Етапи розвитку риторики

У розвитку риторики виділяють два головні етапи:

1. Класична риторика (V ст. до н. е. — середина XX ст.).

2. Неориторика (з середини XX ст. до нашого часу).

Засновником класичної риторики вважається давньогрецький софіст Горгій. Протягом досить тривалого історичного етапу роз­витку риторика переживала як злети, так і падіння. Золотим ві­ком ораторського мистецтва вважається, звичайно, епоха Анти­чності. В цей період докладно були розроблені три головні види ораторських промов: дорадчі (політичні), судові та урочисті (епідейктичні). З’явились ґрунтовні теоретичні праці з риторики, на­приклад: «Риторика» Аристотеля, «Дванадцять книг риторичних повчань» Квінтіліана, «Про оратора» та «Оратор» Цицерона тощо.

В епоху Середньовіччя надбання античної риторики були пе­рероблені переважно для створення проповідей. Крім того, в цей період риторика була однією з головних навчальних дисциплін і входила до тривіуму — циклу з трьох наук (граматика, діалекти­ки, або логіка, і риторика).

В епоху Відродження риторика виходить знову на перший план серед словесних дисциплін. Вона є однією з тих гумані­тарних дисциплін, яка сприяє формуванню універсальної лю­дини.

В епоху Нового часу здобутки риторики використовувались переважно у створенні художньої прози. У такому вигляді ця ди­сципліна залишалась частиною гуманітарної освіти аж до XIX ст. Зрештою як вчення про словесне вираження вона розчиняється у стилістиці як частині теорії літератури, а інші її розділи поступо­во втрачають практичне значення. Саме слово «риторика» набу­ває негативного відтінку «беззмістовного базікання».

Засновником неориторики вважається бельгійський вчений X. Перельман.

Неориторика не заперечує досягнень класичної риторики. Од­нак ці етапи значно різняться між собою. В XX ст. риторика вже не є прерогативою виключно мовознавства, лінгвістики (як це було в останні століття розвитку класичної риторики).

На сьогоднішній день риторика являє собою досить розгалу­жену галузь наукових досліджень, що намагаються виявити та проаналізувати механізми впливу на слухачів у різних типах спі­лкування.

Головні напрями неориторики. Власне неориторика, як новий історичний етап розвитку риторики, була започаткована роботою X. Перельмана (1912— 1984) та Л. Олбрехт-Титеки «Нова риторика: Трактат про аргу­ментацію» (1958 р.). Бельгійські науковці так визначили завдання своєї праці:

«…об’єктом теорії аргументації є вивчення дискурсивних прийомів, що дозволяють викликати чи посилити прихиль­ність до запропонованих для згоди тез».

Ця робота знаменувала собою початок нового етапу в розвитку риторики. Після неї інте­рес з боку науковців до цієї науки все більше зростає. Слід під­креслити, що неориторика не заперечує досягнення класичної ри­торики, а намагається їх переосмислити та дослідити механізми впливу в різноманітних типах повідомлень.

На сьогоднішній день риторика являє собою настільки строка­тий напрям досліджень, що охопити всі її відгалуження практич­но неможливо. Однак можна запропонувати певну типологію су­часної риторики, яка вирізняє два головні напрями в неориториці з такими умовними назвами:

Аргументативна риторика — це такий напрям неориторики, який досліджує різноманітні способи аргумен­тації, обґрунтування в публічних виступах (представлена роботами І. А. Герасимової, Р. Гроотендорста, Ф. ван Єємерена, А. А. Івіна, А. І. Мігунова, Л. Олбрехт-Титеки, X. Перельмана, С. Тулміна, Д. Уолтона, Ф. С. Хенкеманс та ін.).

Лінгвістична риторика — це такий напрям неориторики, який досліджує різноманітні засоби виразності та переконливості мовленнєвих повідомлень і нама­гається екстраполювати їх на інші типи знакових систем (представлена роботами Р. Бар­та, У. Еко, Ж. Дюбуа, Ф. Еделін, Ф. Менге, Ф. Пір, Ж. – М. Клінкенберг, А. Трінон, Ю. М. Лотмана, Цв. Тодорова та ін.).