Закон зростання потреб.

Закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі і суттеві звязки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб людей, розвиток яких (зв'язків) сприяє появі нових потреб та засобів їх задоволення.

Потреби стимулюють виробництво і навпаки, такий зв'язок розвиває технології, можливості, тому виникають нові методи задоволення потреб.

15-Маса продуктів, що виробляється в країні знаходиться у безперервному русі. Початком цього руху є виробництво, а закінченням - споживання. Так само, як суспільство не може перестати споживати, воно не може перестати виробляти. Для існування людського суспільства виробництво має постійно відновлюватися, проходячи стадію виробництва, розподілу, обміну та споживання. Це постійне відновлення, безперервне повторення процесу виробництва називається відтворенням. Відтворення можна розглядати на рівні мікроекономіки, коли виробництво повторюється в межах окремих фірм чи господарств, та на рівні макроекономіки, коли повторюваність виробництва відбувається в усіх галузях економіки, в суспільстві в цілому. Тому мова йде про суспільне відтворення. Важливим елементом суті відтворення є відтворення сукупного суспільного продукту; відтворення робочої сили; відтворення виробничих відносин; відтворення умов економічного зростання.

Відтворення має два типи: просте і розширене.

Просте відтворення - це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості і якості виготовленого продукту. Відповідно цьому і фактори виробництва не змінюються, а увесь додатковий продукт, якщо він виробляється, цілком використовується самими виробниками для особистого споживання. Таке відтворення було характерним для традиційних суспільств з неринковою економікою.

Розширене відтворення - це відновлення виробництва у кожному наступному циклі у зрослому масштабі щодо кількості   і якості виготовленого продукту. Для того, щоб розширене відтворення відбулося треба щоб до початку нового виробничого циклу (року) були додаткові, або більш якісні ресурси, з яких можна виробляти більше продуктів. Джерелом розширеного відтворення є додатковий продукт, який тут не весь використовується для особистого споживання. Частина його йде на розширення виробництва, тобто придбання додаткових засобів виробництва, додаткової робочої сили, розширення виробництв тощо.

Такий тип відтворення притаманний для суспільства з розвинутою ринковою економікою.

16-Матеріальне виробництво має дві сторони: продуктив-ні сили та виробничі відносини, кожна з яких, у свою чергу, є внутрішньо складним утворенням.

У структурі продуктивних сил виділяють насамперед людину, котра здійснює процес виробництва й виступає суб’єктом труда. Вона складає основний та вирішальний елемент продуктивіних сил. Однак для здійснення процесу виробництва необхідний ви-хідний матеріал, або предмет праці — речі, на які спрямована ді-яльність людини, речі, які добуваються людською працею з при-роди. Щоб впливати на предмет праці з метою його перетворення на необхідний продукт, використовують знаряддя праці — все те, що слугує людині для передачі своїх дій на предмет праці, або те, що знаходиться між людиною і предметом праці. Для виробниц-тва необхідні також певні умови праці — приміщення, сховища, дороги, транспорт тощо. Все це в сукупності зі знаряддями праці створює засоби виробництва. Система засобів виробництва, і пе-редусім в першу чергу знарядь праці, становить так звану мате-ріально-технічну базу суспільства. Ця частина являє собою ми-нулу, оречевлену, працю, яка разом із живою людською працею входить до структури продуктивних сил.

За наявності названих структурних елементів, необхідних для виробництва, останнє можливе лише при вмілих, кваліфікованих діях людей. Ефективне використання знань, досвіду, навичок може бути здійснене при відповідних формах і методах організа-ції виробництвва, його управлінні й плануванні. Крім того наука сьогодні все більше входить у структуру продуктивних сил, ста-ючи безпосередньою продуктивною силою, а виробництво — технологічним застосуванням науки. При сучасному рівні розви-тку техніки підвищення кваліфікації робітників можливе лише за умови отримання ними необхідного рівня наукових знань. При

цьому йдеться не тільки про природно-наукові й технічні знання, але й про більш широкий діапазон наукових знань, зокрема гума-нітарних. Це закономірно, адже вплив гуманітарних наук, у тому числі і юридично-правових, на загальний духовно-моральний, ін-телектуально-творчий потенціал є не менш значимим для суспі-льного виробництва.

Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільс-твом, разом з людьми, які володіють знаннями та навичками до праці, методи й форми організації виробництва становлять у су-купності продуктивні сили суспільства.

Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдоско-налювалися протягом усієї історії людства. Продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою. По-казником рівня розвитку продуктивних сил суспільства є проду-ктивність праці, яка вимірюється не тільки кількістю продукції, але і її якістю, а ще більше — розвитком та досконалістю людсь-кого фактору.

Виробничі відносини — це складна структурно-функціональна й ієрархічно-супідрядна система відносин, що встановлюється між елементами продуктивних сил у процесі виробництва. Виро-бничі відносини охоплюють: 1) відносини до засобів виробницт-ва, тобто форму власності; 2) зв’язки між людьми у процесі обмі-ну, розподілу та споживання створюваних ними благ; 3) відно-сини людей, що зумовлені їх виробничою спеціалізацією, тобто розподілом праці; 4) відносини співпраці й супідрядності — управлінські відносини тощо. У сучасному виробництві великого значення набувають відносини, що складаються в результаті під-бору й розстановки кадрів з урахуванням їх здібностей, досвіду, інтересів та потреб самого виробництва, кадрова політика в ці-лому.

Головним елементом виробничих відносин є економічні від-носини, основу яких складають становлення до засобів виробни-цтва: останні завжди являють собою чиюсь власність, навколо якої створюється вся система відносин людей один з одним. Еко-номічні відносини (виробництво, обмін, розподіл і споживання), створюючи ядро виробничих відносин, формують інші соціальні відносини і в цій функції виступають як системостворюючий фа-ктор суспільства.

Виробничі відносини складаються об’єктивно, тобто незалеж-но від свідомості й волі людей, і у своїй цілісності надають усім суспільним відносинам і самому суспільству історично специфі-чної соціальної якості. Таким чином, виробничі відносини виступають в як об’єктивний критерій для визначення різноманітних конкретно-історичних типів суспільства, адже саме за допомогою категорії виробничі відносини можна фіксувати загальне, зако-номірне, те, що повторюється в історії різних країн і народів. Це дає можливість пізнання законів історичного розвитку суспі-льства.

У системі виробничих відносин реалізуються відносини між робітниками в самому трудовому процесі, тобто їх ставлення один до одного і до своєї роботи, які пов’язані з вимогами органі-зації й управління виробництвом та його технічного забезпечен-ня. Сюди входять відносини між робітниками різних спеціально-стей, організаторами й виконавцями в межах одного виробни-цтва, а також відносини між підприємствами, Крім того, — між-відомчі, міжгалузеві, міжрегіональні відносини тощо. Всі вони є безпосереднім вираженням основного економічного відношен-ня — відношення власності. Удосконалення останнього залежить від налагодженого функціонування й досконалості господарсько-економічних відносин у структурі виробництва. Переломлюю-чись на особистісному рівні, вони входять у найтісніший зв’язок із соціально-побутовими відносинами людей, більш безпосеред-ньо визначаючи характер міжособистісного спілкування і взає-мовідносин людей на виробництві та в інших сферах життя, зу-мовлюючи соціально-психологічний, морально-світоглядний стан членів суспільства.

Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взаємозв’язку становлять «спосіб виробництва» як специфічну їх єдність, що відповідає конкретно-історичним умовам організації суспільства.

Діалектика продуктивних сил і виробничих відносин. Єдність продуктивних сил та виробничих відносин як певного способу виробництва носить характер взаємозумовленого зв’язку. Його механізм зумовлюється внутрішньо притаманною цій єдності ді-алектичною суперечністю, котра може бути розглянута як діале-ктика змісту і форми.

Розвиток виробництва відбувається перш за все в системі про-дуктивних сил. Вони є найбільш рухомим елементом у матеріа-льному виробництві, їх розвиток пов’язаний передусім з удоско-наленням засобів праці, з прогресом техніки. У цьому процесі розвивається й сама людина, вдосконалюються її потреби як збу-джувальна причина розвитку самого виробництва; зростає виро-бничий досвід людей, підвищується їх кваліфікація, стає все більш диференційованим розподіл праці, розширюється і поглиблюється спеціалізація. Ці зміни у структурі продуктивних сил зумовлюють і зміни відносин людей у процесі виробництва — виробничих відносин. Отже, прогрес продуктивних сил детермі-нує й розвиток виробничих відносин у напрямку відповідності останніх характерові та рівню розвитку продуктивних сил: який зміст продуктивних сил, такою є і форма їх існування.

У той же час виробничі відносини не виконують роль пасив-ного елементу в системі матеріального виробництва. Вони мають відносну самостійність, яка не в останню чергу зумовлюється свідомою діяльністю людей. Дійсно виробничі відносини — це результат свідомої людської діяльності, однак, складаються вони хоч і свідомо, але не довільно, а залежно від того, якої соціальної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили. В зв’язку з цим можна говорити про певний вплив виробничих відносин на продуктивні сили, який здійснюється у двох напрям-ках: якщо вони відповідають характерові й рівню розвитку про-дуктивних сил, вони прискорюють процес їх розвитку, якщо ні, то уповільнюють або гальмують його. У цьому знаходить прояв активна роль виробничих відносин.

Таким чином, відповідність виробничих відносин характерові й рівню розвитку продуктивних сил — одним із ключових прин-ципів розвитку матеріального виробництва.

Однак цей розвиток, як і будь-який інший розвиток, — процес суперечливий, тому виробничі відносини не можуть постійно відповідати продуктивним силам, що розвиваються. Процес роз-витку матеріального виробництва здійснюється таким чином, що досягнута відповідність завдяки випереджальному розвиткові продуктивних сил на певному етапі порушується; між ними зно-ву виникає суперечність, котра все більше поглиблюється, потре-буючи свого розв’язання у формі революційних соціальних змін.

Отже, розвиток засобів задоволення постійно зростаючих по-треб людей спричиняє зміни способів виробництва матеріальних благ. Кожен спосіб виробництва характеризується розмаїттям ос-новних форм життя суспільства разом із соціальними, політич-ними, духовними аспектами. Усі вони тісно пов’язані між собою не лише впливом, який здійснюють один на одного, а й тим, що мають одну основу, котра визначає їхній розвиток — матеріальне виробництво. Певна форма матеріального виробництва детермі-нує, по-перше, відповідну структуру суспільства, по-друге, конк-ретне ставлення людей до природи. Державний устрій та духовне життя людей визначаються обома цими факторами, а це у свою чергу визначає характер духовного виробництва. Тобто поняття

«виробництво» не обмежується лише матеріальним виробницт-вом, а розглядається в більш широкому аспекті — як життєдіяль-ність суспільства, як суспільне виробництво.

Звідси спосіб виробництва характеризується не лише вироб-ництвом матеріальних благ. Він відтворює соціальне буття лю-дини, а також формує, розвиває саму людину. Категорія способу виробництва має чітко визначений конкретно-історичний харак-тер, свої специфічні якісні характеристики, властиві лише певно-му ступеневі розвитку суспільства. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбува-ються зміни соціального, політичного, духовного характеру, змі-нюється соціально-класова структура суспільства. Трансформу-ється система управління, руйнується стара інфраструктура, заклади організації. Разом з тим змінюються погляди людей, їх свідомість, психологія, формуються нові особистості. У цілому нових форм набирає спосіб життя людей. Причому, такі зміни відбуваються не лише у випадку повної зміни одного способу виробництва іншим, так би мовити, на перехідних етапах розвит-ку суспільства, але й в надрах будь-якого конкретного способу виробництва.

Цивілізація — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Наприклад, Єгипетській цивілізації властиві спорудження пірамід, муміфікація померлих, своєрідне ієрогліфічне письмо тощо. Інколи в одну цивілізацію об'єднують людей однакової віри (Християнська цивілізація, Буддистська та ін.).

Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному ґрунті.

Поняття цивілізація (від лат. civilis — громадський, суспільний, державний, громадянський) введене у науковий словник французьким просвітником Оноре Габріелем Мірабо 1756 року. Під цим визначенням французькі просвітники мали на увазі суспільство, засноване на засадах розуму та справедливості.

Вперше термін "суспільна формація" вжив К.Маркс у грудні 1851 р. у своїй праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта". Вдруге він використовує цей термін у травні 1858 р. в "Економічних рукописах 1857-1859 pp.", втретє, — у 1859 р. в передмові до праці "До критики політичної економії". Загалом же до виходу в світ першого тому "Капіталу" (вересень 1867 p.) поняття "формація" зустрічається у Маркса не менше 25 разів.

Ф.Енгельс же вперше вживає це поняття у 1868 р. у конспекті першого тому "Капіталу" та в одній з рецензій на цей том. Окрім цього, у його працях поняття "формація" зустрічається ще чотири рази, причому використовується суто термінологічне.

Отже, на основі викладеного вище можна зробити, принаймні, два висновки.

1. Поняття суспільно-економічної формації входить до власного категоріального апарату вчення, розробленого Марксом та Енгельсом, і є одним із наріжних в контексті цього вчення.

2. Левова частка роботи з формування і розробки даного поняття виконана Марксом.

Розробка поняття "суспільно-економічна формація" ішла вельми повільно і важко. Цьому терміну у Маркса і Енгельса передували спочатку визначення "форма суспільства", "стан суспільства", "організація суспільства", "форми спілкування". Пізніше — "економічна форма суспільства", "економічна структура суспільства" і, нарешті, найбільш близьке до поняття суспільно-економічної формації — "економічна формація суспільства".

Сам термін "формація" запозичено Марксом із геології. Ймовірно з трьох джерел: а) власні заняття Маркса геологією; б) "Філософія природи" Гегеля, § 339; в) книга Дюро де Ла Маля "Політична економія римлян", де вживається поняття, що відповідає терміну "формація".

Паралель між геологічними і суспільними формаціями Маркс проводить, принаймні, тричі: 1) у січні 1863 p. — в економічних рукописах 1861 — 1863 р. "До критики політичної економії" (2-й варіант "Капіталу); 2) у першому томі "Капіталу", де він пише про те, що епохи історії суспільства, подібно до епох історії Землі, не відокремлюються одна від однієї абсолютно жорсткими межами; 3) у "Начерках відповіді на лист В.Засулич", де зазначається, що, подібно до геологічних утворень і в цих історичних витворах є ряд типів первинних, вторинних, третинних тощо, а також проводиться пряма аналогія між архаїчною або первинною геологічною формацією земної кулі та архаїчною суспільною формацією.

Термін "формація" досить вдалий, оскільки охоплює відразу два зрізи людського суспільства — суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин між людьми. Подібно до цього ми, розглядаючи формації Землі, характеризуємо не тільки її певний стан, пласт, а й формування. Звідси випливає загальніше питання — як взагалі співвідносяться поняття "суспільство" та "суспільно-економічна формація".

Що ж таке "суспільство"?

Найпростіша відповідь — найвища, найрозвинутіша соціальна форма руху матерії. Як соціальна форма руху суспільство постає:

1) найвищим ступенем розвитку природи, якщо її розуміти в широкому смислі слова. У цьому плані Маркс був цілком правий, зазначаючи, що сама історія є справжньою частиною історії природи, становлення природи людиною;

2) корелятом природи. Іншими словами, — як діалектична протилежність природи у власному смислі слова. Саме у цьому .значенні поняття "суспільство" найчастіше і використовується. Тобто, про суспільство як своєрідне і відносно самостійне системне утворення ми говоримо тоді, коли підкреслюємо його своєрідність щодо природи.

Дуже часто, кажучи про суспільство взагалі, відразу ж застерігають від того, щоб називати цим терміном якусь надістоту, що має надособисте, незалежне щодо окремих індивідів буття. Історія справді не діє і не здійснює ніяких подвигів і вчинків. Діє людина, а вся всесвітня історія — не що інше, як самопородження людини завдяки власній діяльності.

Це дуже важливе значення поняття "суспільство". Але не менш важливо й те, що суспільство не зводиться до механічної сукупності індивідів, а постає передусім як ансамбль конкретно-історичних зв'язків і відношень, у яких ці індивіди перебувають між собою. Отже, "суспільство" — найзагальніше поняття для характеристики світу людини і відмежування його від світу природи.

Суспільно-економічна формація ж постає у цьому плані як поняття конкретніше, вужче за обсягом. Воно характеризує вже не світ людини в усьому його структурному розгалуженні й на всьому протязі, а лише те чи інше формоутворення всередині певного світу людини.

Як визначається суспільно-економічна формація? Інтуїтивно у кожної людини, тією чи іншою мірою прилученої до певної формації суспільства, уже є своє уявлення про таку формацію.

Визначень суспільно-економічної формації багато. Але це зовсім не означає, що всі вони неправильні і вчені просто заплутались у цьому питанні. Ситуація тут дещо інша. Продуктивнішим буде, очевидно, підхід, згідно з яким усі наявні визначення суспільно-економічної формації розглядаються як робочі. Інакше кажучи, кожне визначення ефективне в якомусь ракурсі, при вирішенні певних пізнавальних, методологічних, ідеологічних чи практичних завдань або на різних етапах розвитку соціально-філософських знань.

Про те, що при визначенні суспільно-економічної формації можливі різні трактування, свідчить уже творчий доробок Маркса. К.Маркс тільки в кінці 1851 р. та в 1858 р. кілька разів вживає поняття "формація", по-перше, суто термінологічне, тобто не вдаючись у роз'яснення, що це таке; по-друге, він говорить не про суспільно-економічну, а про суспільну формацію. Тут він не ставить перед собою завдання розробити поняття "суспільно-економічна формація" і розкрити її зміст. Він вживає це поняття в ході розгляду інших питань, за аналогією з тим, що говориться в геології про формації Землі. У геології, розглядаючи формації, мають на увазі, з одного боку, певне динамічне утворення, якесь формування, з іншого — утворення системне, певний пласт. У такому ж значенні, судячи з усього, К.Маркс використовує спочатку термін "формація" стосовно до суспільства. Причому на рівні, якщо не цілком інтуїтивному, то напівінтуїтивному.

У даному разі поняття "суспільно-економічна формація" ще не використовується ні для вивчення структури суспільства, ні для періодизації історичного процесу. Це — лише один із шляхів К.Маркса до вироблення поняття "суспільно-економічна формація". Але конкретнішає вирішення питання про основні ступені розвитку людського суспільства, дедалі глибшає і стає докладнішим вивчення суспільства у структурному зрізі, тобто розгляд суспільства як системи і цілісної, і водночас — внутрішньо розгалуженої на елементи.

Виявляється це, зокрема, у тому, що основні ступені історичного розвитку, які пізніше Маркс назве суспільно-економічними формаціями, виділяються у нього вперше у розгорнутому вигляді не тільки динамічні, а й структуровані, розчленовані на елементи системи, якраз як системи виробничих відносин. І не тільки виділяються, а й іменуються та характеризуються.

Вперше у системному вигляді таке розуміння викладене К.Марксом у праці "Наймана праця і капітал". Відзначаючи, що суспільні відносини, при яких виробляють індивіди, змінюються, перетворюючись із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, продуктивних сил, він доходить висновку, що виробничі відносини у своїй сукупності утворюють те, що називають суспільними відносинами, суспільством, і при тому утворюють суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку, суспільство із своєрідним відмітним характером. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство являють собою такі сукупності виробничих відносин, кожна з яких разом з тим знаменує собою особливий ступінь в історичному розвитку людства.

Термін "суспільно-економічна формація", точніше — "економічна суспільна формація", вперше з'явився у передмові до праці "До критики політичної економії". Найчастіше термін "суспільно-економічна формація" К.Маркс застосовує до буржуазного суспільства. Але жодного разу — щодо первісного суспільства. Щодо первісного суспільства він використовує термін "суспільна формація". Рабовласницьке, феодальне і комуністичне суспільство К.Маркс називає і суспільно-економічною формацією, але щоразу — у порівнянні з буржуазним суспільством, у зіставленні з ним.

Якогось єдиного, канонічного визначення суспільно-економічної формації у працях К.Маркса і Ф.Енгельса немає. Суспільно-економічна формація розглядається ними не у плані системного, загальнотеоретичного аналізу його змісту, а як робоче поняття, яке дає змогу вирішувати конкретні пізнавальні чи практично-політичні проблеми. Тому й ідеться у них не тільки про суспільно-економічну формацію.

Основні терміни — "суспільно-економічна формація" та "суспільна формація". Суспільно-економічна формація частіше трактувалась як сукупність виробничих відносин; суспільна формація — як сукупність суспільних відносин. Крім того, використовуються терміни: "історична формація", "економічна формація", "формації суспільного виробництва".

17-Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство.

Розглянемо більш детальніше ці види. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.

Натуральне господарство, за якого продукти праці як результат виробництва використовувались для задоволення особистих потреб безпосередніх виробників і членів їх родин, тобто для використання в межах господарської одиниці – роду, племені, патріархальної сім'ї, общини тощо як різновидів. В основному натуральну форму господарювання мали й великі маєтки традиційного типу.

Натуральне господарство характеризувалося

• суспільним поділом праці в зародковому стані,

• замкнутістю організаційно-економічних зв'язків,

• роз'єднаністю, відірваністю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва,

• малопродуктивною ручною працею.

Тому прогрес у розвитку продуктивних сил і суспільства був дуже повільним.

Усі зв'язки натурального господарства обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших операцій у тісних межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча сила позбавлена мобільності, вона виробниче та територіальне закріплена. В натуральному господарстві виробничі відносини виявляються в нематеріалізованому вигляді як прямі відносини між учасниками створення благ. Продукти праці розподіляються безпосередньо. Вони без участі ринку надходять в особисте й виробниче споживання.

Това́рне виробни́цтво — виробництво, в якому продукти праці призначаються не для власного споживання, а для обміну через ринок шляхом купівлі-продажу.

Детальніше про товарне виробництво - в наступному білеті.

18-Поняття світового господарства. Міжнародні економічні відносини як , система господарських відносин між різними країнами. Основні елементи міжнародних економічних відносин.

Генезис світового господарства. Суспільний розподіл праці як чин­ник розвитку і становлення світового господарства.

Підприємництво. Умови його формування. Процес нагромадження капіталу, його складові.

Основні стадії формування світового господарства, їх характеристика.

Світове господарство кінця ХІХ-ХХ ст. Ринкове господарство. Мало-розвинуте ринкове господарство. Командне - адміністративна господарська система.

Об'єктивні умови розвитку сучасного світового господарства. Соці­альне - економічні зміни. Прискорений розвиток продуктивних сил суспі­льства. Взаємозалежність держав світового співтовариства.

ТЕЗИ ДО ЛЕКЦІЇ

1. Світове, або всесвітнє, господарство являє собою сукупність націо­нальних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що ви­ходять за територіальні межі окремих країн, - міжнародних економічних відносин.

У сучасних умовах економічна замкнутість Національних госпо­дарств не лише нераціональна, а практично неможлива. Загальною стала тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік.

Суть світового господарства визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково - технічної і вироб­ничої торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними еко­номічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господар­ських відносин між різними країнами світу. Важливими елементами цієї системи є:

1) міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво;

2) вивіз капіталу і міжнародний кредит;

3) світова торгівля;

4) міграція робочої сили;

5) міжнародні валютні відносини.

Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового го­сподарства, похідні і залежать від економічних відносин, що складаються на національних рівнях.

Світове господарство склалося на початку XX століття у результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного вклю­чення економік у загальну систему світових господарських зв'язків, що стало наслідком розвитку суспільного виробництва.

Економічні основи світового господарства, що закладаються у сфері обігу, починають виявлятися вже на етапі творення місцевого ринку, пов'я­заному з першим великим суспільним поділом праці, що збігається у часі з мідним, бронзовим та раннім періодом залізного віку.

Другий великий суспільний розподіл праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торговельного обміну за межі місцевого ринку на рівень регіонального. З появою держави на формування світового господар­ства крім економічних впливають позаекономічні (військово-колоніальні) чинники.

Третій великий суспільний поділ праці, що полягав у відокремленні торгівлі від землеробства та ремесла, сприяв подальшому залученню різно­манітних господарських одиниць до товарообміну, пізніше - прискореному розвитку простого товарного виробництва і, як наслідок, зумовив перерос­тання регіональних ринків у регіонально-світові.

Удосконалення засобів праці за середньовіччя, виникнення нових га­лузей економіки, поглиблення спеціалізації всередині окремих галузей, ве­ликі географічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку.

Становлення міжнародних економічних зв'язків завжди грунтувалося на розвитку підприємництва, необхідними умовами існування якого є:

а) приватна власність;

б) товарне виробництво;

в) політичні інститути: громадянські свободи, приватне, договірне

право та ін.

Перші свідчення законодавчого оформлення відносин приватної влас­ності і торговельно-грошових знаходимо у стародавньому світі:

Єгипет, Вавілонія, Греція.

У Стародавньому Римі право чітко ділити на публічне, що займалося "станом Римської держави", та приватне, яке займалося "вигодою окремих осіб".

Згодом рівень цивільного права досяг висот Римського приватного права тільки в Громадянському Кодексі Наполеона в 1804 р.

Елементи виробничого підприємництва почали зароджуватися ще в XIV - XV ст. у вигляді мануфактурного виробництва в Італії та Нідерлан­дах, потім широко охопили Англію, Францію та інші країни.

У цих країнах процес первісного нагромадження капіталу набув істо­рично класичних форм, де на кінець XVII - поч. XVIII ст. мали місце такі методи нагромадження багатства для перетворення його в промисловий капітал:

1) обезземелення селянства при звільненні його від традиційної зале­жності від великих землевласників;

2) колонізація;

3) запровадження державних позик і податкової системи;

4) протекціонізм національного підприємництва. Значною мірою ці методи грунтувалися на грубому насильстві. В Російській державі, до якої входила більша частина України, ці процеси відбувалися значно пізніше і завершилися, на думку економістів, лише у XX ст.

Важливе місце в становленні світового ринку відіграв період великих географічних відкриттів (середина XV - XVII ст.), тоді ж сформувалися великі європейські держави, колоніальні імперії.

Формування світового господарства ілюструють три стадії станов­лення і розвитку класичного підприємництва в промисловості економіч­но більш розвинутих країн:

1) підприємницька проста кооперація: від зародження підприємництва у промисловості і до сер. XVI ст.;

2) мануфактурне виробництво: XVI - XVIII ст.;

3) велике машинне виробництво: XVIII - XX ст.;

У період промислового перевороту в економічно більш розвинутих країнах, починаючи з середини XVIII ст. та розгортання електротехнічної революції (остання третина XIX - поч. XX ст.), історично завершується формування світового господарства.

Світове господарство кінця XIX — 20-х років XX ст. характеризувало­ся поєднанням ринкових відносин з позаекономічним примусом у взаємо­зв'язках між метрополіями і колоніальними та залежними країнами. Воно складалося з двох підсистем:

1) ринкового господарства індустріальне розвинутих країн, які утри­мували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробниц­тва, новітні технології, тощо;

2) мало розвинутого ринкового та доринкового господарства колоні­альних і залежних країн.

З 20-х і до кінця 80-х років розвиток світового господарства характе­ризується історичним протистоянням двох систем:

1) ринкової (капіталістичної);

2) командно-адміністративної (соціалістичної).

Усього в переважно ринковій системі світового господарства в сере­дині 80-х років було понад 160 країн, у тому числі понад ЗО індустріальне розвинутих. У країнах, що розвиваються, проживало 3/4 населення, вони займали понад 4/5 території і на них припадало лише 18,5 % сукупного ва­лового продукту усіх країн переважно ринкової системи.

У країнах централізовано керованої економіки, яким належало понад 40 % промислового виробництва усіх країн світу, в 70-80 роках почалося активне поглиблення суперечностей, що спричинило фактично руйнацію соціалістичної системи і переорієнтацію на ринкові відносини.

У країнах розвинутої ринкової економіки подальшого розвитку набу­ла соціалізація суспільства, що відбилося у високому ступені задоволення матеріальних і духовних потреб населення.

19-Економічною основою товарного виробництва є товар. Товар - це продукт праці, який виробляється для обміну шляхом купівлі-продажу. Кожний товар має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини, по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Тобто йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга. Послуга - це економічне благо, що немає товарної форми, її надають людям, котрим вона потрібна, у формі цілеспрямованої корисної дії чи обслуговування. Споживна вартість - здатність речі задовольнити певну потребу людини. Причому тут йдеться про задоволення потреб не самого товаровиробника, а інших осіб, тобто ця властивість виявляється як суспільна споживна вартість. Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини: одні з них задовольняють потреби в їжі, другі - в одязі, треті - у засобах пересування і тощо. Споживна вартість речей, їх корисність для людей тісно пов'язана з прогресом науки і техніки, розвитком продуктивних сил у цілому. Споживна вартість властива не лише товарам, які набувають речової форми - хустка, чоботи тощо, а й послугам - вчителя, лікаря, актора. Особливого значення набуває така споживна вартість, як інформація. Розвиток сфери послуг свідчить про ступінь розвиненості суспільства, про те, як воно піклується про основну його цінність - людину. З'ясування природи другої властивості товару - вартості - є більш складним. Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ. Вартість - це внутрішня властивість товару, зовнішньою формою прояву якої є мінова вартість. Вартість - уречевлена в товарі суспільно-необхідна праця, що затрачена на виготовлення даного товару. Мінова вартість - видиме кількісне співвідношення, в якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого. Кожний окремий товар може обмінюватися на безліч інших у різних кількісних пропорціях; отже, він має безліч мінових вартостей. Що ж лежить в основі цих пропорцій (мінових вартостей), що робить товари сумірними? Адже як споживні вартості вони різні. Об'єднує всі товари те, що вони - продукти праці. Як згустки певної кількості людської праці, вони є вартостями. Мінові ж вартості виражають співвідношення між затратами праці на виробництво продуктів, що обмінюються. Саме вартість як уречевлена в товарах праця робить всі товари сумірними, надає їм спільного виміру. Як споживні вартості товари якісно різні, як вартості - якісно однорідні. Всі товари мають споживну вартість, але не всі є корисні. Серед безлічі товарів, що існують в світі, є такі, що задовольняють одну й ту ж саму потребу людини. Наприклад, кава і чай, спагеті і макарони, печиво чи вафлі. Такі товари називаються взаємозамінюваними (тобто субститутами). Взаємозамінюваною є також низка послуг. Наприклад, транспортування вантажів і пасажирів можна здійснювати за допомогою літаків, поїздів та автомобілів.Крім того, існують товари, здатні задовольняти потреби людини лише в комплексі. Це автомобіль і бензин, лижі та лижні черевики, фотоапарат і фотоплівка. Такі товари називають взаємодоповнюючими (або комплементарними). Споживна вартість і вартість товару зумовлені двоїстим характером праці, втіленої у ньому. Праця товаровиробника є водночас і конкретною, і абстрактною. Конкретна форма праці обумовлена тим, що вона завжди спрямована на створення цілком конкретних споживних вартостей (наприклад, стільця, костюму, книги). Для того, щоб виробити якесь благо, потрібні конкретні умови: конкретна професійна підготовка (наприклад, столяра), цілком конкретний предмет праці (дерево), цілком конкретні засоби праці (пилка, молоток, долото, рубанок). Тому будь-яка трудова діяльність завжди є не що інше, як конкретна праця. Поза конкретною формою трудової діяльності немає праці як такої. Таким чином, конкретною називається корисна праця, яка створює речі, що задовольняють ті чи інші потреби. Види конкретної праці якісно відмінні один від одного. Відрізняються вони за метою, предметами, засобами праці, характером трудових прийомів та кінцевими результатами. Конкретна праця, створюючи споживну вартість, не може створювати вартість. Вона виражає те, чим товари відрізняються один від одного. Основою ж вартості може бути лише те, що є спільним для всіх видів праці: затрати робочої сили, тобто витрати мускульної, нервової та розумової енергії. У цій своїй якості праця товаровиробників, що виступає як затрати робочої сили незалежно від її конкретної форми, називається абстрактною. В такому випадку ми побачимо, що і стіл, і костюм, і туфлі - це все праця взагалі. Слід зазначити, що абстрактна праця створює вартість, яка виражає виробничі відносини. Якщо немає останніх, то немає й абстрактної праці. Наприклад, якщо людина виготовила річ, але не продає її, а дарує кому-небудь, то праця, втілена у цій речі, не є абстрактною і не створює вартості.

Послуга - дія або діяльність когось на користь іншої особи. В комерції - трудова доцільна діяльність, результати якої відображаються у корисному ефекті, особливій споживній вартості. Особливістю послуги є збіг у часі та в просторі процесів виробництва, реалізації і споживання її споживної вартості.

20-Підхід, згідно з яким критерієм цінності товару є кількість витраченої праці, називається вартісним. Він ґрунтується на теорії трудової вартості, основи якої заклали англійські економісти У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо. Проте найповніше її розробив К. Маркс. Дослідивши еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості тільки під час зіставлення з іншими товарами. У своєму розвитку вартість товару набувала кількох форм. Найпершою формою вартості є проста, одинична, або випадкова. Вона виникла на ранньому етапі розвитку людського суспільства, коли ще не сформувався суспільний поділ праці. Обмін мав епізодичний характер і відбувався за такою схемою: перший товар (Tj) обмінювався на другий (Т2). Наприклад, Т] був рибою, а Т2 — м'ясом. Такий обмін міг виникнути між різними общинами, в одній з яких був певний надлишок риби, а у другій — м'яса. Він був випадковим, нерегулярним, як і блага, що обмінювалися у певній пропорції. У цьому міновому відношенні вартість риби виражено у м'ясі, що означає, що кожний із товарів відіграє різну роль. Роль першого — активна, він виявляє свою вартість через інший товар. Другому товару відведено пасивну роль, оскільки він £ засобом для вираження вартості першого. Товар, який відіграє активну роль, має відносну форму вартості, а той, що пасивну, — еквівалентну. В одному акті обміну певний товар може бути або у відносній, або в еквівалентній формі вартості. Особливістю простої, одиничної або випадкової форми вартості було те, що роль еквівалента виконували різні товари. Розвиток суспільного поділу праці сприяє зростанню її продуктивності, збільшенню виробництва різних благ для обміну, що зумовлює розширення самого обміну, робить його регулярним. За цих умов кожний товар може обмінюватися не на один, а на багато різних товарів. Таким чином відбувається перетворення простої форми вартості на повну, або розгорнуту. Отже, Т| (риба) може обмінюватися у певній кількості на м'ясо, борошно, полотно, молотки та інші товари, які набувають форми його еквівалентів. Оскільки в процесі розвитку виробництва кількість товарів-еквівалентів, у яких виявляється вартість Т|, зростає, то вартість дедалі більшої кількості товарів відображується через цей товар. Це спричинює те, що з усіх товарів виокремлюється якийсь один товар, що починає виконувати роль загального еквівалента в обміні. Так виникає загальна форма вартості, що має формулу Його роль у різних народів виконували найрізноманітніші товари, проте перевага надавалася товарам масового виробництва: худобі, хутру, солі, чаю, дорогоцінним металам тощо. Недоліком товарів, які виконували роль загального еквівалента, було те, що не кожний із них можна було поділити на певну кількість частин або легко транспортувати, зберігати тощо. Поступово функція загального еквівалента закріпилася за золотом. Так виникла грошова форма вартості, яка має таку формулу: Упродовж певного періоду в історії людства золото існувало просто як метал. Тільки розвиток товарних відносин і фізичні властивості золота — однорідність, можливість легко ділитися на частини, зберігання без втрат і висока вартість у невеликій кількості — роблять його грошима.

Закон вартості ¬¬– закон, який передбачає, що виробництво і обмін товарів мають здійснюватись на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів. У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції: - регулює пропорції суспільного виробництва; - стимулювання розвитку продуктивних сил; - обумовлює диференціацію товару виробників.

21-Критерієм цінності товару, згідно з теорією граничної корисності, є ступінь його корисності для споживача. Цей напрям економічної теорії виник в останній третині XIX ст. Найвідомішими його представниками були У. Джеванс, А. Маршалл, К. Мснгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк, Д. Кларк. Головна ідея такого підходу полягає у тому, що розуміння вартості як витрат (праці, землі, капіталу) є неприйнятним, оскільки при цьому не враховується корисність товару. Згідно з цієї теорією вартість визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага. Якщо існує достатня кількість блага (наприклад, вода), то якою б не була його сукупна корисність, корисність останньої одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки немає значення, яку саме одиницю вважати останньою, то нулю дорівнюватиме будь-яка одиниця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ (наприклад, діамантів) не надто велика, то їхня обмежена кількість робить цінність граничного (останнього) екземпляра дуже високою. Таким чином, останній екземпляр певного блага, що задовольняє «граничну потребу», має граничну корисність, яка визначає ринкову цінність цього блага. У правильності теорії граничної корисності можна переконатися на прикладі явища дефіциту. Цінність речі, виробленої з тими самими витратами, що й інші блага, підвищуватиметься залежно від суспільної потреби в ній. Перевищення попиту над пропозицією сприятиме зростанню ціни над вартістю, і навпаки.

22-Гроші — одне з найдавніших явищ у житті суспіль¬ства. Їм належить визначальне місце в рин¬ковій економіці, тому вони завжди привертали до се¬бе пильну увагу науковців. Систематичні дослідження грошей і форму¬вання їх наукових теорій почалися з розвитком капіта¬лізму. Вивчення грошей значною мірою визначило формування економічної теорії як науки. Незважаючи на багатовікові дослідження і велику кількість теоретичних концепцій грошей, людство сьогодні не має одно¬значної та остаточної відповіді на питання, що ж таке гроші і як вони виникли. Для пізнання суті грошей необхідно з'ясувати питання про їх походження, про причини, що зумовлюють виникнення та існування грошей в економічному житті суспільства. На жаль, світова еко¬номічна думка не дала однозначного пояснення цього процесу. У наукові літературі походження грошей розглядається з точки зору раціоналістичної та еволюційної концепцій ( рис.1.1.1). Рис.1.1.1 Схема концепції походження грошей Починаючи з часів Аристотеля і до XVIII ст. у теорії грошей досить поширеною була думка, що гроші виникли внаслідок угоди між людьми або запроваджені законодавчими актами держави задля полегшення обміну товарів. Таке трактування походження гро¬шей дістало назву раціоналістичної концепції. Науковий аналіз походження та природи грошей, зроб¬лений класиками політичної економії А. Смітом, Д. Рікардо, К. Марксом довів безпідставність раціоналістичної концепції. Адже гроші в їх найпростіших проявах виникли на ранніх ступе¬нях розвитку суспільства, коли ні фактор взаємної домовленості, ні державна влада просто не могли відігравати істотної ролі у формуванні економічних відносин, тим більше запровадити таку складну їх форму, як гроші. Засновники класичної політичної економії дійшли висновку, що виникнення грошей зумовлене труднощами безпосереднього обміну продуктами праці. На найнижчих щаблях економічного розвитку, коли виробники тільки почали одержувати надлишки продуктів своєї праці і хотіли їх обміняти, зробити це було до¬сить складно: бажання двох суб'єктів ринку щодо обміну спожи¬вними вартостями не збігалися. Наприклад, власник сокири хотів виміняти її на шкури овець, але власнику шкур овець потрібне була зерно. Добре, якщо власник зерна мав потребу в сокирі, тоді обмін міг відбутися. Інакше всі троє нічого не могли придбати і поверталися з ринку зі своїми товарами. Поступово учасники обміну впевнювалися в тому, що серед продуктів, котрі обмінюються на ринку, є такий, попит на який найбільший, тобто він має найвищу споживну вартість. Цей про¬дукт завжди можна легко обміняти на необхідне в даний момент благо. Припустимо, що таким продуктом у даній місцевості є сіль. Якщо вона виявиться в місці обміну, то власник сокири відразу обміняє її на сіль, за яку потім виміняє необхідні йому шкури овець. З розвитком і ускладненням обміну окремі продукти стають дедалі бажанішими для учасників обміну, їх починають приймати всі в обмін на звичайні продукти, а відтак вони поступо¬во набувають нової споживної вартості — властивості бути за¬гальним товарним еквівалентом. В окремих місцевостях поступово виділялися свої товари на роль загального еквівалента. У такій ролі в різних народів ви¬ступали худоба, хутра, сіль, зерно, черепашки, метали та ін. Стихійне закріплення за одним із товарів ролі загального екві¬валента означало, власне, появу грошей в їх найпростішому ви¬гляді. Вони, вже могли виконувати базові грошові фун¬кції — засобу вимірювання вартості та засобу обігу. Проте на цій примітивній формі розвиток грошей не зупинився. У міру розвитку товарного виробництва, зростання продуктивності суспільної праці, ускладнення та розширення територіальних меж обміну ринок неухильно посилював вимоги до грошового товару. Зокрема посилювалися вимоги щодо портативності, здатності легко ділитися і відновлювати потрібну форму, трива¬лого зберігання фізичних якостей, високої питомої вартості та здатності тривалий час утримувати її на незмінному рівні та ін. Формування перелічених вимог привело спочатку до заміни в ролі загального еквівалента звичайних товарів першої необхід¬ності (худоба, сіль, зерно) товарами-прикрасами (перли, чере¬пашки, хутра тощо), а потім цих останніх — кусочками металів, спочатку звичайних (залізо, мідь), а потім — благородних (сріб¬ло, золото). Потреби ринку в забезпеченні ефективного обміну та його вимоги до грошей набули поступово настільки важливого зна¬чення, що відбулося розмежування природної споживної вартості грошового товару — його здатності задовольняти певну потребу людини і його специфічної споживної вартості як грошей — здат¬ності задовольняти потреби ринку в засобах обігу, зберігання вартості тощо. У цій ролі грошовий товар набув здатності задо¬вольняти будь-яку потребу людини, знеособлену абстрактну людсь¬ку потребу як таку. Врешті-решт роль гро¬шей взагалі перейшла до нематеріального носія, що зовсім не має ніяких споживних якостей. Це сталося в середині XX ст. через демонетизацію золота.

Очевидно, що виникнення та розвиток грошей — це тривалий еволюційний процес, зумовлений стихійним розвитком товарного виробництва та обміну. Таке трактування походження грошей дістало назву еволюційної концепції. Воно є більш нау¬ково достовірним і створює сприятливу базу для вияснення сут¬ності грошей. З нього випливає ряд важливих висновків: * по-перше, гроші за походженням — це товар, але не просто товар, а носій певних суспільних відносин, формування яких зумовило виділення з широкого ряду звичайних товарів специфічного — грошового товару; * по-друге, як результат тривалого еволюційного розвитку товарного виробництва і ринку гроші повинні постійно розвиватися як по суті, так і за формами існування; * по-третє, гроші не можуть бути скасовані чи змінені угодою людей або рішенням держави доти, доки існують адекватні грошам суспільні відносини, так само як і не можуть бути «введені» там, де таких відносин не існує. Визнання еволюційної концепції походження грошей не знімає зовсім питання про роль раціонального чинника в творенні грошей, насамперед держави. Завдяки своїй суспільній природі і надзвичайно важливій еконо¬мічній та соціальній ролі гроші і держава існують у тісному взає¬мозв'язку. Але не держава створює гроші як економічне явище, хоча вона може визначати та змінювати зовнішні атрибути грошей (форму грошей і т.інше). Наприклад, держава надала металевим грошам форму монети, завдяки державі відбулася заміна золотих грошей непов¬ноцінними кредитними грошима, держава визначає номінал, форму, порядок емісії грошових знаків тощо. Але всі ці дії дер¬жави щодо грошей не торкаються їх сутності, не визначають і не заперечують її. Якщо дер¬жава у своїх трансформуючих діях виходить певні межі, наприк¬лад емітує такі гроші, які втрачають довіру до себе з боку суспі¬льства, а отже — перестають бути грошима по суті, то сама економічна дійсність починає «шукати» чи створювати більш на¬дійні гроші, зокрема вдається до послуг іноземної валюти. За таких умов держава змушена буде обмежити свій вплив на гроші вказаними межами, замінити «неякісні» гроші якісними і надалі рахуватиметься з об'єктивною природою грошей у своїх діях. Необхідно зазначити, що роль держави у формуванні грошей посилювалася в міру розвитку самих грошей, підвищення їх ролі і посилення вимог до них з боку ринку. Із закріпленням ролі грошей за дорогоцінними металами втручання держави у створення грошей помітно посилилось. Во¬на взяла на себе зобов'язання надавати грошам точно визначену форму (монета), установила контроль за виробництвом грошей (чеканка монет, фіксація проби металу, контроль вмісту дорого¬цінного металу в монетах), організувала боротьбу із фальшуван¬ням монет тощо. Ще більшою стала роль держави у функціонуванні грошей пі¬сля демонетизації золота. Вона визначає не тільки форму грошей, а насамперед, масу грошей в обороті. Завдяки зусиллям держави, передусім її центрального банку прості записи в бухгалтерських книгах банків набули здатності виконувати функції і роль грошей. Проте це не означає, що держава стала творцем неповноцін¬них грошей, що її роль у цьому процесі визначальна, а самі суча¬сні гроші — виключно продукт, створений державою. Гроші і сьогодні є продуктом ринку. По-перше, якраз ринок спричиняє об'єктивну потребу в грошах. По-друге, ринок висуває жорсткі вимоги до носія грошових функцій, і держава повинна створити такого носія, який здатний найповніше задовольняти ці вимоги. По-третє, кількість грошей в обороті визначається певними об'єктивними закономірностями, які держава мусить враховувати у своїх регулятивних діях щодо грошей. Тому і сьогодні гроші не декретуються державою, а по¬роджуються самою ринковою економікою.

23-У сучасному світі пануючою формою організації суспільного виробництва є товарне виробництво. Його найважливіші базові категорії — товар і гроші. Роль грошей в організації функціонування суспільного виробництва надзвичайно велика. Вони не тільки забезпечують кругообіг товарів і послуг, але й виступають суттєвим важелем регуляції всієї сукупності соціально-економічних процесів сучасного суспільства.

Виникнувши в сиву давнину, гроші пройшли довгий і складний шлях свого розвитку. Щоб розкрити їх суть як загального еквівалента і правильно зрозуміти роль грошей у житті будь-якого сучасного суспільства, треба простежити їх історичну еволюцію від найпростішого товару, що епізодично виконував роль еквівалента, до багатогранного і всемогутнього способу вираження вартості, що є рушієм не тільки виробництва, але й доль і пристрастей мільйонів людей.