Історичний нарис державного флота2

Історичний нарис державного флоту

України

Частина І

Кораблебудування та судноходство княжої пори

ПОЧАТКИ ПЛАВАННЯ

Плавання в Україні було розвинене ще в найдавніші часи. Величезна кількість у слов’янських українських землях річок, річечок, озер, болот, численні розливи річок та паводки зумовлювали головну роль річкового шляху. Дніпро з великими притоками Прип’яттю та Десною і цілою мережею другорядних річок, Дністер, Буг, Сян, Дунай – все це були природні шляхи, вздовж яких скупчувалось й організовувалось людське життя. Річка на низині була найлегшою і найдоступнішою дорогою серед непрохідних пущ, і її спокійне плесо приманювало до себе первісну людину. Потребувало розвитку річного суднобудування й рибальство, яке з давніх часів все ще залишалося одним з головних джерел прожитку наших предків. Однак, не лише часті розливи річок та затоплення великих площ суходолу перешкоджали створенню торгово-господарських та військових доріг. Не меншим злом в житті слов’яни були часті нашестя кочовиків: печенігів, половців, хозар тощо, та контроль ними основних степових шляхів та транспортних артерій. Тому слов’яни здавна споруджували собі річні човни, а згодом, з розвитком торгівлі та військових експедицій, і морські судна.

Археологічні пам’ятники древньослов’янського суднобудування відносять нас ще до часів неоліту, коли наш предок, майстерно обробляв стовбури дерев, використовував лодку – довбанку, або одно-деревку. Греки звали їх «моноксилями». Ці одно деревні човни були різного розміру і іноді доходили до поважної довжини. Піднятий вже в наш час а зі дна річки південний Буг дубовий човен мав довжину 6.15м, ширину – 0.8м. Корпус був достатньо міцним, оскільки мав поперечні перегородки на носу та на кормі, а іноді й посередині. На побережжі Балтійського моря знайдено такий одноцільний човен 15м завдовжки.

Як свідчать грецькі письменники, слов’яни ще в VІІ столітті здійснювали свої військові походи на Візантію в моноксилях, доходячи аж до острова Кріт.

Костянтин Багрянородний, візантійський імператор і історіограф розповідає, що на Дніпрі у середині Х ст. були розповсюдженні човни-однодеревки, які виготовлялись протягом зими у північних слов’янських землях і в квітні-травні сплавлялися у Чернігів, Любеч, Київ для подальшої остаточної доробки та оснастки. Костянтин пише: «Підвладні Русі слов’яни, що звуться кривичі і лучани і інші слов’яни, вирубують за ними дерева на човни, обробляють і як прийде час, коли розтане лід, спускають їх у близькі озера. І як спустять у річку Дніпро, ідуть цією рікою, приходять до Києва, витягають човни і продають Русі. А Русь купує самі кадовби, розбиває давні однодеревки, бере з них весла, уключини до весел та інший припас і споряджує нові».

Великий вплив на розвиток й поліпшення плавання у давні часи слов’янської історії мали варяги. Вони були найславнішими мореплавцями середніх віків, перепливали широкий досвід нашим предкам, які наймали варязькі контингенти на військову службу. Кораблі скандинавських вікінгів збереглися до наших днів у Норвегії і знаходяться в університетському музеї у місті Осло.

Тодішній корабель варягів був понад 20м. завдовжки, до 5м. завширшки і майже 2м. в глибину. Будували його з дубового матеріалу, а допоміжні частини виробляли з явору, ясеня, берези та липи. Основу корабля становила на споді балка, до якої були прибиті поперечні ребра, відповідно вигнуті, і кількість їх доходила до 20. Зверху кінці ребер були з’єднані балками, покритими дошками, які розділяли трюм від палуби. Здовж корабля по обох боках були прикріплені довгі та низькі лави для гребців-весельників. У верхній частині обшивки робили отвори для весел, останні сягали 3м. завдовжки. Кермо містилося позаду човна на правому боці і теж було біля 3 метрів. Посередині кріпилася щогла, на 20 і більше метрів заввишки.

Вітрила мали форму трапеції, ширшої у долині. Їх виробляли найчастіше з білої бавовняної матерії, зустрічалося й з кольоровими смугами, але князі вживали дорогоцінні та різнобарвні матеріали.

Для норманського воєнного корабля була характерна струнка та легка побудова. Відношення між шириною та довжиною / 1:4 / давало кораблеві певну достатню несхитність та стійкість; перед і зад корабля мали однакову форму трохи підняту догори, тому кораблеві було легко повертати; судно збивалося за допомогою дерев’яних кілків і було дуже еластичним. Важливо звернути увагу на те, що в 1893 р., коли було побудовано аналогічну й докладну модель, яка здійснила подорож із Норвегії до Америки, розвиваючи часом швидкість до 18-20 миль на годину.

На превеликій жаль, українські кораблі княжої пори не збереглися, хіба що може й були де знайдені на мілинах сучасної української території, але бурхливі останні століття не дали змоги подбати про збереження та докладне вивчення тих човнів. Однак літописна традиція дає нам змогу дізнатися про дещо з давнього кораблебудування та мореплавства Х-ХІІ століття.

За своїм призначенням та цілями використання судна ділили на військові, транспортно-господарські та рибальські. Були різні назви: лоддя, лодка, суд, човен, струг; павозок, або паузок, учан.

Павозок напевно був малим за розмірами човном, теж саме можемо сказати й про учан та струг. В «Руській правді» згадується що струг в тричі дешевше коштує великої морської лодді і в два рази лодді річної. Можна припустити, виходячи з назви, що це було невелике плоскодонне низькобортне судно а дуже мілкою осадкою, можливо, у вигляді плоту а точно підігнаними, обтісаними колодами і дощатими бортами. Продовжуються дискусії а приводу означення характеру суден типа «учан». Як і струг, це грузове, товарне й, напевно, риболовецьке судно. Літописці вказують на те, що учан велике, містке судно на зразок плоскодонного дощаника. Насад означає, мабуть, судно збудоване з різних частин, в основі якого лежить балка, на яку насаджувались упоперек перекладини й дошки (ще й сьогодні використовують при побудові воза чи саней). Човен, лоддя, суд значили судна різного роду й величини.

Майже усі типи суден, зважуючи на войовничий побут наших предків, використовувались під час воєн і воєнних походів для перевезення людей, зброї та коней.

Воєнне судно найчастіше називалось лоддя.

Розрізнялись лодді звичайні, «набойні», тобто по оббиті дошками й морські, які відрізнялись оснасткою та кількістю набоїв. Закони Київської Русі призначали кару за крадіжку човнів: «коли хто вкраде лоддю, платить 7 кун, і Лодзю мусить віддати власникові; за морську – три гривни, за набойну – дві гривни». Гривна мала біля 30 кун, отже морське судно цінувалося найвище, воно було найбільшим за розмірами і більш досконалим за конструкцією.

Якої величини були слов’янські воєнні кораблі, ми можемо здогадуватись звертаючи увагу на те, яку кількість людей військового реманенту та коней вміщували ці кораблі. Наприклад, в готських записках, які дійшли до нас, згадується, що на переправі через Дніпро в 60-ті роки Х ст. були човни, які вміщували не більше 3-х чоловік; однак деякі судна були довжиною 20 м. і шириною 3 м. Про похід князя Олега на Царгород літопис пише, що в одному кораблі вміщувалося 40 людей, стільки ж уміщали лодді Ігора в поході на Візантію, бо, як згадує літописець дружинники гребли самі, а в лодді було по «40 ключей» (кріплення для весел). Але про похід русичів на Каспій у ті ж самі часи історики свідчать, що кораблі мали по 100 чоловік команди. Тож бачимо, що кораблі бували різних розмірів.

Про будівництво та зовнішній вигляд споруджених кораблів нашими пращурами знаємо небагато. Мабуть тільки менші човни були «однодеревні», видовбані з одного пня. Яка ж була технологія виробництва? Спочатку стовбур товстого дерева видовбувався сокирою, після чого оброблявся теслом. Потім, щоб колода була еластичною та гнучкою, її розпарювали у спеціальних котлах, розводили з боків до потрібної ширини; при цьому края колоди зв’язувались міцно канатами, щоб під час розведення не було тріщин.

Крім описаного способу, ймовірно, був ще один: вибравши потрібне дерево, за допомогою дубових клинів корабели робили у стовбурі трихіну довжиною, рівною довжині майбутнього човна, і поступово вбивали, заглиблюючи клини та розпорки таким способом, щоб надати деревині відповідної форми. Після цього дерево зрубували, зайву деревину вирубували або випалювали, а внутрішню частину отриманої колоди заливали водою і тримали її у такому стані протягом тижня. Далі розпалювали уздовж колоди вогнище: дерево розпарювалось, ставало гнучким. Усередині установлювалися полегшені «упруги» (на зразок шпангоутів). Однак, на виготовлення такого моноксила витрачалося від двох до п’яти років.

Наявність у русів моноксилів підтверджується й археологічними дослідженнями. Так, згаданий вже нами човен, знайдений у 1937 р. у намулі р. Південний Буг у двох кілометрах від села Сабо тинівка (Грушецький р-н Миколаївської області) за свідченням проф. Р.О. Орбелі було випалено зі стовбура 360-ти річного дуба. Хімічний аналіз вказує на те, що моноксил побудовано у Х ст. до Р.Х.

Набагато більші судна мали в основі свої балки, на які набивалися дошки (т. з «набої»). Передній кінець човна називався «нос», а задній – «корма» або «керма», там же кріпилося кермове весло («ключ»). Судно приводилось в дію веслами, а великі кораблі ще й вітрилами. Вітрила називалися «пре» або «парус» (від грецького «фарос»); мачта мала назву «щегла» чи «шегла». Вітрила виробляли з простого полотна, що мало назву товотина або кропина; були також вітрила з дорогих матерій, а паволок. Літописець розповідає про похід на Царгород у 907 р. Олег сказав: «пошийте Русі паволочні вітрила, а слов’янам кропи няні. І пошматував їх (паволоки) вітер. І сказали слов’яни: тримаймося своїх товстин».

Якщо виходити з того, що на парус йшло, за ствердженням Костянтина Багрянородного, 28-30 локтів тканини, то він був не великий і мав всього лише біля 10 метрів.

З корабельної снасті та знаряддя у стародавніх джерелах згадуються також «ужі» або «ужища» /т. з. канати-линви/ і якорі. Цікаво було б запропонувати читачеві вислови з мореплавної термінології того часу що збереглися: «вспяти паруси» – напинати вітрила; «розволочити пре» – піднести вітрила; «покосний вітер» – пригожий, придатний вітер; «волочити» – перетягувати корабель; «корабельник» – моряк, а «корабельчий» – будівничий корабля; «кормник» – рульовий-керманич; «гребці гребть» – гребці гребуть та ін.

На Чорному морі слов’яни познайомились й з грецькими кораблями і саме від греків переняли різні нові винаходи та поліпшення. В літописах знаходимо різні назви грецьких кораблів: «галея», «кубара», «олядь», «скедія» тощо.

Однак, київська лоддя мала цілу низку переваг у порівнянні з важкими бойовими кораблями греків: швидка, рухома, з мілкою осадкою, що дозволяло успішно маневрувати на невеликих глибинах. За свідченням короля Лангобардії /Північ Італії/ у сер. VIII ст. «судна русів у наслідок своїх малих розмірів проходять там, де мало води, чого робити не можуть халанди греків через свою глибину /мається – осадку/».

Нема навіть сумніву, що на кораблебудування княжої пори великого впливу завдали греки та варяги. Відомо, що галери /або галеї/ використовувались слов’янами однаково як і скандинавські кораблі. на нашу ж думку, використовування кораблів сусідів могло бути присутнім лише на краях шляху «із варяг у греки» - на Чорному морі /«Понот море»/ та Балтійському /«море Варязьке»/. А основна частина, середня та нижня течії р.Дніпро, не кажучи вже про безліч другорядних артерій, долалися збудованими у слов’янських землях суднами. Безумовно, як і зараз, процес запозичення різних удосконалень проходив і тоді. Однак слов’янське кораблебудування мало свою специфіку та традиції. Про спроби створити свій власний тип воєнного корабля свідчать оповідання літопису від 1151 р. Тоді йшла кровава боротьба за Київ між «мономаховичами» – київським князем Ізяславом Мстиславовичем та володимиро-суздальським – Юрієм, і було ужито кораблі для оборони Дніпра на широкому просторі від Київа до гірла Прип’яті.

Адаптувавши Лаврентієвський літопис, читаємо «Зхитрив лодді дивно: бо гребці у них пливуть і їх не видно, тільки весла видно, а людей не видно, бо лодді було покрито дошками і бійці стоять зверху у бронях і стріляють; а керманичів було двоє, один на носі, а другий на кормі, і куди хотіли туди й пливли, не повертаючи лодій.».

Дніпровська флотилія та судноходство.

Слов’янська флотилія княжих часів була особливо розвинена на р. Дніпро та на значних його притоках. Найбільша пристань для кораблів була під Києвом. Тут стояли на готові човни для перевозу через Дніпро і всяк час можна було переплисти з одного берега на іншій. Літописи згадують, що древляни за часів Ольги ходили з Полісся до Києва човнами і приставали до дніпровських берегів. Під час нападу печенігів на Київ 968 року, на лівому березі Дніпра стояли лодді і вчасно прийшли на допомогу стольному городу. З Києва знаряджав своє військо та переправляв човнами у похід на волзьких булгар Володимир Великий. Київська флотилія використовувалась у поході проти половців на пороги у 1068 і 1103 роках, виходила на зустріч з князем Юрієм у 1150 р., а також проти берладників під Олешшя у 1160 р. Згадана флотилія часто захищала непохитність княжої влади на всім руслі Дніпра. Так, датована 1151 р. боротьба Ізяслава Мстиславовича за допомогою кораблів була йому на користь: «бились, наплили в насадах, брали в полон ці тих, а ті цих. Ізяслав же не дозволяв їм перебрести.» Другий такий бій на воді відбувався під Черніговом у 1160 р.: «билися за Десну завзято одні на конях, другі в насадах їздячи, і не пустили їх через ріку.».

З Дніпра та його притоків човни часто переправлялись в інші річки за допомогою так званих «волоків». Це були місця на суходолі, де лежали приготовлені кругляки/стовбури дерев/, на яких можна було тягнути човни від однієї до іншої річки та продовжити плавання. Найвідомий за літописом волок був на шляху «з варяг у греки», з верхів’я Дніпра до Ловаті і далі до Балтійського моря. Звичайно, що така переправа потребувала багато сил та праці, але набагато скорочувала дорогу.

Значно важчою була переправа через Дніпрові пороги. Константин Багрянородний хоча й описує подорож торгового флоту з Києва до Чорного моря, можна вважати що, так само виглядали воєнні походи.

«У місяці червні вирушують униз рікою Дніпром /з Києва/ і приходять до Витичева. Ждуть там два або три дні, поки позбираються всі човни, рушають і пливуть вниз тією рікою Дніпром. Насамперед приходять до першого порога, що зветься по слов’янські «не спи». Цей поріг вузький, по середині його скелі круті та високі, сторчать як ті острови. Вода б’ється об них і піниться, та спадає звідтіль водопадом, вчиняє великий гук і страх. Тому руси не зважуються плисти посеред нього, але пристають недалеко до берега, висаджують на суходіл людей, все інше залишають у човнах; тоді роздягаються, нащупують ногами, щоб не наскочити на яку скелю, і так палицями пропихають човен. І з такою пильною обережністю між закрутами і берегами ріки проходять цей перший поріг. Коли проминуть до другого порога, що зветься по-слов’янські. І цей подібний до першого поріг, тяжкий і не прохідний; знову висаджують людей і переводять човни, як і попереду. Подібним способом проходять і третій поріг, званий «гук порога». Далі так само четвертий поріг, званий по-слов’янськи «ненаситець». Перед цим порогом пристають геть усіма човнами до берега, призначені люди виходять стерегти їх і йдуть на берег будучи на пильний сторожі від печенігів. Всі інші забирають із човнів речі, які мали з собою, ведуть невільник у кайданах суходолом шість миль, аж поки пройдуть поріг. Тут одні тягнуть волоком, другі на плечах несуть свої човни і переносять за поріг, і так спускають їх у ріку, кладуть речі і знову відпливають. Приходять до п’ятого порога, що зветься «вольним порогом», бо він творить велике озеро, знову перепровожають свої човни через річкові кручі, як при першому та другому порогах, і його подібним способом минають. Пливуть звідси до сьомого порога, що зветься «малий поріг». Як пройдуть його, доходять до броду, що зветься Крарійським: туди херсоняни /з Криму/ переходять з Русі, а печеніги на Херсонес. Цей брід завширшки як гіпподром – наскільки очі можуть сягнути, і наскільки долетить стріла, тут на цьому місці сходять печеніги і б’ються з Руссю.

Як минуть це місце, пристають до острова св. Григорія /Хортиця/, і на цьому острові приносять свої жертви, бо там стоїть превеликий дуб. Жертвують живих птахів; навколо застромлюють стріли, інші жертвують хліб і м'ясо і, хто що має, бо такий у них звичай. За птахів кидають жереб – чи їх різати, чи випустити живими. Починаючи з цього острова Русичі не бояться печенігів, аж поки не йдуть до р. Селини. Звідси рушають, пливуть чотири дні, аж поки не дійдуть до лиману у гирлі ріки. Тут є острів св. Єтерія. Коли пристануть до нього то спочивають там два або три дні, ладнають свої човни, якщо є якась шкода вітрилам, щоглам, кермі. З лиману, який йде аж до моря, пливуть до ріки Дністер і, прибувши щасливо, знову спочивають. Вибравши добру годину, рушають знову і приходять до р. Білої, там так само відпочивають і приходять до Селини, рукава Дунаю. І поки не минуть ріку Селину, печеніги біжать поруч, а коли буває що море приб’є човни до берега, тоді всі виходять разом щоб відбиватися від печенігів. від Селини йдуть слов’янські човни і вже не боятися нікого; йдуть до Болгарії і приходять до гірла Дунаю. Від Дунаю до Коропи, а звідти в Константинію, до ріки Варни, від Варни пливуть до ріки Диниці – все те у болгарській землі. З Дицини приходять в меземерійську країну (стародавній город у Болгарії, сучасний Несебир) і таким чином аж сюди йде ця бідолашна і страшна дорога».

Воєнні морські походи на чорне море та каспійське моря.

Докладніших звісток про появу слов’янських морських кораблів на Чорному морі не збереглося. У нашому користуванні можуть бути лише деякі натяки із «житія святих» датовані VІІІ ст. На превеликий жаль побожні легенди не переказують нічого реального про склад та організацію тодішнього флоту. Впевнено можемо зазначити, що значні простори морські потребували й значно більших морехідних сил.

Вже в 860 р. відбувся великий похід на Царгород під проводом київських князів Аскольда і Дира. У той час, коли грецький цісар Михайло знаходився у Малій Азії, а столиця імперії була не захищена, слов’янська флотилія в двісті /по іншим джерелам 360/ кораблів пограбувала околиці Царгороду, попалила околиці, але сильно укріпленого міста не могла взяти. Венеціанський літописець пише, що прознавши про повернення греків з походу, князі наказали війську повертати: «І так цей народ із тріумфом повернувся у свої землі».

Пізніше греки склали легенду про те, що ніби український флот, примусила повернути буря, яка розпочалася тоді, коли в море опустили одяг Божої Матері…

До морських походів на Візантію вдавалися також Олег і Ігор. В 907 р. на Царгород ходив Олег із флотом, який складався з 200 кораблів, по 40 воїнів у кожному. У війську були варяги й слов’яни з різних племен-поляки, древляни, сіверяни, в’ятичі, навіть дуліби й хорвати з далеких західних земель. Коли лодейна флотилія київського князя пересікла Чорне море і стала перед стінами столичного міста, греки замкнули пристань і мужньо захищалися з баштан городських мурів. Літописці пропонують народний переказ про те, що Олег наказав поставити кораблі на колеса і погожий вітер напнувши вітрила, доніс русичів під стіни города. «Олег вийшов на берег і почав воювати, і багато вбивств заподіяв грекам довкола города: розбили палаців, а бранців, яких взяли у полон одних посікли, других мучили, інших розстрілювали, а ще інших кидали у море; і багато іншого лиха наробили русичі грекам, як це вороги роблять». Тоді греки з князем київським склали мир. Дехто з стародавніх істориків вважав, що причиною війни проти Константинополя були часті утиски київських «торгових людей» у Візантії та її провінціях. Тому переможець Олег запросив від Царграду по 12 гривень на кожного воїна /а це астрономічна сума біля 960000 гривень/ та крім цього «давати уклади на руські міста спершу Києву, також Чернігову, Переяславу, Поліску, Ростову, Любичу та іншим містам; по тим городам сидять князі що під Олегом сущі». Гадаємо, це була компенсація за збитки, спричинені торгівлі цих міст та їх купцям.

Широко був задуманий морський похід на Візантію і князем Ігорем датований під 914 роком. слов’янський флот сучасники нараховували в тисячу кораблів (дехто навіть вказував на 10 тисяч). Але грецький монах, будучи вчасно сповіщений про небезпеку, підготувався до оборони і зібрав значні сили. Слов’яни допливли до пристані Гієрон на малоазійському боці Босфору як раз у тому місці де стояла башта з великим морським маяком, що вказував морякам шлях. Тут підстерігала Ігорова візантійська ескадра, яка зразу ж несподівано атакувала слов’янські кораблі небаченим до цього способом, застосувавши «грецький вогонь» (зустрічається ще: «вогкий вогонь», «ясний вогонь»). Що ж являв собою цей «грецький вогонь»?

Ймовірно, це був стрільний порох або якась інша вибухова речовина, яку вистрілювали за допомогою корабельної мідної труби або ручних мідних трубок, що були озброєнні візантійських моряків. Крім того згадується й рідина як «грецький вогонь», можливо нафта, яка кидали на корабель противника у кулях та бочках.

Виготовлення та методика застосування «грецького вогню» були державою таємницею Візантії, яка зберігала монополію на використання у морському бою аж до ХІІ ст. пізніше цей спосіб ведення бою стали вживати усі європейські флоти.

Наведемо один з відомих рецептів ХІІ ст. для приготування «грецького вогню»: частина каніфолі, частина сірки і шість частин селітри розчинялись у льняному або лавровому маслі і суміш була готова для використання. Іноді до цього складу включали перетерте липове або вербове вугілля.

Вражене від застосування «грецько вогню» було страшне. Ось що описує очевидець про події того часу: «Як Русь це побачила, чим дуж кинулась а кораблі у море, бо їм краще було в морі втонути, ніж від вогню згоріти: одні, обтяжені бронею з шоломами, пішли на дно, щоб ніколи не вернутися, інші плавали, але на самих морських хвилях погоріли. І ніхто того дня не врятувався, хіба тим спасся, що втік на сушу…».

Однак, значна частина слов’янського флоту уціліла, і князь Ігор повів його на побережжя Малої Азії, нищив там міста порти. Але візантійські кораблі йшли слідом за Ігорем і перекрили йому відступ назад.

Багато українських кораблів загинуло під час прориву блокади у другій битві. Сам князь Ігор, як оповідали потім греки, ледве врятувався з десятьма кораблями і з труднощами дійшов до Азовського моря. Але ця поразка не залякала Ігора. Тільки но повернувшись до Києва, він знову готується до нового походу на Візантію. Але на цей раз збираючи своє військо, Ігор закликав варягів зі Скандинавії. Військова експедиція розпочалась у 943р. Про другий похід Ігора на Візантію ми знаємо лише з наших джерел, грецькі ж джерела й словом про нього не згадують. Наскільки був великий флот київського князя вказували кримські греки, які давали знати константинопольському імператорові: «Се іде Русь без числа, кораблі усе море покрили». Візантійський уряд не був впевнений у перемозі над слов’янами і тому запропонував мир. Дійшовши гирла Дунаю й зустрівшись з висланими візантійськими послами, Ігор погодився на замирення.

Про розвиток та масштаби слов’янського мореплавання на Чорному морі у ті давні часи свідчать дипломатичні стосунки київських князів з Візантією: договори Олега від 907 та 911 рр., Ігора докладно унормовано різні торговельні та правові справи, які дуже часто виникали між слов’янами та греками. Так наприклад, мова йшла про розв’язання спорів за майно, крадіжку, вбивство, побиття, насилу, втечу слуг, купівлю дорогих тканин, ціни на невільників, про спадщину померлих купців, про розташування посольств, легітимність купців та їх утримання у Царгороді. Деякі постанови торкаються зокрема і мореплавання. Бурхливий розвиток торгівлі та оживлені зносини а Візантією витворювали зачатки нашого морського права. Короткі приклади наведені нами дають змогу впевнитись у вище сказаному.

У першому договорі кн. Олега говориться про утримання слов’ян у Царгороді та отримання ними снасті та приладдя для кораблів: «Коли прийде Русь (посли), то беруть майна різного скільки хочуть, а як прийдуть купці, мають брати місячне шість місяців – хліб, вино, м'ясо, рибу, овочі й можуть брати у грецького цісаря на зворотню дорогу харчі, якорі, линви, вітрила, скільки їм треба».

У другому договорі Олега з Константинополем є цікаві постанови про кораблі, які розбилися на морі. «Коли велика буря на морі викине Лодзю чужу на землю, а знайдеться там хто від нас Русичів, має рятувати Лодзю з вантажем і відіслати її до християнської /тобто грецької/ землі, та провести її через усяке небезпечне місце, аж дійде в місце безпечне. Коли така лоддя від бурі або через мілину не може дістатися до свого місця, ми Русь допоможемо гребцям цієї лодді й супроводимо їх здоровими з купівлею, - якщо це трапиться близько від грецької землі; а якщо така пригода трапиться руській лодді – проведемо її на руську землю». Добрі торгові взаємини передбачали й такі обставини, коли було неможливо провести човен на місце його призначенні то треба було продати вантаж чи товар на місці і відіслати його гроші власникам.

Навіть такі, з нашого сучасного погляду, недосконалі та спрощенні закони та статті, що крім того ще й за кожного наступного дня змінювались, обмежувались, усе ж таки започаткували зачатки раннього-українського морського права.

Довгі часи після войовничих походів ІХ Х ст. на Візантійську Імперію слов’янські князі не бралися за організацію морських експедицій. Очевидно, не мали значних морських сил, щоб змагатися з візантійськими ескадрами, які на той час складалися з більших і сильніших кораблів. Тому Святослав під час війни з Болгарією й Візантією перевозив свої війська морем тільки по Дунаю, а далі вів воєнні операції на суші. Для цього він використовував численну кіноту та велике військо піших ополченців.

Зате в мирний період сягнув значного розвитку морський торговий флот. Грецький письменник Георгій Кедрин звертає нашу увагу на те, що «Русь жила з ромеями /візантійцями/ у відносинах добрих і спокійних, зносини були безпечні, й купці ходили з відтіль і звідтіль».