kultura_ekzamen

1) Сучасні культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномену і широким вживанням терміна «культура». Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. Подібне розуміння культури розвивалось в епоху Просвітництва (ХVІІ- ХVІІІ ст.). У цей період панівною була філософська ідея про все загальність людського розуму та його законів, культура – це переваги, що несе в собі вдосконалення та застосування розуму. Для Просвітництва характерні такі особливості сприйняття культури: по-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю куль­тури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу. У цих висновках містяться три важливі світоглядні ідеї: ідея одвічної єдності людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду. Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою чуттєвого існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку. Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов'язку. Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культури не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала людину від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного характеру. Сутність культури, за Гегелем, визначається не природою людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світового цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. У середині ХІХ на початку ХХ ст. поширюються дві протилежні концепції культури – еволюційна та циклічна.

2) Еволюційна теорія (Л. Морган, Е. Тейлор) стала наслідком етнографічних досліджень первісних народів. Ці дослідники - еволюціоністи висунули ідею неперервного розвитку культури. Вони прийшли до висновку, що всі народи на однакових стадіях розвитку мають дуже схожі потреби і для їхнього задоволення створюють подібні форми культурного життя. Виходячи з дослідження культури первісних народів, вони твердили, що розвиток культури має прямолінійний характер і йде від простого до складного через універсальні для всіх народів стадії. Циклічні теорії обґрунтовують замкнутий характер розвитку культури. Таких поглядів дотримувалися російський вчений Микола Данилевський та німецький філософ Освальд Шпенглер. М. Я. Данилевський (1822-1885) прагнув довести, що розвиток людства підлягає біологічним закономірностям. Він заперечував культурну єдність та історичну цілісність людства, гостро виступав проти теорії європоцентризму. У праці "Присмерк Європи" (1918 р.) О. Шпенглер (1880-1936 рр.) гостро критикує постулати західноєвропейської історичної науки про лінійну спрямованість культурного прогресу, європоцентризму. Культура, на думку Шпенглера, є абсолютно замкнутим, унікальним організмом. Кожна культура рано чи пізно вичерпує закладені в ній можливості, поступово старіє і нарешті застигає, не маючи сил для подальшого розвитку. Цю завершальну стадію в розвитку культури Шпенглер називав цивілізацією. Символічні теорії культури Макса Вебера та Ернста Кассірера. М. Вебер (1864-1920) розглядав питання культури з позиції висунутої ним концепції символічної антропології. Центральна ідея у його філософії – необхідність комплексного підходу до вивчення соціальної історії як соціально-культурного універсуму. Суспільство необхідно розглядати в органічній єдності з культурою, яку він інтерпретує як систему символів та колективний досвід. Е. Кассірер вказує, що на відміну від тварин, людина живе не тільки у фізичному, чуттєво-даному, але й у символічному світі культури. Якщо тварина реагує на зовнішні стимули тільки безпосередньо, то будь-яка реакція людини проходить через свідомість, обдумується і перетворюється в ідеальну символічну форму.

3) Культура та цивілізація. Дуже близько до поняття культури стоїть поняття цивілізації. У вжиток він входить лише у XVIII ст. У праці «Дух законів або трактат про народонаселення» (1757) В. Мірабо. Просвітники XVIII ст. під цивілізацією розуміли таку стадію розвитку людства, яка характеризується насамперед винайденням писемності. 1. Часто поняття цивілізація вживається як синонім до поняття культури, що не має іншого смислового навантаження. 2. Інколи термін «цивілізація» вживається для означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил рівнем техніки, побутовими умовами тощо. 3. Поняття «цивілізація» також вживається для характеристики етапу суспільного розвитку, що настає після первіснообщинного ладу і змінює період варварства та дикості. 4. Поняття «цивілізація» також може вказувати на певну єдність та цілісність різних культур, підкреслюючи їх загальнолюдський характер. поняття «культура» і «цивілізація» близькі за значенням, але не тотожні. Наприклад, відмінність полягає у тому, що цінності культури мають чітко виражену позитивну спрямованість, то цивілізація охоплює все створене людиною, у тому числі і явища, що можуть мати шкідливі і негативні наслідки.

4) Структура культури.культура є наслідком людської діяльності. А діяльність людей здійснюється у двох основних формах - матеріальній та духовній. Матеріальна діяльність - це процес створення, розподілу і споживання матеріальних благ. Духовна діяльність - це процес творення і споживання духовних цінностей у галузі науки, мистецтва, моралі, права тощо. Відповідно до форм діяльності людини культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності та її результати, а також взаємини між людьми(знаряддя праці та інші технічні засоби і споруди). До духовної культури належить сфера свідомості, засоби і способи духовної діяльності та її результати.( ідеї, знання, ідеали, норми моралі і права, релігійні вірування). Водночас необхідно вказати на умовність поділу культури на матеріальну й духовну, бо всі без винятку її прояви містять у собі матеріальне і духовне начало. В наш час простежується стійка тенденція до зближення і взаємопроникнення матеріальної та духовної культур. Особливою формою духовної культури є художня культура, тобто процес створення, використання та зберігання творів мистецтва. Художня культура нерозривно зв'язана з мистецтвом. Мистецтво - це специфічний спосіб пізнання, відображення та моделювання дійсності у формі чуттєвих художніх образів. Мистецтво допомагає досягнути гармонії між запитами й потребами людини з одного боку та її ідейно-моральним розвитком - з іншого. У процесі історичного розвитку художньої творчості витворилися різні види та жанри мистецтва. Види мистецтва такі: живопис (малярство), скульптура (різьба), література, музика, архітектура, театр, кінематограф. Найпоширенішим є виділення регіональних та історичних типів культури, виокремлюють культуру Сходу та Заходу, стародавньої Греції, інків, Відродження тощо. За цим принципом також виділяють усі національні культури, в тому числі й українську. Залежно від співвідношення традиційного та новаторського в культурі вона може бути закритого та відкритого типів. До закритого і стійкого типу належать індійська, китайська, російська і вся мусульманська культури. Прикладом відкритого і стійкого типу культури є Японія. Українська культура належить до відкритого, але не стійкого типу.

5. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо. Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура та ін. Найпоширенішим є виділення регіональних та історичних типів культури, з особливості котрих випливають своєрідності тих історичних та географічних умов, в яких вони виникли та існували. За цим виділяють усі національні культури, в тому числі й українську. Залежно від співвідношення традиційного та новаторського в культурі вона може бути закритого та відкритого типів. Суспільство, життєвий устрій якого ґрунтується на давно вироблених засадах культури, що передаються від одного покоління до іншого, прийнято називати традиційним, або закритим. Звичаї, традиції, взаємини між людьми у такому суспільстві надзвичайно тривкі і закостенілі. Вищим законом такого суспільства є непорушність звичного способу життя, який становить найбільшу цінність.До закритого і стійкого типу належать індійська, китайська, російська і вся мусульманська культури.Прикладом відкритого і стійкого типу культури є Японія. В основі японської культури лежать надійні національні традиції, але вона також відкрита для запозичення досягнень інших культур і робить це не соромлячись. Саме у ролі культурно-національного чинника треба шукати причини так званого японського економічного дива.

• 6) Українська культура майже не мала на той час (та й досі майже не має) своїх наукових історій — узагальнених і синтетичних історій. Були капітальні праці з історії української літератури (О. Огоновського, М. Грушевського, М. Возняка, С. Єфремова та ін.), з фольклористики (М. Драгоманова, І. Франка, Ф. Колесси, В. Гнатюка), з історії окремих галузей мистецтва (М. Грінченко. «Історія української музики».; Д. Антонович. «Триста років українського театру».; Г. Павлуцький. «Історія українського орнаменту»). Було кілька узагальнюючих праць про окремі періоди українського мистецтва або коротких нарисів його загальної історії (В. Модзалевський. «Украинское искусство». Ф. Шміт. «Мистецтво старої Руси-України». та «Пам’ятки староруського мистецтва»). Але праць, що охоплювали б та інтерпретували всю національну культуру в цілості, у взаємодії всіх її ланок, — не було. Причина полягала, певно, не так у методологічній чи «суб’єктивній» непідготовленості української науки, як в об’єктивних обставинах українського життя: відсутності наукових інституцій, які б концентрували інтелектуальний потенціал і генерували відповідну роботу, нагромаджували джерельний матеріал; а головне — у самій неповноті соціально-культурної структури українського суспільства за умов колоніального становища і відповідно — неповноти структури української культури, в якій тривалий час переважали гуманітарні галузі і недостатньо були розвинені інші аспекти культури та культурного самоусвідомлення. Це впливало на теоретичну модель національної культури та модель її історії. І хоч наприкінці XIX та особливо в перші десятиліття XX ст. ця «гуманітарна» модель була вже вочевидь завузькою, існувала небезпека розчинити історію культури в історії «загальній», переважно суспільно-політичній. Михайло Грушевський у монографії «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці» уник цього, — може, й тому, що широка культурна діяльність у цей період зосередила в собі енергію національного руху. Цікавим явищем у цьому ряду були «Додатки» академіка Д. Багалія до редагованого ним другого випуску «Історії українського народу» О. Єфименко (Харків, 1922). Короткі оглядові розділи присвятив культурі Д. Дорошенко у своєму «Нарисі історії України». інтерес до Історії Дорошенко пов’язував з інстинктом самозбереження нації, вбачаючи у цьому загальну закономірність суспільного життя. видання в Петрограді в 1914 — 1916 рр. двотомової колективної праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Ініціатором видання був М. Грушевський, а членами редколегії разом із ним — Ф. Вовк, М. Ковалевський, Ф. Корш, А. Кримський, М. Туган-Барановський, О. Шахматов.

• 7) Цікавим явищем у цьому ряду були «Додатки» академіка Д. Багалія до редагованого ним другого випуску «Історії українського народу» О. Єфименко (Харків, 1922). Один із розділів цих «Додатків» присвячений «культурним придбанням» українського народу. Відзначивши, що вадою праці О. Єфименко є випадання національної культури з предмета історії, він намагався компенсувати цю ваду своїми заввагами, які фактично набрали характеру короткого загального огляду української культури як важливого складника національного буття. Найбільше місця в цих «Додатках» посідає характеристика нової української писемності (XIX ст.), етнографічних та історичних досліджень як форми національного самопізнання і духовної підготовки національного відродження (а водночас і як тієї інтелектуальної арени, де українці включалися в роботу загальноєвропейської наукової думки), а також археології. Коротко оглянув Д. Багалій здобутки українського театру, малярства, музики, зупинився на значенні школи та навчальних посібників для розвитку національної культури. Принципове значення мали два моменти в Багалієвій схемі української культури: введення до неї російськомовних явищ, створених в Україні і з Україною органічно пов’язаних (ширше розгорне і обгрунтує цей принцип Д. Антонович), та получення здобутків природничих і технічних наук, головне ж - — політичної думки, «політичної ідеології», початки якої, до речі, Д. Багалій виводив з народної пісні.

• 8) Короткі оглядові розділи присвятив культурі Д. Дорошенко у своєму «Нарисі історії України» (Варшава, 1932 — 1933). Але тут він мало виходив за межі філології та гуманітаристики. Цікавою була його інтерпретація розвитку історичної думки та наукових історичних досліджень в Україні як частини національно-культурного руху: інтерес до Історії Дорошенко пов’язував з інстинктом самозбереження нації, вбачаючи у цьому загальну закономірність суспільного життя. Піднесення етнографічних студій він також розглядав у контексті відродження слов’янських народів. Пізніше, 1937 року, в Галичині у видавництві Івана Тиктора вийшла «Історія української культури» за редакцією Івана Крип’якевича. Жанр книги — академічні лекції. Він же був автором тієї частини праці, що висвітлювала побутову і суспільну культуру українців. Вона мала популярний характер, але відзначалася набагато більшою повнотою, подавала ширший матеріал із різних галузей культури, грунтовніше висвітлювала основні її ділянки — була свого роду «популярною енциклопедією» української культури. Якщо Д. Антонович, Д. Чижевський , Д. Дорошенко тяжіють до концептуальності , то решті авторів більше властивий традиційний академізм із самодостатнім викладом фактів і документального матеріалу. Прогалини в роботах з української культури:1)відсутність або недостатність матеріалів, які б відоражали досягнення українців у природничих і творчих науках;2)відсутність робіт з кінематографії.

• 9) Культура, по Антоновичу має широкий і мобільний підхід до історії української культури,що зумовлене недогматичним розумінням самого поняття «культура». «Українська культура» була видана лише 1940 року, праця над нею почалася набагато раніше. У суворому значенні слова книгу «Українська культура» не можна вважати науковою історією української культури, та вона й не претендувала на цю роль. Для створення такої історії ще не була підготовлена достатньо повна джерельна база, не були ще достатньо вивчені окремі ділянки української культури, не були опрацьовані оптимальні методологічні засади. Не кажемо вже про організаційно-технічні та матеріальні умовний дослідників української культури та відповідних інституцій, далекі від тих, які створює при такій потребі своя, нормально функціонуюча національна держава; до того ж, коли йдеться про вчених-емігрантів, не забуваймо, що вони були позбавлені доступу до багатьох джерел і матеріалів — у Радянській Україні. Враховуючи все це, треба визнати надзвичайно вдалою ідею колективної систематизованої праці, яка б стала не лише тимчасовим замінником фундаментальної наукової історії культури, а й свого роду підготовчим етапом на шляху до неї, — а водночас і задовольняла масову потребу в такого роду знанні.

• 10) Надзвичайно цікаво і повчально стежити за тим, як під пером Д. Антоновича поняття «культура» розкривається в своїй захоплюючій невичерпності, обертається новими й новими гранями, модифікується в часі й просторі. Для нього культура не результат, а процес, певний (для кожного випадку, для кожного історичного часу) щабель розвитку. Існують різні динамічні рівні культури — і то не тільки в історичній послідовності, а й синхронно, в духовному просторі людства і навіть у межах одного суспільства. Д. Антонович малює патетичну картину розгалуження культури в часі, просторі, внутрішніх структурах, ним володіє пафос широти і глибини культури. Водночас у цій грандіозній картині вічного розгортання культури відбуваються надзвичайно важливі, твірні щодо самої культури діалектичні процеси кристалізації окремих національних культур, цілих культурних груп народів — та їх взаємне переплетення. Чим щільніше таке переплетення, тим динамічніше розвиваються культури. Чим відкритіша культура народу, чим більше зв’язків має з іншими, тим вона багатша і життєздатніша. Культур цілком «самобутніх» (Д. Антонович уживав це поняття у значенні незалежності, відокремленого існування), на його думку, не буває. Ця теза (а її дотримуються й інші видатні дослідники культур, у тому числі українські) важлива для нас і сьогодні, коли не лише серед частини напівінтелігентної публіки, а й серед частини інтелектуалів та професійних митців природний і законний протест проти денаціоналізації культури, проти культурної окупації набирає подекуди форми заперечення «чужих» культур, форми культурного ізоляціонізму; претендують подекуди на авторитетність думки про шкідливість «чужих» впливів, про розкладовість іншоетнічних домішок у мистецтві, про необхідність зберігати «чистоту крові» національної культури тощо, — тобто це той самий ізоляціонізм, який завжди був свідченням внутрішньої слабкості, виявом комплексу меншевартості. Втім, можна дискутувати про певну абсолютизацію у Д. Антоновича моменту відкритості і перейнятливості культур та про деяку недооцінку (чи недостатню наголошеність) моменту їхньої внутрішньої субстантивності й опірності, відносної несумісності.

• 12) Візантія (чи, якщо хочете, Царгород) лежить не на схід, а на південь — чи навіть на південний захід — від Києва. Виходить, що, маючи на увазі вплив Візантії на Україну, ми повинні говорити не про вплив Сходу, а частини середземноморської цивілізації. А водночас ми інстинктивно знаємо, що Схід означає Візантія, а Захід означає «Європа». Взаємовиключні поняття «Схід» і «Захід» ввійшли в обіг ще за кілька століть до того, як Україна прилучилася до цивілізованого світу. В літературі, оминаючи Гомера, ці поняття уперше зустрічаємо в Геродота, що описував конфлікт між греками (Заходом) і персами (Сходом). Також доба пізньої античності зумовлена адміністративним поділом пізньої Римської імперії на східну й західну частини. Границя між ними проходила уздовж східного пограниччя земель, які до дев’яностих років XX ст. складали Югославію; отже, свого часу майже вся колишня Югославія належала до Заходу. Вклинення слов’ян у Балканський півострів у VI ст. ще більше розмежувало Схід і Захід. Цей поділ, однак, не мав «антисхідної» спрямованості — навпаки, ранні християни Середземномор’я ставилися до Сходу з особливою повагою, як до землі, що породила Спасителя. Царгород (місто Візантій) лежав на схід і від Равенни — однієї зі столиць Західної імперії, і від Риму. В XI ст., після поділу Церков, а особливо в 1204 р., після нападу на Візантію хрестоносців, справи погіршилися, оскільки відтоді поняття «Схід» набрало в очах Заходу негативного забарвлення, а самі візантійці та народи, що залишилися під їхнім культурним верховенством, пройнялися нехіттю до католицького Заходу.

• 13) Незважаючи на проникнення Заходу в українські землі — а тривало воно протягом кількох століть — українці стали «Сходом» в західноєвропейських очах доволі рано — ще до поділу Польщі. Сталося так не тільки тому, що більшість українців сповідали «східну віру» і до останньої чверті XVII ст. підлягали східному патріархові (уніати, щоправда, підпорядковувалися західному патріархові-папі). Сталося так тому, що сама Польсько-Литовська держава, яку ще в XVI ст. Захід вважав своєю частиною, від середини XVII і майже до середини XVIII ст. почала — безпідставно — розглядатися як приналежна до Сходу. Цей новий погляд зародився навіть раніше. Коли Київ князя Володимира прийняв християнство, він увійшов до культурної сфери, що і в очах Заходу була Сходом, і сама себе не відносила до Європи. Цей погляд протривав до наших днів. Згадаймо Тичинове «нехай Європа кумкає, у нас одна лиш думка є». Більше того, навіть сьогодні не тільки мешканці Софії, Бєлграду, Стамбулу чи Бухаресту, а й жителі Києва чи Москви подорожують «до Європи», хоча ще зі шкільної парти їм відомо, що Європа закінчується на Уральських горах і що в географічному розумінні всі вони — європейці. Орієнтація сучасного українства «на Європу», до якої колись закликали Хвильовий та Зеров, може розглядатися як продовження і водночас як спростування такого погляду. Те саме можна сказати про одну публікацію у київській газеті 1990 р., яка нагадала нам, що географічний центр Європи знаходиться на Закарпатті. Звісно, в такому запереченні «Сходу» відбито бачення сучасних, освічених східних європейців — хоча й не всіх, про що свідчить наведена як один із епіграфів цього нарису цитата з Олександра Блока. З іншого боку, у східноєвропейському фольклорі поняття «Сходу» має успадковане від пізньоантичного поганства позитивне забарвлення, яке й збереглося в ранньому християнстві. Адже молитися прийнято обличчям на схід — до оселі богів (згодом, Бога); захід — це оселя демонів (згодом — Сатани).

14) З погляду історика культури, деякі області України підпали під вплив Заходу ще до 1349 року; після 1569 р. цей вплив значно посилився і поширився, протривавши до 1793 року. Цей «Захід» виступав передовсім у польському кунтуші (пізніші габсбурзькі впливи були часово і територіально обмежені), і в переломну добу XVI-XVII ст. його головну культурну місію здійснив знову ж польський варіант католицької контрреформації. До культурного наступу Заходу ці еліти почасти адаптувалися, почасти — зустріли його вороже. Їхню реакцію називають відродженням руської віри. Це знайшло свій вираз у полемічній літературі й створенні Острозької академії та Могилянської колегії, а також інших шкіл, створених за їх зразками. Офіційно боротьбу зі, здавалося б, нездоланним Заходом українські еліти вели за грецьку віру своїх предків, на ділі вдаючись до тієї ж зброї, яку взяли з Зх. Наступ Заходу ніс в українські землі потенційну небезпеку — втрату єдності української нації. Перший вплив візантійського «Сходу» прийшов до України з півдня — як із самої візантійської столиці, так і через візантинізовані Балкани. Варто тепер поміркувати над тим, що друга хвиля візантійського впливу надійшла з півночі: спочатку не надто сильна — з Московського царства, потім дужча — звідти ж, із Російської імперії. Безперечно, що на початках культурних взаємин між Москвою і Росією, з одного боку, та Україною, з іншого, Північ, ще до того як почати контрнаступ, мусила спочатку захистити власні візантійські цінності, які вважала корінними й оригінальними. Цей захист здійснювався разом з умілим використанням як досягнень, так і людських ресурсів України.

15) З останньої чверті XVII ст. сталося те, що відоме усім: неовізантинізм — культурна опора Московського царства — програв двобій, хоча ще якийсь час відбивався зусиллями як приїжджих греків (чи імігрантів), так і доморослих учених, як-от Євфимій з Чудовського монастиря в Кремлі. Не минуло й п’ятдесяти років, як Російська імперія почала великими порціями імпортувати культуру із Заходу, а незабаром західні цінності вже через Росію перекочували і в її українські володіння. У 1730-х та 1740-х рр. італієць Растреллі та німець Йоганн Ґотфрід Шедель вже споруджували чи планували київські будівлі (Андріївську церкву, Велику Лаврську дзвіницю); а прибули ці митці до Києва не з Італії чи Німеччини, а із Санкт-Петербургу. Випадок із Растреллі нагадує нам про одну важливу загальну рису українських культурних зв’язків як зі «Сходом», так і з Заходом, а саме — брак прямого доступу до оригінальних джерел, якого Україна дуже часто і дуже довго не мала. Закордонні культурні цінності надходили сюди через посередників. Ми вже згадували, що в Київській Русі грецької мови майже не знали — візантійська література йшла туди переважно через Болгарію. Культура контрреформації (яку ми іноді неточно називаємо ренесансом і бароко) йшла переважно через Польщу. Класицизм в архітектурі дістався сюди через Російську імперію. Навіть літературні неокласики XX ст. звернулися до французької символічної поезії під впливом «срібного віку» російської поезії. Подібну «другорядність», щоправда, можна добачити не тільки в Україні, а, наприклад,у болгар: бароко і рококо болгарського відродження почасти завдячує свом корінням мистецтву османського Стамбулу. Однак користі з таких паралелей небагато; факт залишається фактом — другорядність української культури означала й певну її слабкість.

• 17) Протягом кількох століть свого існування перша східнослов'янська держава послідовно дотримувалася двох основних релігійних систем — язичництва, а пізніше християнства. Перше з них сформувалося та розвивалося на автохтонній основі і у IX—X ст. досягло свого апогею. Релігійна доктрина являла собою не самостійне явище, а була частиною етнічної спільності (в нашому випадку населення Київської Русі). Однак наявність досить виразної етнічної специфіки не зовсім виключає існування в усіх ранніх релігіях класового суспільства загальних рис. Всі вони були політеїстичними. І хоча один бог вважався найголовнішим, жодна з цих релігій не являла собою чітко вираженої структурної системи . Таким було й східнослов'янське язичництво кінця І тис. н. е. У цей час на Русі існували не тільки примітивна забобонність села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з розробленим космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади, різноманітним ритуалом і розгалуженим станом жерців, які володіли таїнствами витончено розробленої символіки, а також різноманітних магічних дій. Обряди справлялися в спеціально збудованих святилищах, нерідко круглої форми, які складалися з двох концентричних валів (на них розпалювали багаття по колу). У внутрішньому колі ставились ідоли, звичайно дерев'яні, а також горів жертовний вогонь, біля якого приносили дари божествам. Ця частина святилища називалась "капищем". Зовнішнє коло, мабуть, призначалося для споживання жертовної ритуальної їжі й називалось "требищем". За усіма ознаками язичництво IX—X ст. стало державною релігією Київської Русі.