Тема 7. Справедливе правосуддя (Ст.6, 13 єкпл)

1. Зміст ст..6 ЄКПЛ

2. Сфера застосування ст.6.

3. Право на суд

4. Зміст ст..13 і практика її застосування

Ст.6 – право на справедливий судовий розгляд.

Ч.1 – кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав і обов’язків або при встановленні обгрунтованності будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на відкритий і справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і відстороненим судом.

Ч.2 – презумпція невинуватості.

Ч.3 – перелік основних прав у кримінальному процесі:

Бути негайно і установлено інформованим про характер і причину обвинувачень, час і можливість для захисту, на правову допомогу, право допиту свідків, право на перекладача, право на інші процесуальні права.

Сфера застосування ст.6 визначається практикою ЄСПЛ. У справі Ringeisev v Austria суд визначив, що ст.6 поширюється на всі справи, результати розгляду яких має суттєве значення для приватних прав і обов’язків: цивільні, адміністративні, господарські, кримінальні. У справі Kinig v Germany ЄСПЛ встановив, що ст.6 може бути застосована до відносин, в яких однією стороною може бути публічна особа (держава). За загальним правилом, справи, пов’язані з податками під ст..6 не підпадають (ст..4 ЄКПЛ, ст..1 І протоколу), але для деяких випадків суд робить виключення Bilding Sociaty v UK (1990 року), видавництво «Перископ» v France (1992 року).

Ст.6 зазвичай не застосовується до відносин, що поширюються на спори, що пов’язані з доступом до посад, кар’єри, звільнення з державної служби: Fillegrin v France (1999). У справі Delcount v Belgium (1970) суд встановив, що ст..6 може застосовуватися до інших інстанцій крім першої, оскільки в ІІ або ІІІ інстанції обвинувачений у кримінальному процесі має надію на зміну свого становища.

За тлумаченням ЄСПЛ право на суд включає:

1. Поняття суду

2. Справедливий судовий розгляд

3. Розумний строк розгляду справи

4. Виконання судових рішень

1. У науці справ ЄСПЛ встановив критерій для визначення державної установи, як судової. У справі Belilos v Switzerland (1980 року) суд – це орган (трибунал), що у своєму самостійному значенні характеризується здійсненням правосуддя, тобто вирішенням питань в рамках своєї компетенції на основі верховенства права і у відповідності до встановлених процедур. У справі Bentnen v Netherland (1985 року) ЄСПЛ доповнив поняття суд ознакою, як обов’язкова юридична сила рішень цього органу. У справі Beamavtin v France (1986 року) ЄСПЛ встановив незалежність від виконавчою влади і від сторін спору. У своїй практиці щодо поняття суду у ст..6 ЄСПЛ визнавав судами військовий і тюремний дисциплінний суди, а також професійні дисциплінарні органи.

2. У справі H v Belgium (1987 году) ЄСПЛ встановив, що процесуальні права сторін мають бути однаковими, особливо тоді, коли предметом спору є серйозні для сторін інтереси. У справі Dombo Beheer v Netherland (1987 року) – лише одній стороні в ході судового розгляду були надані права, а це поставило іншу сторону у невигідне становище. Обгрунтованність, як критерій справедливого судового рішення, було встановлено у справі Hajianastissio v Greece (1992 року) ЄСПЛ встановив, що суддя національного суду, постановляючи рішення по справі, має не лише посилатися на відповідні норми законодавства, але також надати їм тлумачення відносно даної справи.

3. Розумний строк розгляду справи – оціночне поняття, а тому встановлюється відповідно до конкретних обставин справи. Початком перебігу строку у цивільних справах вважається дата звернення із позовом до національного суду; у кримінальних справах – з моменту пред’явлення обвинувачення. У справі Buchholts v Germany (1981 року) ЄСПЛ встановив, що у поняття розумний строк розгляду включається розгляд справи у І, апеляційній і касаційній інстанції. Розгляд справи у Конституційному Суді до цього поняття не входить. У справі Bavaora v Portugal (1987 року) ЄСПЛ встановив такі критерії розумності: конкретні обставини справи; комплексність (складність) справи; поведінка заявника; поведінка державних органів. У справі Ringeisen v Austria (1971 року) ЄСПЛ встановив, що 5 років і 0 місяців для справи про шахрайство у фінансовій сфері не є порушенням ст..6., у справі Bunchholts v Germany (1987 року) ЄСПЛ встановив, що 4 роки 9 місяців для розгляду трудового спору у всіх трьох інстанціях також не порушує ЄКПЛ. Разом з тим у справі Zimmermann v Switzerland ЄСПЛ встанови порушення розумного строку 3.5 роки, що стосувалося відшкодування шкоди заявникові від шуму і забруднення повітря, що спричиняв аеропорт неподалік від житлі заявника. Використання заявником усіх засобів процесуальних прав (відводи, клопотання, апеляції) не розглядалися ЄСПЛ як поведінка, що протирічіть розумності строку розгляду справи. Разом з тим поведінка владних органів у справі Melaci v Italy (1987 року) була визнана такою, що суперечить ст..6 ЄКПЛ, оскільки саме в першій інстанції справа розглядалася 9 років 7 місяців через завантаженість суду іншими справами.

4. Практика ЄСПЛ визначає, що виконання судових рішень є необхідною інтегральною частиною поняття судовий розгляд у справі Harnsti v Greece. В іншій справі Immobiliarc v Italy (1999 року) ЭСПЛ встановив, що виконання судових рушень не можна затягувати безпідставно, хоча суд визнав правомірність певних державних правил, що утруднюють виконання судових рішень (виключні випадки). У справі Burdov v Russia (2002 року) і Sokur v Ukraine (2005 року) – невиконання грошових обов’язків держави через аргументи недостатності коштів є порушення ст..6.

Зміст ст..13 – кожен, чиї права і обов’язки порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідні національні органи. Основні критерії порушень за ст..13 сформульовані у справі Silver v UK (1983 року):

• Особо повинна мати можливість юридичного захисту і відшкодування шкоди

• Орган влади, уповноважений за ст..13, необов’язково має бути судовим

• Сукупність засобів правового захисту

• Засоби правового захисту мають бути належним чином імплементовані у національне законодавство.

У справі Abdulasiz & others v UK (1985 року) ЄСПЛ встановив недопустимість будь-якої дискримінації у застосуванні ефективного засобу правового захисту.