5. Поняття національної та літературної мови

Поняттям національна мова охоплюється як літературна мова, так і діалекти. Літературна мова — це найвища форма національної мови, для якої характерна висока унормованість правил відбору та вживання в мовленні мовних одиниць. Обов'язкові норми літературної мови узгоджуються та закріплюються діячами науки і культури для підтримання мовної та культу¬рної єдності всього народу, незалежно від місця проживання окремих носіїв мови. Літературна мова має загальнонародний характер, цим вона відрізня¬ється від діалектів, якими користуються групи людей, що проживають на певній території.

Українська національна мова об'єднує носіїв великої кількості діалек¬тів, найбільш віддалені з яких можуть суттєво відрізнятись. Це — наддніп¬рянські, волинські, наддністрянські, подільські, надсянські діалекти та багато інших. Значно відрізняючись одні від одних, деякі з діалектів української мови можуть виявляти багато спільних рис із суміжними діалектами сусід¬ніх національних мов. Так, діалекти Слобожанщини дуже подібні до півден¬норосійських діалектів, діалекти Полісся — до білоруських поліських діале¬ктів, наддністрянські та надсянські діалекти — до східнопольських.

Закони розвитку та вживання діалектних та розмовних форм мови слід відрізняти від правил та норм літературної мови. Для того щоб навчитися розмовній мові чи діалекту, потрібно жити серед їх носіїв, тобто в розмов¬ному чи діалектному мовному середовищі. Літературну ж мову необхідно спеціально вивчати. Володіння літературною мовою є ознакою культури та освіченості людини. Отже, діалекти та розмовна мова — це природні форми національної мови, тоді як літературна мова — це штучна, культурна форма, чистота та правильність якої спеціально підтримується фахівцями та вченими-мовознавцями.

Тому слід пам'ятати, що норми літературної мови — це штучні правила, які можуть бути змінені в будь-який час шляхом мовної реформи, а закони діалектних чи розмовних форм мови такого довільного втручання не припускають. За дотриманням норм та правил літературної мови необхідно постійно стежити. Потрібно створювати та видавати граматики і словники, редагувати та корегувати всі прояви літературного мовного спілкування в офіційно-діловій сфері. У засобах масової інформації та в освітянській практиці.

Літерат́урна мóва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини таПівденної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники.

Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.