Міністерство освіти і науки україни донецький національний університет

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ:

Конспекти лекцій, хрестоматія, ілюстративний матеріал

ББК 60. 5я. 73

Кравченко Г. В., Клепалов Б.Я., Піддубська І.В., Шаповалова Н.П. Історія української культури: конспекти лекцій, хрестоматія, ілюстративний матеріал. – Донецьк, 2011 – 131 с.

Посібник містить теоретичний, ілюстративний та хрестоматійний матеріал з основних тем, передбачених програмою навчального курсу. Розглядаються основні комплекси культурних явищ від найдавніших часів до сьогодення. Подаються теоретичні статті та художні твори, пов’язані з темами, що вивчаються. Значна увага приділяється питанням генези різноманітних форм осягнення дійсності людиною, її творчого самовираження в архітектурі, скульптурі, живописі.

Для студентів, які вивчають історію української культури.

Передмова

Посібник «Історія української культури: конспекти лекцій, хрестоматія, ілюстративний матеріал» відповідає концепції курсу у вищих навчальних закладах, а також вимогам Галузевих стандартів вищої школи.

Метою посібника є ознайомлення студентів із фундаментальними досягненнями української культури, розкриття єдності й багатогранності світової та української культур, виявлення значущості культури в життєдіяльності людини, в гуманізації суспільних відносин. Курс лекцій дає студентам можливість доторкнутися до скарбниці світової та української культури, створюваної протягом тисячоліть, відкрити для себе своєрідні моделі культури з особливим образом світу й усвідомленням місця людини в ньому, що має важливе значення для морального й естетичного виховання особистості, формування її світогляду.

Структура й зміст лекцій, уміщених у посібнику, зумовлені особливостями викладання курсу: питання, яким придіяється більше уваги на аудиторних заняттях, висвітлюються конспективно, натомість більш детально розглядаються теми, винесені на самостійне опрацювання.

Ілюстрації, подані в кінці книги, сприятимуть унаочненню теоретичних знань, глибокому й свідомому засвоєнню матеріалу.

Конспекти лекцій Основні напрями світової культурологічної думки та культурологічна думка в Україні

Згадки Гердера про населення України

Гердер з великою симпатією пише про слов'янські народи. Він відзначає їхній миролюбний характер, милосердя, гостинність, аж до марнотратства, слухняність і покірність, любов до волі. Скрізь, де селилися слов’яни, земля ставала обробленою й квітучою, їхнє спокійне, безшумне існування було благодатним. Вони займалися землеробством, розводили худобу й вирощували хліб, знали багато домашніх ремесел і всюди відкривали корисну торгівлю виробами своєї країни, добутками свого мистецтва, уміли плавити метал, виливати його у форми, варити сіль, виготовляти полотно та, як того вимагав їхній характер, супроводжували це веселим музичним життя. На Дніпрі вони побудували Київ, на Волхові – Новгород, і обидва ці міста незабаром стали квітучими торговими центрами. Але історія слов'янських народів не була безтурботною. Вони зазнавали нападів і багато натерпілися від різних навал. Це змінило їхній характер, вносячи риси підступництва й жорстоких лінощів раба. Однак, пише Гердер, колесо історії рухається, і в майбутньому слов'янські народи "пробудяться від свого довгого важкого сну, скинуть із себе ланцюг рабства, стануть обробляти прекрасні їхні землі – від Адріатичного моря до Карпат і від Дону до Мульди – і відсвяткують на них свої древні торжества спокійної працьовитості й торгівлі". Гердер закликає вчених описати "зникаючі залишки звичаїв, пісень і сказань слов'ян, щоб була створена цілісна історія цього племені, чого настійно вимагає загальна картина людства".

Погляди М.С.Грушевського щодо розвитку української, російської, білоруської культур

Грушевський розглядає українську історію в її органічній цілості від початку історичного життя руських племен до нашого часу. Творцем цієї історії є український народ, що являє собою, на думку Грушевського, живу національну індивідуальність, незважаючи на відмінності в окремих групах, що входять до його складу.

Читаючи щорічний курс лекцій у Львівському університеті, молодий учений одночасно зважився створити ніким до того не написану узагальнену Історію України - Русі (українською мовою, том 1-10, в 13 кн., 1896-1936). У цьому творі, узагальнивши результати досліджень попередників, використовуючи дані археології, етнографії й філології, великий документальний матеріал з архівів, учений доводив, що предки українців – це древні племена антів, першою самостійною українською державою була Київська Русь. На відміну від більшості представників російської науки, спадкоємицею Київської Русі Грушевський вважав не Володимиро-Суздальську, а Галицько-Волинську землю, що поступово втрачала незалежність й інкорпорувалася сусідніми державами – Литвою, Польщею, Угорщиною. Велике князівство Литовське, на його думку, було таким же рівнозначним центром об'єднання давньоруських земель, як і Москва. Однак у міру окатоличення й полонізації князівства протиріччя між литовцями й православними східними слов'янами (білорусами й українцями) поглибилися, й останні переорієнтувалися на Московську Русь. Втративши самостійність і будучи в складі Речі Посполитої і Московської Русі, українці, вважав Грушевський, були або просто пасивним об'єктом керування, або ж перебували в опозиції до влади. Зміст їхньої історії тепер становлять культурні й економічні процеси. Антиросійські й антипольські виступи українців учений описував співчутливо, хоча й був далекий від ідеалізації вождів цих виступів.

Грушевський прагне завжди підкреслити значення та вплив етнографічного елемента не тільки українського, але литовського, білоруського та ін. Сутність суспільних поглядів його зводиться до того, що "гарантію вільного національного, економічного й культурного розвитку українське суспільство може знайти лише в автономії, що обіймає всю українську територію, тобто місцевість Росії, де переважає українське населення.... З виділенням національної території й наданням їй широкого самоврядування, національність перетворюється з бойового кличу, із предмета боротьби, що паралізує утворення економічних і культурних відносин, у щось самостійне... Для українських народностей все інше, крім національної автономії, не може бути нічим більшим, як перехідними формами, етапами в русі українських народностей до можливості самовизначення".

Розуміння історичного процесу К.Д.Кавеліним

На думку Кавеліна, початком російської («великоросійської») історії слід вважати не період Київської Русі, а XI або XII ст., коли «переселенці рушили різними шляхами із Західної Росії на схід, у фінські землі». Костянтин Кавелін переконливо спростовує досить поширену думку про те, що саме монголо-татарське ярмо стало головною причиною відставання Русі від Європи. Він відзначає, що на землях майбутньої України (Малоросії) і північно-західної Росії (де жили не тільки кривичі, тобто білоруси, але й новгородці й псковитяни), культурне життя не зазнало такого потужного удару. Зокрема, на землях України віче й дружина як інститути влади продовжували розвиватися, як і раніше, утворилася потужна родова аристократія, із якою боролися князі. Таким чином, говорити про падіння рівня освіти можна тільки щодо земель майбутньої Московії (Великоросії). Але це падіння було викликано не безпосередньо ярмом. Справа в тому, що досить високий рівень культури на всій Русі, за Кавеліним, підтримувався інтенсивним природним обміном, переміщенням князів і дружинників між західними й східними землями. Коли ж зв'язки між двома частинами російського світу поступово слабшали й фактично зникли, це позначилося на всіх елементах життя Московії: «літописи стають сухі й прозорі, перетворюються в календар подій; особистість діячів стирається за голими фактами, точно начебто сповільнився пульс громадського життя».

Отже, разом із втратою зв'язків було втрачено щось надзвичайно важливе, тому що «той самий матеріал – руське плем'я, – поставлене тільки в різні умови, дає на заході й сході Росії зовсім різні результати, виливається в різні форми, під якими з трудом можна побачити спільну для всіх основу». Кавелін дуже влучно відзначив цю «дійсну основу життя великоросів», що сформувалися зі слов'ян-переселенців, які різними шляхами пішли в ХI – ХII ст. із західної Русі на схід, у землі, населені угро-фінськими племенами, але не принесли із собою культури «ні розумової, ні цивільної».

«Переселенець став на новому ґрунті колонізатором і поширився поступово по величезній території. У вікових трудах розселення утворилася та рухливість, те вміння зорієнтуватися у важких обставинах, той практичний такт у відносинах з інородцями, яким так відрізняється великоросіянин від своїх одноплемінників» (П. Матвієнко, к. філос. н., Харків).

Розуміння історичного процесу П.Н. Мілюковим

Протягом усього життя Мілюков міркував над національним питанням. Аналізуючи національне питання в Росії, у якій, за його підрахунками, налічувалося до й після 1917 р. більше ста національностей, і порівнюючи її з Австро-Угорщиною й Туреччиною, П.Мілюков говорив про те, що, на противагу поширеній думці, Росія до 1917р. не була "в'язницею народів". Несправедливо, говорив він, ототожнювати Росію з її політичним режимом, тому що сам російський народ "ніколи не був заражений агресивним націоналізмом правлячої "раси", який можна, наприклад, помітити в мадярів". А "русифікація" окраїн та інородців, коли вона дійсно почалася, була справою урядової політики й чиновників, але ж ніяк не народу. Войовничий націоналізм у Росії був завжди знаряддям політичної реакції. Відповідно до поглядів Мілюкова, у Росії існувало два типи національностей: ті, які уникли асиміляції, розвиваючи власну національну свідомість, і ті, що, виявившись тільки в політичному підпорядкуванні в Росії, зберегли як етнічну чистоту, так і національна самосвідомість – Фінляндія, Польща, Прибалтійські держави (естонці, литовці й латиші), народи Кавказу (грузини, вірмени) і народи Середньої Азії.

Цікаво відзначити, що й у 1927 р. Мілюков говорить про загальноросійську національну самосвідомість, розглядаючи "російське плем'я", яке складається з трьох народів – великоросів, українців і білорусів. І не без відтінку іронії він пише про проблему української мови, що стала пізно складатися, так само, як і білоруська, яка ще довго не мала статусу літературної мови. З іншого боку, він визнавав: "Звичайно, саме російське населення не становить єдиного цілого; антагонізм українців і білорусів із великоросами надзвичайно посилився саме останнім часом".

…Керуючись ідеєю єдності держави й рівноправного громадянства, Мілюков захищав право кожної національності використовувати свою рідну мову в суді. Це було, на його думку, кращим засобом підтримки зв'язку центру з національними окраїнами, тому що судити незрозумілою мовою означає відмовити в правосудді тому, хто його просить. І він повторює слова депутата Крупенського, вимовлені в часи другої Думи: "Не можна судити мовою незрозумілою, не можна судити по-російськи, якщо люди, які підлягають суду, не розуміють її. Я стою за національність мови суду й ставлю знання її за обов'язки суду".

Мілюков викриває гасло ультраправих: "Росія для росіян", яке сприяло лише збільшенню прірви між різними національностями Росії та росіянами, тобто було чинником розвалу єдності Росії. Крім цього, праві не говорили про те, що вони мають на увазі під словом "росіянин", але ж історія Росії знала "могутній, стихійний процес злиття національностей. Ми всі знаємо, що всі ми в минулому або фіни, або татари, або ще хтось".

…Відповідаючи депутатові Бобринському, який із презирством відкинув пропозицію одного з депутатів про відкриття шкіл українською мовою для 25 мільйонів українців, Мілюков нагадує, що вимога ввести в деяких провінціях викладання рідною мовою вже звучала у свій час у проханнях земств. І він відкидає аргумент, що білоруська й українська мови ніколи не стануть мовами культури, вважаючи це питанням часу: "Ми вважаємо, що немає такої мови, що не могла б стати мовою культури, якщо нею буде говорити, мислити й відчувати інтелігенція"(С.Брейяр (університет Пуатьє). Партія кадетів і українське питання (1905-1917)).

Розуміння історичного процесу А.Е. Пресняковим

Основними темами наукових інтересів А.Преснякова в передреволюційний період були історія політичних відносин на Русі до XVI століття, джерелознавчі питання літописання XVI ст., історія суспільної думки XIX століття. Київську Русь Пресняков розглядав як спільну основу історичного розвитку російського й українського народів. Він був противником різкого протиставлення історії Київської та Володимиро-Суздальської Русі, доводив, що сімейно-вотчинні розділи волостей-князювань у Володимиро-Суздальській Русі завжди були лише продовженням сімейно-вотчинних розділів Київської Русі.

Учений відкидав теорію «родового князівського володіння» у Київській Русі, вважаючи, що в основі князівської власності лежить «сімейне, вотчинне право». Розробляючи історію «княжого права», А.Е.Пресняков наголошував, що одним із найважливіших напрямів діяльності давньоруських князів було створення особливого «союзу княжого захисту», до якого входили й князівська дружина, і населення князівських сіл і який існував одночасно зі звичаєво-правовими союзами членів племені. Він також вважав, що княжий захист був «загальноісторичним явищем у всіх європейських народів».