Білет 5.

1. Теорія господарського права.

Господарське право — це галузь права, норми якої регулюють відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності, повязаної із виготовленням та реалізацією продукції, виконанням робіт та наданням послуг для задоволення суспільних потреб та потреб окремих споживачів. Нормативною основою господарського права виступає господарське законодавство.^[1].

 господарське право - це самостійна галузь права, що складається з правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності з метою отримання прибутків чи без такої мети.

Предметом господарського права є будь-яка господарська діяльність, тобто виробництво та реалізація продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку чи без такої мети, яка здійснюється на території України суб’єктами господарювання всіх видів і форм власності, а також діяльність державних органів щодо управління економікою.

2. Етико-правові ідеї і. Канта.

Родоначальник нiмецького iдеалiзму Iммануїл Кант (1724– 1804 рр.) народився в Кенiгсберзi у сiм’ї ремiсника. У його вихо- ваннi велику роль вiдiграла мати, що мала сильнi благочестивi по- етичнi нахили. В школi вiн вивчав класичні мови, а в унiверситетi, до якого вступив у 16 рокiв, виявив iнтерес до фiлософiї i приро- дознавства.

Фiлософськi та етичнi погляди, а також погляди на державу i право викладенi в його основних працях: “Про основоположення метафiзики нравiв” (1785 р.), “Критика чистого розуму” і “Мета- фiзичнi зачатки вчення про право” (1737 р.), “До вiчного миру” (1793) та iн.

Основна риса фiлософiї Канта — примирення матерiалiзму з iдеалiзмом, компромiс мiж ними, поєднання в однiй системi рiз- нобiчних, протилежних фiлософських напрямiв. Справді, Кант протиставляє себе матерiалiзму, з одного боку, а з іншого — iдеалiзму i скептицизму. Вiн називає власну фiлософiю трансцендентальним iдеалiзмом i стверджує, що за допомогою його фiлософiї можна “пiд корiнь пiдрiзати матерiалiзм, фаталiзм, атеїзм, невiру вільнодумства, мрiйливiсть i марновiрство”. При всiй двобiчностi та суперечливостi системи Канта вiн вiд- давав явну перевагу iдеалiзму. Головне завдання своєї фiлософiї Кант вбачав у тому, щоб знайти межі чистого розуму, а саме ті, в яких дiє закон необхiдностi, i вiдшукати сферу, де дiє закон свобо- ди (закон, що дiє в суб’єктi).

Згідно з Кантом пiзнання передбачає три стадiї: чуттєвiсть, мiр- кування i розум. Пiзнання людини має межі, позаяк їй доступнi лише явища, а саме результат дiї об’єкта пiзнання на суб’єктивну пiзнавальну здiбнiсть. Об’єкт сам собою (як “рiч в собi”) недосяж- ний пiзнанню.

Людина як “рiч у собi” незалежна вiд впливу на її волю навко- лишнього середовища i може діяти, пiдкоряючись тiльки мораль- ному закону. Однак людина ще й явище, i навколишній її свiт впливає на її волю, порушує принципи моралi, творить з нею свавiлля. I тому людина може бути морально чистою тiльки в раю, у потойбiчному свiтi. (Кант допускав вiру в безсмертя душi й Бога.) Нездiйсненнiсть вимог моралi спричинює необхiднiсть права. Право регулює зовнiшню поведiнку людей. “Питання про те, що таке право, — зауважує Кант, — створює для юриста такi самі труднощi, як для логiки питання про те, що таке iстина...” Щоб правильно вiдповiсти на це питання, юрист, згідно з Кан- том, має залишити осторонь емпiричнi зачатки, взятi з конкрет- них умов мiсця i часу i шукати джерело суджень в одному лише розумi. “Суто емпiрична наука права — це голова, яка може бути дуже красива, але, на жаль, без мозку”.

Кант запропонував таке визначення права: “Право є сукупнiсть умов, за яких свавiлля одного може бути узгоджене зі свавiллям іншого за загальним законом свободи”.

Вчення Канта про право стало основою iдеалiстичного напря- му в буржуазнiй юридичнiй науцi — нормативiзму, який стверд- жував, що норми права незалежнi вiд законiв розвитку суспiльно- го життя i становлять вимоги обов’язку (“належного” або Sоllen), тоді як закони природи i суспiльного життя виражають необхiд- нiсть, в якiй воля людини безсила (Sein). Із вченням Канта тiсно пов’язана теорiя правової держави, ос- кiльки вiн вважав, що мета держави полягає в забезпеченні пану- вання права, вимогам якого повинна пiдпорядковуватись держа- ва.

Кант стверджує, що держава — необхiднiсть її, зумовлюється знову ж таки вимогами категоричного iмперативу. Мета держа- ви — забезпечити примусовою силою виконання правових норм. Держава — це результат угоди, силою якої кожен вiдмовляється вiд природної свободи, щоб користуватись свободою як член дер- жави. 189 Як зауважує Кант, цей перший договiр не iсторичний факт, а тiльки апрiорна iдея, яка сприяє тому, щоб пояснити те, що недо- ступно iсторичнiй науцi. Кант визначав державу як об’єднання певної кількості осiб пiд дiєю права (таким чином, держава — це суто правова органiзацiя). Мета держави — не щастя громадян, а торжество iдеї права.

Щодо полiтичних прав, зокрема виборчого права, то Кант подi- ляв громадян на “активних” i “пасивних”. До останнiх вiн вiдно- сить ремiсникiв, робiтникiв, жiнок i слуг.

Стосовно власностi, то Кант, як i всi буржуазнi iдеологи, обсто- ював iнтереси буржуазiї. Будь-яка власнiсть у державi, заявляв вiн, має бути приватною. Однак як противник феодалiзму вiн запере- чував власність лицарських i духовних орденiв.

Форми правлiння Кант класифiкує за двома ознаками:

• кiлькістю законодавчих осiб — автократичнi (абсолютна мо- нархiя), аристократичнi та демократичнi;

• наявнiстю або вiдсутнiстю подiлу влад (республiканськi — з подiлом влад i деспотичнi — без подiлу влад).

Найкращою формою правління Кант вважав автократiю, а саме абсолютну монархiю, так як вона найпростіша. Демократiя, на його думку, найскладніша й тому найгiрша.

Кант мало вiрив у можливiсть здiйснення iдеї вiчного миру, але рекомендував докладати всiх зусиль, щоб наблизити цю iдею до дiйсностi. У цьому зв’язку вiн виступав за:

• невтручання у справи iнших держав;

• скорочення постiйних вiйськових формувань;

• оголошення i ведення вiйни не повинно бути абсолютною прерогативою монарха, на це потрiбна добровiльна згода пiдданих;

• гуманiзацiю методiв ведення вiйни. Вiйна не повинна бути каральною, нищівною, або такою, що має на метi понево- лення iнших народiв;

• неправомiрне використання пiдданих як шпигунiв, убивць, поширювачів неправдивих вiдомостей;

• поставки i контрибуцiї не повиннi перетворюватись на гра- бiж народу;

• переможцi не мають права вимагати вiдшкодування вiйсь- кових витрат або викуп при обмiнi вiйськовополоненими;

• переможена держава (держава, яка зазнала поразки) i її пiд- данi не повиннi втрачати в результатi завоювання грома- дянську свободу i перетворюватись на колонiю завойовни- кiв, а пiдданi — на рабiв (iнакше вiйна була б каральною).