Міністерство освіти і науки України

Приазовський державний технічний університет

Кухар В.В.,

Данилова Т.Г.

Тема 9: «Економічні та соціально-правові питання екології»

Маріуполь, 2007

9. Економічні та соціально-правові питання екології

9.1. Історія правового регулювання в області охорони навколишнього середовища. Історія правового регулювання людьми своїх відносин із природою нараховує десятки тисячоріч, а правові норми, які сьогодні називаються природно-ресурсними, - чи не самі древні в ряді інших юридичних правил поведінки.

Ідея єдності людини й природи була відбита в релігійно-етичному й правовому пам'ятнику Древньої Індії - Законах Ману (II ст. до н.е. -II ст. н. е.). Вони попереджають, що руйнування природи веде до фізичної й моральної загибелі людства.

Ідея охорони об'єктів природи через охорону права власності знаходить законодавче закріплення з розвитком приватної власності на землю. Головним регулятором стосунків природокористування стають правові норми, що регламентують майнові відносини власників земельних ділянок, лісів, мисливських угідь. Завдання збитків живій природі, якщо він був пов'язаний з порушенням чужих власницьких прав (незаконне полювання, порубка дерев і ін.), каралося досить суворо по Судебнику Хамурапі в Древньому Вавилоні (ХVIII ст. до н.е.), давньоримським Законам ХII таблиць (VI ст. до н.е.).

Одночасно формувався й законодавчо оформлявся ще один підхід: охорона природи через охорону суспільної, а потім і державної власності. Так, в ефіопському юридичному документі Фетха Негест (IV ст. до н.е.) містилася стаття, що вилучає із цивільного обороту річкову рибу, птаха, степових і лісових тварин, які не повинні були купуватися й продаватися. У римському праві речами, вилученими із цивільного обороту, були об'єкти державної власності й предмети загального користування - море, атмосфера землі, проточна вода.

По франкській Салічеській правді (VI ст.) злочином вважалася крадіжка з лісу чужих дров, що каралася штрафом. Дрова були майном і охоронялися. Рубка ж лісу не вважалася суспільно небезпечним діянням. Ліси перебували в спільному користуванні франкських поселень і являли собою величезні зелені масиви, що не потребуюь спеціальної охороні.

Інший підхід - охорона об'єктів природи через підтримку спільного миру, безпеки суспільної праці й пересування - сприйняв німецький закон ХII ст. Закріплюючи поняття “королівський світ”, він гарантував його охорону для селищ і людей, включаючи мисливців і звіроловів, “крім тих, які ставлять сітки або закладають капкани: ці ніде й ніколи не повинні мати миру”.

Розвиток капіталізму принесло нові риси в правове регулювання відносин суспільства й природи.

З одного боку, охорона природи продовжувала здійснюватися через регулювання майнових відносин, у рамках традиційних правових інститутів. Однак законодавство не могло ігнорувати зміни економічних відносин, пов'язані з розвитком капіталістичного підприємництва, промисловості. Звідси спроби компромісного регулювання відносин підприємців і земельних власників, наприклад, у Саксонському цивільному кодексі 1863 р., у Німецькому громадянському укладенні 1900 р.

Одночасно формувалося законодавство про охорону навколишнього середовища. До нього можна віднести англійський Закон 1911 р. про запобігання забруднення рік, бельгійський Закон 1911 р. про збереження ландшафту, французький Закон 1917 р. про режим експлуатації “шкідливих, незручних і антигігієнічних підприємств” і ін.

Саме в цей період ідуть коріннями знайомі нам правові інститути екологічного нормування, регулювання, контролю. Закон про содові заводи, прийнятий в Англії в 1863 р., передбачив створення “содової інспекції”, у функції якої входили встановлення норм припустимого забруднення навколишнього середовища й контроль за діяльністю промислових підприємств. У Законі Франції від 8 квітня 1898 р. на власників прибережних земельних ділянок покладав обов'язок одержати дозвіл у відповідних адміністративних органів на використання вод судноплавних рік і каналів за умовою не забруднювати останні.

Очевидно, що при певній спільності розвитку різні країни мали специфіку правового регулювання відносин природокористування, обумовлених різними комбінаціями їх природних, економічних і культурних особливостей.

9.2. Українська законодавча база в області охорони природи. Екологічне право – галузь юриспруденції покликана законодавчо забезпечити права людини на здорове середовище проживання й раціональне природокористування.

Правову основу охорони природи утворять закони державного й міжнародного рівня. У них наводяться обов'язкові для всіх громадян вимоги, спрямовані на забезпечення нормальних умов функціонування екосистем біосфери й раціональне використання людиною природних ресурсів. Виконання цих законів забезпечується різними методами: від виховних і просвітніх до штрафів, адміністративного й карного покарання порушників.

Основним законодавчим актом в області охорони природи в нашій країні є Закон України про навколишнє природне середовище («Закон України про навколишнє природне середовище»). Затверджений Верховною радою в 1991 році. Закон складається з 14 розділів, у яких викладені загальні положення, екологічні права й обов'язки громадян, функції рад народних депутатів, а також повноваження органів управління в сфері охорони природи, освітлені питання спостереження, прогнозування, обліку й інформації в області охорони навколишнього середовища, екологічної експертизи, контролю, регулювання використання природних ресурсів, економічних механізмів забезпечення охорони природи. Приведені також положення про заходи пов'язані з екологічною безпекою, надзвичайними екологічними ситуаціями, про відповідальність за порушення природоохоронного законодавства й про міжнародні відносини України в сфері охорони навколишнього середовища.

До числа важливих державних документів природоохоронного напрямку відносяться також: Земельний кодекс України (1992), Водний кодекс України (1995), закони України «Про екологічну експертизу» (1995), «Про природно-заповідний фонд України» (1992), Лісовий кодекс України (1994), кодекси України «Про надра» (1994), «Про використання ядерної енергії й радіаційну безпеку» (1995). З 1990 до 1999 р. Верховною Радою України було прийнято близько 20 природоохоронних законів, зміцнює Державна екологічна інспекція, завершується створення екологічної прикордонної служби. В 2000 р. був затверджений Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національного екологічного простору України на 2000 - 2015 року.

В Україні сформована одна із кращих у Європі система екологічного законодавства, позначені основні напрямки державної політики в області охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і турботу про екологічну безпеку, розроблено кілька проектів природоохоронних програм для неблагополучних регіонів (зокрема еколого-економічний експеримент у металургійній галузі, коли 80 % екологічних платежів у бюджет залишалося на підприємствах для рішення власних екологічних потреб).

Велика кількість законів і нормативних актів, спрямованих на охорону природи й раціональне використання природних ресурсів, були прийняті регіональними міжнародними організаціями, такими як СНД, ООН, ЄЕС, ОПЕК і ін.

До числа особливо важливих документів відносяться міжнародно-правові акти ООН, прийняті більшістю країн світу, Декларація й Програма діяльності людства в 21 сторіччі (1992), Конвенція про морське право (1984), Монреальський протокол про обмеження використання речовин, які руйнують озоновий шар (1987) і ін.

9.3. Система екологічних стандартів. Екологічні стандарти є найважливішою частиною природоохоронного законодавства. Порушення стандартів переслідується законом. Екологічні стандарти - єдині й обов'язкові для всіх об'єктів даного виду й рівня системи норм і вимог стосовні до навколишнього природного середовища. Існують стандарти міжнародні, державні, галузеві й стандарти підприємств.

До найважливіших нормативів якості навколишнього середовища відносять гранично припустимі концентрації (ГПК) шкідливих речовин у природному середовищі. На основі ГПК розробляють нормативи гранично припустимих викидів (ГПВ) і гранично припустимих скидань (ГПС) шкідливих речовин у воду й повітря. Через зміну загального екологічного стану навколишнього середовища ГПК, ГПВ, і ГПС небезпечних і розповсюджених забруднювачів уточнюють кожні 3-5 років з урахуванням посилення негативного ефекту від їхньої загальної дії. ГПК встановлюють для робочих зон і для населених пунктів, буває максимальна разова й середньодобова ГПК.

9.4. Система екологічного контролю. На державному й міждержавному рівні створені організації, покликані стежити за виконанням законів про охорону природи й здійснювати моніторинг природного середовища й окремих її компонентів.

На Україні контроль за станом природного середовища й виконанням природоохоронних актів здійснює Міністерство охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, Міністерство охорони здоров'я, Державний комітет з гідрометеорології, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій і в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, система державних санітарно-епідеміологічних станцій і ін.

В 1989 р. опублікований міжнародний документ «Правові принципи охорони навколишнього природного середовища» підготовлений за завданням ООН спеціальною міжнародною комісією експертів-юристів. Він являє собою звід правових принципів охорони навколишнього середовища й майбутнього розвитку людства.

Основні положення цього документа:

1. Всі люди мають право на навколишнє середовище, сприятливе для їхнього здоров'я й самопочуття;

2. Держави охороняють і використають навколишнє середовище й природні ресурси в інтересах сучасного й майбутнього покоління;

3. Держави підтримують екосистеми й екологічні процеси, необхідні для функціонування біосфери, зберігають біологічну розмаїтість;

4. Держави встановлюють відповідні норми охорони навколишнього середовища, здійснюють моніторинг зміни її якості, а також публікують всі дані із цього приводу;

5. Держави здійснюють попередні екологічні оцінки або вимагають їхнього виконання у зв'язку із запропонованими видами діяльності, які можуть істотно впливати на навколишнє середовище або на використання природних ресурсів;

6. Держави вчасно інформують всіх осіб, який може стосуватися запланована діяльність, надаючи їм доступ до інформації, і забезпечують відповідну процедуру в адміністративних і судових справах;

7. Держави забезпечують умови, по яких охорона природного середовища розглядається як невід'ємна частина планування їхнього розвитку, і надають допомога в сфері охорони навколишнього середовища іншим державам, що особливо розвиваються;

8. Держави проявляють добру волю у взаєминах з іншими державами для здійснення перерахованих прав і обов'язків.

Виконання екологічних регіональних (міжнародних) і національних законів перевіряють за допомогою Системи екологічного контролю, що постійно подає інформацію про стан екосистем і здоров'я людей у тім або іншому районі планети або в окремій державі. У систему екологічного контролю входять різні види екологічного моніторингу, екологічна паспортизація об'єктів людської діяльності й екологічна експертиза.

9.5. Екологічна експертиза й екологічна паспортизація. Екологічна експертиза – оцінка впливу на навколишнє середовище й здоров'я людини всіх видів господарської діяльності й відповідність цієї діяльності встановленим нормам і законам по охороні навколишнього природного середовища й вимогам екологічної безпеки співтовариства. (проведення експертизи обов'язково для всіх об'єктів нових технологій, будівництво, реконструкція).

Основні задачі експертизи - сприяти дотриманню природоохоронних законів і оцінювати рішення по підтримці й оновленню навколишнього середовища.

Екологічні експертизи бувають кількох типів: державні, суспільні, відомчі, змішані. По призначенні бувають первинні й вторинні, по масштабах - локальні (об'єктні), районні, регіональні (обласні, міжобласні), державні, міждержавні.

Процес експертизи передбачає оцінку й аналіз технологій, техніки, проектів виробництв, проектів зміни природи, стану здоров'я людей, якості атмосферного середовища, води, харчових продуктів, виявлення аномалій фізичних полів.

Державну екологічну експертизу здійснюють експертні комісії Міністерства охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки України і його підрозділу на місцях, міжгалузеві комісії, а суспільну експертизу - суспільні комісії із залученням фахівців.

Раз в 5 років провадиться екологічна паспортизація підприємств. Екологічний паспорт – комплексний документ, що містить характеристику взаємодії будь-якого об'єкта (підприємства, ферми, підстанції, навчального закладу) з навколишнім природним середовищем. У ньому є загальні відомості про об'єкт, сировину (вид, обсяг, екологічність), енергію, площу, кількість співробітників, технологічні схеми виробництва, види продукції, системи природоохоронних заходів, зберігання відходів.

9.6. Органи загального державного керування і їхня компетенція в області екології. Мети, задачі й функції керування природокористуванням і охорони навколишнього середовища здійснюються системою державних і інших органів. Відповідно до основним актам екологічного законодавства державне керування природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища здійснює Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їхні виконавчі комітети й державні адміністрації, а також спеціально уповноважені на це державні органи відповідно до їх компетенції, установленої законодавством України.

Система державних органів, які здійснюють керування природокористуванням, базується на загальновизнаному їхньому розподілі на органи загальної й спеціальної компетенції. В основу такої класифікації покладені обсяг і характер повноважень стосовно природних об'єктів і функції керування ними. Державні органи, у компетенцію яких входить здійснення всіх функцій керування природокористуванням, незалежно від виду природного об'єкта й суб'єктів користування їм, є органами загальнодержавного керування. Вони поряд з екологічними займаються й іншими питаннями соціально-економічного розвитку держави.

До державних органів загальної компетенції належать Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада й Рада міністрів Автономної Республіки Крим, державні адміністрації регіонів, органи місцевого самоврядування і їхні виконавчі органи.

Єдиний законодавчий орган України — Верховна Рада — правоздатний розглядати й вирішувати будь-які питання, які не є компетенцією державної виконавчої або судової влади. Винятково законами України визначаються основи власності, використання природних ресурсів, екологічної безпеки й правового режиму зон надзвичайних екологічних ситуацій. Поряд зі своєю основною функцією - законодавчої - парламент затверджує загальнодержавні програми охорони навколишнього середовища, повідомляє окремі місцевості зонами надзвичайної екологічної ситуації, здійснює парламентський контроль і т.п. (ст.85 Конституції України). Так, постановою від 5 березня 1998 року затверджені «Основні напрямки державної політики України в області охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки». Значний обсяг роботи в парламенті виконують комітети Верховної Ради - з питань екологічної політики, природокористування й ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, аграрної політики й земельних відносин, охорони здоров'я, материнства, дитинства й ін.

Президент України є главою держави. Як вища посадова особа він виступає гарантом стабільності суспільних, у тому числі й екологічних, правовідносин. Зокрема, Президент утворює, реорганізовує й ліквідує по поданню Прем'єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, призначає їхніх керівників; містить міжнародні договори, включаючи угоди й конвенції екологічної спрямованості. Президент очолює Раду національної безпеки й оборони України (РНБОУ), що координує й контролює діяльність державних органів у сфері оборони й національної безпеки, а обов'язковою складовою частиною останньої є екологічна безпека суспільства. Так, 31 грудня 1998 року РНБОУ прийняла рішення «Про нейтралізацію загроз, обумовлених погіршенням екологічної й техногенної обстановки в країні», що було затверджено відповідним Указом Президента.

Консультативно-дорадчим органом Ради національної безпеки й оборони України є Комісія з питань ядерної політики й екологічної безпеки, основними задачами якої є підготовка пропозицій з питань забезпечення ядерної й екологічної безпеки, аналіз екологічних проблем і знаходження механізмів здійснення заходів щодо поліпшення екологічної ситуації в Україні. Раді також підлеглий утворений в 1997 році Інститут досліджень навколишнього природного середовища й ресурсів.

Загальне керівництво й координацію земельної й аграрної реформи в Україні здійснює Комісія з питань аграрної політики при Президенті України.

Відповідно до Конституції Автономної Республіки Крим Верховна Рада автономії здійснює представницькі, нормостворюючі, контрольні функції й повноваження в межах, передбачених законодавством України. Зокрема, вона затверджує екологічні програми, вирішує питання земельних відносин і використання інших природних ресурсів, організує території й об'єкти природно-заповідного фонду Автономної Республіки Крим.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він уповноважений вирішувати всі питання державного екологічного керування. Це, наприклад, забезпечення здійснення політики в сфері охорони природи, екологічної безпеки й природокористування; здійснення заходів щодо забезпечення національної безпеки України; координація роботи міністерств і інших органів виконавчої влади. Для підвищення ефективності такої діяльності й попередньої підготовки урядових рішень у структурі Кабінету Міністрів створений урядовий комітет з реформуванню аграрного сектора й з питань екології.

Для забезпечення безпеки й захисту населення й територій, запобігання надзвичайних і техногенних ситуацій і реагування на них, координації контролю на державному рівні комплексу робіт і заходів у цій сфері створена Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки й надзвичайних ситуацій. Основними її задачами є профілактичні заходи щодо запобігання виникненню й ліквідації надзвичайних ситуацій природно-техногенного походження - аварій, катастроф, стихійного лиха; експертиза найважливіших проектів заходів щодо техногенно-екологічної безпеки, їхній вплив на навколишнє природне середовище, життя й здоров'я людини; безпосереднє керівництво ліквідацією надзвичайних ситуацій національного й регіонального масштабів.

9.7. Органи державного керування природокористуванням і охороною навколишнього середовища спеціальної компетенції. Державні органи, наділені координаційними, організаційно-розпорядницькими й контрольними функціями щодо навколишнього природного середовища або її частини, визнаються органами спеціальної компетенції. Вони винятково або переважно у своїй діяльності займаються організацією, використанням, відтворенням і охороною природних об'єктів і навколишнього середовища в цілому. Ведучим органом в області державного керування природокористуванням і охороною навколишнього середовища є Міністерство екології й природних ресурсів України (Мінекоресурсів). Відповідно до положення про його правовий статус, Мінекоресурсів здійснює комплексне керування й координацію державної діяльності в області охорони навколишнього середовища, раціонального використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення регулювання екологічної, ядерної й радіаційної безпеки. Завданнями міністерства є моніторинг навколишнього природного середовища, затвердження або узгодження лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, видача дозволів на здійснення деяких видів спеціального природокористування, проведення екологічної експертизи, державний екологічний контроль за використанням і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів і іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища й природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу й винятковій (морський) економічної зони України, територій і об'єктів природно-заповідного фонду.

Безпосереднє проведення державної земельної політики й забезпечення раціонального використання й охорони земель покладені на єдину систему державних органів земельних ресурсів, що включає Державний комітет України по земельних ресурсах і його органи на місцях — обласні, міські керування, районні відділи земельних ресурсів, інженерів — землевпорядників сіл і селищ. У компетенцію посадових осіб цих органів входить координація проведення земельної реформи, створення умов для рівноправного розвитку всіх форм власності на землю, участь у відводі земельних ділянок, видача документів, які завіряють право на землю, ведення земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням і охороною земель і т.п..

Керування в області використання й охорони поверхневих вод здійснює Державний комітет водного господарства України. У його систему, відповідно до басейнового принципу керування водними ресурсами, входять басейнові водогосподарчі об'єднання, обласні керування комплексного використання водних ресурсів, басейнові (територіальні) інспекції по використанню й охороні вод, їхні ділянки й гідрохімічні лабораторії. Держкомводгосп організовує комплексне використання водних ресурсів, експлуатацію водогосподарчих об'єктів, охорону вод від забруднення й засмічення, здійснює моніторинг водних об'єктів і веде відповідний кадастр, узгоджує дозвіл на спеціальне водокористування, здійснює контроль за дотриманням режимів роботи водоймищ і т.п.

Головна державна інспекція України по безпеці судноплавства (Держфлотінспекція України) здійснює державний нагляд за безпекою ходіння судів у водоймах і охорону навколишнього природного середовища при їхній експлуатації.

Державне управління по використанню й охороні надр здійснюється декількома органами спеціальної компетенції, між якими законодавством проведені розмежування функцій у цій області:

• Державний департамент з питань геології й використання надр Минекоресурсiв України і його органи здійснюють державний контроль за геологічним вивченням надр, подають для затвердження Кабінету Міністрів ліміти (квоти) по здобичі корисних копалин загальнодержавного значення, надають спеціальні дозволи (ліцензії) на користування надрами. Для обліку й оцінки природних багатств надр при Департаменті урядом створена державна комісія із запасів корисних копалин і Державний фонд їхніх родовищ.

• Державний департамент по нагляду за охороною праці Міністерства праці й соціальної політики України здійснює гірський нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їхнім використанням і охороною. Відповідні управління й інспекції Департаменту надають гірські відводи для користування надрами, контролюють введення в експлуатацію родовищ корисних копалин, перевіряють видобуток і переробку мінеральної сировини, норми й правила охорони надр.

Функції керування користуванням і охороною лісів здійснює Державний комітет лісового господарства України та інші органи, у веденні яких знаходяться ліси. До системи Держкомлісгосп належать обласні виробничі лісогосподарські об'єднання (у Закарпатській, Івано-Франківській і Чернівецькій областях - управління лісового господарства), держлісгоспи, лісництва. Держкомлісгосп і його органи здійснюють керування й контроль в області організації й ведення лісового господарства щодо питань охорони, захисту, використання й відтворення лісів, провадять державний лісовий кадастр і моніторинг лісів, визначають розрахункову лісосіку, організовують діяльність системи державної лісової охорони й т.п.

Спеціально вповноваженим державним органом в області ведення рибного господарства (включаючи видобуток інших водних живих ресурсів), є Державний департамент рибного господарства Міністерства аграрної політики України. Його функції полягають в організації охорони, раціонального використання й відтворення водних біоресурсів, забезпечення ведення рибного господарства й регулювання промислового й аматорського рибальства, видача відповідних дозволів і т.п.

Державний департамент ветеринарної медицини Міністерства аграрної політики України здійснює профілактичні й лікувальні заходи щодо хвороб свійських тварин і дикої фауни з метою одержання екологічно чистих продуктів харчування, провадить ветеринарний, радіологічний і токсикологічний контроль продукції тваринного й рослинного походження.

Державне керування в області охорони атмосферного повітря здійснюється Минекоресурсів і Міністерством охорони здоров'я України, їх досить широка компетенція щодо встановлення стандартів в області охорони атмосферного повітря; твердження й введення в дію нормативів його екологічної безпеки, контролю за їхнім дотриманням певна Законом від 16 жовтня 1992 року «Про охорону атмосферного повітря».

Крім цього, окремі функції екологічного керування в цій сфері здійснюють:

• Авіаційний регістр Державного департаменту авіаційної адміністрації Міністерства транспорту України, що здійснює реєстрацію, сертифікацію й допуск до експлуатації цивільних повітряних судів, видає посвідчення про їхню шумову придатність, розробляє заходу щодо зменшення шкідливого впливу авіаційної діяльності на навколишнє середовище;

• Державна автомобільна інспекція (ДАІ) Міністерства внутрішніх справ України організує й здійснює контроль за дотриманням правил, норм, стандартів безпеки дорожнього руху й охорони навколишнього природного середовища від шкідливого впливу автомототранспортних засобів і сільськогосподарської техніки.

У країні діє розгалужена система Санітарно-епідеміологічної служби, що здійснює відповідний державний нагляд і має для цього впливові повноваження, передбачені Законом України від 24 лютого 1994 року «Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення» і іншими нормативними актами.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій і по справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС) здійснює всі заходи на території відчуження й зони безумовного (обов'язкового) відселення, дає оцінку радіаційної обстановки на забрудненій від Чорнобильської катастрофи території й веде радіоекологічний моніторинг; координує діяльність державних і інших органів по проблемі захисту населення й територій від надзвичайних ситуацій і ліквідація їхніх наслідків, у тому числі викиду шкідливих, хімічних, радіоактивних речовин у навколишнє середовище; здійснює державний нагляд і контроль за становищем цивільної оборони й техногенної безпеки.

Державний комітет стандартизації, метрології й сертифікації України забезпечує створення й функціонування державної системи стандартів, одним з основних принципів якого є обов'язковий облік екологічних вимог, тобто певних параметрів якісного становища навколишнього природного середовища. Технічні правила й норми, які мають правову форму стандартів, підлягають безумовному дотриманню.

Державний департамент геодезії, картографії й кадастру Мінекоресурсiв України здійснює проведення астрономо-геодезичних, гравіметричних, маповиробничiх робіт, аерокосмічних зйомок для дистанційного зондування Землі з метою вивчення природних ресурсів і стану навколишнього середовища.

Державний комітет будівництва, архітектури й жилою політики України і його органи на місцях здійснюють розробку й реалізацію документації з розвитку населених пунктів і проводять архітектурно-будівельний контроль, забезпечують захист життєвого й природного середовища від шкідливого впливу техногенних і соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ, організують упорядкування населених пунктів, безпечне функціонування комунальних мереж водо-, газо-, теплопостачання з дотриманням екологічних вимог і ін.

Державний департамент випробувань і реєстрації засобів захисту й регуляторів росту рослин і добрив Мiнекоресурсiв України здійснює державні випробування й реєстрацію, визначає перелік дозволених для використання хімічних, біологічних засобів, засобів захисту й регуляторів росту рослин, піддобрював з урахуванням вимог до їхньої безпеки для здоров'я людини й навколишнього природного середовища.

Державна служба з карантину рослин Мiнагрополiтики України і її інспекції здійснюють державний фітосанітарний контроль за дотриманням карантинного режиму на стадіях вирощування, переробки й реалізації рослин і продукції рослинного походження.

9.8. Економічний механізм захисту навколишнього середовища. Платниками збору за забруднення навколишнього природного середовища є всі суб'єкти підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, бюджетні, суспільні й інші підприємства, установи, організації, а також громадяни-суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють викиди в атмосферне повітря й скидання у водні об'єкти забруднюючих речовин, розміщають відходи.

Збір сплачується за викиди в атмосферу забруднюючих речовин, як від стаціонарних, так і від пересувних джерел забруднення. Порядок сплати, надання розрахунків визначений постановами Кабінету Міністрів України:

• «Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища й стягнення цього збору», № 303 від 01.03.1999 року;

• «Про внесення змін у Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища й стягнення цього збору» № 1261 від 11.08.2000 року

Платники роблять оплату двома платіжними дорученнями:

30% у Державний фонд охорони навколишнього природного середовища в складі держбюджету;

70% у місцеві (сільські, селищні, міські) фонди охорони навколишнього природного середовища -  з наступним розподілом у співвідношенні:

20% загальної суми збору - у місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища, у складі сільських, селищних, міських бюджетів, на окремі рахунки; 

50% загальної суми збору - у місцеві фонди охорони навколишнього середовища, у складі бюджету Автономної Республіки Крим, обласних об'єктів, на окремі рахунки.

Джерела плати за забруднення навколишнього природного середовища:

• собівартість продукції - у випадку забруднення в межах припустимих нормативів (ПДВ, ПДС);

• прибуток підприємства, якщо забруднення перевищує припустимі нормативи викидів, скидань забруднюючих речовин, розміщення відходів.

9.9. Екологічні витрати. Екологічні витрати — фундаментальне поняття економіки природокористування, на ньому заснований розвиток економічних аспектів природокористування.

Природоохоронна діяльність є невід'ємною частиною суспільного розвитку, як показує історичний підхід до розгляду цього питання. При цьому, чим вище рівень соціально-економічного розвитку суспільства, тим більш визначаюча стратегія суспільства в сфері природокористування, більш чітко виражені екологічні потреби відносно якості навколишнього середовища, усвідомлена необхідність платити за екологічне благополуччя.

Природоохоронні витрати представляють суспільно необхідні витрати на підтримку якості середовища життя, здійснення будь-яких видів і форм господарської діяльності й на загальну підтримку природно-ресурсного потенціалу, включаючи збереження екологічної рівноваги на всіх рівнях (від локального до глобального).

У складі природоохоронних витрат варто виділити наступні складові (рис. 9.1).

Рис. 9.1 - Структура екологічних витрат

1. Властиво екологічні витрати суспільного виробництва:

• витрати на заходи, що знижують викид шкідливих речовин у навколишнє підприємство середовище (на вдосконалювання технологій, зміна складу використовуваних ресурсів, будівництво очисних споруджень, більше комплексне використання сировини й т.п.);

• витрати, що не знижують викид, але впливають на ступінь поширення шкідливих речовин у середовищі (розведення, нейтралізація, поховання відходів, їхня консервація, установлення санітарно-захисних зон навколо підприємства й т.п.).

2. Витрати, пов'язані з підтримкою природно-ресурсного потенціалу (створення особливо охоронюваних при рідних територій, забезпечення відтворення оновлюючих природних ресурсів у тім же кількості і якості, що й спожиті «порції» ресурсів, використання вторинних ресурсів (відходів виробництва й споживання) як сировина, розробка й впровадження ресурсозберігаючих технологій і т.п.).

3. Витрати суспільного розвитку, до яких відносяться витрати на відтворення людини, його біологічних і соціальних якостей (збереження його екологічної ніші - витрати на підготовку окремих видів природних ресурсів і умов для відтворення й життя населення, що стали необхідними у зв'язку з негативними антропогенними впливами на природне середовище, реалізацію рекреаційних, естетичних потреб людини й т.д.)

З економічної точки зору всі суспільні витрати, обумовлені впливом людської діяльності на навколишнє середовище, можна підрозділити, згідно з рис. 9.1, на:

• попереджуючі витрати або витрати (попередвитрати);

• економічний збиток;

• витрати на ліквідацію, нейтралізацію й компенсацію допущених екологічних порушень (поствитрати).

9.10. Економічний збиток від забруднення навколишнього середовища. Під економічним збитком від забруднення навколишнього середовища розуміється грошова оцінка фактичних і можливих збитків (втрат), обумовлених впливом забруднення.

Механізм виникнення збитку від забруднення можна представити наступною схемою:

1. утворення шкідливих відходів внаслідок господарської діяльності й життя людини,

2. надходження забруднень (відходів) у навколишнє середовище,

3. зміна (погіршення) деяких властивостей навколишнього природного середовища,

4. зміна (погіршення) умов життєдіяльності під впливом зміни властивостей навколишнього середовища,

5. погіршення показників якості життя, матеріальних умов виробництва,

6. зниження показників продуктивності праці внаслідок погіршення якості життя.

Оцінка економічного збитку може бути виконана методом прямого рахунку як сума величин збитків у всіх об'єктів, які підвергаються впливу шкідливих викидів. У цьому випадку в основі розрахунків лежить наступна послідовність розрахунків:

1. викиди шкідливих домішок із джерел їхнього утворення,

2. концентрація домішок в атмосфері (водоймі),

3. натуральний збиток,

4. економічний збиток.

Перша стадія розрахунків припускає аналіз обсягів і структури викидів.

На другому етапі для виміру концентрації викидів проводиться розрахунок розсіювання шкідливих домішок. Так, для викидів в атмосферу враховуються: особливості місця розташування джерела, висота труби, роза вітрів, погодні умови, рельєф та ін.

На третьому етапі, з огляду на концентрацію шкідливих домішок, можна оцінити натуральний збиток від забруднення навколишнього середовища. Звичайно мова йде про наступні види впливу:

• погіршення якості життя (включаючи зростання захворюваності, смертності й ін.),

• скорочення термінів служби майна (основних фондів і т.п.),

• погіршення показників виробничого процесу (зростання концентрації шкідливих домішок у повітрі й воді, використовуваних у виробництві, скорочення врожайності в сільському господарстві, уповільнення приросту біомаси в лісовому господарстві).

Четвертий етап: для оцінки натуральних змін у грошовому вираженні використається формула:

де x_i — натуральна зміна i-го фактора, р_i — його грошова оцінка, тобто х_i р_i = U_i — величина збитків, викликаних натуральними змінами i-го фактора.

Метод прямого рахунку дозволяє одержати найбільш достовірні значення економічного збитку, при цьому є можливість виявити ті суб'єкти господарства, діяльність яких приводить до виникнення найбільш значних змін природного середовища й обумовлює найбільший економічний збиток. Це дозволяє ранжирувати природоохоронні заходи щодо черговості. Практична реалізація розглянутого методу утруднена, оскільки вимагає детальної інформації про показники, що характеризують зміну навколишнього середовища. При цьому необхідно знать вихідний стан навколишнього середовища - точку відліку, стосовно якої констатується зміна.

Виходячи зі складності практичної реалізації методу прямого рахунку уваги заслуговує метод розрахунку по «монозабруднювачу».

У розрахунку використається наступна формула:

де m_i — обсяги викиду 1-го забруднювача, А_i — коефіцієнт приведення різних домішок до агрегованого вигляду (до «монозабруднювача»), G — коефіцієнт, що враховує регіональні особливості території, підданої шкідливому впливу, k — грошова оцінка одиниці викидів.

Послідовність розрахунку по даній формулі наступна:

1. приведення всіх шкідливих викидів в атмосферу або водосховища до виду «монозабруднювача» на основі порівняння їхніх ступенів небезпеки (коефіцієнт А характеризує відносну небезпеку i-го забруднювача), значення коефіцієнта А_i розраховуються на основі порівняльного аналізу шкідливого впливу окремих забруднюючих речовин і приводяться в методичних таблицях;

2. розрахунок умовної маси викидів , що характеризує загальний рівень забруднення навколишнього середовища, шляхом підсумовування добутків об'єму викиду т на ваговий коефіцієнт приведення по кожному забруднювачі А;

3. облік особливостей конкретної території через коефіцієнт G, що дозволяє врахувати реакцію певного регіону на забруднення;

4. розрахунок грошової оцінки збитку від наведених викидів за допомогою коефіцієнта k (методично він розроблений для викидів в атмосферу й у водні об'єкти), його значення підлягають частому коректуванню, у тому числі з урахуванням інфляції.

Перевагою даного методу оцінки збитку від забруднення навколишнього середовища є спрощеність розрахунків, однак результати оцінки при цьому виявляються недостатньо точними.

Практика показує, що економічний збиток доцільно розраховувати роздільно по основних елементах природного середовища (повітрю, водним об'єктам, земельним ресурсам, надрам) у зв'язку з методичними особливостями цих природних компонентів.

Від окремого джерела річний економічний збиток розраховується по формулі:

,

де У - економічний збиток від маси всіх видів викидів, що надходять у природне середовище від окремого джерела або підприємства в цілому, грн./рік;

Уа — питомий економічний збиток, заподіюваний викидом забруднень в атмосферне повітря, грн/рік;

Ув — питомий економічний збиток, заподіюваний річним скиданням забруднюючих домішок у водні джерела, грн/рік;

Уз — питомий економічний збиток від річного порушення й забруднення земельних ресурсів, грн/рік;

Ун — питомий економічний збиток від річного порушення й забруднення надр, грн/рік;

    — поправочні коефіцієнти на ступінь вірогідності укрупненого методу, визначаються як співвідношення між показниками збитку, обумовленими методами укрупнений і прямий рахунки.

Питомі економічні збитки, заподіювані впливом забруднення атмосфері, водоймам, земельним ресурсам, надрам розраховуються по окремих формулах.

Розрахунок економічного збитку по окремих об'єктах (атмосфера, вода, ґрунт) може бути зроблений по наступній формулі:

Уе = Р_iМ_iК_е,

де Уе - економічний збиток від забруднення навколишнього середовища, тис.грн/рік;

Р_i — базовий норматив плати за забруднення навколишнього середовища, грн/т;

М_i — маса, що викидають у навколишнє середовище забруднюючої речовини по окремих інгредієнтах, т;

К_е - коефіцієнт екологічної ситуації й екологічної значимості регіону.

У розвинених закордонних країнах економічний збиток, обумовлений забрудненням навколишнього середовища, у цей час оцінюється в 2-7 % ВНП. При цьому фінансові вкладення в природоохоронні заходи становлять 4-6 % ВНП. У структурі екологічних витрат акцент усе більш помітно зміщається убік попередвитрат.

9.11. Економічна ефективність природоохоронних витрат. Оцінка суспільно необхідної величини природоохоронних витрат ґрунтується на виборі принципової позиції відносно витрат на підтримку якості середовища. Мова йде про три різні методологічні напрямки:

1. екстенсивне, прихильники якого вважають сформовану практику техногенної експансії неминучої, а природоохоронні зусилля неефективними, можливо марними й навіть сповільнюють економічний ріст; такий підхід, трактований як технократичний, мінімізує й оцінки екологічного збитку, і природоохоронні витрати;

2. економічне, представники якого обмежують природоохоронні витрати зіставленням з поточними економічними результатами на основі нормативних вимог, що опираються на тимчасово погоджені емісії й інші норми; даний підхід виглядає як теоретичне обґрунтування не занадто великих природоохоронних витрат, погоджені з реальними можливостями витратної економіки, він заснований на недосконалих екологічних нормативах і, як правило, приймає довгострокові ефекти й наслідки тільки у вигляді застережень; у результаті, як очевидно, недооцінюються економічні збитки, викликані екологічним неблагополуччям. Саме в рамках економічного підходу розроблені методи розрахунку економічного збитку, що наноситься забрудненням, і методи рас­ чету платежів за користування природними ресурсами й за забруднення середовища, а також критерії природоохоронної діяльності;

3. глобальне, котре опирається на ідею екологоекономiчної збалансованості й будується на самому повному обліку економічних, екологічних і соціально-екологічних складових у рамках довгострокової природоохоронної стратегії суспільства; при цьому підході оцінки необхідних природоохоронних витрат досягають максимальних значень.

По оцінках економістів, совокупні витрати, що гарантують збереження якості середи перебування, повинні складати 8-10 % ВНП.

Оцінка економічної ефективності природоохоронних витрат має особливості, які виявляються в розходженнях видів ефекту, а також у методах їхнього визначення. Необхідно враховувати наступні обставини:

• якщо природоохоронні витрати забезпечують приріст прибутку, то ефект від витрат виражається у вигляді відвернених витрат і додаткових витрат, що виникають у результаті забруднення;

• регіональний характер ефекту природоохоронних заходів вимагає зіставлення витрат всіх природо користувачів даної території;

• більша частина соціальних результатів важко піддається вартісній оцінці.

Відповідно до існуючої методики розрізняють первинний ефект і кінцевий комплексний соціально-економічний ефект від средозахистних заходів.

Первинний ефект полягає в зниженні забруднення навколишнього середовища й поліпшення її становища й проявляється в зниженні обсягів забруднень і концентрацій шкідливих домішок в атмосфері, водному середовищі й ґрунту. З огляду на необхідність сполучення економічних і екологічних інтересів підприємств, первинний ефект варто виражати безпосередньо у вигляді збільшення продукції, випущеної без порушення екологічних норм.

Кінцевий ефект виражається в підвищенні рівня життя населення, ефективності виробництва. При цьому економічні результати проявляються як приріст чистої продукції, зниження втрат сировини й матеріальних ресурсів, економія витрат у невиробничій сфері, зниження витрат з особистих засобів.

Соціальний ефект проявляється в зниженні захворюваності населення, поліпшенню умов відпочинку, збереженню природних ресурсів, що мають естетичну цінність. Специфіка соціального ефекту природоохоронної діяльності укладена в переважному значенні його якісних характеристик. Однак соціальний ефект може бути врахований в економічних показниках: економія витрат на лікування, виплати по лікарняних листах та ін.

Методика передбачає розрахунок загальної (абсолютної) і порівняльної економічної ефективності.

Абсолютна ефективність средозахистних витрат визначається для виявлення економічної результативності природоохоронних заходів на різних рівнях господарювання (держава, регіон, галузь, підприємство). Порівняльна ефективність витрат необхідна для економічного обґрунтування й відбору найбільш прийнятних (оптимальних) варіантів заходів природоохоронного значення.

Загальна (абсолютна) економічна ефективність природоохоронних заходів визначається як відношення повного економічного ефекту до приведених витрат на здійснення заходів:

де Э_ij — повний економічний ефект i-го виду на j-м об'єкті, С — поточні витрати, К — капітальні витрати, Еn — нормативний коефіцієнт ефективності капіталовкладень.

Повний економічний ефект установлюється на основі розрахунку величини відверненого збитку, що виміряється різницею оцінок економічного збитку від забруднення навколишнього середовища до й після проведення природозахистних заходів (або як економічний ефект, розрахований по формулі:

I = Со - С', де

I - економічний ефект або приріст національного доходу, Со - повні народногосподарські витрати до проведення природозахистних заходів, С' - повні народногосподарські витрати після проведення природозахистних заходів.

Порівнювані варіанти природозахистних заходів повинні бути наведені в порівнянний вид або по обсязі екологічно чистої продукції, або по нормативному показнику якості навколишнього середовища. Показником економічної ефективності порівнюваних варіантів є мінімум сумісних витрат (виробничого й природоохоронного призначення):

К + С/Еn + П ( min,

де К - капiталоємнiсть по кожному варіанту, С - поточні витрати по кожному варіанті, П - природоємнiсть продукції, що характеризують показники водоемностi, землеємностi, величини утворених відходів і т.п.

З позицій пануючого економічного підходу очевидне прагнення господарюючих суб'єктів вибрати й здійснити такий варіант природоохоронних заходів, щоб різниця між вартістю отриманого ефекту (відверненого збитку) і витратами на проведення природоохоронних заходів була максимальною. Найкращий із цього погляду варіант називають економічним оптимумом якості природного середовища. Він має місце, коли приріст природоохоронних витрат при малому зменшенні екологічних порушень стає рівним зниженню економічного збитку від них. На практиці при визначенні масштабів природоохоронних заходів ураховуються: досягнутий рівень економічного потенціалу країни, можливості держави по фінансуванню природоохоронної діяльності, загальний рівень забруднення навколишнього середовища, ринкові фактори.

У той же час із позицій глобального еколого-економічного підходу, при якому в основі виміру економічної ефективності природоохоронних заходів перебуває екологічно чиста продукція, мова йде про припинення (перепрофілюванні) екологічно небезпечного виробництва не тільки як соціально неефективного, але і як нерентабельного з економічної точки зору (через відсутність попиту на екологічно «брудну» продукцію).