7.3. Методи антиінфляційної політики держави.

Чудодійних рецептів покінчити з інфляцією поки ще немає. Навіть у найбільш розвинутих економічно країнах світу навчилися лише контролювати інфляцію, ефективно парирувати її удари.

Весь арсенал засобів боротьби з інфляцією можна розбити на два напрямки: антиінфляційну стратегію, що охоплює цілі й методи довгострокового характеру і антиінфляційну тактику, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого періоду часу.

Основною задачею антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційних чекань і цінових коливань. Як переломити психологію суб’єктів економічної системи, позбавити їх від страху перед знецінюванням заощаджень, запобігти падінню попиту, обумовленого безупинним подорожчанням товарів?

Практика показує, що інфляційні очікування швидше за все переборювалися там, де, принаймні, виконувалися дві умови:

 усіляко зміцнюються ринкові механізми, тому що тільки вони здатні викликати збільшення кількості й підвищення якості товарів та зниження цін;

 працює уряд, що користується довірою населення.

Найважливішим елементом антиінфляційної стратегії є довгострокова грошова політика, відмінною рисою якої є уведення твердих лімітів на щорічний приріст грошової маси. Цей ліміт треба утримувати протягом тривалого періоду часу і, найважливіше, поза залежністю від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття. Іншими словами, потрібно обмежити будь–яку діяльність держави щодо зміни грошової маси. В інфляційній обстановці немає і не може бути причин, що змушують перевищувати грошовий ліміт. Тільки тоді держава має шанси приборкати інфляцію. Це під силу тільки сильній банківській системі, очолюваній незалежним від влади центральним банком.

Для організації режиму грошового обмеження центральним банком використовується цілий арсенал інструментів.

Один із них – ставка міжбанківського процента – під нею розуміється відсоток, під який центральний банк надає кредити всім іншим банкам. Наприклад, якщо спостерігається високий рівень інфляції, центральний банк піднімає ставку і цим досягає наступного:

• для деяких банків дорогий державний кредит не доступний. Чим менше одержують такі банки кредитів, тим нижча швидкість наростання грошової маси;

• навіть, якщо банки і куплять ці кредити у центрального банку, їм доведеться підвищувати ефективність своїх операцій, виділяти кошти тільки на ті проекти, що найкраще зорієнтовані на попит і обіцяють високий прибуток, достатній для того, щоб розплатитися з центральним банком;

• отримавши фінансові ресурси під високі відсотки центрального банку, комерційні банки, у свою чергу, перекладають цей тягар на своїх клієнтів. Тому слідом за міжбанківським кредитом дорожчають і кредити комерційних банків. У цьому випадку скорочується попит на гроші і, отже, повільніше росте грошова маса.

Кредит – ефективний засіб боротьби з інфляцією. Однак це дає негативні ефекти у сфері виробництва і на товарних ринках. Чим дорожче кредит, тим нижче схильність до інвестування і тим сутужніше фінансуються капітальні вкладення, повільніше розвивається народне господарство. Для того щоб цього не траплялось, держава повинна вчасно вмикати відповідні “амортизатори”, у якості яких можна використовувати: ставки податку на прибуток, спеціальний кредит, призначений для сплати податків. Податкові ставки в цей період повинні знижуватися і це дозволить бізнесу використовувати самофінансування і направляти на інвестування більшу, ніж раніше, частину прибутку.

Ще один засіб центрального банку – це норма обов’язкових резервів, тобто грошова сума, яку комерційний банк не має право використовувати для кредитування і зобов’язаний тимчасово тримати на своєму рахунку в центральному банку.

В інфляційній ситуації центральний банк підвищує норму резервів і зменшує ріст грошової маси. Якщо ж обстановка змінюється і потрібно збільшити грошову масу, центральний банк зменшує норму резервів. Норма резервів знижується і комерційні банки, розморозивши частину своїх засобів, обертають їх у кредити.

Засобом центрального банку щодо обмеження грошової маси являються операції з державними борговими зобов’язаннями на ринку цінних паперів. Центральний банк скуповує у підприємств, населення державні боргові зобов’язання, акумулює їх у себе і стає кредитором держави, крім того він надає кредити державі. Як власник і кредитор, центральний банк самостійно розпоряджається борговими зобов’язаннями держави. Коли центральному банкові потрібно збільшити кількість грошей, що знаходяться в обороті, він з’являється на ринку цінних паперів і скуповує державні боргові зобов’язання, тим самим збільшуючи грошову масу. Причому робить це незалежно від стану державного бюджету.

Такі основні інструменти, за допомогою яких центральний банк здійснює антиінфляційну грошову політику. Однак, регулюючий потенціал центрального банку в принципі обмежений, і він один ніколи не зможе справитися з інфляцією. Центральний банк, ефективна банківська система, сучасна грошова стратегія дуже необхідні, але цього недостатньо. Необхідні інші, негрошові прийоми боротьби з інфляцією (немонетарні методи), до яких відносяться:

• роздержавлення економіки і її демонополізація, розвиток ринкової інфраструктури; однак це здійснюється паралельно з політикою твердих обмежень і регулювання грошової маси та скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Цю задачу можна вирішити двома шляхами: збільшенням доходів і зменшенням витрат держави. Переважним є друге, тому що збільшення податкового тягаря призведе лише до короткострокового результату. А надалі така політика призводить до підриву стимулювання до праці і інвестування, до уповільнення економічного розвитку і скорочення надходжень до бюджету.

• удосконалювання податкової системи можна перетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Зниження ставок податків дасть імпульс інвестиційним процесам, а через них призведе в майбутньому до збільшення виробництва й зайнятості, отже, до мас доходів, що підлягають оподатковуванню, у результаті чого буде зростання доходів у бюджет і скорочення його дефіциту.

Однак усі ці міри в області оподатковування обмежені і швидких ефектів не дають. Тому основне навантаження лягає на зменшення витрат державного бюджету. Потрібна антидефіцитна стратегія по відновленню рівноваги державного бюджету. Треба поступово згортати фінансування тих видів діяльності держави, які можна цілком передати ринковим структурам. Мова йде про зменшення обсягу бюджетних капітальних вкладень; скасування необґрунтованих субсидій; приватної приватизації закладів освіти й охорони здоров’я та ін.;

• структурна перебудова й конверсія військового виробництва. Здійснюючи раціональну грошову політику і домагаючись скорочення бюджетного дефіциту, держава намагається відрегулювати попит та пропозицію, тобто підходить до інфляції з боку попиту. Коли держава проводить структурні перетворення виробництва і налагоджує конверсію виробництва, вона використовує механізм впливу на інфляцію через товарні пропозиції. Через податковий і кредитний механізми держава допомагає розширити надходження на ринок наукомістких, технічно удосконалених товарів (побутової електроніки, засобів зв’язку, інформатики), сформувати нові динамічні ринки. Приріст пропозицій компенсує надлишковий попит, впливає на зниження цін, гальмує інфляцію. Не випадково Японія, яка знаходиться на передових рубежах сучасного науково–технічного прогресу, відноситься до числа тих країн, де інфляція надійно контролюється і вже не представляє серйозної загрози для економіки. Такі основні риси довгострокової антиінфляційної стратегії. Ефект від цієї стратегії економіка відчує не відразу, а лише після закінчення тривалого часу.

Стратегія інфляційного регулювання припускає ще й застосування тактичних, швидкодіючих методів інфляційного регулювання. Методи короткострокової антиінфляційної політики не розраховані на усунення причин інфляції і демонтаж її механізмів. Вони здебільшого носять надзвичайний характер і спрямовані на те, щоб на певний час стримати інфляцію, збити температуру інфляційного процесу. Тому короткострокові методи ні в якому разі не повинні заміняти антиінфляційну стратегію.

До заходів, що відносяться до короткострокової антиінфляційної політики, належать:

• пільгове оподатковування підприємств і заохочення фірм, що випускають побічні продукти виробництва й послуги (наприклад, інформацію, послуги комерційного характеру);

• приватизація підприємств державної власності. Вона сприяє збільшенню державних доходів і ослабленню напруги на видаткову частину бюджету, зменшуючи дефіцит державного бюджету. Крім того, поява на ринку акцій приватизованих підприємств відволікає частину інфляційного попиту грошей з економіки;

• масований імпорт споживаних товарів і часткова реалізація державних стратегічних запасів, продаж населенню частини накопичених підприємством матеріальних ресурсів;

• підвищення відсотків по вкладах, що спонукає населення до збільшення заощаджень, при тому самому попиті привернути увагу до покупки державних цінних паперів, поширення акціонерних форм власності, перспектив вкладень грошей у земельні ділянки;

• в інфляційній економіці вимагаються міри, спрямовані на підняття рівня ліквідності заощаджень. Заощадження бувають різні. Наприклад, внески термінові й до запитання, депозити термінові й до запитання. Внески й депозити до запитання, які являються високоліквідними активами, здатними у будь–який момент перетворитися у готівкові гроші, стати додатковим попитом, який посилює інфляційну нерівновагу між попитом і пропозицією.

Держава може використовувати міри, зокрема, підвищити відсоток по термінових вкладах, що б удержати внески в банківській системі.

Іноді вводиться заморожування вкладів до запитання, проведення грошової реформи конфіскаційного типу. Такі реформи проводяться не часто. Вони здатні лише на короткий час зменшити інфляцію і не усувають коренів інфляції. Як правило, вони проводяться після війн чи великих соціально–політичних катаклізмів. В економіці мирного часу цей ризикований захід може розраховувати на успіх тільки в тому випадку, якщо уряд користується безмежною довірою громадян, готових пожертвувати своїми сьогоднішніми доходами заради майбутнього процвітання, чи коли цілком вичерпані інші способи протидії інфляції та інші заходи, спрямовані на зниження рівня інфляційних процесів.