25. Городельська унія 1413, та її значення.

1410 року об'єднані війська Польщі та Литви за підтримки українцiв, бiлорусiв, чехів здобули велику перемогу під Грюнвальдом над лицарями Тевтонського ордену. Грюнвальдська перемога дала новий поштовх для оформлення державно-правових відносин мiж Польщею та Литвою. У жовтні 1413 року в замку Городець (на Західному Бузі) була підписана Городельська унія, яка передбачала:

· рух Польщі та Литви до об'єднання в єдину державу

· широкі довiчнi повноваження Вiтовта як великого князя литовського

· постійну автономію Литви у відносинах з Польщею

Однак так само в унії зафіксовано:

· зверхність польського короля над Литвою

· запровадження в Литві сейму, призначення посадових осіб, вибір адмiнiстративно-територiального устрою, вигідних Польщі

· зрівняння в правах польських феодалiв-католикiв та литовських можновладців, які приймуть католицьку вiру.

Це знову ж таки викликало незадоволення православної частини населення й уже немолодий Вiтовт, відчуваючи небезпеку, вирішив відстоювати незалежність Литви. Проте задумане не вдалося - князь Вiтовт помер 1430 року. Нехтуючи умовами Городельської унії, за якою великий князь мав би обиратися лише за згоди Ягайла, литовська та українська шляхта призначила великим князем Литви Свидригайла Ольгердовича (Ягайдового брата). Унаслідок цього в 1432 році вкотре спалахнула війна мiж Польщею і Литвою.

І без того скрутне становище Литовського князівства ускладнилося внутрiшнiм розколом i виникненням двох новоутворень: власне Литви на чолі з Сигізмундом та Великого князівства Руського (назва за літописом), де й далi княжив Свидригайло. Але вік цих двох держав, як і їхніх князів, був дуже короткий. Ягайло не міг допустити до влади нi Свидригайла, нi Сигізмунда.1440 року великим литовським князем коронували Ягайлового сина - 13-рiчного Казимира. Хоч новий князь відразу видав "Віленський привілей", який зрівнював права православної i католицької шляхти, відносини мiж Польщею та Литвою ще тривалий час були досить напруженими.

26. Правове становище селян на українських землях в XIV- середина XVI ст.

Його соціально-економічне та правове становище від середини XIV ст. усе більше ускладнюється. Колишні категорії селян Київської Русі із зміною політичного статусу українських земель поступово трансформуються і набувають характеру, що відповідав економічним інтересам литовсько-польської влади.

Селянство було неоднорідним. Залежало від форм феодальної експлуатації та характеру повинностей. Його поділяють на три групи: чиншове, тяглове, службове.

Чиншові селяни або данники, які сплачували феодалам натуральну і грошову ренту (чинш). Данники - це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які були спадкоємцями господарсько-правових ознак смердів часів Київської Русі. У ході формування фільваркової системи ця категорія селянства поступово зникає.

Тяглові селяни (включали різні групи раніше безземельних селян), які вели господарство на безземельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства була відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків).

Службові селяни - це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Окрім основної роботи, вони залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи відбувається зближення між різними категоріями селянства та відчуження його від власності на землю. З кінця XV ст. - протягом першої половини XVI ст. право на землеволодіння еволюціонує. Литовські статути (1529,1566 рр.) обмежили право власності селян на землю та прискорили процес її захоплення феодалами. На відібраних землях шляхта влаштувала свої фільварки, вважаючи ці землі за свою власність.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського закріпачення селян розпочалося з 1447 р. Кріпаками вважалися селяни які не мали власного господарства і жили у чужих дворах («підсусідки»), та збіднілі селяни, яким дозволялося освоювати цілинні землі за межами орних полів («загородники»). У 1543 р. було заборонено переходити від одного до іншого пана. «Устав на волоки» (1557 р.) встановив дводенну панщину, а останню крапку в законодавчому оформлені кріпосного права поставили «артикулі» польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та третій Литовський Статут (1588 р.). Ці закони:

- позбавляли селян права розпоряджатися своїм майном;

- тривалість панщини визначалася волею пана;

- селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав його кріпаком.