1-Термін „економія" („ойкономія", від грец. „ойкос "-дім, господарство, „номос" - правило, закон), виник в епоху античного рабства. Він означав певну систему правил, законів управління домашнім господарством, землеробством. Його використовували ще Ксенофонт, Платон, Аристотель для аналізу економічних явищ і закономірностей розвитку суспільства. В той період економічні відносини не були складними, а закони про управління господарством передавались із покоління в покоління як досвід ведення господарства.

Як наука, тобто як система знань про економічні процеси, економічна теорія виникла набагато пізніше - у ХУІІ-ХУШ ст., коли почав зароджуватись капіталізм, економічні відносини стали набагато складнішими, виникла необхідність їх регулювання на рівні держави. Підходи до аналізу економічних процесів визначались об'єктивними економічними умовами, реальними потребами та інтересами економічного буття, і спочатку досить часто змінювалися залежно від змін в економічних процесах, що відбувались. Першим напрямком векономічній теорії історично став меркантилізм (від франц. „мерканте" - торговець, купець). Представники цього напрямку (Т.Мен, А.Монкретьєн, Ж.Б.Кольбер) основне місце в економічних процесах відводили торгівлі. Це було зумовлено значним зростанням на початку XVII ст. обсягів торгівельних операцій, посиленням ролі і впливу представників торгового капіталу в економіці країни. Меркантилісти ототожнювали багатство із золотом і грішми, вважали, що держава тим багатша, чим більше грошей вона має, а тому захищали політику держави, спрямовану на підтримку активного торгового балансу.

У "Трактаті політичної економії" А.Монкретьєна (1615) вперше з'явилась і перша назва економічної науки - політична економія, яка означає в перекладі з грецької мови мистецтво управління економікою з боку держави. В цій книзі економіка вперше представлена як господарство окремої держави, яке повинно регулюватися з єдиного центру.

У середині XVIII ст. на зміну меркантилістам прийшли фізіократи. Засновником цього напрямку в економічній теорії став Ф.Кене, а його найбільш відомі представники - А.Тюрго, В.Мірабо, Г.Летрон. Головною заслугою фізіократів є те, що вони вперше перенесли предмет економічного дослідження зі сфери обігу в сферу виробництва і цим заклали фундамент для аналізу капіталістичного виробництва. Однак сферу виробництва вони обмежували сферою землеробства, вважаючи, що багатство збільшують лише „дари землі", тобто сільське господарство. Вони розраховували за допомогою реформ зберегти феодальні відносини та панування земельної власності. У працях фізіократів, особливо у праці Ф.Кене „Економічна таблиця" (1758), присутній аналіз складних економічних процесів: нагромадження капіталу, формування нової класової структури в суспільстві, процесів відтворення суспільного виробництва. Незважаючи на деякі помилки, недалекоглядність, вони зробили значний внесок у розвиток економічної теорії.

2-Зародження даної науки пов’язують з виникненням першої в світі школи політичної економії – меркантилізму, у IV ст. Представники цієї школи: А.Монкретьєн, Т.Мен, У.Стаффорд та ін. Основною формою багатства меркантилісти вважали золото і срібло, а його джерелом – зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс.

Напрям класичної політичної економії (початок XVI - середина XIX ст.) представлений класичною школою політекономії. Представники – А.Сміт, Д.Рікардо, У.Петті, П.Буагільбер та ін. Їм належить низка важливих наукових відкриттів, основну увагу приділяли аналізу відносин у сфері виробництва, започаткували теорію трудової вартості, досліджували економічні закони.

Відгалуженням класичної школи у Франції були фізіократи. Представники цієї школи: Ф.Кене, Ж.Тюрго та ін. Вони визначили категорію „чистий продукт”, але його джерело вбачали тільки у сільськогосподарському виробництві. Всі інші сфери виробництва фізіократи вважали безплідними.

Велика заслуга у розвитку економічної науки марксистської школи політичної економії (К.Маркс, Ф.Енгельс). Незважаючи на значні недоліки багато ідей, положень теорії та методології Маркса мають евристичну цінність та використовуються провідними економістами багатьох країн світу.

В сучасній політичній економії можна виділити основні напрямки: неокласична політична економія; інституціоналізм; кейнсіанство; марксистська сучасна теорія.

Неокласичний напрям представлений двома основними течіями: монетаризм; неолібералізм.

Інституціоналізм виник наприкінці XIX – початку XX ст. Його засновники – американські науковці Т.Веблер, У.Гамільон та ін. Інституціоналізм основне значення приділяє аналізу ролі інститутів у прийнятті економічних рішень та в економічній діяльності. До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо.

В останні десятиріччя XX ст. виник неоінституціоналізм. Його представники – американські вчені Р.Коуз, А.Алчіан та ін., розробляють теорію прав власності, теорію суспільного вибору, передбачають розширення соціальних програм.

Кейнсіанство прийшло на зміну ліберальним ідеям після кризи 1929-1933 років. Дж.Кейнс вважав за необхідне широкомасштабне втручання держави в економіку, оскільки ринковий механізм неспроможний подолати кризи, безробіття та інші вади капіталізму.

Сучасна марксистська політекономія, на відміну від ленінської теорії, виділяє позитивні сторони розвитку таких форм капіталу, як монополістичний, державний, фінансовий, державно-монополістичний, транснаціональний, інтегрований, які певною мірою пристосовуються до потреб сучасних продуктивних сил. Її представники намагаються висвітлити кожний закон і категорію політичної економії, обґрунтовані свого часу К.Марксом, Ф.Енгельсом та В.Леніним, як такі, що постійно збагачуються новим змістом на кожному з етапів еволюції капіталізму відповідно до вимог принципу історизму. Водночас у науковий обіг вводяться нові економічні категорії (внаслідок чого розширюється категоріальний апарат науки), обґрунтовуються нові економічні закони. При цьому ретельно вивчають досягнення інших напрямів і шкіл економічної теорії, творчо запозичують їх надбання.

Таким чином, політична економія, маючи значний науковий арсенал, продовжує розвиватися, відповідно до умов сьогодення.

3-Одним з найважливіших спеціальних прийомів досліджень в економічній теорії є метод наукової абстракції. Він полягає у виді-ленні найсуттєвіших характеристик процесу, що вивчається, аб-страгуванні від усього-Другорядного, випадкового. Спочатку дають загальну характеристику явища, визначають притаманні йому супе-речності, а потім розглядають конкретні вияви цього явища. У та-кий спосіб найзагальніша (найпростіша) економічна форма розгор-тається в цілісну систему економічних відносин відповідно до влас-ної внутрішньої логіки останньої. Те, від чого на початковому етапі слід було абстрагуватися з метою виявлення більш глибоких суттє-вих відносин, тепер, навпаки, потребує роз'яснення.

Особливістю теоретико-економічного дослідження є те, що при вивченні економічних процесів не можна користуватися конкрет-ними прийомами і засобами, які широко застосовуються, наприклад, у природничих науках. Будь-яка абстракція, як відомо, завж-ди бідніша за конкретне явище. Вона відображає об'єктивну реаль-ність не так, як живе споглядання, а проникає всередину її, йдучи від явища до суті. На практиці застосування методу абстракції може призвести до помилки. Це пояснюється відривом абстрактних по-нять від дійсності, що виявляється у розриві якісної та кількісної характеристик економічних процесів, абсолютизації окремих явищ економічного життя тощо.

Аналіз і синтез є двома невіддільними чинниками процесу наукового пізнання дійсності, використання яких сприяє виявлен-ню причинно-наслідкових зв'язків окремих явищ.

Провідними в економічній теорії залишаються теоретичний аналіз виробничих відносин, розкриття змісту законів і категорій еконо-міки. Одночасно зростає значення кількісних методів, зокрема ста-тистичних. Практична діяльність людей в економічній сфері зу-мовлює управлінський аспект, якого неминуче набуває економічна теорія. Саме цей аспект економічної теорії стимулює вивчення ста-тистичних показників, що характеризують економіку на різних її рівнях. Статистичні матеріали доцільно групувати за тематичними проблемами.

Загальні перспективи економічної реформи, комплексність під-ходів до становлення ринкових відносин, охоплення проблем наро-дного господарства в цілому та його окремих галузей, послідов-ність та темпи роздержавлення власності, економічний механізм становлення ринкових інфраструктур - всі ці питання можуть до-сліджуватися за допомогою статистичних методів. Застосування їх доцільне і при розробці окремих напрямів переходу до ринкових відносин, наприклад ціноутворення, зовнішньоекономічних зв'яз-ків тощо.

4-Економічні категорії – це теоретичний вираз, мислені форми виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально існують.  

Вони теоретично відображають не лише окрему сторону системи виробничих відносин, а й її зв’язок з відповідною стороною системи продуктивних сил.

Питання для самоконтролю.

1. Які основні функції економічної теорії?

1. Що таке економічний закон? Назвіть основні типи економічних законів.

1. Що таке економічна категорія?

1. Які структурні ланки методу економічної теорії?

Економічні закони, їх об'єктивний характер. Відносини економічної власності загалом виражають системну сутність виробничих відносин, а сутність відносин економічної власності як сутність глибшого порядку розкривається в системі економічних законів. Закон і сутність є однорідними (однопорядковими) поняттям.

Сутність — комплекс внутрішньо необхідних, постійних та глибинних зв'язків і відносин, які визначають основні ознаки, особливості й тенденції розвитку певної матеріальної системи.

Сутність, як і закон, розкриває лише глибинні, сталі, внутрішньо необхідні форми зв'язку. Це явище багатогранніше, ніж закон, бо в ньому відображаються також випадкові, нестійкі зв'язки, форми вияву закону. Сутність, а отже, і закон всебічно можуть бути досліджені лише через усі категорії діалектики (кількість і якість, зміст і форму, ціле й частину тощо), насамперед через категорію суперечності, взаємодію її протилежних сторін.

Економічний закон — внутрішньо необхідні, сталі й істотні зв'язки між протилежними сторонами, властивостями явищ, процесів, підсистем і елементів цілісної економічної системи.

Отже, кожен закон пронизаний внутрішньою суперечністю. У свою чергу, суперечність є суттєвим закономірним відношенням між протилежними сторонами.

Економісти, як правило, не дають визначення закону через протиріччя, що неминуче спричиняє поверхове його розуміння. Так, А. Маршалл характеризував закон як вираження суспільних тенденцій, «узагальнення, яке гласить, що від членів будь-якої соціальної групи за певних умов можна очікувати певного способу дій».

Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер. Проте вони істотно відрізняються від законів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей — при виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них тимчасові, минущі. Водночас у дії економічних законів і законів природи певною мірою спостерігається така спільна ознака, як спадковість. Найбільше це стосується законів розвитку продуктивних сил, зокрема головної продуктивної сили — людини, яка успадковує здоров'я, психофізичні якості, морально-етичні норми тощо.

На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей, конкурентну боротьбу подібно до непізнаних сил природи. На сучасному етапі розвитку капіталізму, коли основною формою капіталістичної власності є колективна (акціонерна, кооперативна, державна та ін.), стихійна дія економічних законів доповнюється елементами їх свідомого використання через механізм державного і наднаціонального регулювання економіки, розширення масштабів планомірності в межах гігантських монополістичних об'єднань тощо. Тому розмежовують сутність економічного закону, механізм його дії та механізм використання.

Механізм дії економічних законів — послідовність розвитку внутрішніх суперечностей різних груп та типів економічних законів, а отже, боротьба суперечливих сторін, чинників, що їх визначають, та ін.

Пізнання механізму дії економічних законів є передумовою їх використання.

Механізм використання економічних законів — комплекс заходів, спрямованих на подолання антагоністичних форм розвитку суперечностей (які пронизують закони), формування науково обгрунтованої системи управління народним господарством передусім шляхом використання економічних, правових та адміністративних важелів.

Держава не може скасувати об'єктивні економічні закони, але може створювати передумови для їх розвитку, змінюючи умови. Це досягається вдосконаленням права власності, господарського механізму та за допомогою державного регулювання. Отже, економічні закони не залежать від волі й свідомості людей, але залежать від їх свідомої діяльності.

До системи економічних законів належать такі групи:

1. Закони, які діють упродовж різних історичних періодів. Серед них розрізняють чотири типи законів: всезагальні, загальні, специфічні, стадійні.

Всезагальні економічні закони властиві всім суспільним способам виробництва (закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо) і відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв'язки, властиві і технологічному способу виробництва, процесу взаємодії людини з природою.

Загальні закони діють у кількох економічних формаціях (закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу тощо).

Специфічні економічні закони діють лише в межах одного суспільного способу виробництва. Найважливіший з-поміж них — основний економічний закон, який виражає найбільш глибинні зв'язки між продуктивними силами і виробничими відносинами (відносинами економічної власності) у взаємодії з розвитком продуктивних сил.

Стадійні закони діють лише на одній із стадій (висхідній або низхідній) суспільного способу виробництва (наприклад, закон породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму) або на одному із ступенів стадії. Так, на вищому, державно-монополістичному ступені низхідної стадії діють закон планомірності економічного розвитку, закон одержавлення економіки.

2. Закони різних сфер суспільного відтворення. Так, до законів сфери безпосереднього виробництва належать закон зростання органічної будови капіталу, закон спадної віддачі та ін.; до законів сфери розподілу — закон обернено пропорційної залежності між прибутком і заробітною платою; до законів сфери споживання — закон зростання потреб, закон Енгеля та ін.

3. Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.

Економічні категорії. Економічні закони, передусім специфічні, розкривають найглибшу (або внутрішню) сутність економічної системи, а менш глибока її сутність виражається у економічних категоріях.

Економічна категорія — теоретичне вираження, мислена форма економічних, передусім виробничих, відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Категорії теоретично відображають не лише окремий аспект (сторону) економічних відносин, а й його зв'язок з відповідним аспектом (стороною) системи продуктивних сил. Залежно від груп та видів економічних законів розрізняють відповідні економічні категорії. Визначальними є категорії суспільного способу виробництва. Так, зміст продуктивних сил утворює ставлення людини до природи, їх взаємодія. Речовим змістом економічної категорії є окремий аспект (сторона) такого ставлення до природи, а суспільною формою — відносини між людьми з приводу привласнення різних об'єктів суспільного відтворення власності у всіх сферах. У кожній такій категорії втілюється діалектична взаємодія виробничих відносин між людьми (відносин економічної власності) з розвитком продуктивних сил, які відображають відносини людини і природи у процесі праці.

Економічні категорії рухливіші, мінливіші, ніж економічні закони. Для економічних законів характерний вищий ступінь пізнання людиною єдності та зв'язку явищ і процесів, вони відображають глибинні, приховані зв'язки й відносини, охоплюють явища і процеси, які виражаються у низці категорій. Іншими словами, внутрішньо необхідний, сталий, суттєвий зв'язок між економічними явищами та процесами, що виражається за допомогою економічних законів, набуває відображення у взаємозв'язку певних економічних категорій. Кожний закон наче групує навколо себе певну кількість (залежно від його складності) економічних категорій.

Оскільки економічні категорії є теоретичним вираженням передусім окремих складових виробничих відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, деяких економічних явищ і процесів, то зміна цих явищ і процесів, розвиток і модифікація виробничих відносин відображаються в русі, плинності економічних категорій. Так, з погляду об'єктів економічної власності й виробництва економічна теорія вивчає виробничі відносини, які виникають між людьми в процесі створення й відтак руху, привласнення не лише матеріальних благ, а й послуг в усіх сферах суспільного відтворення.

Отже, змінність економічних категорій виявляється у появі самого поняття «послуги», різних видів послуг, низки категорій, що виражають їх привласнення у безпосередньому виробництві, обміні тощо. Крім того, зміна самих виробничих відносин виявляється в еволюції різних типів і форм економічної власності.

5-Процес пізнання економічних законів — це відкриття певного економічного закону, виявлення механізму його дії.

Є два шляхи пізнання економічних законів: через виявлення но­вих законів і 4ерез поглиблення розкриття змісту, механізму дії та взаємодії законів.

Науковий шлях пізнання економічних законів містить кілька сту­пенів.

На першому ступені пізнання економічні закони слід розгля­дати як закони об'єктивно існуючого реального життя суспільства, виробничих відносин. З багатьох тисяч економічних зв'язків вияв­ляють істотні, що мають стійкий характер.

Другий ступінь пізнання економічних законів спирається на пер­ший і реалізується у процесі наукової діяльності людей. Пізнання відбувається як теоретичне відображення реально існуючих об'єктив­них законів. Це відображення може бути більш або менш повним і дістає вираження в законах науки (законах економічної теорії).

Отже, економічний закон – це відкриття певного економічного закону, виявлення механізму його дії.

Є два шляхи пізнання економічних законів: через виявлення нових законів і через поглиблення розкриття змісту, треба відрізняти від закону науки.

Останній є економічною категорією (складнішою порівняно зі звичайними категоріями). Ця відмінність нагадує відмінність між людиною та відображенням її у дзеркалі. Як це відображення залежить від якості дзеркала, так і закон науки залежить від якості науко­вих досліджень.

Третій ступінь пізнання економічних законів полягає в апробації законів науки в дії. Вивчаючи практику господарювання, роблять певні висновки і узагальнення, потім вносять доповнення і зміни до наукових визначень і описів економічних законів. Водночас удоско­налюється і механізм використання їх.

Механізм використання економічних законів містить комп­лекс заходів, спрямованих на подолання економічних суперечностей, розробку форм, принципів і методів використання економічних за­конів з метою ефективного ведення господарства. Цей механізм охоп­лює дії державних органів, які розробляють на основі економічних законів правила господарювання, діяльності різних ринкових струк­тур (бірж тощо), підприємців, фірм як основних ланок господарства.

Розрізняють три рівні використання економічних законів: економіко-теоретичний, безпосередньо управлінський і практичний. Усі вони у широкому розумінні належать до системи управління госпо­дарством.

Економічна теорія покликана давати наукове пояснення вимог економічних законів, тобто доводити їх до підприємців, управлінсь­ких і господарських структур у вигляді законів. За результатами нау­кового аналізу взаємодії останніх і з урахуванням досягнутого рівня продуктивних сил, поєднання економічних інтересів створюється науково обгрунтована концепція розвитку економіки. Це і становить зміст економіко-теоретичного рівня використання економічних за­конів. На сучасному етапі для України провідною концепцією є пе­рехід до ринкових відносин.

Безпосередньо управлінський рівень використання економіч­них законів є компетенцією органів державної влади. Спираючись на закони економічної теорії, провідної теоретичної концепції, вони визначають методи, форми і засоби господарювання, розробляють державні закони (передусім закони Верховної Ради України), пра­вові положення та інші економічні документи, які мають директив­ний характер, визначають і затверджують економічні показники.

І, нарешті, третій рівень — використання економічних законів практиці господарювання фірм, підприємств, усіх організацій, певною мірою пов'язаних з виробництвом. Розпочинається по суті суспільна діяльність людей, що ґрунтується на економічних рішен­нях і використанні економічних важелів.

Безумовно, підприємці не можуть будувати свою діяльність тільки на рішеннях державних органів. Останні розробляють лише правові засади господарської діяльності, так звані єдині правила.

Підприємці мають певну самостійність і свободу вибору, що заснована на знанні та використанні економічних законів. Розширюється самостій­ність не тільки приватних, колективних, а й державних підприємств. З багатьох питань господарювання підприємства не повинні чекати команди згори, а мають діяти згідно з вимогами економічних за­конів.

Механізм використання економічних законів пов'язаний тільки з пізнаними економічними процесами. І оскільки процес пізнання не завжди адекватно відображує об'єктивну дійсність, а форми і мето­ди використання законів є продуктом вольової діяльності людей, механізм використання законів може містити елементи, що не відпо­відають об'єктивній дійсності.

У реальному житті дія економічних законів більшою чи меншою мірою збігається з свідомим використанням їх, адже закони не мо­жуть діяти без участі людини. Однак сам процес використання еко­номічних законів може набувати різних форм. В одному випадку люди заздалегідь передбачають, прогнозують певні процеси і свідомо здійснюють певні дії. Це, як правило, свідоме, наукове використання економічних законів. Проте іноді суперечності, що виникають у ре­альному економічному житті, своєчасно не помічаються, і лише тоді, коли виявляються негативні явища, починають вживатися заходи щодо усунення їх. Це також використання економічного закону, але з елементами стихійності у розвитку економіки.

Функції політичної економії. Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.    Будь-яке знання цінне тим, що може служити керівництвом до практичних дій для суспільства. Тому політична економія не повинна обмежуватися простою констатацією фактів. Наука зобов’язана відкривати закони, що управляють економічними процесами, і розробляти шляхи їх використання. Отже, з пізнавальною функцією політичної економії тісно пов’язана її практична функція.    Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Віддача від політекономічних досліджень найбільша тоді, коли економічні знання застосовуються в розробці політики, яка спрямована на побудову кращого суспільства. Ця відмінність між теорією науки та її застосуванням на практиці є центральною для сучасної політекономії.    Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають відповідні партії. Так, в Україні діють ліві партії (комуністична і соціалістична), праві партії (ліберально-демократична, народний рух України, республіканська тощо), центристські партії (соціал-демократична, народно-демократична і т.д.). Ідеологічна функція нашого навчального посібника полягає в обґрунтуванні для України вибору відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити соціалістичну систему радянського зразка.    Цілком очевидно, що цю функцію політична економія має виконувати на основі наукового доказу, шляхом розкриття й узагальнення реальної дійсності, вироблення сучасного економічного і політичного мислення. Потрібно довести на системі фактів, що, наприклад, одержавлена соціалістична економіка не може мати майбутнього через певні суттєві недоліки чи вади, характерні для неї.    Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика). Крім того, низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання — економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною основою.    Виникає запитання: чому теоретично-методологічною основою цих економічних наук є саме політична економія? Відповіді на це питання такі:    1. Політична економія досліджує явища багатогранної економічної дійсності не в локальному розрізі (фінанси чи мікроекономіка), а в системній цілісності. На відміну від усіх інших економічних наук політична економія вивчає не тільки функціональні зв’язки, на чому спеціалізуються конкретні дисципліни, а й соціальні зв’язки і відносини. Щоб дати визначення грошам, потрібно досліджувати всю економічну систему, всі провідні зв’язки, суперечності, стратегічні тенденції тощо. Це не може зробити жодна економічна наука, крім політичної економії. Ясна річ, що політична економія не відривається зовсім від галузевих чи функціональних економічних наук, які теж розробляють теоретичні положення щодо даних сфер знання. Це стосується тих фактів реальної дійсності, які політекономічна наука повинна узагальнювати і робити відповідні висновки (позитивні чи негативні).    2. Політична економія — це така наука, яка досліджує найбільш суттєве, найбільш глибинне в явищах і процесах економічного життя суспільства. Вона акцентує увагу не на одному явищі, а на безлічі, які є загальними або для всіх економічних наук, або для більшості з них. І ці загальні принципи чи закони, теорії чи моделі, що їх розробляє політекономія, стають позитивним надбанням для всього комплексу економічних наук.    3. Ніяка галузева чи міжгалузева економічна наука не може замінити політекономію в дослідженні сутності соціально-економічної системи суспільства, закономірностей її розвитку, властивих їй соціально-економічних суперечностей, причин відмирання та заміни її новою системою певного типу. Це безпосередньо є прямою функцією саме політичної економії.    Хоча політична економія є наукою, але вона не є точною наукою. Економічні явища, на відміну від фізичних чи біологічних, не можна досліджувати в лабораторних умовах і точно фіксувати кількісні та якісні величини чи зміни. Проте її узагальнення, що спираються на факти реальної дійсності, часто є досить точними. Наприклад, політекономія досить точно зафіксувала появу капіталістичного способу виробництва, фіксує конкретні етапи його розвитку. Точними є висновки про наявність таких законів, як закон первісного нагромадження капіталу, закон конкуренції, закон вартості, основний закон капіталізму, закон зростання потреб та ін.    Позитивна політекономія. Вивчаючи політичну економію, треба бути уважним і розрізняти позитивні (або фактичні) дані та нормативні твердження (або оцінні судження).    Позитивна політична економія описує факти, наявні процеси і відносини в даній економіці. Чому економіка розвивається циклічно? Що треба зробити, щоб підвищити попит на робочу силу, а безробіття знизити? Які особливості сучасної капіталістичної економіки? Ці питання розв’язуються за допомогою певної сукупності фактів. Питання можуть бути простими або складними, але всі вони належать до сфери позитивної політекономії.    Недоліком позитивної політичної економії є те, що вона абстрагується від значного впливу на поведінку людей, їх економічні відносини і виробничу діяльність низки позаекономічних факторів — політичних, релігійних, ідеологічних, національних тощо, чого політекономія як наука не має права ігнорувати, аби пізнати реальну дійсність і закономірності економічного розвитку суспільства.    Нормативна політекономія. На противагу позитивній політекономії нормативна політекономія уособлює оцінні судження якихось людей та позаекономічних теорій суспільного життя щодо того, якою повинна бути економіка країни або яку конкретну політичну акцію слід рекомендувати, базуючись на певній економічній теорії або на певних економічних відносинах.    Радянська політекономія в основному була нормативною, а точніше — нормативно-догматичною. Її основні положення розроблялися відповідно до вчення марксизму-ленінізму, рішення компартії були тими чинниками, які замінювали необхідність дослідження фактів реальної дійсності. Замість того, щоб розробляти теоретичні принципи і наукові рекомендації, радянська політекономія виконувала функцію апологетики моделі соціалізму, яка із самого початку містила в собі тенденцію до виродження. Разом з тим треба зазначити, що радянська політекономія мала наукові досягнення у розробці таких теоретичних проблем, як планомірність, економічні функції держави, механізм планового ціноутворення, безпосередньо суспільна праця, господарський розрахунок тощо. Багато з теоретичних розробок радянських економістів-теоретиків було використано в 30-ті та післявоєнні роки західними країнами та економістами-теоретиками. Проте в цілому радянська школа політичної економії не була самостійною і незалежною суспільною наукою (як і всі інші суспільні й конкретні економічні науки) від одержавленої марксистсько-ленінської ідеології. Тому вона зазнала краху разом з Радянським Союзом.     Завдання даного посібника з політичної економії полягає в гармонічному поєднанні раціональних елементів і позитивної та нормативної політекономії.     Економікс і політекономія. На рубежі ХХ ст. виник іще один напрям у політичній економіці, який одержав назву “економікс” і став популярним у другій половині минулого сторіччя. У чому полягає різниця між політекономією і економікс як суспільними науками? У тому, що економікс є одним з напрямів політичної економії як теоретичної економічної науки в широкому смислі, він спеціалізується на дослідженні функціональних зв’язків у економічній системі. Рідкість виробничих ресурсів і задоволення потреб людей — саме та вісь, навколо якої “крутяться” всі розділи курсу з економікс.    “Економікс досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини” (Макконнелл К. Р., Брю Ст. Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика... — С. 18).     Визначений цими авторами предмет економікс є дуже важливим, це не викликає заперечень, і цей бік економічного життя політична економія теж традиційно досліджує з початку свого виникнення. Водночас політична економія в дослідженні особливу увагу звертає на пізнання сутності і ролі в економічному житті соціально-економічних відносин та їх системного функціонування — економічного ладу суспільства (капіталістичного, соціалістичного, соціал-ліберального та ін.). Варто зазначити, що пострадянська політична економія в Україні все більше уваги приділяє глибокому вивченню функціональних зв’язків у економічній системі суспільства, орієнтуючись на здобутки в цій сфері сучасної неокласичної політичної економії.    Завдання вітчизняної політекономії. З точки зору актуальності можна виокремити основні блоки завдань української політекономії як аналітичної науки і навчальної дисципліни.    1. Дослідження проблем ефективного використання обмежених виробничих ресурсів і управління ними з метою досягнення максимального задоволення потреб людини, у тому числі й проблем, “що, як, для кого і скільки виробляти?”.    2. Розкриття суті і тенденції розвитку соціально-економічних відносин у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. Важливо при цьому розкрити і описати перспективну модель економічної формації України.    3. Вивчення системи законів, які управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ як у ринковій, так і в інших економічних системах, а також дослідження поведінки індивідів та інститутів, що займаються виробництвом, розподілом, обміном і споживанням продукції.    4. Дослідження змісту і стратегічних тенденцій еволюції соціально-економічних систем в останні століття та на рубежі ХХІ ст.    Вивчення цих глобальних проблем вимагає використання в навчальному курсі цивілізаційного методологічного підходу в поєднанні з діалектичним, формаційним і технологічним. Це допомагає більш глибоко і всебічно вивчати закономірності зміни соціально-економічних формацій, пропонувати перспективи розвитку соціально-економічної системи тієї чи іншої країни, групи країн або всього співтовариства.

6-Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення до певних речей як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. Із виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, які визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами.

Власність, з економічної точки зору, — це економічна категорія, яка відображає належність майна певній фізичній або юридичній особі, умови володіння ним, розпоряджання і користування та відносини між економічними суб'єктами стосовно привласнення засобів виробництва і його результатів.

Вона виступає як сукупність матеріальних благ, результатів інтелектуальної діяльності, певної суми грошей, цінних паперів, які можуть передаватися в користування іншим суб'єктам за відповідну плату, або відчужуватися шляхом продажу об'єктів власності на ринку.

В Україні прийнято закон про власність. Він трактує право власності як регульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряджання майном.

Власність — це система виробничих відносин між людьми та іншими суб'єктами з приводу привласнення різних об'єктів.

Власність с основоположною економічною категорією* Вона визначає економічну структуру суспільства, економічне і політичне становище різних соціальних груп і взаємовідносини між ними, бо становить основу всіх виробничих відносин суспільства. Вона детермінує характер економічної системи суспільства.

Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти об'єктивними умовами виробництва — землею, будівлями, засобами і предметами праці, тобто привласнити їх. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє й обмінює їх у своїх інтересах.

В економічному розумінні власність являє собою складну систему економічних відносин, які існують у виробництві. Ця система включає:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва та його результатів;

б) відносини з приводу використання виробничих ресурсів;

в) економічні форми реалізації власності.

За об'єктами у відносинах власності можна виділити такі компоненти:

1) власність на засоби виробництва;

2) власність на предмети споживання;

3) власність на робочу силу;

4) власність на результати інтелектуальної діяльності. Об'єктами власності можуть бути матеріальні блага

та результати інтелектуальної діяльності.

Суб'єктами власності можуть бути фізичні та юридичні особи і держава в особі державних органів влади.

Об'єктами індивідуальної власності і власності юридичних осіб можуть бути житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, транспортні засоби, продуктивна і робоча худоба, інші засоби виробництва, підприємства, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення.

Об'єктами інтелектуальної власності є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

Вона формується на основі досягнень науки і становить собою інноваційну науково-технічну інформацію у формі патентів, ліцензій, виробничих програм тощо. З часом вона старіє і втрачає свою цінність, але завдяки розвитку науки на зміну їй приходить нова інформація, використання якої сприяє підвищенню ефективності виробництва. Вона втілюється в нових патентах, ліцензіях, машинах, приладах і технологіях виробництва.

В умовах НТР інформація перетворюється на домінуючий об'єкт власності й основну форму багатства суспільства, на особливий виробничий ресурс. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі-продажу. У сучасних умовах посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відповідно до цього формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

Інформація в процесі її використання не зникає на відміну від інших ресурсів. Вона при її продажу не відчужується від її виробника. Останній тільки позбавляється повної монополії на її використання. На відміну від інших ресурсів вона може одночасно використовуватись багатьма суб'єктами і стає надбанням суспільства, перетворюється в спільну духовну власність. Це принципово нова форма власності.

Власність відіграє значну роль в економічному житті суспільства (рис. 1.7).

По-перше, вона упорядковує економічні стосунки в суспільстві і є важливим чинником в організації виробництва. Вона визначає, кому належить право володіння, користування та розпоряджання майном.

По-друге, власність, за певних умов, зацікавлює ефективно використовувати обмежені економічні ресурси. Багаторічна практика існування суспільної власності показала, що вона породжує безвідповідальність і марнотратство. Приватна власність покладає відповідальність за конкретні економічні об'єкти на їх власника. Однак, це зовсім не означає, що абсолютно всі власники ефективно використовують своє майно. Ефективність використання залежить і від дбайливості та здібностей власника.

Рис. 1.7. Роль власності в економічній системі

По-третє, власність визначає, кому і в чиїх інтересах належить використовувати об'єкти власності, як ними користуватися. У першу чергу це стосується використання виробничих ресурсів. Об'єкти власності повинні використовуватися в інтересах власника.

По-четверте, приватна власність є важливою умовою організації вільного підприємництва. Маючи у своєму розпорядженні капітал, люди на свій розсуд, ідучи на ризик і беручи на себе відповідальність, організовують підприємства, виробляють потрібну продукцію.

Приватна власність створює також певний економічний захист її власникові. Вона забезпечує його доходами та стимулює до активної діяльності.

7-Соціально-економічною основою економічної системи є відносини власності. Історичний розвиток суспільства й економічних систем є розвитком відносин власності, еволюції як їх юридичної форми, так і економічного змісту.

У сучасній «змішаній економіці» взаємодіють різні типи, види та форми власності. Пануючою є капіталістична власність на засоби виробництва, але не індивідуальна, а групова або акціонерна. Сучасний розвиток продуктивних сил у більшості галузей об’єктивно вимагає колективної та суспільної (державної) власності. Ядром сучасних економічних відносин є, з одного боку, капіталістична акціонерна (групова) власність, яка визначає якісно нові відносини між найманою працею і капіталом, а з іншого — панівна роль у приватному секторі монополій та фінансових магнатів.

Змінюється як юридична форма акціонерної (корпоративної) власності, тому що співвласниками її стають усі акціонери певної фірми (це десятки або сотні тисяч осіб на відміну від однієї особи або декількох), так і економічний зміст — виробництво і розподіл створеного продукту і доходу.

Особливості корпоративної власності:

вона є колективною капіталістичною власністю, яка заперечує індивідуальну приватну власність, бо відбувається деперсоналізація та розсіювання власності;

співвласником її стає наймана робоча сила, яка купує певну кількість акцій;

робітник—власник акцій отримує і заробітну плату, і певний дивіденд за власність, що стає основою для розвитку відносин так званого «соціального партнерства»;

зростає розрив між відносинами власності та економічними відносинами або між юридично-правовою формою та економічним змістом власності;

змінюється управління груповою власністю (збори акціонерів, рада директорів тощо), форма господарювання;

монополістичний та олігополістичний характер великих корпорацій з точки зору їх влади на ринку та виробництві.

В умовах «змішаної економіки» держава впливає на всі форми, види власності шляхом зміни юридично-правових норм власності. Відбувається демократизація та соціалізація власності і, відповідно, соціально-економічних відносин. Особливе місце в системі форм, видів власності посідає державна власність, яка стає основою загальнонародної власності і нових соціально-економічних відносин на цій основі. З часом докорінно зміниться соціально-економічний характер монополістичних корпорацій.

8-Економічна система, як і цивілізація,— продукт еволюційного розвитку. Кожна нова система формується в надрах старої, поступово набуваючи нових якостей, що й відрізняє її від попередньої. Сформована історично вона завжди зберігає деякі залишки минулого, що можуть переборюватися досить довго. Одночасно вже в новій системі зароджуються паростки майбутнього, що зрештою і призведуть до нової якості, виникненню досконалішої системи суспільного прогресу. Економічну систему визначають по-різному. В одному випадку її характеризують як сукупність економічних відносин, що історично виникли, складалися в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ. В іншому — як сукупність юридично закріплених норм, правил, принципів, що визначають характер взаємин між людьми. У третьому — економічна система — сукупність економічних відносин між суб'єктами, що хазяйнують, які здійснюють вибір способів оптимального використання обмежених ресурсів з метою задоволення індивідуальних і суспільних потреб. Кожне з визначень відбиває якусь одну зі сторін категорії, бо складність об'єкта не дає можливості дати його вичерпну характеристику якимось одним визначенням. Як і будь-яка інша, система економічна характеризується такими рисами, як цілісність, організованість, керованість, цілеспрямованість. Цілісність означає органічну єдність і сумісність різних сторін та елементів системи, домінування в ній сукупності економічних відносин, що відбивають її глибинну суть. Єдність обумовлює взаємодію, взаємопроникнення і взаємозамінність елементів системи, забезпечує стійкість зв'язків між господарюючими суб'єктами. Елементи колишніх економічних відносин, які зберігаються, витісняються на периферію нової системи, де відіграють обмежену, підлеглу роль, і не впливають на громадське життя. Ринкові відносини, зароджуючись у системі суспільного поділу праці, поступово витісняють на периферію відносини натурального господарства, охоплюють згодом практично всі сторони громадського життя суспільства. Французький історик Фернан Бродель, писав, що «...ринок — це звільнення, прорив, можливість доступу до іншого світу. Діяльність людей, надлишки, які вони обмінюють, повільно проходять через вузький пролом спочатку так само важко, як проходив через вушко голки біблійний верблюд. Потім отвори розширилися, кількість їх зросла, а суспільство зробилося суспільством із загальним ринком». Усі елементи системи не тільки організовані в єдиний економічний організм, а й субординовані за значущістю. Економічна система охоплює безліч відносно самостійних підсистем та їхні взаємозв'язки. За відтворювальною ознакою можна виділити підсистеми виробничих відносин, що складаються безпосередньо в процесі виробництва благ, їхнього розподілу, а також на стадіях обміну і споживання. Між підсистемами існує прямий (первинний) та зворотний взаємозв'язок. Розподіляти, обмінювати, споживати можна тільки те, що вироблено. Якщо відсутні потреби у благах, то вони не мусять вироблятися. Керованість економічної системи — це сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, що забезпечують її рівновагу. Координація діяльності господарюючих суб'єктів може здійснюватися сукупністю ринкових механізмів, «невидимою рукою» ринку, а також свідомим впливом ринкових суб'єктів на економічні процеси з метою одержання бажаного результату. Проте свідомий вплив має підпорядкований, обмежений характер, здійснюється у вузьких межах, порушення яких у будь-який бік призводить до негативних наслідків для економіки й суспільства. Ось чому інформація про те: що, як, скільки і для кого виробляти, має в основному об'єктивний характер і дає змогу господарюючим суб'єктам приймати оптимальні рішення. Саме такий характер керованості притаманний ринковій системі. Цілеспрямованість економічної системи має на увазі чітке усвідомлення цілей, що ставить перед собою суспільство. Кінцева мета — вільний усебічний розвиток особистості. Всі інші служать їй. Проте досягається вона тільки за певних умов. Але соціальна спрямованість суспільного виробництва залишається головним напрямком розвитку економічної системи. Вона здебільшого залежить від того, наскільки рівномірно розподілена в суспільстві економічна влада, який діапазон майнового розподілу членів суспільства і соціальних груп, що є безпосереднім рушійним мотивом економічного зростання. Сукупність ознак забезпечує характер економічної системи, що самовідтворюється, тобто її здатність самостійно підтримувати і розширювати свою життєдіяльність. З історичним розвитком самовідтворювані системи охоплювали дедалі більші спільності людей: племена, громади, нації, інші сукупності населення. Людство вступає у такий етап розвитку, коли відтворення всіх необхідних елементів для виживання і розвитку життєдіяльності людей можливе лише в глобальному масштабі. Цілісність та взаємозалежність виходять за сучасних умов на рівень усього світового співтовариства. В економічній теорії немає єдності поглядів на критерії і принципи виділення економічних систем. Це пояснюється, насамперед, їхньою розмаїтістю, кожна з яких характеризується специфікою історичних традицій, національних особливостей, рівнем розвитку продуктивних сил, політичних та економічних свобод, традицій, пов'язаних з формами власності, виробничої кооперації і т.ін. Висловлюються й категоричніші судження. Так, відомий німецький економіст Вільгельм Ойкен, один із теоретиків соціального ринкового господарства, вважав, що існує тільки дві системи — ринкова і центрально-керована. З таким судженням можна погодитися, якщо мати на увазі основні існуючі моделі таких економічних систем. Економічна модель — не більше за формалізований опис системи. Вона відбиває абстрактні уявлення про найістотніші риси процесу чи об'єкта, що описуються, найчастіше розглядає його в статиці, не зволікаючи на багатства економічних явищ, котрі виявляються в реальному житті суспільства. Модель відбиває економічну дійсність певною мірою спрощено, оскільки ґрунтується в основному на базових категоріях системи. Виділяються три основні моделі економічних систем: традиційна, ринкова, центрально-керована. Традиційна система властива раннім етапам розвитку суспільства, доіндустріальній епосі, коли панувала аграрна ручна праця, люди значною мірою залежали від природних чинників. Знання, що ще не стало наукою, ґрунтувалося на емпіричних спостереженнях, поверхневих узагальненнях. Поступово накопичувався досвід господарювання, який закріплювався в звичаях і традиціях. На господарське життя великий вплив мала церква, яка канонізувала накопичуваний досвід. Традиції підтримувалися релігійною вірою. Управління таким суспільством ґрунтується на принципі патерналізму, що припускає заступницьке відношення до громадян держави з боку верховної влади — короля чи монарха. В економічній структурі традиційної системи домінувало натуральне господарство, ринкові відносини мали нерегулярний характер, ще не стали загальнимидавнього світу існувала й інша організація суспільства, що одержала назву азіатського способу виробництва. Він існував в Індії, Китаї, Єгипті — східних деспотіях, а також у країнах американського континенту — Мексиці, Перу — держави інків, ацтеків, майя. Основу азіатського способу виробництва складали землеробські громади. Необхідність вести постійну боротьбу з природою і з метою самооборони громади змусили об'єднатися в державні структури, що одержали назву деспотії. Східні деспотії зосередили у своїх руках власність на землю і воду, привласнювали додатковий продукт. Більш пізні деспотії допускали приватне володіння та приватну обробку землі, розвиток купецького і лихварського капіталу. Це забезпечувало життєздатність та стабільність азіатського способу виробництва на тривалих відрізках історичного розвитку. Нині деякі економісти розглядають азіатський спосіб виробництва історичним попередником центрально-керованої (адміністративно-командної) системи. Центрально-керована система характеризується монополією державної власності, розпорядником якої виступає державний апарат, відсутністю вільних товарно-грошових відносин, концентрацією в руках єдиного політичного й економічного центру усіх важелів впливу на господарську діяльність підприємств, значної частини додаткового продукту. (Див. модель центрально-керованої системи). Центрально-керована система завдяки централізації політичної й економічної влади дуже ефективна в екстремальних умовах громадського життя (війни, епідемії, природні катаклізми величезної руйнівної сили). Проте за нормальних умов вона втрачає життєздатність, рано чи пізно потрапляючи до смуги системної кризи. Криза переборюється протягом тривалого часу на основі повернення до відкритої економіки. В основі відкритої економіки — свобода вибору, різноманітність форм власності і господарювання, розвинені ринкові відносини. Йдеться про формування договірної, ринкової системи, різні моделі якої домінують у сучасному світі

Кожна економічна система має розв’язати три головні економічні питання(що?як?для кого?) і залежно від того, в який спосіб суспільство вирішує ці питання, формується певний тип еокномічної системи: традиційна,командна, ринкова

9-У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної влас­ності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) держав­на. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світо­вого господарства, зокрема у межах Європейського еко­номічного співтовариства (нині Європейського Союзу, ку­ди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумов­лено тим, що у межах кожного з них існують окремі фор­ми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а фор­мами власності.

Оскільки суспільна власність існувала тільки в пер­віснообщинному суспільстві, а наддержавна лише фор­мується, розглянемо приватний, колективний та держав­ний типи власності та їх структуру.

Приватна власність (як економічна категорія) — при­власнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.

Об'єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найма­них працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іно­земних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сім'ї, які проживають ра­зом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, са­дові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виго­товлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призна­чення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квар­тири у разі встановлення надмірно високої плати за зда­вання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної влас­ності, інші залишаються об'єктами приватної трудової власності.

Якщо об'єктом приватної власності є приватні капіта­лістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин еко­номічної власності, що розкривається передусім в якісно­му аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (не­трудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивіду­альної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право при­ватної капіталістичної власності виникає на підставі ве­дення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використан­ня майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, суб'єктами права приватної влас­ності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законо­давстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Колективна власність (як економічна категорія) — при­власнення асоційованими власниками результатів колек­тивної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсис­тема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,

Асоційованими власниками можуть бути трудовий ко­лектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, спо­живчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відпо­відальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційо­вані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, спо­живчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, ма­ють деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найма­них працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законо­давством, виникає на підставі:

а) добровільного об'єднання майна громадян і юри­дичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших ци­вільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність мо­жуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогос­подарських кооперативів, сільськогосподарських акціонер­них товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб'єктами права колективної власності, згідно з чин­ним законодавством, є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогос­подарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, фор­ми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних си­стемах є різний за чисельністю апарат державних чинов­ників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загаль­нодержавну і комунальну форми державної власності. Ко­мунальну власність ще називають власністю адміністра­тивно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загаль­нодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності — Вер­ховна Рада Криму та адміністративно-територіальні оди­ниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної влас­ності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв'яз­ку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і ство­рювані ними кредитні ресурси;

6) об'єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів дер­жавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об'єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об'єкти житлово-кому­нального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, по­бутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв'язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб'єктів права державної власності та економічних суб'єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудя­щих державна власність переростає в суспільний тип влас­ності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім ви­щими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже ви­ди підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

10-1. Загальна характеристика господарської діяльності

Всі різноманіття визначень предмету економічної теорії можна звести до єдиного початку: в центрі її вивчення лежить господарська діяльність людей, яка розвивається за загальними законами взаємодії людини з природою. Це дуже складний і заплутаний комплекс різноманітних явищ і процесів. В індустріально розвинених країнах нині виділяється близько 500 великих галузей і блоків господарства, де виробляються десятки мільйонів товарів і послуг для задоволення виробничих і особистих потреб людей. Кожен з економічних блоків в свою чергу має складну структуру. При цьому господарську діяльність здійснюють не просто члени суспільства, а економічні агенти в особі працівників, власників майна, банкірів, домогосподарств і т.д. На всіх етапах господарської діяльності між групами людей, підприємств, власниками, всередині фірм, між містом і селом, між громадянами, усіма ними з одного боку, і державою з іншого боку розвиваються економічні відносини. Поза цих відносин, при порушених господарських зв'язках не буде вироблений продукт для задоволення наявних потреб.

Потреба - Це потреба в чому-небудь необхідному для підтримки життєдіяльності, розвитку особистості і суспільства в цілому. Потреби поділяються на первинні, життєвоважливі що задовольняють потреби людини і вторинні (кіно, театр, спорт і т.д.). Найчастіше їх розглядають як матеріальні і духовні потреби. До матеріальним потребам відносяться і багато видів послуг. З позицій кінцевого використання економічні блага поділяються на особисті і виробничі.

Необхідність в господарській діяльності і викликається наявними потребами. Однак фірма чи інший підприємець зовсім не стурбовані прагненням задовольнити ту чи іншу суспільну потребу. Бджола збирає нектар не для того, щоб запилювати квіти, але витягти мед вона не може не опилів квітка. Так і з підприємством: його мета - вигода, але прибуток воно може одержати тільки служачи інтересам суспільства.

В загальному плані в господарській діяльності виділяються чотири стадії: ВИРОБНИЦТВО - РОЗПОДІЛ - ОБМІН - СПОЖИВАННЯ, а весь процес діяльності протікає в суперечливій формі. Ресурсів, як правило, менше, ніж необхідно для задоволення всіх потреб при даному рівні економічного розвитку. Основна властивість ресурсів полягає в їх рідкості або обмеженості. Потреби ж суспільства безмежні і повністю не можуть бути задоволені. За

словами В. Леонтьєва, - економіка кожної країни є великою систему, в якій дуже багато різних видів діяльності і всі вони взаємодіють між собою. Змістом і характером взаємодії елементів у цій складній системі визначається саме її "обличчя", ефективність функціонування.

Треба мати на увазі, що кожна стадія у створенні та просуванні готового продукту до споживання являє собою підсистему в загальній системі економічних відносин. У підсистемі діють свої специфічні закони, які виражають стійкі причинно-наслідкові зв'язки в даному господарському процесі, у цьому його ланці. Частки великого власника матеріальних умов виробництва і добре працюючої людини завжди будуть вище в порівнянні з недбайливих або невмілим працівником, а також власником меншого капіталу.

2. Суспільне виробництво і його роль в житті суспільства

Первісну основу життя складає суспільне виробництво. Перш ніж займатися наукою, мистецтвом, політикою і любов'ю, люди повинні мати мінімум засобів до життя: дах над головою, одяг, їжу. І тому, якщо ми хочемо доторкнутися до складного клубка суспільних відносин, розкрити господарські зв'язки, соціальні процеси і визначити спрямованість, тенденції в їхньому русі, нам перш за все необхідно розглянути суспільне виробництво, як джерело всякого благополуччя.

Виробництво не єдиний чинник, що визначає багатство країн і народів. На економічний розвиток впливають природні ресурси, клімат, природну родючість землі, накопичені людьми знання і досвід, чис-ленность народонаселення й інші чинники. Однак визначений результат суспільство може отримати лише в тому випадку, якщо використовує ефект, закладений у цих факторах, в процесі виробництва.

Під виробництвом розуміється процес впливу людини на предмети і сили природи і пристосування їх до задоволення тих чи інших своїх потреб. У ньому взаємодіють три компоненти: робоча сила людини, предмети праці та засоби праці.

Під робочою силою розуміється сукупність фізичних і духовних здібностей, якими володіє організм і які реалізуються в ході трудового процесу. За міру розвитку суспільного виробництва змінюються характер і зміст робочої сили. На ранніх етапах розвитку суспільства головну роль грали фізичні здатності людини до праці. У міру розвитку виробництва, особливо в умовах сучасної науково-технічної революції, усе більш високі вимоги пред'являються до розумових здібностей людини, до його інтелектуального рівня, науково-технічної освіти, кваліфікації та іншим якостям.

Робоча сила виступає особистим чинником виробництва, а людина - як її носій, трудящий - як головна продуктивна сила.

Предмет праці - це все те, на що спрямована праця людини, що становить матеріальну основу майбутнього продукту. Якщо на зорі цивілізації предметом праці винятково була речовина природи, то в міру розвитку виробництва, науки і техніки серед предметів праці все більше місце займають продукти виробництва, які називаються сировиною.

Засоби праці - це речі або комплекси речей, за допомогою яких людина обробляє предмети праці, впливає на них. До них відносяться різноманітні знаряддя праці, механізми, засоби зв'язку, шляху повідомлення, земля й ін У міру розвитку виробництва засобів праці розвиваються, удосконалюються, ускладнюються.

Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матеріальний фактор виробництва, як засоби виробництва.

Виробництво не можна представляти як механічне з'єднання його елементів. Це складна система взаємодії робочої сили з засобами виробництва, тобто з його матеріальною основою. Способи з'єднання чинників виробництва визначають систему пануючих в суспільстві виробничих відносин. Зміст виробничих відносин визначається рівнем розвитку продуктивних сил, а характер їхнього прояви - засобом з'єднання працівника з засобами виробництва, тобто відносинами власності на засоби виробництва.

В суспільстві завжди панують певні типи, види власності: приватна, колективна, дрібна трудова, державна, змішана і т.д. При цьому вони змінюються, розвиваються під впливом змін у матеріальних умовах виробництва і знаходяться в різних сполученнях, у постійних зв'язках. Якщо відносини власності перестають змінюватися, те продуктивні сили сковуються у своєму розвитку, гальмується технічний і соціальний прогрес. Відносинами власності визначається приналежність зробленого продукту, форма його розподілу, характер обміну і рівень споживання різних груп людей.

Часто поняття власності зводиться до володіння визначеним майном, капіталом (заводом, фабрикою, будинком, рахунком у банку і т.д.). Це не зовсім вірно.

Обсяг власності мера міста визначається не його рахунком у банку і особистим майном, а тими можливостями, які фактично дає йому займана посаду.