Особистість. Структура особистості. Теорії особистості.

Структура особистості. Головні поняття до теми.

Що таке особистість? Запитання більше ніж складне. Можливо, формула – „Індивідом народжуються. Особистістю стають. Індивідуальність відстоюють” – відображає суть справи (схема 1). Іншими словами, особистість – прижиттєво індивідуальна сукупність рис особистості, що формуються і якими визначаються мислення та поведінка, притаманні певній людині. Ще одне визначення: особистість – це індивідуальний досвід людини та її внутрішні мотиви, що лежать в основі її поведінки.

Схема 1

Людина

--------------------------------------------------------------------------------------

  

Індивід Особистість Індивідуальність

Належність Свідомий індивід, Особистість у своїй

до людського який посідає певне своєрідності, тобто

роду. Особистість якась особливість

в суспільстві, що особистості, яка

виконує певну робить її відмінною від

громадську роль. решти людей. Це може бути своєрідність інтелекту,

почуттів, волі, темпераменту

або їхніх комбінацій. Головне теоретичне запитання: які існують одиниці вимірювання особистості (схема 2)?

Схема 2

Особистість

Мотивації Емоції Темперамент Здібності

потяги Характер Моральні якості

установки

потреби Воля Соціальні норми та установки

інтереси

бажання

нахили

цілі

ціннісні орієнтації

ідеали

переконання

світогляд

Теорії особистості. Теорія особистості – це система понять, гіпотез, ідей та принципів, призначених для розуміння й пояснення особистості.

Існує багато теорій особистості, оскільки фактично кожний видатний психолог зробив внесок у цю галузь, але всі відомі теорії умовно поділяють за головними чотирма напрямами:

1. Психоаналітичний напрям. Вчені цього напряму приділяють особливу увагу внутрішнім суперечностям і конфліктам (теорія З. Фрейда, К. Юнга; А. Адлера, Е. Еріксона, К. Хорні).

2. Напрям, що вивчає риси особистості. Представники теорії рис визначають, з яких рис, якостей складається особистість, як ці риси пов´язані з реальною поведінкою людини та зі впливом середовища (Г. Оллпорт, Р. Кеттелл).

3. Біхевіористичний напрям. Біхевіористи та необіхевіористи приписують важливе значення зовнішньому середовищу, минулому досвіду та ефекту научіння, загалом, ефектам зумовленості (Дж. Уотсон; Б. Ф. Скіннер, А. Стаатс; Дж. Доллард, Н. Міллер; В. Мишель, А. Бандура).

4. Гуманістичний напрям (К. Роджерс, А. Маслоу).

Психоаналітичний та гуманістичний напрями розглядалися нами вже у лекції № 1. Повертаючись до психоаналітичного напряму, слід додати: живучи у соціальних групах, ми не можемо виплескувати свої агресивні імпульси довільно, їх слід контролювати. „Его”, за З.Фрейдом, боїться втратити контроль за внутрішнім протиборством між вимогами „Ід” та „Супер-Его”, результатом чого стає виникнення темної хмари несфокусованої тривоги. Така ціна, що платить людина за цивілізацію. Засновник психоаналізу висунув теорію, згідно з якою „Его” позбавляє себе цього неспокою за допомогою захисних механізмів, що скорочують чи переспрямовують неспокій різними способами, які, своєю чергою, спотворюють дійсність.

Психологічний захист – система регуляції людини, скерована на уникнення почуття тривоги, повязаного з усвідомленням внутрішнього конфлікту. Механізми психологічного захисту дозволяють нам знизити тривогу, спричинену стресовою ситуацією або нашими похибками і помилками.

Щоб не згадувати сварку, можна погуляти, розважитися, отже, придушення – це свідоме уникання неприємних думок, яке допомагає долати дрібні проблеми, бо удавати, що проблеми не існує, можна лише деякий час. Важкі думки мають тенденцію повертатися і ставати ще тяжчими, якщо їх загнати всередину.

Буває й таке, що думки настільки згубні для самооцінки і настільки болючі, що людина не допускає їх у свою свідомість і мовби вижинає з неї. Таке несвідоме мотивоване забування є витисненням – це забування, викликане несвідомим блокуванням подій, які загрожують чи лякають. Витиснення – головний захисний механізм, оскільки більша частина інших захисних механізмів основана на витисненні, яке є нічим іншим як забування.

Вихід – механізм психологічного захисту, що проявляється у вигляді уникання неприємних ситуацій. Люди, які бояться бути знехтуваними, часто уникають спілкування з іншими людьми. При розумному використанні вихід є корисним захисним механізмом. Іноді, виходячи за межі ситуації, легше розглянути її. Але результатом виходу може бути і звільнення з роботи, і відмова від подальшого навчання, і розлучення...

Фантазування – механізм психологічного захисту у вигляді виходу в уявний світ, занурення у мрії... Загалом, фантазувати корисно, оскільки це розвиває уяву і творче мислення. Майже всі люди мріють наяву для придушення тривоги. За допомогою фантазування можна дати відпочинок своєму розуму. Але надмірне захоплення фантазуванням призводить до пасивної уяви – замінника реальності вигаданим світом.

Регресія – це механізм психологічного захисту у вигляді повернення до попередніх форм поведінки і мислення: коли доросла людина поводить себе, як дитина: плаче, кидає речі, звинувачує усіх у байдужості до неї, кричить..., тобто ці прийоми використовувались у дитинстві. Часто старша дитина, яка відчуває, що про неї забули, тому що зявилася молодша, застосовує регресію як психологічний захист, щоб привернути увагу батьків.

Раціоналізація – це механізм психологічного захисту, при якому для виправдання неприйнятної ситуації спотворюється істина. Це викривлення істини для збереження самоповаги, причому люди вважають, що у невдач є якісь зовнішні причини, проте успіх є їхньою особистою заслугою. При раціоналізації порушуються закони логіки, проте вона може допомогти під час хвилювання. Чи виправдовували ви себе тим, що погані оцінки виставлені несправедливо?

Проекція – механізм психологічного захисту, що виявляється у вигляді звинувачення іншого у своїх власних недоліках. Кокетка скаржиться на те, що з нею кокетують всі юнаки, з якими їй довелося зустрічатися. Млява людина звинувачує всіх у надмірній повільності. Вам відмовили, і ви впевнені: крім вас на неї (на нього) ніхто не зверне увагу, її (його) нікуди не запросять. Людина при цьому ніколи не визнає, що ці самі недоліки притаманні і їй. „Всі цигани вводять в оману”, але обманюють не тільки цигани, а всі люди. Обманути може і ви. На цьому побудовані національні і расові упередження, це ґрунт для створення „козла відпущення”.

Перенесення – механізм психологічного захисту у вигляді перенесення почуттів (істинне джерело яких не можна усунути) на предмет або на іншу людину. Той, хто використовує перенесення, звичайно обирає собі жертву, яка безпечна для нього, яка не вплине на його самоповагу. Часто-густо під час заміщення мішенню є дитина, чоловік або дружина. Тому не варто обговорювати суперечливі питання, коли в когось із подружжя поганий настрій.

Реактивне утворення – механізм психологічного захисту, що примушує людину діяти всупереч своїм неприйнятним спонуканням. Цей механізм діє в ситуаціях, коли людина відчуває настільки сильну провину, що вона старається не визнати існування істинних мотивів, внаслідок чого її поведінка стає неприродною, демонстративною. Люди, які незадоволені тим, що їм доводиться часто опікуватися своїми дітьми, починають надто ретельно виконувати свої батьківські обовязки. Оскільки небажання турбуватися про власних дітей є неприйнятним, такі батьки намагаються довести, що насправді вони дуже турботливі.

Компенсація виявляється у намаганні людини, що не має добрих здібностей в одній сфері, звертатися до таких галузей діяльності, де б вона могла реалізувати себе. Він поганий студент, але добрий торговець. Механізм компенсації дозволяє людині замаскувати свої недоліки, підкреслити достоїнства.

Сублімація – механізм психологічного захисту, що скеровує, “переплавляє” неприйнятні спонукання у позитивну діяльність. Результатом сублімації є прекрасні вірші про нещасне кохання, це волелюбні пісні пригнічених народів.

Компенсація і сублімація вважаються найкращими, здоровими механізмами психологічного захисту.

Теорія рис Г. Оллпорта і Р. Кеттелла. Дослідники рис характеру не намагаються пояснити сховану динаміку особистості, а скеровують свої зусилля на пошуку різних моделей поведінки чи усвідомлюваних мотивів, які описують головні грані характеру. Отже, З. Фрейд був занурений у пошуки схованих мотивів поведінки, тоді як Гордон Оллпорт і Р. Кеттелл описали особистість у теорії головних рис – характерної поведінки та свідомих мотивів людей. Оллпорта хвилював опис індивідуальних рис характеру, а не їхнє пояснення.

Наразі в усьому світі люди оцінюють один одного в категоріях, відповідних до „Великої п’ятірки особистісних якостей”. Ця п´ятифакторна модель побудована на підставі теорії, згідно з якою існує 5 універсальних параметрів особистості (див. табл.).

Таблиця

Велика п’ятірка особистісних якостей

№	Чинник (фактор)	Низькі оцінки Високі оцінки
1.	Екстраверсія	Замкнутість Товариськість Розсудливість Життєрадісність Стриманість Пристрасність
2.	Доброзичливість	Жорстокий Доброзичливий Підозріливий Довірливий Відчужений Готовий допомогти Байдужий Чуйний
3.	Сумлінність та організованість	Неорганізований Організований Безтурботливий Добросумлінний Імпульсивний Дисциплінований
4.	Емоційність (нейротизм)	Спокійний Тривожний Врівноважений Неврівноважений Неемоційний Емоційний
5.	Відкритість	Приземлений Мрійливий Нетворчий Творчий Недопитливий Допитливий Консервативний Оригінальний

Краса цієї моделі в тому, що майже будь-яка риса, яку можна назвати, пов´язана з яким-небудь з 5 чинників. Ці риси дозволяють передбачити, як поводитимуть себе люди у різних ситуаціях.

Біхевіористичний напрям. Теоретики научіння (Дж. Вотсон, Б. Ф. Скіннер та ін.) досліджують, як научіння впливає на поведінку і яким чином воно пояснює особистість. Вони надають значення зовнішнім стимулам наших дій – ситуаціям. Ситуації активізують поведінку (реакцію) і завжди взаємодіють з попереднім досвідом людини. Поведінка – це результат попереднього научіння (досвіду) і ситуації, в якій опинилася людина, а структура особистості складається з навичок (вивчених ліній – патернів – поведінки). Теорія соціального научіння (Дж. Роттера) поєднує научіння з мисленням та очікуванням, оскільки очікування означає передбачення того, що певна реакція приведе до винагороди (позитивного підкріплення), але це станеться тоді, якщо те, що ми робимо, для нас важливе.

Таким чином, теорія соціального научіння доповнює біхевіористичний підхід до особистості поняттям самовинагороди (самопідкріплення) – похвала самому себе за певні успішні дії (за успішне виконання курсового проекту). Навичка висловити похвалу або критичне зауваження на свою адресу стає важливим складником структури особистості біхевіористів. А чи схильні ви до самовинагороди, зробивши добрий вчинок?

Гуманістичний напрям. А. Маслоу і К. Роджерс підкреслювали потенціал росту здорових людей. Вони виступили проти негативності З. Фрейда та об’єктивності теорії рис і змістили акценти на прагнення здорових людей до самовизначення.

За А. Маслоу, мотивами нашої поведінки служить ієрархія потреб. Якщо людина є високорозвиненою особистістю, то головною для неї стає потреба у самоактуалізації, тобто потреба у найповнішому розвитку всіх своїх здібностей, особливо тих, реалізація яких може бути корисною для людей. Такій особистості притаманні:

• самостійність і незалежність у поведінці і мисленні;

• високоморальність;

• реалістичний погляд на світ;

• адекватна самооцінка і нормальний рівень претензій, прагнень;

• доброзичливість, вона поважає інших, приймає їх такими, які вони є;

• орієнтується на власну систему цінностей;

• прагне духовного зростання та морального самовдосконалення.

Потреби вищого рівня стають актуальними тільки тоді, коли задоволені потреби нижчого рівня. Якщо людина, наприклад, постійно голодує або відчуває себе у небезпеці, то навряд чи потреба у комунікації чи потреба творчості стануть для неї актуальними.

Лише в тому разі, якщо для людини стає актуальною нова потреба, перебудовується і вся ієрархія її потреб. Нова актуальна потреба тепер займає вищий ступінь, визначає особистість людини та її поведінку. Решта потреб мовби стають другорядними, їх задоволення поступається перед задоволенням нової потреби, яка стала для людини актуальнішою. Наприклад, якщо людина стала творчою особистістю і потреба творчості вийшла для неї на перший план, то заради творчості вона готова якоюсь мірою пожертвувати задоволенням всіх інших потреб – тих, які в ієрархії займають нижче місце.

Особистісний орієнтований напрям гуманіста-психолога К. Роджерса. Вчений стверджував, що сприятливий клімат для особистісного зростання вимагає трьох умов: щирості, схвалення та співпереживання. Це та вода, сонце та живильні речовини, які, за Роджерсом, дозволяють людям рости, подібно великому дубу. Вони сприяють встановленню добрих стосунків між батьками та дитиною, лідером і групою, вчителем та учнем, адміністратором та штатним робітником – по суті, між людьми.

Для А. Маслоу і К. Роджерса головна особливість особистості – це її „Я-концепція (або Образ-Я), яка буває позитивною і негативною. Якщо ”Я”-концепція позитивна, ми сприймаємо світ як добрий, прекрасний, якщо негативна, – ми відчуваємо себе невдоволеними і нещасними. Отже, мета психіатра, за Роджерсом, допомогти іншим людям пізнавати, впізнавати та приймати себе.

Люди з позитивною Я-концепцією і високою самооцінкою менше проводять безсонних ночей, можуть опиратися зовнішньому тиску, менш схильні до алкоголю і наркотиків, більш настійливі під час виконання складних завдань; вони просто щасливіші за інших.

Люди з негативною Я-концепцією і низькою самооцінкою не обов’язково відчувають себе невдахами, але їм бракує добрих слів для себе. Нещастя та відчай нерідко співіснують з низьким почуттям власної гідності. Такі люди уразливі для депресії, а ті, хто не може рівнятися на свій ідеал, перебувають у неспокою. Отже, люди, які негативно ставляться до себе, – уразливі, ранимі та підозріливі. Тому, приймайте себе такими, якими ви є, і тоді вам буде легше приймати інших людей!

Темперамент. Історичні аспекти вчення про темперамент. Всесвітньовідомий Гіппократ (460–377 до н. е.) вважав: оптимальне співвідношення чотирьох „соків тіла” (крові, лімфи, жовчі та чорної жовчі) визначає здоров’я людини, тоді як порушення такої пропорції стає причиною різних захворювань.

Виходячи з учення про ці «соки тіла» Клавдій Гален (129 – 201 р. н. е.) розробив першу класифікацію темпераментів, яку виклав у трактаті „De temperamentis” (від лат. temperamentum – узгодженість, устрій). [Чотири первинні рідини К. Гален сприймав відповідно до загальної космологічної теорії, за якою вогонь, земля, повітря і вода є спільною основою всіх речей]. З дев´яти визначених і описаних Галеном темпераментів лише чотири пройшли випробування часом, оскільки кожен з них зумовлений переважанням в організмі одного із „соків”.

На думку Галена, якщо в організмі людини переважає „гаряча” кров «sanguis», то в її поведінці яскраво виявляються риси сангвінічного темпераменту – енергія, впертість, рішучість. Якщо ж цю «гарячу» кров охолоджує «надлишковий слиз» (phlegma), то це призводить до появи флегматичного темпераменту, для якого характерні холоднокровність, спокій, неспішність у діях. Їдка жовч (chole) сприяє утворенню неврівноваженого холеричного темпераменту, а коли в організмі накопичується багато зіпсованої «чорної жовчі» (melan chole), це призводить до формування меланхолічного темпераменту. [Арістотель також пов’язував меланхолію з „чорною” жовчю].

Майже до середини ХVІІІ ст. більшість дослідників дотримувалася класифікації Галена, вбачаючи анатомо-фізіологічну основу темпераменту в будові і функціях кровоносної системи.

Дослідження І. Павлова (1849–1936) про чотири типи нервової системи. Вперше зв’язок між особливостями темпераменту і певними анатомо-фізіологічними властивостями нервової системи був експериментально підтверджений у працях І. Павлова, який вважав, що темпераменти, або типи нервової системи, зумовлені співвідношенням трьох основних типологічних ознак – сили, врівноваженості та рухливості нервових процесів.

На думку І. Павлова та його послідовників,

- сила нервових процесів означає здатність нервових клітин адекватно реагувати на дуже сильні подразники;

- врівноваженість нервових процесів залежить від співвідношення сили процесів збудження і гальмування, а

- рухливість визначається швидкістю переходу нервових клітин від стану збудження до гальмування і навпаки.

На підставі уявлень про силу нервових процесів І. Павлов визначив три сильні і один слабкий тип нервової системи (схема 3); при цьому сильні типи відрізняються один від одного врівноваженістю і рухливістю нервових процесів.

Схема 3

сильний

слабкий

зрівноважений

неврівноважений

рухливий

інертний

Нестримний (холерик)

Спокійний (флегматик)

Жвавий (сангвінік)

Слабкий (меланхолік)

Отже, темперамент – індивідуально-типологічна характеристика людини і вищих тварин, що виявляється у силі, врівноваженості та швидкості перебігу їх психічних процесів.

Типи нервової системи (темпераменту). Жвавий тип (сангвінік) має сильний, зрівноважений, рухливий тип нервової системи.

У людини риси жвавого типу виявляються в енергії і впертості відносно досягнення мети (достатня сила нервових процесів), у самовладанні (достатня

Схема 4

Коло Айзенка

Невротизм (емоційна нестабільність)

Капризний (вередливий) Уразливий (ранимий)

Тривожний Неспокійний

Ригідний Агресивний

Розсудливий Збуджений

Песимістичний Непостійний

Нетовариський Імпульсивний Замкнений Оптимістичний Тихий Активний

Меланхолік Холерик

Інтроверсія Екстраверсія

Пасивний Флегматик Сангвінік Товариський

Турботливий Дружелюбний Уважний Говіркий Миролюбний Чуйний

Контрольований Добродушний

Надійний Безтурботний

Врівноважений Веселий

Спокійний Заводій

Емоційна стійкість (стабільність)

врівноваженість нервових процесів), і водночас – в умінні швидко перебудовувати свої звички та вподобання, виходячи з конкретних обставин (значна рухливість нервових процесів).

Отже, сангвінічний темперамент найпоширеніший з-поміж людей тип. Сангвінік відрізняється активністю, вираженістю і силою всіх процесів, емоційністю, лабільністю (лат. labilis – легкий, змінний, нестійкий), гнучкістю, схильністю до різних видів діяльності, працездатністю. Він врівноважений, оптимістичний, веселий і відхідливий; легко переключається з одного виду діяльності до іншого. Зворотний бік цих особистостей: знижена увага, зосередженість, непосидючість, похапливість; нелюбов до монотонної роботи, іноді схильність до змін там, де треба бути постійним; переживання сангвініка неглибокі і поверхові.

Спокійний тип (флегматик) (гальмування переважає над збудженням) має сильну, зрівноважену, проте інертну нервову систему. Люди, які належать до цього типу, відрізняються передовсім неквапливістю дій. Поряд з енергією та працездатністю (достатня сила нервових процесів), самовладанням і вмінням тримати себе в руках (добра врівноваженість нервових процесів), у них спостерігається певний консерватизм поведінки, повільність у винесенні рішень, особливо в раптових ситуаціях (що свідчить про інертність, малорухливість нервових процесів). Невдале виховання може сприяти формуванню у флегматика таких рис, як млявість, збідненість і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

Отже, флегматичний темперамент характеризують невмінням переключатися – це сильний, врівноважений, але малорухливий тип нервової системи. Флегматик працездатний, спокійний, стриманий, завзятий, посидючий, стійкий, але повільний, млявий, а тому уникає змін і ситуацій, де треба швидко реагувати, обережний, довго обдумує майбутні дії, буває нерішучим, схильний до консерватизму.

Нестримний тип (холерик) (процеси збудження переважають над гальмуванням) має сильну, але неврівноважену нервову систему. Для людей такого типу характерна захопленість, з якою вони виконують роботу. Вони працюють натхненно, але часто яка-небудь дрібниця може звести усе нанівець (що свідчить про неврівноваженість нервових процесів із переважанням збудження). Саме через це для характеристики цього типу і не використовується поняття рухливості нервових процесів.

Недостатня емоційна і рухова врівноваженість холерика може виявитися за відсутності належного виховання в нестриманості, надмірній гарячковості, запальності, нездатності контролювати себе в емоціогенних обставинах.

Отже, холеричний темперамент притаманний людині, що вміє легко переключатися з одного виду діяльності до іншого. Холерика відрізняє висока активність, підвищена емоційність, працездатність, рухливість, швидкість реакцій, їх сила, інтенсивність, швидка адаптація до нових умов. Він має швидке мовлення, виразну міміку і жестикуляцію. Недоліки: неврівноваженість, швидкі зміни настроїв, роздратованість, нестриманість, нездатність до самоконтролю, імпульсивність. Загалом, за І. Павловим, – це бойовий тип.

Слабкий (меланхолік) вирізняється загальною слабкістю нервової системи, для характеристики якої такі властивості, як врівноваженість і рухливість нервових процесів не застосовуються. Особливістю цього типу є швидкий розвиток позамежного гальмування під дією навіть помірних за силою подразників. У людини риси слабкого типу виявляються насамперед у нерішучості й нездатності наполягати на своєму. Меланхолік легко підкорюється чужій волі, за незвичних обставин впадає в паніку, життя видається йому тяжким, повним непереборних труднощів, що зумовлено слабкістю нервових процесів. Такі люди намагаються ізолювати себе від життя з його хвилюванням, уникають товариства, бояться будь-якої відповідальності, але вони здатні співчувати, вельми чуйні і спостережливі. При недостатньому вихованні у меланхоліка можуть розвинутися такі негативні риси, як підвищена аж до хворобливості емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх переживань за життєвих обставин, які на це не заслуговують.

Отже, меланхолійний (близько 2 % людей) темперамент характеризується слабкістю протікання нервових процесів. Тому людина з таким темпераментом підвищено сензитивна, емоційна, недостатньо врівноважена, малостійка, психологічно уразлива, схильна до негативних настроїв, сумних переживань, сприйняття явищ крізь “чорні окуляри”, песимістична, зазнає розгубленості, буває плаксивою. Її працездатність знижена. Меланхолік, як тонка струна, звучить від найменших дотиків і може рватися від грубих. Позитивні риси: добра спостережливість, увага до горя інших і чутливість, підвищена самокритичність.

Чотири типи темпераментів притаманні людям і тваринам. І. Павлов вважав, що описані ним чотири типи нервової системи, які повністю відповідають класифікації К. Галена, в чистому вигляді в житті трапляються порівняно рідко. Найчастіше спостерігаються різні проміжні форми з переважанням властивостей того чи іншого типу. Залежно від комбінації різних градацій трьох типологічних властивостей нервової системи (сили, врівноваженості і рухливості) можна, як гадав Павлов, вирізнити 96 варіацій типів, а його учень В. К. Красуський довів цю кількість до 120.

Тип нервової системи є природженим, і змінити його повністю нікому не під силу. А втім, іще І. Павлов довів можливість корекції окремих типологічних властивостей. Так, у нестримного типу (холерика), в якого сильний процес збудження не врівноважений значно слабшим процесом гальмування, можна тренуванням досягти певного збільшення сили гальмівного процесу відповідно до процесу збудження. І. Павлов гадав, що тривалим тренуванням можна змінити нервову систему навіть слабкого типу, тим більше, що слабкий тип, як установив В. Д. Небиліцин, має високу чутливість нервової системи, завдяки чому він може успішно пристосовуватися до умов життя.

Слід зазначити, що, починаючи з 40-х років ХХ ст., збільшується кількість слабких, неврівноважених, інертних типів нервової системи людини. У чому причини і які витоки цього явища? Війни ХХ ст., репресії, голод та інші соціальні негаразди (у психологічному розумінні – стрес, страх, тривожність, гальмування емоцій і мислення) призвели „до розширення кордонів” неврівноваженості та інертності людини взагалі, особливо генотипу на нашій території, що передаються спадково.

Ці риси виявляються у людей по-різному: в нерішучості, сумнівах, побоюванні нового, нав’язливих станах, неможливості закінчити почату роботу тощо... Схильність до інертності успадковується, для її подолання велике значення має тренування рухливості нервових процесів.

Художній, мисленнєвий та художньо-мисленнєвий типи НД (нервової діяльності).

На підставі спостережень за поведінкою людини та згідно з концепцією про дві сигнальні системи, Павлов дійшов висновку, що незалежно від чотирьох типів нервової системи (загальних для людей і тварин), існують також специфічно людські типи нервової діяльності – художній, мисленнєвий і художньо- мисленнєвий.

Для людей художнього типу є характерним певне переважання конкретно-образного мислення над абстрактно-логічним. Люди цього типу в процесі розумової діяльності широко користуються чуттєвими образами навколишнього світу. Вони схоплюють дійсність загалом, не подрібнюючи її на частини, тобто в них переважає синтетична (інтегративна) діяльність мозку (перша сигнальна система переважає над другою).

Люди мисленнєвого типу характеризуються переважанням (2-ої сигнальної системи над 1-ою) абстрактно-логічного словесного мислення над предметно-образним, тобто різко вираженою здатністю до абстрагування від дійсності, яка ґрунтується на прагненні аналізувати, подрібнювати її на частини, а потім об’єднувати в цілісну систему.

Представників художньо-мисленнєвого типу характеризує приблизна однаковість двох видів мислення (двох сигнальних систем). До цього типу належить більшість людей. Люди чітко вираженого художнього та мисленнєвого типу, як вважав Павлов, часто страждають від неврозів і психозів.

Концепція Г. Айзенка про екстравертованість, інтровертованість і невротизм як основні параметри особистості. Коло Г. Айзенка. За певними психологічними критеріями всіх індивідів можна поділити на екстравертів, інтровертів і невротиків. Екстра- та інтровертованість – це спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших (екстравертованість), або на саму себе, на свої внутрішні стани чи переживання, уявлення (інтровертованість).

Екстраверти добре засвоюють соціальні норми та легко налагоджують контакти з іншими людьми, тоді як інтроверти погано пристосовуються до незвичайних ситуацій і важко входять у чужий для них світ почуттів інших людей. Екстраверт відкритий для зовнішніх впливів, орієнтується на зовнішню оцінку, а інтроверт, навпаки, глухий до всього, що існує поза його власною особистістю. Екстраверт добре виконує роботу, яка вимагає негайних рішень, наполегливість у них незначна. Інтроверти краще справляються з монотонною роботою, вони обережні, охайні, педантичні.

У невротиків легко виникають депресивні стани навіть у звичайних життєвих ситуаціях, вони засмучуються через дрібниці, це люди чутливі, емоційні, тривожні, схильні хворобливо переживати невдачі. Емоційно стійкі люди, на противагу невротикам, не схильні до занепокоєності, стійкі стосовно зовнішніх впливів, викликають довіру, схильні до лідерства.

На думку Г. Айзенка, два чинники – невротизм та екстраверсія-інтроверсія – є основними параметрами особистості людини. Г. Айзенк вважав, що в основі екстраверсії лежить слабкість процесу збудження в поєднанні з силою, швидкістю та стійкістю реактивного гальмування. Він намагався знайти зв’язок між психологічними критеріями та властивостями нервової системи, що їх відкрив І. Павлов. На його думку, стабільний екстраверт відповідає жвавому типові, нестабільний екстраверт – нестримному, стабільний інтроверт – спокійному, нестабільний інтроверт – слабкому типові.

Г. Айзенк та його послідовники розробили чимало спеціальних тестів-опитувачів, які дозволяють визначити темперамент людини, ступінь її екстраверсії-інтроверсії та невротизму. Ці тести наразі широко використовуються у психологічних експериментах. Кожна людина, визначивши свій темперамент, зможе ефективніше використати свої позитивні риси.

Отже, на підставі цих двох базисних основ (емоційна стійкість та невротизм; екстраверсія та інтроверсія) Г. Айзенк по-новому описав чотири основні типи темпераменту (див. схему 4).