42. Б.Грінченко «Листи з України Наддніпрянської»

Хоч як високо ставив Грінченко національну справу, а нею не обмежував себе, ставлячи поруч і завдання широкого демократизму, повної емансипації трудящих людей, за якої «не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих». «Справа національна українська,— писав Грінченко на початку 90-х років,— мусить нам бути справою українського робочого простолюду». Задля цього він, з одного боку, не перестаючи кличе інтелігенцію на шлях активної любові до рідного краю, до праці для рідного народу, з другого — народ освітою підіймає до того ступеня, на якому б він міг користуватися з усіх здобутків людського розуму й культури. Свідомі українські народолюбці повинні, на думку Грінченка, почати з цієї обопільно-примиренної роботи, «силкуючися освіту, літературу та вмілості зробити ціло-народним, а не панським тільки добром, силкуючися, щоб зникли ганебні назвища «пан» та «мужик», а щоб виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена громада» («Листи з України Наддніпрянської»). Ще один ключ до Грінченкової душі, а отже, й до його творчості як поета-лірика дає цикл публіцистичних статей "Листи з України Наддніпрянської" (1892-1893). Підстави тієї громадської активності, що не дозволяла авторові "Листів" залишатися осторонь національно-культурного життя дуже чітко розкриваються в його щирих зізнаннях: "Він просто українець з роду, такий, що признається до своєї народності і розумом та серцем розуміє, що значить "любов до рідного краю''. Він думає, що любить свій рідний край, він почуває себе членом української нації. І ота любов та оте почування і дають йому право говорити". У "Листах" легко прочитується визначений для себе Грінченком життєвий орієнтир, який полягає в праці над вихованням нової української інтелігенції. Звідси й "учительність, дидактичність" його творів. (109а, с.327) Дороговказом у цій праці стало пророче слово Т.Шевченка. Саме як національний пророк, як державник, що першим виразно сформулював ідею самостійності та повної незалежності своєї нації, Шевченко, на думку автора праці, зайняв у історії світової цивілізації особливе місце. В "Листах з України Наддніпрянської" Грінченко з якоюсь спокійною пророчою впевненістю й нещадною суворістю писав: "Прийде колись час, що процвіте життя українське пишним цвітом. Отоді озирнемося ми назад, щоб побачити, який шлях пройшли. Тоді згадаємо ми наших діячів, розберемо, хто робив добро, а хто зло. Виразно тоді поділимо їх на дві частини: на тих, що віддали своє життя за рідний край, і тих, що продали свій рідний край".

43. Формування української державницької ідеї 1648-1649 рр.

До середини XVII ст. український народ внаслідок колоніальної політики Польщі потрапив у катастрофічну ситуацію: було втрачено еліту; стався розкол серед духовенства, що призвело до міжусобної боротьби; міщанство в найбільших містах було усунуте від управління і справ торгівлі; виникли несприятливі умови для розвитку національної мови, культури тощо. Реальною ставала загроза етноциду. Врятувати від нього могла лише відчайдушна боротьба за створення незалежної держави. На жаль, як свідчать джерела, український народ підійшов до національної революції, не маючи у своїй свідомості сформованої державницької ідеї, що вкрай негативно вплинуло на розвиток визвольних змагань XVII ст. Революція спалахнула 1648 р. і тривала до 1676 р. її головний зміст полягав у розв'язанні двох завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу, в основі якого мала лежати дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю 1. Саме на початку революції, протягом 1648 — першої половини 1649 рр., завершується період становлення української державницької ідеї. У першу чергу зазначимо, що бурхливий розвиток революції влітку 1648 р. засвідчував її яскраво виражений національно-визвольний характер. Можна було б припустити, що ідея відновлення української монархії та спалах національно-визвольного повстання викличуть патріотичні почуття у шляхти, стануть поштовхом для пробудження національної свідомості у сполонізованих князів, і в кінцевому підсумку ті не лише перейдуть на бік свого народу, але й очолять його боротьбу за незалежність. Характерно, що саме українець І. Вишневецький став ідеологом і вождем найбільш непримиренних і шовіністично настроєних супроти козацької України магнато-шляхетських кіл Речі Посполитої. Як виявилося, національно-політична свідомість старшини й козацтва загалом не піднялася до сприйняття ідеї автономізму; вони прагнули домогтися насамперед відновлення прав і вольностей Війська Запорозького. Рішучість народних мас ліквідувати польську неволю зіграла надзвичайно важливу роль у творенні українських державних інституцій: центральних і місцевих органів влади, території, судових установ, армії, нової соціальної структури. По-перше, у розмовах з комісарами Б. Хмельницький вперше чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах, реалізацію якого вважав тепер основною метою своєї діяльності. По-друге, гетьман висунув ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля. По-третє, козацький гетьман сформулював положення про соборність Української держави. По-четверте, Б. Хмельницький розглядав Україну як спадкоємницю Київської Русі. Змагання народу протягом сторіч — створення незалежної держави в етнічних межах України.