Толерантність

Толерантність (від лат. tolerantia – терпіння) – у загальному значенні здатність приймати щось, не схвалюючи це. На індивідуальному рівні – це здатність сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також – особливості поведінки та способу життя інших. Терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, вірувань є умовою стабільності та єдності суспільств, особливо тих, які не є гомогенними ні у релігійному, ні в етнічному, ні в інших соціальних вимірах.

Термін виник як формула терпимості щодо релігійних меншин та сект унаслідок протестантської Реформації. В історичному плані він зіходить до підтримки практики, яка забороняє релігійну дискримінацію, до якої пізніше додалася заборонна на етнічну дискримінацію; у наш час цей термін все частіше використовується для позначення широкого кола терпимого ставлення до практики та соціальних груп чи політичних партій або ідей, які багато хто вважає неприйнятними^[1].

Застосування терміну

Тепер цей термін використовується для позначення широкого кола терпимого ставлення до способу життя та існування соціальних груп, політичних партій або ідей, які дехто вважає неприйнятними. Серед інших найчастіше йдеться про релігійну, національну, расову, політичну толерантність, толерантність до конкретної статі (чоловічої або жіночої), до сексуальних меншин, до опонентів, інвалідів, психічно хворих і т. ін. Зазвичай принцип толерантності не визнають релігійні фундаменталісти, расисти, сексуальні шовіністи, радикальні націоналісти, ксенофоби, етноцентристи. Тоталітарні та авторитарні суспільства також великою мірою нетолерантні до тих чи інших соціальних груп або поглядів.

Приклади толерантності: батьки миряться з певною поведінкою своїх дітей; людина терпить слабкості іншої людини; монарх терпить інакомислення; релігійна течія терпимо ставиться до гомосексуалів; держава визнає релігійні меншини; суспільство терпимо ставиться до певних форм девіантної поведінки^[2].

Концептуальне обґрунтування толерантності

Толерантність обґрунтовується на підставі досить різних точок зору, з яких найбільше поширені такі:

• Позиція державного патерналізму...

Держава визнає терпимість до релігійних та ін. груп, якщо вони не ставлять під сумнів владу монарха та його династії, а також певні особливості державного ладу (наприклад – пануючу релігію), на підставі чого влада «добровільно» терпить практику меншості, яка, у свою чергу, не має переходити межі допустимого^[3].

• Позиція християнської терпимості.

Вона ґрунтується на:

• концепції рівності усіх людей у їхніх гідності та свободі, як створених за образом і подобою Бога;

• кожен має право на свою думку, тобто на несхожість на інших;

• ніхто, крім Бога, не має монополії на істину і право на особливу близькість до неї;

• оскільки людина ушкоджена первородним гріхом, як людські спільноти, так і влада та держава також не гарантовані від помилок;

• порушення загальнообов’язкових норм поведінки, зафіксованих у світових релігіях (не вбивай, не кради, не зашкодь та ін.) не підлягає включенню до сфери толерантності^[4].

• Позиція відділення церкви від держави.

Держава, виступаючи як світська нерелігійна інстанція, не повинна порушувати принцип свободи совісті, має виявляти однакове ставлення до різних віровизнавчих спільнот, атеїстів, а також прихильників різних норм моралі; у цьому вона керується необхідністю «загального блага»^[5].

• Позиція універсальності прав людини, конституційної демократії та громадянської рівності усіх людей в їхніх свободі та гідності.

«Всі люди народжуються вільними i рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом i совістю i повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства»^[6].

Ліберальне суспільство відмовляється від засобів політичного примусу, керується принципами демократії та дотримання прав людини, свободи асоціацій та виключення насильства над совістю членів асоціацій. В основі такого підходу – егалітарно-універсалістський критерій громадянської рівності, який вимагає як рівного ставлення, так і взаємного визнання всіх громадян в якості «рівних» і «повноцінних» членів політичної спільноти. Тільки за умови повного і безумовного включення громадян у соціум досягається громадянська єдність.

Толерантність залишає недоторканими властиві різним релігіям, політичним партіям та іншим соціальним групам претензії на істину і правоту. Проте, вони не повинні претендувати на моральну або владну монополію і мають обмежити їх практичну значущість. Переконання повинні бути практично значущими тільки у межах, визначених нормою повного і пропорційного включення всіх громадян у соціум. Така вимога означає послідовну реалізацію можливостей слідувати тому способу життя, який наказує людині її релігія або етос. Однак, вона повинна реалізовувати свій етос у межах норм громадянського рівноправ’я, і також зобов’язана поважати у цих межах етос інших^[7].