Глава І

Поняття та сутність інституту адвокатури

Слово «адвокатура» походить від латинського кореня «advocare», «advocatus» («закликати», «запрошений»)1.

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соці­альних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і дося­гти певного розквіту2. Зокрема, у стародавніх племенах півден­ної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південне-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист роди­чам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії - - знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисни-

Адвокатура // Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. — СПб, 1890. —Т. 1, — С. 167; Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — Ч. 1.

> — СПб, 1893,—С. 1,47—48.

" Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — С. 5.

ком міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демо­сфен. Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюєть­ся тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспру­денції, а з іншого — цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професій­ної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презен­тації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди — кандидати в адвокати прослухову-вали курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців, від­відували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну до­помогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового пре­дставництва. У цей період адвокати здебільшого були оратора­ми. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала великих змін. Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської професії як вільної. Так, за кодекса­ми Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Адвокати стали представниками стану (ordo), під яким розумілася лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відно­шення до їх внутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника про­вінції або міста. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідаль­ності, жінки та ін. Кандидат до адвокатури повинен був закі­нчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotu-1а) за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною (primas). Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuti) та позаштатних (supernume-rarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних. Головними, професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гоно­рарів, кляузництво та ін. За ці та подібні їм порушення професійних обов'язків накладалося єдине покарання — забо­рона адвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а до розгляду кожної судової справи. У цій присязі адвокати зобов'язувалися докладати усіх зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовляться від ведення справи у будь-який час, навіть під

час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота моральною або юридичною. У разі відмови адвоката від ведення справи пози­вач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувало­ся в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, то перші могли продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утриму­ватись від образливих висловів та не зволікати свідомо процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар, враховуючи складність спра­ви, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції. Заняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правоза­ступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три правозахисні функції: адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів.

Обидві форми організації римської адвокатури як респу­бліканського періоду, так і часів імперії не вплинули у більшій або в меншій мірі, на устрій адвокатури в державах Західної Європи.

У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організації адво­катури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адво­катури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от­римати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя­тити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала

звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчан­ня внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно само­стійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з'явля­ється зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворила­ся община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном об­щини, були її представниками у зносинах з урядовими устано­вами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.

Гонорарна практика у цей період йде по шляху, накрес­леному юстиніановим законодавством. Так, у Франції засто­совувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Якщо ж такої умови не було або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то розмір його визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з по­зовом до суду в разі ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню. •

Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Значних змін зазнала у середні віки діяль­ність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публі­чний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвоката у кримі­нальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза­ступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово наби­рає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогод­нішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду «общи­ни адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Ні­меччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувалися у адвока­тську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У СІЛА за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'є­дналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практич­ного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирі­чного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеч­чині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Анг­лії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його

Ю

повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно­рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред'явити до клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людсь­кої культури та проходячи через різноманітні фази свого роз­витку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусід­ська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.

Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціа­льним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі за­конодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторо­ни адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки до­пуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римсь­ких юристів. Організація республіканської адвокатури грунту­валася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відно­сної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принци­пів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступниц­тво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судо­во-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертву­вання перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсу­тність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тіс­ний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У насту-

11

пні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солі­дарності, перетворившись на силу, яка активно використову­ється в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

Якою ж життєвою потребою викликане існування адвока­тури? У чому полягає її поняття та сутність?

З цього приводу не можна не погодитись з думками Є.В.Васьковського, висловленими ще у 1893 році в його праці «Организация адвокатуры»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є насті­льки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та зап-лутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юри­дичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підго­товки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріа­льного права та формами процесу; виникає потреба в особли­вій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати право­заступництво. Саме ці спеціалісти - - правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами -- юридичну допомогу, шо надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами — правознавцями»1.

Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів грома­дян та організацій2. Головна соціальна місія, фундаментальне

1 Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — С. 5.

2 Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан. — Львов: Свит. — 1992. — С. 8.

12

призначення адвокатури --це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини -найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури1.

Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким чином. Адвокатура - - це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка вико­нує важливу суспільну функцію - - захист прав і законних інтересів громадян і організацій.

Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. — К.: Ін Юре. — 1997.—С. 80, 81.

13

Запитання для самоконтролю

1. Як була організована правова допомога на нижчих ступенях розвитку людського суспільства?

2. З адвокатури якої держави почався розвиток сучасної адво­катури?

3. Яких змін зазнала адвокатура в період середньовіччя?

4. Якої форми набула адвокатура у нові часи?

5. Якою життєвою потребою викликано існування адвокатури?

14

Глава II

Історичний Іллях розвитку адвокатури в Україні

§ 1. Адвокатура в Україні

у дореволюційний період

(1864-1917 pp.)

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особли­вий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існу­вало так зване судове представництво.

Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послу­хи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту)1. В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пану­ванням звичаєвого права та повною його перевагою над писа­ним законом, праця захисника у судах мала характер громад­ського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони2.

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в пері­од польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Вели­кому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р.

1 Правда Русская: В 2-х т. М.-Л. 1947. Ст. 18, 21, 22, 31, 37, 46, 49, 66, 85.

2

Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. Львів, 1934. С. 31.

15

Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внас­лідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зок­рема, на формування основ правової системи України. Особ­ливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебу­рзьке право.

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV—XV ст.), а дещо пізніше — й у загальнодержавних судах (XV ст.). Вперше станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом - - у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Пра­вах, по которым судится малороссийский народ»1 — пам'ятці козацького права 1743 p., тобто в період гетьманщини в Укра­їні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор»2. Щоправда, вживаються слова «адвокат» — «ад­вокатує», але вони стосуються адміністративних урядовців -(війтів)3. Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити слідуюче пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазнача­лося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони»4. Однак в міру того, як право писане -закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом — тобто профе­сійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного офо­рмлення ще був віддалений у часі.

Таким чином, коли в українських містах було запровад­жено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і

1 Права, за якими судиться малоросійский народ. 1743. — К., 1997.

2 Статут Великого княжества Литовского 1529 г. — Минск. 1960.

3 Падох Я. Ґрунтовий процес гетьманщини. Львів, 1938. С. 25—26.

4 Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. — С. 32.

16

з'являється захисник як професійний юрист. Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний меш­канець міста1.

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих -- господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста — «прокуратора, або речника»2. Так, Литовський ста­тут, який діяв на українських землях аж до 1842 р.3 в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 pp.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зок­рема, у ст. 10 VI розділу першого Литовського статуту наводи­ться умова, за якою прокуратором у судах не міг бути інозе­мець, а лише чоловік «у Великом княжестве оселый»4.

Найдокладніше регулює порядок судового захисту третій Литовський статут, який прокураторам присвячує п'ять арти­кулів (57—61) IV розділу5.

Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духов­них осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Про­куратор повинен був подати судді засвідчений письмовий доку­мент на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати. Ось як про це сказано: «Тогды вряд маеть таковому прокуратора дармо придавати и казати от

Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. С. 32.

2 Там же.

3Там же. С. 34.

Статут Великого княжества Литовского 1529 г. Ст. 10.

Статут Великого княжества Литовского 1588 г.; Тексты. Справочник. Коммен­тарии. Минск. 1989.

2 9-382

17

них у права мовити, и прокуратор маеть в том уряду быти послушен; а если бы прокуратор уряду в том послушон быти не хотел, таковому прокуратору и от инших особ у того суду мовенье не маеть быти допущоно». Зокрема, цього захисника позбавляли права практикувати в даному судовому окрузі.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клі­єнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без поважних причин не з'явився в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, «такие прокураторы горлом карани быти мають». Тобто передбачалася смертна кара.

Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію1.

Норми Литовського статуту й магдебурзького права зали­шалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 — кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського пра­ва, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був виробле­ний проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 нама­гається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, пленипо-тент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, кото­рый в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

1 Чубатий М. Вказ. праця. С. 33.

18

«Права» також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу такого змісту: «Я (имя) присягаю Господу Богу всемогущему, что хощу быть суду послушным в тех делах, в которих по правам должен есм, и что должность мою повереническую верно, тщателно, сове­ршенно, безволокитно, не с умишлением о размножении спо­ров, править, и дело, мне от челобитчика или от вступка повереное, по силе ума моего, по совести и по найлутшому размишлению защищать буду. Уведав же правый умысл, со­весть и всякие доводы своея стороны, ничего того противной стороне, ани ея повереному и помощникам, словом, писмом, показанием, ни чрез себе самого, ни чрез иного, ко вреду своея стороны объявлять не допущуся, и к оной противной не приклонялся, при своей первой стороне до окончания того дела стоять, и все то, что доброму, верному и правдивому поверенному принадлежит, исправлять, и то не опущать для милости, приязни, даров и для всякого прибытка своего имею. Так, Господи Боже, помози мне». З наведеного тексту бачимо, які етичні вимоги ставив український кодекс до професійного адвоката. Тут слід також наголосити на тому, що передбачений порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, са­моврядний характер юридичної природи адвокатури.

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (бать­ків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумове й фізично Дужі, світського* стану. Нехристияни мог­ли захищати тільки своїх одновірців, а духовні — лише духов­них, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах1.

В українському кодексі важлива суспільна роль відводи­ться адвокатурі. Зокрема наголошується «...от чего понеже явствует, что повереным быть не что другое ест, токмо пособ-ствовать ближнему в его нуждї и служить справедливости, того

Падок Я. Вказ. праця. С. 26.

2-9-382

19

ради, яко дело и звание повереного честное єсть, толко б оного не употреблял на зло...» Тобто головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. З огляду на це адвокатові заборонялося брати справу, яка супе­речила праву та справедливості і якої «без повреждения сове­сти производить невозможно».

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випад­ки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особ­ливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта.

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відш­кодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займати­ся адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за уми­сне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося на­віть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що зав­дає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже виз­наною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку україн­ської адвокатури, слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Росій­ської імперії, що було оформлено результатом народно-визво­льної війни українського народу під проводом Б.Хмельниць­кого, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р.1, Переяславської Ради

1 Воссоединение Украины с Россией. Документи и материалы: В 3-хт. М., 1953. И. 3. С. 406-414.

20

від 18 січня 1654 р.1 і Березневими статтями 1654 р.2 Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувала­ся царизмом, а в кінці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дорево­люційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х pp. XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, глас­ність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р.3 (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії — присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного --не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на за­садах самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої револю­ції існували тільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначен­ня повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до од­ного року, виключення з числа присяжних повірених, віддан­ня до суду) та ін.

Там же. С. 516.

о

Там же. С. 565.

Судебные уставы императора Александра II. СПб., 1883.

21

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний вне­сок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до ЗО крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворе­ний інститут нинішньої ревізійної комісії.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада вида­вала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Киї­вської — 81,3, Одеської — 88,6і.

Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав від їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтере­си своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таєм­ниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідаль­ності.

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних пові­рених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної ор­ганізації. Для отримання свого звання їм необхідно було скла­сти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й вида­вали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових

1 История русской адвокатуры. Т. 2. М., 1916. С. 49.

22

справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публіку­валися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській — відповідно 125 і 63, Київській — 120 і 54. У 1913 р. в Харківській — 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській — 441 і 467, Київській — 492 й 417і. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської -7,1% і Київської - 10,7%2.

Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами су­дових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. — Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис., 17,4 тис., 16,1 тис.3

Українська адвокатура того часу відрізнялася демократи­чними принципами організації. До неї вступило багато прог­ресивних учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Гольден­вейзер, О.Александров та ін.)

Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

У цьому ж році міністрові юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав негідними. 8 листопада 1889 р. був виданий указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути зараховані до адво­катури лише з дозволу міністра юстиції4, а з 12 березня 1912 р. прийняття їх взагалі заборонялося5.

Є необхідність окремо зупинитися на організації та дія­льності адвокатури в західноукраїнських землях через те, що

История русской адвокатуры. С. 3. 2 Там же. С. 53. Там же. С. 42.

4 Право. 1915. 18янв. С. 135.

5 Право. 1916. 24янв. С. 191.

23

ця досить значна територія в силу певних історичних обставин упродовж багатьох віків була відірвана від України.

Так, ще на початку XI ст. Закарпаття було загарбане угорськими феодалами, в середині XIV ст. Польща заволоділа Галицькими землями і частиною Західної Волині, а в XIV ст. до Молдавського князівства відійшла Північна Буковина, яка в XVI ст. потрапила під владу Туреччини. Й лише в першій половині XX ст. історична справедливість була відновлена — відбулося воз'єднання західноукраїнських земель у єдиній Ук­раїнській державі.

Перші відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину XVI ст., коли ці землі входили до складу шляхет­ської Польщі. Тоді було дві категорії адвокатів: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали «квазідікус», другі -- особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи1.

Найпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 р. Так, адвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням про суд 1781 р. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права, пройти практику адвоката (термін не визначений) та скласти адвокатський іспит2. 16 серпня 1849 р. було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 р. -постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє законодавство про адвокатуру.

За Положенням 1849 р. адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду й прокуратурі або в адвоката.

До 1855 р. адвокати перебували при шляхетських судах у Львові, Станіславі, Тарнаві і Чернівцях.

У 1859 р. в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868 р. підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом, необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування і

1 Ганкевич Л. Союз українських адвокатів. Львів. 1933. С. 3. Лициняк В. Українські адвокатські апліканти в Галичині // 36.: Ювілейний альманах СУД. Львів, 1934. С. 109.

24

скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія адвокатської палати (в Галичині - у Львові) здійснювала нагляд за їхньою діяльністю. Проте, зага­льне керівництво адвокатурою належало міністрові юстиції1.

Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати на­гальні проблеми адвокатів. Однак тоді ця слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок.

У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. Адже, як відо­мо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Однак широкий демократизм і визнання рівного політи­чного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявились у період ко­заччини2, не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з'явилися у «Правах, по кото­рым судится малороссийский народ», де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за пору­шення своїх професійних обов'язків.

Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективної діяльності адвокатури риси. Зокре­ма, передбачений у «Правах, по которым судится малороссий­ский народ» порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалеж­ний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

В цілому ж ці перші організаційні форми української адвокатури несли в собі принципи, привнесені у європейську

Радянське право. 1967. № 7.

2

Антонович В. Коротка історія козаччини. — К.: Україна, 1991. С. 12.

25

адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобо­да адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органа­ми, система визначення гонорару тощо1.