Розділ 2 традиції аттичної трагедії у творчості сенеки

2.1. Трагедії Сенеки в історії античної драматургії

П’єси Сенеки – єдині повністю збережені пам’ятки римської трагедії, та й загалом усієї античної після Еврипіда. Особливості, котрі відрізняють їх від аттичних трагедій V ст. до н. е., є відображенням усієї історії трагедії в грецькій і римській літературі. Уже в IV ст. до н. е. трагедія отримала ухил у бік патетики й риторики, стала іноді створюватись не для сцени, а для читання. З І ст. до н. е. цей вид трагедії проникає в Рим. Тож трагедії Сенеки написані в декламаційному стилі, й момент патетичної декламації переважає в них над драматичною дією.

Зовнішні форми старої грецької трагедії залишились незмінними – монологи й діалоги у звичних для трагедії віршових формах чергуються з ліричними партіями хору, у діалогах одночасно беруть участь не більше трьох дійових осіб, партії хору ділять трагедію – за встановленим в елліністичний час звичаєм – на п’ять актів. Залишились і старі міфологічні сюжети, котрі використовувались класиками грецької трагедії. Сенека знов створює «Медею», «Федру», «Едіпа», «Геркулеса на Еті» тощо, але структура драми, образи героїв, характер трагічного стають зовсім іншими.

Дуже помітним є зв’язок філософії Сенеки та його драматургії. У своїх дидактично-філософських працях мислитель виокремлював два основні засоби виховання душі: повчання й приклади, – наголошуючи, що в прозі перевага надається першим, а в драматургії – другим.

Таким чином, драматургія Сенеки є логічним історичним продовженням аттичної трагедійної традиції, однак нові суспільно-історичні умови не могли не позначитися на її змісті.

Трагедії Сенеки багатослівні, дія в них млява, найбільший обсяг займають довгі монологи, пісні хору. Така статичність пояснюється тим, що автор призначав свої твори не для виконання в театрі, а для публічного авторського читання вголос, поширеного в імператорському Римі. Звідси й бідність зовнішньої дії, відсутність інтересу до її розвитку, до сюжету. Подібні речі пояснюються тим, що Сенека створював переробки грецьких трагедій, добре відомих його аудиторії і в оригіналі, і в попередніх римських переробках. Крім того, нагнітанням кривавих і страшних подробиць компенсувалось послаблене відчуття трагізму звичного сюжету: усім відомо, як загине Іпполіт, але опис цього в Сенеки займає 20 рядків.

Вплив на читача міститься і в змісті образу, і в незвичній асоціації, і в контрасті, навіть у синтаксичних засобах – Сенека явно віддає перевагу слову, яке примушує думати тут і зараз. Ці засоби властиві риториці, котра в часи Сенеки вже служила філософії для проповідування істини.

Поширеною в античній трагедії була сентенція – найбільш концентрований і сильний засіб впливу на читача. Але в Сенеки вона особлива: драматургу мало виголосити сентенцію – він знаходить для неї виграшне місце, зазвичай на початку або в кінці довгої репліки чи монологу.

Крім сентенцій, автор використовує й інші засоби впливу: нерідко носії істини проголошують на її захист цілі промови, котрі відповідають усім правилам риторики. Так, промова годувальниці до Федри побудована згідно з точною риторичною схемою: вступ, де визначено зміст промови (вимога подолати незаконну пристрасть), «пропозиція» (вихідна загальна сентенція) й «аргументація» (спростування самовиправдань Федри, котра посилається на родове прокляття, й доведення практичної та моральної неможливості переступу), «висновок», де міститься опис мерзенності задуманого. Федра ж у промові-відповіді висуває новий доказ: усевладність Купідона, що викликає нову аргументацію годувальниці.

Подібна суперечка «правого» й «неправого» стає атрибутом сенеківської трагедії (виняток – «Медея»). Найчастіше в ролі «правого» виступає годувальниця (якщо «неправий» – жінка, як у «Федрі», «Агамемноні») або наставник (як у «Фієсті»).

Персонаж – проголошувач істини – за умовами трагічного жанру не може звертатись прямо до глядача (це функція хору), його слова покликані показати моральну недозволенність задуманого. Усередині трагедії риторичне переконливе слово повинне впливати на конкретного слухача. І якщо воно знаходить відклик у душі «неправого» персонажа, дія заходить у глухий кут. Федра погоджується з годувальницею й обирає самовбивство як позбавлення від гріха (кінець, з точки зору стоїків, не трагічний).

Так між риторичним словом, спрямованим на глядача, і драматичною дією виникає протиріччя: метою слова в трагедії, за Арістотелем, є збудження пристрастей (співпереживання, страх, гнів тощо), а мета стоїчної проповіді – привести людину до мудрості, котра позбавить її від страху, від співпереживання (нерозумного співчуття чужим бідам) і від гніву.

Джерелом сюжетів античних, а відтак і сенеківських трагедій була традиційна міфологія. Самому ж автору близькою була концепція єдиного бога. Сенека у своїх драматичних творах не міг зовсім обійтись без богів, але мінімізував їх участь, у нього зовсім відсутній прийом появи бога в кінці для розв’язки інтриги, як це було в багатьох римських трагіків.

Моралізм Сенеки вимагав у трагедіях прямої відповіді на питання про джерело зла. Як стоїк, він вважав: усе у світі – благо, а людська скаженість і безумство використовують його для злотворення. Отже, джерело зла – людські вади, пороки, котрими є хвороба, лють, безумство. Саме ці слова зустрічаються в трагедіях: шаленством і хворобою називає свою пристрасть Федра, про безумство говорять Медея, Клітемнестра, Юнона.

Усе це міняє саму концепцію трагедії порівняно з грецькою. У Сенеки найбільш вживане слово – злочин, злодіяння. Саме злочинні дії одних персонажів у більшості трагедій – головне джерело страждання інших. Хибні поняття перемагають розумне начало душі, і тому над ним беруть гору афекти. Саме вчення про афекти вважають однією з найбільш розвинених частин етико-психологічного вчення Сенеки. Відповідно до нього, пристрасті слід не впокорювати, а викорінювати з самого початку, звертаючись до розуму й посилюючи його основоположеннями філософії.

Самоаналіз пристрасті або безумства, неможливості керувати собою й своїми вчинками – тема монологів героїнь у «Федрі», «Агамемноні», «Медеї», трагедіях, де кінцевим результатом афекту стає злочин. Але сама можливість аналізу власної пристрасті доводить, що ці героїні належать до категорії людей, про яких Сенека писав: «Навіть у душах, які далеко зайшли у злі, залишається відчуття добра». Автора найбільше цікавить саме суперечність психології, боротьба афекту й розуму. І Клітемнестра, і Федра не лише пам’ятають про кращий шлях, але й намагаються перше – повернутись на нього, друга – зупинити падіння хоча б смертю. До обох звернені промови годувальниць, котрі намагаються нагадати їм про мораль і розбудити розум. І тут постає протиріччя між риторичним словом і драматичною дією, за яким виникає й інше протиріччя: між вірою раціоналіста і мораліста Сенеки в силу розуму та спостереженням Сенеки-письменника за життям, де пристрасті визначали долю не тільки окремих людей, а й римського світу.