
- •60. Стилізація. Розрізнення стилізації від інших дотичних до неї термінів. Види стилізації. Стилістичні функції стилізації.
- •59. Виклад та способи викладу.
- •58. Модальність. Різновиди модальності.
- •53. Синтаксична омонімія. Причини виникнення. Види синтаксичної омонімії.
- •52. Визначення стилістичних прийомів: перифраз, ампліфікація, тавтологія. Їхня стилістичні можливості у функціональних стилях сучасної української літературної мови.
- •56. Синтаксична синонімія. Види синтаксичної синонімії: синтаксичні можливості.
- •40. Оказіоналізми. Стилістичні функції оказіоналізмів. Оказіональні іменники та дієслова.
- •17. Лексика за сферою вживання (визначення, класифікація).
- •15. Змінність лексичного складу (архаїзми, історизми, неологізми). Різнорідність функціонування таких лексем у стилях сучасної української мови.
- •14. Стилістичні можливості фонетики
- •7. Характеристика наукового стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, на мовних рівнях)
- •10. Характеристика офіційно-ділового стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях)
- •9. 12. Характеристика епістолярного стилю (визначення, підстилі, історія ставлення, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях)
- •8. Характеристика художнього стилю (визначення, підстилі, жанри, функції, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях).
- •11. Характеристика розмовного стилю (визначення, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях)
- •13 Характеристика публіцистичного стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях).
10. Характеристика офіційно-ділового стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях)
Стиль— система мовних елементів способів відбору й уживання їх об’єднаних певним функціональним призначенням. Основою виділення стилів мови є організація мовних елементів відповідно до настанови, спілкування, повідомлення, вольового впливу.
Офіційно-діловий стиль обслуговує сферу стосунків ділових (місцевого, галузевого, державного діловодства) та юридично-правових, виробничо-економічних і дипломатичних.
Жанри: протокол, заява, акт, анкета, характеристика, закон, указ, договір, міжнародний пакт, комюніке, нота.
В офіційно діловому мовленні спостерігається стандартизація в оформленні документів, штампи.
Ознаки:
Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об’єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.
2. Даний стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професійної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб’єктивної оцінки тощо).
3. Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конструкцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий порядок слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; додаток — після керуючого слова; обставинні слова — якомога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).
4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.
У синтаксичному оформленні тексту ділового паперу (наказ, закон, ухвала, інструкція) поширені інфінітивні інструкції спонукання та складні речення із відношеннями з’ясувальними, причиновими, умови і наслідку.
Підстилі офіційно-ділового стилю.
Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.
Дипломатичний — використовується в сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.
Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.
Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.
9. 12. Характеристика епістолярного стилю (визначення, підстилі, історія ставлення, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях)
Стиль — система мовних елементів способів відбору й уживання їх об’єднаних певним функціональним призначенням. Основою виділення стилів мови є організація мовних елементів відповідно до настанови, спілкування, повідомлення, вольового впливу.
Епістолярний стиль — функціональний різновид літературної мови, який обслуговує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин.
Сфера використання епістолярного стилю мови не має чітко окреслених меж – це побут, інтимне життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, справоведення. Основне призначення епістолярного стилю – обслуговувати заочне, у формі листів, спілкування людей у всіх сферах їхнього життя.
Підстилі:
родинно-побутовий, інтимно-товариський, приватно-діловий і т. ін
Тематикою й змістом листи можуть бути найрізноманітнішими залежно від сфери їх використання та інтересів адресатів. Все листування поділяється на два типи: офіційне (службове) та неофіційне (приватне).
Жанри стилю: щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі.
Основні мовні засоби:
- адресація, межі мовного етикету, стандартність висловів у ділових листах;
- різнотемна конкретним змістом лексика, вільний виклад змісту у приватних листах;
- емоційно-експресивні засоби, варіантність норм і особливості порушення їх в інтимному листуванні;
- поєднання компонентів художнього, публіцистичного й розмовного стилів та вироблення індивідуального авторського образу в листах-сповідях, листах-творах, листах-інформаціях.
Основна ознака: - персональність; - інформаційна цілеспрямованість (зазвичай на конкретного адресата); - авторське «я»; - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (P.S. — приписка до закінченого листа після підпису).
Історія ставлення:
Епістолярний рід у літературі має свою давню історію і бере свій початок ще з античності. Зразками ранньої епістолярної літератури багаті грецька та римська літератури (листи Цицерона, Горація, Сенеки, Плінія Молодшого та ін.)
Давні риторики навіть ввели правила листування і створювали зразки листів. Вони наголошували на відмінності епістолярної і літературно-художньої творчості. Листи могли бути різними за змістом, тому що обслуговували багато сфер людського життя. Тому, з часом, з’явилися так звані «письмовники», котрі подавали зразки листів майже для кожного окремого випадку життя.
Впродовж довгих років формувалася канонічна структура листа. У класичному варіанті вона мала містити: привітання (воно включало і звертання); домагання прихильності; розповідь; прохання; закінчення-прощання. Кожний лист мав містити хоча б два з цих компонентів, включно з обов’язковими змістовими формулами: вияв радості з приводу отримання, що прив’язувазувало цей лист до попереднього; запитання про стан здоров’я і стан справ; перед закінченням листа твердження про те, що «більш нема про що писати» і т. ін. З часом з’явилося спеціальне позначення P. S. («post scriptum»- «після написаного»), що означало необхідність суттєвої дописки, важливої інформації.
Український епістолярій почав формуватися ще за часів Київської Русі, на яку мала великій вплив антична традиція. У добу Литовської Русі було введено у листи кліше князівських грамот (називався титул, ім’я адресата). Протягом ІІ пол. ХІХ ст. епістолярій активно розвивається і здобуває популярність у зв’язку з появою полемічної літератури. Популярними були відкриті, стилізовані листи. В епоху бароко лист повернувся до звичайної форми – «закритих листів». Історія листування в Україні українською мовою до ХІХст. зберегла лише поодинокі факти. Листи українських культурних діячів ХІХст сприяли розвиткові української епістолярної традиції. Залишаючись фактом приватного життя своїх авторів, листи культурних діячів стають фактором культурного життя нації. Це засвідчує епістолярна спадщина таких письменників як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка, Василь Стус та ін.
Упродовж століть епістолярний стиль зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань ввічливості.