Висновок

« У цьому світі ми єдині!» Самобутні формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригінальним типом національного світобачення. Ми, українці, виробили в складних умовах етнічного розчленування і багатовікового поневолення раціональну організацію середовища життєдіяльності й забезпечення духовних запитів людини, витворили особливу систему звичаїв, вірувань, світорозуміння, моральних, правових, етнічних і естетичних форм, які складалися упродовж історичного розвитку людської спільності на шляхах до формування української національної культури.

Ми-державний народ. І від нас усіх залежить, якою буде наша місія у започаткуванні нових духовних цінностей світової цивілізації. Та без глибокого і систематичного пізнання народної духовної та матеріально-побутової культури неможливо формувати нові ціннісні орієнтації в умовах державної незалежності. Тому слід памятати про наше минуле, яке було сповнененеймовірними явищами, традиціями, звичаями, віруваннями…

Ми українці, володіємо колосальним духовним і моральним потенціалом, який зосереджено в укрвїнській традиційній культурі. Наш горомадянський обов’язок- задіяти цей потенціал у державотворенні, у формуванні національної самосвідомості громадян нової України.

Особисто для мене, ця курсова робота була джерелом пізнання того невідомого, чудернацького світу. Ще з дитинства мені подобались різноманітні історії про русалок, водяників, лісовиків… І коли ми почали вивчати українську демонологію, у мене не було сумніву, що до теми курсової роботи.

ДОДАТОК 1. « Русалка»

ДОДАТОК 2. Уривок з драми Лесі Українки « Лісова Пісня»

Мавка: русалко, ти ніколи не кохала… Русалка: Я не кохала? Ні то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє! Кохання – як вода, плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал – воно кипить, а стріне холод- стає мов камінь.От моє кохання! А те твоє- солом’яного духу дитина квола. Хилиться до вітру, під ноги стелиться. Зостріне іскру- згорить, не борючись, а потім з нього лишиться чорний згар та сивий попіл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить і кисне, як солома, в воді холодній марної досади, під пізніми дощами каяття.

ДОДАТОК 3. «Мавка»

ДОДАТОК 4. Уривок з драми Лесі Українки « Лісова Пісня»

Лукаш: Що ж ти там робила, цілу зиму? Мавка: Нічого. Спала. Хто ж зимою робмть? Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: « Засни, засни…» І снилися мені все білі сни; на сріблі сяяли срібні самоцвіти, стелилися незнанні трави, квіти, блискучі білі… Тихі ніжні зорі спадали з неба – білі, непрозорі і клалися в намети… Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає і ряхтить усюди… Я спала. Дихали так вільно груди. По білих снах рожевої гадки легенькі гаптували мережки, і мрії ткались золото-блакитні, спокійні, тихі, не такі, як літні…

ДОДАТОК 5. Уривок з драми « Лісова Пісня»

Лукаш: Хто ти? Що ти тут робиш? Доля: Я загублена Доля. Завела мене в дебрі нерозумна сваволя А тепер я блукаю наче морок по гаю, низько припадаю, стежки шукаю до минулого раю. Ой уже ж тая стежка білим снігом припала… Ой уже ж я в сивих дебрях десь на віки пропала!.. Лукаш: Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собі промести, по снігу провести хоч маленьку стежину! Доля: Ой коли я на весні тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвіти садила. Ти стоптав дивоцвіти без ваги під ноги… Скрізь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги. Лукаш: Прогорни, моя Доле, хоч руками долину, чи не знайдеш під снігом з дивоцвіту стеблину. Доля: Похололи вже руки, що й пушками не рушу… Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу.

ДОДАТОК 6. « Відьма»

ДОДАТОК 7.» Вовкулака»

ДОДАТОК 8. «Домовик»

ДОДАТОК 9. «Водяник»

ДОДАТОК 10. «Лісовик»

ДОДАТОК 11. Уривок з драми Лесі Українки « Лісова Пісня»

Мавка: Так що ж мені робить, коли всі зорі погасли і в вінку і в серці в мене? Лісовик: Не всі вінки погинули для тебе, Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясенець-князь кирею золоту, Невинна біль змінилась в гордий пурпур на тій калині, що тебе квітчала, де солловей співав пісні весільні. Стара верба, смутна береза навіть у златоглави й кармазини вбрались на свято осені. А тільки ти жебрацькі шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що ніяка туга краси перемагати не повинна.

ДОДАТОК 12. Уривок з оповідання Н.В. Гоголя «Вий»

« У Хомы вышел из головы последний остаток хмеля. Он только крестился да читал как попало молитвы. И в то же время слышал, как нечистая сила металась вокруг его… - Привидите Вия! Ступайте за Вием! – роздались слава мертвай панночки. И вдруг настала тишина в церкве; послышалось в дали волчье завыванье, и скоро роздались тяжелые шагы, звучавшые по церкви; взглянул из коса, увидиш он, что ведут какого-то приземистого, дюжего, косолапого человека. Весь был он в черной земле. Как жилистые, крепкие корни, выдавались его засыпаные земльой ноги и руки. Тяжело ступал он, поминутно оступаясь. Длинные веки опущены были до самой земли. С ужасом заметил Хома, что лицо было на нем железное. Его привели под. руки и прямо посавили к тому месту, где стоял Хома. – Поднемите мне веки: не вижу!- сказал подземным голосом Вий- и все сонмище кинулось подымать ему веки. « Не гляди» - шепнул какой-то внутрешний голос философу. Бедыханный, грянулся он на землю, и тут же вылетел дух из него от страха.»