Мораль і право

Право не створює моралі. Як суспільна форма відтворення стосунків (їх збереження), воно фіксує ситуацію їх відчужен­ня. Адже сама потреба правового регулювання виникає й існує тоді, коли втрачають дієвість механізми морального регулю­вання та саморегулювання (коли відсутній внутрішній недопуск антисоціальної дії).Право у його історично-конкретних формах виходило з утвер­дження цінності людини залежно від її місця і ролі у соціальній структурі. У давніх греків права мали лише вільні громадяни, а громадянином був той, хто був жителем міста-полісу, був вільнонародженим і мав майно як ознаку громадянського ста­тусу. Заслуги перед державою були гарантією прав, давали певні привілеї та почесті. Тому основними моральними категоріями визнавали мужність, честь, доблесть. Якщо у давніх греків право відображає не лише соціальний статус людини, але й людські якості, то в подальшій історії, починаючи з часів Дав­нього Риму, вони розходяться між собою аж до протилежного. Право захищає сильного.Ідеал зв´язку закону, права і моралі — їх несуперечність одне одному на основі домінування моральнісного начала. Закони, відображаючи зміст права, не суперечать поняттю моральності, якщо не протистоять їй. Біля своїх витоків вони спираються на vоральну звичаєвість" або "звичаєве право" — усну традицію Дотримання норми стосунків.Право враховує нові тенденції у стосунках людських спільнот у межах держави та в міждержавних взаєминах, укладаючи їх у закони. Важливим аспектом права, що розкривається у моральнісному контексті, є право людини на вільний вибір вчинку. Впер­ше цю ситуацію як духовний привілей особистості усвідомили давні греки.

Етичні ідеї у філософії Платона

Учень Сократа Платон у перший період своєї творчості основну увагу приділяє моральній проблематиці, розробляючи її цілком у дусі Сократа. Він аналізує окремі моральні поняття, прагнучи від­найти їх родову сутність. В подальшому, в "перехідний» та "зрілий роки) період творчості Платон досліджує моральні проблеми, спираючись на розроблене ним поняття душі. Згідно з Платоном, індивідуальна душа — не що інше, як образ і породження "світової душі".Душа наділена трьома здібностями: ідеально-розум­ною, доцільно-вольовою та інстинктивно-афективною. Провід­не значення має перша. Названі здібності душі утворюють такі етичні доброчесності, як мудрість, мужність і просвітлення афектів. Єдністю цих доброчесностей утворюється найголовні­ша — справедливість. Чотири названі доброчесності зумовлю­ють такі якості душі: здоров´я, краса і благовидність. Добро­чесності душі бачаться Платону станом її ідеального буття ("ідея"). У реальних її виявах філософ відзначає суперечливість, відхід від добра.

Етика Арістотеля

Ґрунтовна розробка етичної проблематики здійснена в пра­цях Арістотеля . У трактатах "Нікомахова етика", "Евдемова етика", а також "Політика" філософ тлу­мачить витоки моральних уявлень, слушно вважаючи, що вони зумовлюються життям людей. "Очевидно, не безпідставно бла­го і щастя уявляють собі, виходячи з власного способу життя" . Арістотель виділяє три основні способи життя, харак­теризуючи властиві кожному чесноти. Це, передовсім, життя більшості, що під благом та щастям розуміє задоволення. Тому для них бажаним є життя, сповнене насолод. Філософ називає таке життя низьким, тварним.Інший спосіб — державницький, що характеризується праг­ненням особи до поваги, отже тут розуміння блага збігається з інтересом держави. Однак, як слушно зауважує Арістотель, повага є дещо зовнішнє, тоді як під благом ми розуміємо внутрішнє, те, що невід´ємне від людини. Найдосконалішим бачиться третій — споглядальний спосіб життя. Характеризу­ючи його, Арістотель пише: "Споглядальна діяльність... є ви­щою, так як і розум — вище в нас, а з предметів пізнання вище те, з чим має справу розум"Визначивши відмінне в розумінні блага, Арістотель доходить висновку, що воно не є універсальним поняттям.