2. Класифікація податків.

В Україні існує така система класифікації податків:

1. Залежно від бюджетного устрою держави:

- податки, які сплачують у державний бюджет (ПДВ, акцизний збір, мито та ін);

- податки, які сплачують у місцеві бюджети (податок на прибуток, прибутковий податок з громадян, плата за землю, податок на транспортні засоби, місцеві податки і збори).

2. Залежно від системи ціноутворення:

- податки, які відносяться на собівартість (цільові державні фонди, місцеві податки і збори);

- податки, які сплачують з прибутку (податок на прибуток, плата за землю, та ін).

3. Залежно від розміру ставки податку:

- пропорційні (усі види податків, крім прибуткового податку з громадян);

- прогресивні (прибутковий податок з громадян).

4. Залежно від способу стягнення:

- прямі (податок на прибуток, прибутковий податок з громадян, плата за землю, та ін);

- непрямі (ПДВ, акцизний збір).

5. Залежно від об’єкта оподаткування:

- ПДВ;

- податок на прибуток підприємств та доходи громадян;

- податки на майно, землю, транспортні засоби, природні ресурси.

6. Залежно від суб’єкта оподаткування:

- податки з юридичних осіб (усі податки, крім прибуткового податку з громадян);

- податки з фізичних осіб (ПДВ, акцизний збір, прибутковий податок, та ін).

4. До основних принципів оптимального оподаткування відносять:

1. Оподаткування не повинно бути надмірним. Якими б великими не були потреби у фінансових засобах, необхідних для забезпечення витрат держави, податки не повинні підривати зацікавленості платників у господарській діяльності.

2. Один дохід не повинен оподатковуватися більше одного разу, тобто необхідно запобігати подвійному і багаторазовому оподаткуванню.

3. Система і процедура сплати податків мають бути простими, зрозумілими і зручними для платників і економічними для установ, що збирають податки. Це означає, що оподаткування повинно здійснюватись з мінімальними адміністративними витратами.

4. Податкова система має бути гнучкою, легко адаптованою до зміни економічних і суспільно-політичних умов.

5. Податкова система повинна відповідати критерію фіскальної достатності, тобто залучати до державного бюджету доходи, достатні для задоволення розумних потреб держави.

6. Податкова система не повинна залишати сумніву у платників щодо неминучості сплати податків. Система штрафів і санкцій, громадська думка мають бути такими, щоб несплата або несвоєчасна сплата податків були менш вигідними, ніж своєчасне виконання обов’язків перед податковими органами.

7. Податкова система має відповідати критеріям справедливості.

Тема 9. Формування системи економічного стимулювання праці.

1. Регулювання оплати праці в Україні.

2. Удосконалення системи оплати праці I доходів населення.

3. Законодавча основа державного регулювання оплати праці.

1. Оплата праці - це будь-який заробіток, обчислений, зазвичай, у грошовому вираженні, який за трудовою угодою працедавець або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

За умов класичної ринкової економіки оплата праці ре­гулюється законом вартості робочої сили та законом попиту і про­позиції.

Складається оплата праці з основної заробітної плати і додаткової.

Регулювання оплати праці буває двох видів - державне і договірне.

1. Державне регулювання оплати праці – держава оплачує працю шляхом визначення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях і установах, розмірів посадових окладів керівників державних підпри­ємств.

Державне регулювання оплати праці здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України "Про оплату праці" (1995 р.), Кодексу Законів про працю України.

Вихідним елементом державного регулювання оплати праці є по­няття мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата - це визначений державою розмір заробітної плати, нижче якого не можна провадити оплату за фактично виконану найманим працівником пов­ну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). її регу­люють з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.

Розмір мінімальної заробітної платні визначається з урахуванням вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої заробітної плати; продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.

Розмір мінімальної зарплати застосовують як розрахункову вели­чину для визначення розмірів статутних фондів акціонерних това­риств (1250 мінімальних зарплат), ТзОВ (650 мінімальних зарплат), допомоги, компенсаційних та інших виплат.

Крім того, від рівня мінімальної зарплати залежать розміри штра­фів за «велику» контрабанду (понад 200 мінімальних зарплат) і кра­діжки в особливо великих розмірах (понад 100 мінімальних зарплат).

Держава визначає норми оплати праці:

- за роботу в позаробочий час;

- у святкові, неробочі та вихідні дні;

- у нічний час;

- за час простою, який стався не з вини працівника;

- у разі виготовлення продукції, що виявилась браком не з вини працівника;

- працівників до вісімнадцяти років у випадку скорочення тривалості їхньої щоденної роботи тощо.

Держава гарантує:

• оплату щорічних відпусток та лікарняних;

• оплату часу, витраченого на виконання державних обов'язків, для підвищення кваліфікації, ча­су на обстеження в медичному закладі;

• переведення працівника чи станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу;

• пільги для вагіт­них жінок тощо.

2. Договірне регулювання оплати праці найманих працівників під­приємств провадять за системою тарифних угод, які укладають на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева та­рифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колек­тивного договору) рівнях.

Угода на державному рівні (генеральна угода) в частині, що стосується заробітної плати і трудових доходів в цілому, згідно з Законом України "Про колективні договори і угоди" (ст. 8), повинна включати такі складові: розмір прожиткового мінімуму і мінімальних соціальних нормативів, мінімальні соціальні гарантії в сфері оплати праці усіх груп і верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя, умови зростання фондів оплати праці та міжгалузеві співвідношення в оплаті праці.

Угодою на галузевому рівні регулюються галузеві норми, зокрема щодо нормування й оплати праці, встановлення для підприємств галузі (підгалузі) мінімальних гарантій заробітної плати відповідно до кваліфікації (за мінімальною межею єдиної тарифної сітки) та мінімальних розмірів доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі (підгалузі), умов зростання фондів оплати праці, міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці. Галузева угода не може погіршувати становище трудящих порівняно з генеральною угодою.

Угоди на регіональному рівні регулюють норми соціального захисту найманих працівників підприємств, включають вищі порівняно з генеральною угодою соціальні гарантії, компенсації, пільги. Значна самостійність підприємств в умовах ринкової економіки спричинює розширення сфери договірних відносин на цьому рівні.

Держава також запроваджує:

• тарифну систему;

• форми і системи оплати праці;

• єдині тарифні умови.

Тарифна система - це сукупність тарифних сіток, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних довідників. Вона є основою для формування і регулю­вання заробітної плати.

2. Реформування соцiально-економiчного розвитку в країні протягом останніх рокiв супроводжується зниженням рівня реальної заробiтної плати та доходів населення.

Для забезпечення виплати заборгованості iз заробітної плати та підвищення рiвня заробiтної плати слід реалiзувати такi заходи:

1. Впровадити механiзм примусового спрямування доходiв пiдприємств на погашення заборгованостi iз зарпли.

2. Ввести режим майнової вiдповiдальностi пiдприємств за несвоєчасну виплату зарплати.

3. Ввести необхiднiсть погашення заборгованостi за рахунок коштів, одержаних вiд приватизацiї.

4. Забезпечити повне фiнансування поточних виплат на заробiтну плату працивнiкам бюджетних органiзацiй.

Для стабiлiзацiї рiвня життя i удосконалення системи оплати працi передбачається:

1. Забезпечити встановлення заробiтної плати як головного джерела доходiв працюючих в залежностi вiд кiнцевого результату їх роботи.

2. Переглянути мiнiмальної зарплати i встановити рiвень соцiального нормативу для забезпечення захисту низькооплачуваних працiвникiв.

3. Здiйснити поступове (5 рокiв) збiльшення мiнiмальної заробiтної плати до рiвня 60% середньої зарплати у н\г.

4. Забезпечити запровадження погодинної системи оплати працi.

5. Контролювати механізми нарахування iндексацiї грошових доходiв i заощаджень населення з врахуванням iндексу споживчих цiн.

3. Основним законодавчим актом є Конституція України, на якому базується все законодавство, у тому числі і законодавство про працю.

Для регулювання питань оплати праці використовують наступні закони, нормативні акти, Постанови Кабінету Міністрів України, інструкції, які стверджуються Кабінетом Міністрів України:

1. Закон України «Про оплату праці» від 01 травня 1995 р.

Цей Закон визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами всіх форм власності та господарювання, і спрямований на забезпечення відтворювальної та стимулюючої функції заробітної плати.

2. Постанова КМУ «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати від 8 лютого 1995 року № 100.

3. Закон України «Про відпустки» від 15.11.96 р.

Цей Закон встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

4. Закон України "Про колективні договори і угоди". Цим Законом передбачено складання угод трьох рівнів: на державному - державні, на галузевому — галузеві, на регіональному — регіональні угоди.