осягнення сенсу життя

Процес соціалізації особи має дві форми:

• соціальну адаптацію (4.12.);

• інтеріоризацію (4.13.).

Поняття адаптація (від лат. adapto – пристосування) введено в біології для визначення пристосування структури та функцій організмів до умов існування і звикання до них.

В соціології кінця ХІХ – початку ХХ ст. поняття адаптації використовується представниками морганістської школи (Герберт Спенсер, Павло Лілієнфельд, Альберт Шеффле, Рене Ворс та ін.), що проводили аналогію між суспільством та організмом. Адаптація – обов’язковий етап включення людини в систему суспільних відносин.

4.12. Соціальна адаптація – вид взаємодії особи із соціальним середовищем, в ході якого відбувається погодження вимог та сподівань обох взаємодіючих сторін.

Соціальна адаптація означає пристосування індивіду до рольових функцій, до соціальних норм, до соціальних спільностей, прошарків, верств, інститутів, організацій до умов функціонування різних верств суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Але адаптація індивіда не забезпечує його повноцінної і конфортної участі в соціальних зв’язках, можливостей його самореалізації. Тому-то наступним етапом соціалізації стає інтеріоризація.

4.13. Інтеріоризація – (від лат. interior – внутрішність) – процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Результат інтеріоризації є індивідуальність особистості, не повторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності, яка народжується з поєднання вроджених особливостей темпераменту, інтелекту, уявлення і соціальних умов.

Висновок: Природно, що якщо у фазі соціалізації особи, тобто в процесі адаптації відбувається пристосування індивіду до соціального середовища, то потім в процесі інтеріоризації впливу соціальної системи, змінюючись через внутрішнє “Я” людини, проявляється в зміні її поведінки. Поведінкові новації починаються з порушення рівноваги в адаптації особи до особливостей системи і завершується стабілізацією, але вже на іншому рівні.