Екологічна етика як наука

Екологічна етика досліджує проблеми зв´язку "людина — природа" у двох напрямках. Перший — на рівні людства як виду розумного життя. Як таке воно несе моральну відповідаль­ність за збереження життя на планеті. Другий — на рівні люд­ства як носія родового життя. Його моральне зобов´язання — самозбереження та удосконалення роду людського у розумній взаємодії з природним світом. Екологічна етика як галузь філософського знання склалася в XX ст. Предметом її є обґрунтування та розробка етичних принципів і норм, що регулюють відносини людини і природи. Питання, які досліджує екологічна етика, це перш за все, мо­ральна відповідальність людства за тваринний та рослинний світ планети, за біосферу, за екосистему, а також за майбутні поко­ління людей. Актуальність розв´язання цієї проблеми визнача­лася поступово, в міру того, як зростало відчуження людини від природи. Об´єктивний процес самостановлення людства здійснювався в антропогенезі як процес виділення з природи, а згодом і протиставлення їй. В історії людства виділяються три етапи зміни стосунків з природою. завдання, що їх покликана розв´язати екологічна ети­ка, можна визначити за декількома напрямками. По-перше, формування свідомого, морально-відповідального ставлення людини до діяльності в природі. По-друге, виховання здатності збереження планетарного життя на основі знання його уні­кальності: воно є цілісним феноменом життєвості різного рівня згідно з принципом взаємозумовленості. Планетарне земне життя є наслідком еволюції Всесвіту і вищим її виявом. По-третє, на людину — на її розумну природу — покладена нині моральна відповідальність за долю планети. Тому вона покли­кана приборкати "родовий егоїзм" і зумовлену ним стихію ак­тивності безвідносно до засобів. Творення нових, екологічно безпечних технологій, — один із вагомих чинників на цьому шляху.

59 Моральний кодекс лицарства: позитивні якості та суперечності.

Лицарство - братство, привілейований соціальний шар у Західній Європі в середні віки, приєднання до якого розцінювалася як королівська нагорода за державну службу. У середні віки в Європі такі братства розпалися на два класи: релігійний і світський. Під впливом церкви та поезії, що фактично оспівувала лицаря як ідеал воїна, сформувався характеристика, притаманна лише справжньому лицарю:

Це мужній, сильний, вправний воїн, що дотримується лицарської присяги, а саме: щодня слухати обідню, бути безстрашним, ризикувати за католицьку віру, охороняти церкви і духівництво від грабіжників, охороняти вдів і сиріт, уникати несправедливого оточення і брудного заробітку, для порятунку безневинного йти на поєдинок, відвідувати турніри тільки ради військових вправ, шанобливо служити імператорові в мирських справах, жити бездоганно перед Господом і людьми, боротись проти зла бути щедрим, правдивим, дотримуватись слова, любити Батьківщину.

Для лицаря було кілька найважливіших речей – це віра, честь, дама серця. Честь полягала у дотриманні присяги і морального кодексу. Ніхто не мав права спаплюжити честь лицаря без наслідків. Воїн мав відстояти свою честь і міг визвати суперника на поєдинок.

57. проблеми сенсу життя в релігійних вченнях сходу Саме поняття “сенс життя” людини, усвідомлення нею факту своєї тлінності, процесу вмирання з’явилося в історії людства в той час, коли з первісного племені (де індивід ототожнювався з предками і нащадками) почали вирізнятися індивідуальності. Фундаментальна проблема сенсу людського буття з’являється на досить високому ступені  розвитку людського суспільства – на етапі розпаду родових зв’язків і класової диференціації Так, згідно даних археології, бажання уникнути старості і смерті з’являється у китайців у VII - V ст. до н.е. (до цього, при збереженні міцних родових зв’язків, китайці молилися тільки про відносно тривале життя для себе і свого потомства). У давньогрецькому суспільстві в VII –  VI ст. до н.е. життя індивіда цінувалося вище, ніж суспільні інтереси – стародавній стихійний колективізм розкладається і індивід вже не відчуває себе пов’язаним законами роду. Людина починає більше цікавитися особистим життям ніж подвигами легендарних предків, внаслідок чого героїчний епос поступається місцем ліричній поезії, яка відображає безпосередньо внутрішній світ людини.  Традиція морально-філософських міркувань про сенс життя, смерть і безсмертя нерозривно пов’язана з унікальними по розмаху „духовними шуканнями”, що охопили євроазіатські цивілізації в І тис. до н.е. Народження конфуціанства і даосизму в Китаї, буддизму і джайнізму в Індії, зороастризму в Ірані, етичного монотеїзму в Палестині, філософських шкіл у Греції знаменувалося проголошенням двох принципів: загальнолюдської єдності і морального самоутвердження особистості.  Епоха VIII - III ст. до н.е. - час між патріархальним традиціоналізмом і усвідомленням можливостей вибору, це винятково важливий етап, що відіграв істотну роль у розвитку древніх цивілізацій від Тихого океану до Атлантики. Для цієї епохи характерні великі зрушення в соціальній сфері, народження світових релігій, оформлення власне філософських систем, зміцнення наукового знання.