9.12 Екологічна політика

Екополiтика — це політика стосовно навколишнього природного середовища. Дане поняття використається останні 7-12 років. При цьому під політикою, як правило, розуміють науку про цілях і завданнях держави й про засоби, які необхідні для досягнення поставлених цілей. Поява терміна екополiтика свідчить про визнання людським суспільством третього виміру в політику — екологічного, а також необхідності розглядати економічні, соціальні й екологічні цілі й завдання держави як єдину систему.

Iєрархiя екополiтики, по Н. Ф. Реймерсу (1994), складається як мінімум із чотирьох рівнів.

1. Мiжнародно-глобальна екополітика полягає в проведенні міжнародно-правових, політичних і зовнішньополітичних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, світового потенціалу природних ресурсів і їхнього глобального розміщення. Наприклад, установлюються економічні зони у Світовому океані, квоти (долі, норми) на вилучення тих або інших запасів конкретних природних ресурсів, узгоджується плата за забруднення навколишнього середовища, уводяться заборони на скидання тих або інших речовин (наприклад, промивних вод з танкерів, озоноруйнуючих речовин) і т.д.

2. Регіональна (макрорегіональна) екополiтика охоплює інтереси одного континенту або субконтиненту, іншого великого регіону світу й передбачає створення прикордонних заповідників, співробітництво країн у контролі за транскордонним переносом забруднень по повітрю, воді, установлення регіональних квот вилучення живих природних ресурсів і т.п.

3. Національна (державна) екополiтика припускає прийняття й реалізацію соціально-економічних управлінських рішень і міжнародних договорів, що стосується екологічного стану територій (акваторій, повітряного простору країни), її природно-ресурсного потенціалу.

4. Локальна екополiтика — це аналог державної в межах малих територіальних утворень (наприклад, басейну ріки, економічного району, політико-адміністративних одиниць), може включати регіональну й місцеву екополiтики.

Мети й завдання eкополiтики встановлюються на глобальному й національному рівнях. На регіональному й місцевому рівні вони конкретизуються, виходячи зі специфіки території, визначаються пріоритети, тобто серед цілей і завдань eкополiтики виділяють першочергові.

На національному й регіональному рівнях використається також поняття стратегічних цілей. Це мети, завдання й пріоритети, наведені у відповідність із особливостями території, її можливостями. Таким чином, вироблення стратегії в області природокористування ґрунтуються на комплексному географічному аналізі території. Так, стратегічними цілями в сфері природокористування й охорони навколишнього середовища є: облік екологічних і природно-географічних умов конкретних територій при вирішенні проблем розвитку економіки країни; збереження генетичного здоров'я населення; раціональне використання природно-ресурсного потенціалу України; збереження бiорiзноманiтностi.

Для реалізації стратегічних цілей, виходячи із внутрішніх і зовнішніх об'єктивних передумов, намічаються більше конкретні напрямки дій, наприклад, розробка єдиної системи природоохоронного законодавства, екологічних нормативів, перехід на міжнародні екологічні стандарти господарської діяльності, формування ефективної системи органів керування в області природокористування й т.п.

На основі виділених напрямків визначаються механізми їхньої реалізації й конкретні методи — інструменти eкополiтики.

Відомо близько 40 різних інструментів eкополiтики. Вони діляться на фіскальні й нефіскальні. До нефіскальних інструментів відносять, наприклад, правове забезпечення природоохоронної діяльності, екологічне нормування, утворення й ін. Фіскальні інструменти (тобто безпосередньо пов'язані з фінансами) бувають двох типів:

• пов'язані з державними прибутками (ліцензування природокористування, податки);

• пов'язані з державними витратами (природоохоронні цільові інвестиції, державна підтримка екологічних напрямків НИОКР, державне фінансування природоохоронних заходів, екологічних програм та ін.).

У цей час серед найважливіших механізмів реалізації eкополiтики в Україні варто назвати: правовий, адміністративний, економічний, інформаційний.

9.13. Екологічне планування. Екологічне планування — це розрахунок за принципом складання міжгалузевого балансу потенційно можливого вилучення (або іншої експлуатації) природних ресурсів або територій без помітного порушення існуючої екологічної рівноваги й без завдання збитків однією господарською галуззю іншим у випадку спільного використання ними природних благ.

В основі екологічного планування лежить визначення варіантів можливого використання природних благ (природних ресурсів і умов) шляхом зіставлення природних передумов розвитку господарства і його обмежень на даній території для кожного виду господарської діяльності (промисловий, транспортний, рекреаційний, сільськогосподарський і ін.)

Основні принципи екологічного планування полягають у наступному:

1. Планове використання окремих ресурсів не повинне перевищувати можливостей відтворення возобновимых ресурсів регіону в тім же кількості і якості (наприклад, річного приросту деревини у випадку використання лісових ресурсів).

2. Експлуатація окремого ресурсу не повинна при- водити до значного зменшення кількості й погіршенню якості інших ресурсів, взаємозалежних з першим (наприклад, зміна стоку під впливом вирубки, рекреаційних властивостей місцевості й т.п.). З погляду користувачів ресурсів необхідне узгодження господарських інтересів (антимонопольні вимоги).

3. Загальне антропогенне навантаження на ресурси не повинна перевищувати межі стійкості природного середовища (відбудовних здатностей), у такий спосіб загальна ресурсна ефективність регіону не повинна знижуватися.

4. Повинна бути обґрунтована доцільність у співвідношенні короткострокових і потенційних вигід використання ресурсів регіону (наприклад, збільшення частки ріллі в сільськогосподарських угіддях може дати короткочасний ефект, наслідки якого приведуть до зниження врожайності, посиленню эрозиипочвы, що в остаточному підсумку приведе до значного економічного збитку й довгострокового порушення екологічної рівноваги в регіоні).

5. Форми природокористування поряд з відбиттям соціально-економічних потреб суспільства повинні враховувати природну специфіку регіону, що забезпечить стійкий соціально-економічний розвиток в умовах наявних екологічних обмежень.

Екологічне планування засноване на точному обліку природно-ресурсного потенціалу й складається з наступних етапів:

• інвентаризація природних ресурсів;

• моделювання природно-ресурсного потенціалу регіону;

• територіально-екологічне планування;

• соціально-економічні оцінки й розрахунки.

Таким чином, екологічне планування - це етап у розвитку взаємин Природи й Суспільства, що змінив період неконтрольованої взаємодії біосфери й людини.