15. Суд та судочинство часів Київської Русі.

У період раннього феодалізму судових органів як особливих державних структур не існувало. Судові функції виконували владці — як у центрі, так і на місцях. Суддями були князі, посадники, волостелі та ін. Про князя як суддю «Руська правда» згадує досить часто. Заборонялося карати на смерть і «огнищанина» без княжого слова (ст. 32). Коли владні функції князя ускладнилися, право суду було надано удільним князям, посадникам, тіунам та іншим намісникам князя у землях (волостях). Оскільки Київська Русь була поділена на землі, волості й погости, тисячі і сотні, то суд у цих адміністративних одиницях творили волостелі, тисяцькі, соцькі. Часто судові рішення приймалися разом з боярами і навіть на вічах.

Отже, судова система в Київській Русі була розгалуженою. Поряд з князівським судом існував боярський суд, який інколи розглядав справи князя та його владців, і общинний. Останній вів справи про порушення в общині, що не потребували втручання князівського суду. Існував і церковний суд.

Система досудового слідства й судочинства у Київській Русі була особливою. Процесуальні відносини сторін починалися з виклику відповідача до суду. В «Руській правді» немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачуваний викликався до суду. Разом з тим у цьому правовому джерелі є прямі свідчення про особливий вид відносин сторін до суду. Це так звані «звід» і «гоніння сліду».

В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те, що являв собою звід. На думку одних, звід — це порядок провадження у справах про відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід — початкова стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують на особливий порядок кримінального провадження — «процес по татьбі (крадіжці)». В. Курдіновський встановив, що звід був відомим в інших джерелах і в пізніший час, зокрема в Литовській державі. Словом «звід» визначалися різні юридичні явища, чим значною мірою і пояснювалися різні погляди дослідників на сутність цього інституту. Звід був засобом захисту людини, обвинуваченої у крадіжці або присвоєнні чужої речі, тобто т. зв. відводом, зняттям із себе підозри у скоєнні злочину. Але разом з тим він був і для потерпілого від крадіжки або привласнення речі способом пошуку кінцевого татя (крадія). Звід — це метод знайдення відповідача за допомогою «заклича». Сутність «заклича» визначено в ст. 25 Розширеної правди. У разі крадіжки або зникнення холопа, коня, зброї потерпілий повідомляв про це на торговищі. Якщо по трьох днях після оголошення річ у когось знаходили, то останній залишався відповідачем. Він був зобов'язаний повернути річ і заплатити штраф. Як правило, «заклич» — один із можливих способів знайдення злодія або особи, яка незаконно ховала загублену річ.

Якщо ж майно власника (потерпілого) було знайдено, але людина, в якої знайшли зникле майно, не визнавала себе злодієм, виправдовувалася тим, що купила чи якимось іншим, не кримінальним, шляхом придбала її, то в такому разі знайдена річ залишалася на деякий час у власника, але він повинен був показати власника речі, в якого ця річ була придбана. Це — початок зводу. Якщо ж і третя особа не визнавала себе злочинцем, то робила те саме, що й друга. Останній повинен був доводити свою невинність, тобто захищати себе. Коли звід закінчувався знаходженням злодія, то останній повинен був заплатити продаж і винагороду тому, кому він продав украдену річ. Інколи звід закінчувався тим, що набувач речі не міг довести добросовісність її придбання. Врешті-решт, звід міг привести до кордонів держави. В останніх двох випадках добросовісність набуття речі доводилася свідченням двох осіб, які присягалися.

«Гоніння сліду» регулювалося сг. 77 Розширеної правди і полягало в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо слід губився в общині, то за законом община повинна була знайти злочинця. Якщо слід губився взагалі, то розшуки припинялися.

Звід і «гоніння сліду» не є судовим доказом. Вони лише дають підстави для притягнення до відповідальності винного в крадіжці. Тобто це фактичний матеріал для суду, підстава для доказів.

Крім цього виду пошуків доказів були й інші: власне зізнання, послухи, видаки, присяга, жереб, зовнішні ознаки та ін.

Статті «Руської правди» доводять, що в Київській Русі панував обвинувачувально-змагальний судовий процес.

У період, що розглядається, існували численні князівські агенти, що виконували судові рішення (вірники, метельники, емци, мечники та їхні помічники — отроки).

Отже, судове слідство було складовою і невід'ємною частиною судового процесу, а відповідно, й суду. Виникнувши на основі звичаєвого права, суд у першу чергу був поставлений на службу панівного стану, послідовно обстоював і захищав інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Разом з тим порушення природних прав людини спонукали простий народ Руси-України підніматися на захист. Останнє примушувало владу розробляти захисні норми, ставати на захист смердів, міщан та інших верств залежної людності.

Таким чином державно-правовий розвиток у Середньому Подніпров'ї, або на території нинішньої України, мав свою найдавнішу історію і продовження у т. зв. феодальному об'єднанні всіх руських земель, після його розпаду й пізніше в умовах перебування України у складі євразійських політичних систем. Надбання антської, дополянської, русько-української держав були покладені в основу державно-правового розвитку Великого князівства Литовського, складовою частиною якого стала Україна. Право Руси-України сформувалося на основі пристосування звичаєвого права й рецепції візантійського права до умов феодальної держави і поширилося в інших країнах, що утворилися пізніше.