4.Соціальні умови виникнення захворювань. Здоровий спосіб життя.

Отже, вплив реклами, моди, идеології неформальних угрупувань, сімейних традицій, стандартів поведінки, прийнятих у різних верствах суспільства може як сприяти збереженню здоров’я індивіда, так і зашкодити йому. Такі соціальні чинники як урбанізація, зміна режиму та умов життя внаслідок модернізації соціуму, підвищення темпів соціальної диференціації, зростання інтенсивності соціальних контактів, повторювані стресові ситуації при звичайних адаптаційних можливостях індивіда стають дедалі більш впливовими та визначають стан здоров’я та тривалість життя як людини, так і соціуму.

Зі зміною паттернів здоров'я, хвороби й медицини, склалася потреба справлятися в основному з тими станами, які не дозволяють індивідам виконувати самостійну діяльність, розвивати інтелектуальний і фізичний потенціал, досягати внутрішнього відчуття благополуччя (інакше, мати гарне самопочуття). Участь медиків у вирішенні таких проблем означає відхід від традиційного ставлення до органічної патології й наближення до розуміння етіології станів у руслі психопатології й соціальної патології. На цьому етапі неоціненним є внесок соціологів у розуміння проблем соціального здоров'я.

Загальними чинниками суспільного та індивідуального здоров'я в Україні є:

А) По-перше: стан екосоціальної системи як наслідок, насамперед

Чорнобильської катастрофи (так звані "хвороби забрудення");

Б) По-друге: соціально-економічна криза, через що відбувається значне зниження життєвого рівня і погіршення умов життя, спричиняючи фізичне та психічне виснаження (хвороби "неякісного споживання", "порушення санітарно-гігієнічних норм життя", "перевтома" тощо);

В) По-третє: нестабільність суспільства, перехідний його характер призводять до дезадаптації, а звідси зростання нервово-психічпого перевтомлення (хвороби "зворотньої інадаптації"). Все це є свідченням кризового стану індивідуального та суспільного здоров'я в Україні. Оскільки лише людина, як головний суб'єкт соціальної взаємодії, визначає існування суспільства, як специфічної соціальної реальності, а здоров'я є об'єктивною передумовою існування самої людини, то нагальною проблемою сьогодення с невідкладне вирішення проблем охорони здоров'я. Інакше це може призвести до загибелі суспільства як національної спільноти. Лише відродження здоров'я як загальнонаціональної цінності, як на індивідуальному, так і на загальнодержавному) рівні буде сприяти поступу нашого суспільства до загальноцивілізаційних висот.

Спосіб життя - це визначений, історично обумовлений тип поведінки, вид діяльності в матеріальній та нематеріальній сферах

Здоровий спосіб життя - це спосіб життя, при якому наявна повно­та входження особистості в різні способи і форми діяльності, гармонійного поєднання соціального та біологічного в розвитку людини, ступінь соціально-біологічної адаптованості.

Категорії способу життя

Економічна	Рівень життя
Соціологічна	Якість життя
Соціально-нсихологічна	Стиль життя
Соціально-економічна	Уклад життя

Становлення медичної соціології й соціології здоров'я тісно пов'язане з досягненнями не тільки медичних наук (соціальна гігієна, епідеміологія, організація охорони здоров'я й ін.) і соціологічних (соціологія родини, соціальна робота, інвайронментальна соціологія, феноменологія й т.д), але й таких, як психологія, семіотика, культурологія, антропологія, економіка й ін.

Валеологія (від лат. vаlео - бути здоровим) - комплексна наука про здо­ров я, яка вивчає фізіологічні та психологічні можіивості людини законо­мірності їх розвитку, а також способи вдосконалення з метою укріплення фізич­ного, психічного та соціального здоров'я. Термін ввів І.І. Брехман. Близькою до валеології за методами та за вивченням проблем є санологія.

Санологія («санус» - здоровий) - наука про суспільне здоров я як суспільне багатство та потенціал суспільства щодо охорони, укріплення, примно­ження та збереження здоров’я. Термін ввів Ю.П. Лісіцин.

Профілактика - система діяльності направлена на охорону здоров 'я населення.

Різноманітність поглядів на хворобу та медицину

Номенклатура хвороб може варіюватися від одного суспільства до іншого. І той саме стан може сприйматися в одних суспільствах як хвороба, а в іншіх - як нормальний стан. Так, у сучасному західному суспільстві булемія вважається хворобою, тоді як у Древньому Римі обжерливість і викликана нею надлишкова вага сприймалися як аристократична практика. Те, що сьогодні в США трактується як синдром хронічної перевтоми, в XIX столітті називалося неврастенією. Те, що з ХІХ століття на Заході стало сприйматися як божевілля, колись вважалося нерозумною поведінкою, а ще раніше - формою релігійної одержимості.

В сучасних західних суспільствах основними експертами з хвороб є медики. Їм належить право називати хворобу, встановлювати причини її походження, констатувати зв’язок між природою хвороби та способом життя людини, котра захворіла. Це право медикам надано самим суспільством, перед лицем якого представники медичної професії вже досить давно утвердили свій авторитет. За словами Мішеля Фуко, медик займає в межах будь-якого суспільства, будь-якої цивілізації зовсім особливе положення: він повсюдно є предметом суспільної уваги й майже завжди незамінний. Слово медика не може прийти «з нівідкіля»: його значимість, еффективність, терапевтичні можливості й загальні умови існування як слова самої медицини невід’ємні від статусу певної особи, що його артикулює, проголошує, стверджує законне право зменшувати страждання й запобігати смерті». Те, що право формулювати уявлення про хвороби в межах західних суспільств належить саме професіональним медикам, може бути пояснено, насамперед, економічними причинами. «Статус медицини на кінець XVIII і початок XIX ст. перетерпів глибокі зміни, що пояснюються насамперед тим, що здоров'я цивілізації стало однією з економічних норм індустріального суспільства» .

Тим часом це зовсім не свідчить про те, що всі представники суспільства абсолютно поділяють медичні уявлення про хвороби й не мають власних. Деякі радикально налаштовані західні інтелектуали, такі, як, наприклад, соціолог Іван Іллич стверджують, що лікарі ледве не обманом переконали широку громадськість, начебто можуть діагностувати й лікувати хвороби, тоді як хвороби насправді обумовлені соціальними чинниками, такими, як раціон харчування, умови роботи, житлові умови й гігієна, і видужання наступає тільки при поліпшенні соціальних умов. Лікарі, стверджує Іллич, по суті, приховують дійсні причини нездоров'я, що сприяє його вкоріненню, а багато видів лікування приносять більше шкоди, чим є корисними, і відволікають від справжніх причин хвороб у суспільстві .

Медичні вірування - поширені в певному суспільстві когнітивні вірування (переконання) і установки поведінки, що стосуються причин і умов хвороби і здоро­в'я. У соціології медицини вивчаються переважно буденні уявлення про детерміна­цію розладів і хвороб, що широко варіюють в різних спільнотах і соціальних групах

Високий рівень освіченості дозволяє більшості європейців, росіян і північнооамериканців сприймати основні елементи медичних уявлень про хвороби, але неможливість повного засвоєння спеціальних медичних знань залишає для них можливість внутрішньо не погоджуватися із цими уявленнями або попросту нічого не знати про них. Це, у свою чергу, свідчить, що навіть у рамках тих суспільств, які прийнято вважати індустріальними, а, отже, і освіченими, завжди існує простір для розвитку інших уявлень про хворобі, тобто уявлень, які можна було назвати «традиційними». Медична антропологія як соціально-гуманітарне знання звикла приділяти найпильнішу увагу таким уявленням.

Маючи справи з повсякденним життям людей, антропологи акцентують увагу на тім, що хвороба може бути не лише патологічним станом людського організму або психіки (саме таким є біомедичний підхід), але й порушенням звичного ритму життя окремого індивіда або суспільства.

Одним з перших, хто сформулював такий підхід до розуміння хвороби, був Марсель Мосс. У своїй роботі «Фізичний вплив на індивіда колективно навіяної думки про смерть» (1926) вона показав на прикладі Австралії й Нової Зеландії, як неповага індивідом соціальних норм може призвести до смерті. Під впливом магії або здійсненого гріха в людини виникає усвідомлення розриву зв'язку із соціальним оточенням і почуття виключення зі співтовариства, що приводить до думки про неминучу смерть. Уже сама ця думка змушує слабшати, а потім і вмерти людину, що була до цього у повнім здоров'ї.

Сучасні дослідження з медичної антропології показують, що різні співтовариства по-різному визначають властиві їм хвороби. Хвороба й здоров'я виступають як стани, наповнені соціальним змістом: бути хворим і здоровим - не те саме. Як норма сприймається гарне здоров'я, відхиленням від норми виступає хвороба. При цьому хвороба скрізь виступає як небажане явище, і назвати себе хворим або здоровим завжди означає дати оцінне судження.

Здоров'я й хвороба не зводяться тільки до індивідуального стану організму, але визначаються залежно від вимог й очікувань соціального оточення, наприклад, сімейних уз, які зв'язують людину, або професійних зв'язків. Вони можуть з'являтися і як соціальні стани у власному розумінні слова.

Трансформація вірувань і цінностей відносно здоров'я відбувалася постійно в ході історичного розвитку медичної науки. У свій час ще П. Сорокін, вивчаючи взаємовплив біологічних і соціокультурних явищ, виділяв біосоціологію, що включає біоорганіцистську, дарвіністську, демографічну й інші школи й напрямки. Дослідження, спрямовані на вивчення потреби в здоров'ї, у тій або іншій тривалості життя, почали проводитися вперше за рубежем у рамках танатології при вимірі установок до смерті (П. Хендел, А. Толор, В. Мерфі та ін.).

Якщо хвороба всюди сприймається як стан розриву соціальних зв'язків, то здоров'я, навпроти, виступає як стан тісного зв'язку із суспільством. У кожнім суспільстві існують свої градації соціальних станів, що відзначають ступінь включення або виключення індивіда (або групи) на підставі оцінок здоров'я й нездоров'я.

Тенденція до "систематичного емпіризму" багато у чому обмежила теоретичний розвиток медичної соціології, тому у наш час більш популярним є другий напрямок - соціологія здоров‘я та хвороби. Вказана галузь наукового знання включає широкий тематичний спектр, до якого входять, наприклад, концепція ролі хворого Т. Парсонса (1951 р.), концепція стигматизації (Гоффман, 1961), розгляд професійних особливостей охорони здоров’я (Фрейдсон, 1970), соціальних установок до питань смерті (П.Хендел, В.Мерфі, 1965), медицини як інституту соціального контролю (Д.Такетт, 1973).

"РОЛЬ ХВОРОГО"- концепція Т.Парсонса, що спирається на деякі ідеї Л.Хендерсона (медицина як контрольна підсистема суспільства) і З.Фрейда (норма­тивний характер ролі хворого, рентна поведінка як зловживання роллю хворо­го) 3 точки зору Парсонса, хвороба - відхилення, що вимагає інституцалізованого втручання спеціалізованих організацій (лікарень) і персоналу (лікарів).

Поняття "ролі хворого" Талкота Парсонса (1951) с теоретичною пара­дигмою. Т.Парсонс доводив, що хвороба дозволяє людині звільнитись від виконання своїх соціальних обов'язків, але в обмін на це людина повинна визнати, що вона не зможе вилікуватись самостійно, а її обов'язком є виздоровлення, і для цього потрібна професійна медична допомога. Ясно, що сам хворий не може вилікуватися тільки за власним бажанням. Тому хворого не обвинувачують у недієздатності, і йому пропонується допомога. Так, у хворого з'являються привілеї, а разом з ними й обов'язки. Хворий сприймає свою хворобу як небажаний стан і прагне до свого видужання. Для цього він звертається за компетентною допомогою й співробітничає з тими, кому слід його лікувати. Втім, поряд зі співробітництвом можливі конфліктні ситуації, коли хворий не вважає за можливе приймати допомогу, або не вважає себе хворим (примусове медичне лікування від алкоголізму, примусові аборти, психотерапія й ін.)

Т.Парсонс розглядав лікарів як об'єктивних та в основі альтруїстичних людей, які приймають на себе обов'язок допомагати пацієнтам. Для Парсонса, хворо­ба є форма соціального відхилення, а медичне обслуговування є відповід­ним механізмом соціального контролю задля відновлення соціальної рівно­ваги. Теорія "ролі хворого" Т.Парсонса, найбільш відомого соціолога сво­го часу, сприяла легалізації ролі соціології в медицині, піднявши концепцію хвороби від біологічної сфери до соціального рівня. Незважаючи на обме­ження деяких формулювань Т.Парсонса, його теорія являє собою початко­вий та систематичний підхід до хвороби і вплинула на наукові пошуки бага­тьох дослідників 50-60-х років XX ст.

Експерти з хвороб : цілителі й лікарі

Носіями спеціальних знань, що стосуються хвороби, а також її лікування й застосування лікарських препаратів, звичайно є люди, що мають особливий соціальний статус. У сучасних західних суспільствах це майже завжди дипломовані лікарі, що мають спеціальну медичну освіту, у традиційних або малих суспільствах - знавці з народу, яких залежно від місця й часу йменують «цілителями», «знахарями», «чаклунами», «шаманами» і т.д. За родом своєї діяльності й ті, і інші більшу частину свого часу присвячують саме боротьбі із хворобами й наданню допомоги хворим людям. На тих й інших всюди лежить велика відповідальність, проте тягар цієї відповідальності все-таки є різним.

Зрівняємо між собою соціальний статус лікаря й цілителя. Статус медика визначений критеріями компетентності й знання, інститутами, системами, педагогічними теоріями, легальними умовами, які дають йому право - не встановлюючи чітких меж - практикувати й застосовувати свої пізнання. Він є також носієм системи відмінностей і зв'язків (мова йде про розмежування функцій, послідовне підпорядкування, додаткові обов'язки, передачу й обмін інформацією) стосовно інших індивідуумів й інших груп зі своїм особливим статусом (влада і її представники, правосуддя, зв'язок із трудовими колективами, з релігійними групами й, якщо буде потреба, зі священиками). Крім того, медик є носієм певних характерних рис, що спричиняють його ставлення до суспільства в цілому, і роль, яку суспільство визнає за ним, визначається тим, чи виступає він як приватна особа або служить суспільству, чи є для нього його праця справою життя або простим виконанням обов'язків й ін. У питаннях медичного догляду, лікування, турботи й забезпечення здоров'я населення, соціальної групи, родини, кожного окремого індивідуума за медиком залишається право втручання й рішення, так само як й у визначенні тієї плати, що він стягує із заможних пацієнтів і з середньостатистичного хворого або у виборі форми контрактів (імпліцитна або експліцитна), що зв'язують його з тими колами, у яких він практикує, із владою, яка довіряє йому ті або інші функції, з клієнтами, що бажають отримати консультацію та лікування, і відновити здоров'я.

У сучасних суспільствах діяльність медика, його права й обов'язки визначаються законодавством. Правовий статус народного цілителя визначається наявністю диплома, виданим державними органами охорони здоров'я. Такий підхід багато в чому зрівнює лікарів і цілителів як осіб, що займаються діяльністю по підтримці здоров'я суспільства, зберігаючи при цьому інші розбіжності, наприклад, розбіжності в природі знань і методів, якими вони користуються.

У суспільствах, де народні цілителі залишаються за межою закону, їхня діяльність регулюється іншими засобами, насамперед, звичаєм, мораллю або релігійними приписами, там, де вони чітко сформульовані. Цей «незаконний статус» цілительства накладає своєрідний відбиток на їхню діяльність, перетворюючи цілителів у своєрідних маргиналів. Цей маргіналізм цілителів багато в чому зберігається навіть там, де вони введені в сферу закону. Але він стає особливо явним там, де народні цілителі продовжують існувати й практикувати своє мистецтво на основі традиційних способів регуляції. Слід зазначити, що протягом всієї історії медичних практик цілителі були своєрідними маргіналами суспільства, а виникле на Заході на зорі Нового часу протиставлення між медиками й цілителями було викликано саме тим, що медики зарекомендували себе із самого початку як соціальна група, що співробітничає з державною владою.

Типи медичних систем

Звичним типом медицини для нас є та, до якої ми звикли. В Україні це лікарняна медицина, де працюють медики, що володіють спеціальними знаннями, отриманими в університетах, що використовують різноманітну техніку, яку поставляє в лікарні держава. Однак навіть в Україні цей тип медицини не є сьогодні пануючим. Дуже часто за межами лікарень ми зіштовхуємося з іншими типами медичних практик, ідентифікуючи їх як «нетрадиційні». Разом з тим саме ці практики найчастіше є «традиційними», тоді як ті, які застосовуються дипломованими вітчизняними медиками в лікарнях, є «новаторськими», «сучасними».

Сьогодні в Україні нам відомі, принаймні, кілька типів медичних практик: (1) клінічні медичні практики, характерні для державних лікарень і ліцензованих комерційних клінік, (2) практики «народної медицини», дозволені законом і здійснювані як у спеціальних медичних центрах, так й у приватному порядку. Безсумнівно, поряд з ними діють й інші типи практик, які в антропології прийнято називати цілительством.

Сполучення тих й інших типів медичних практик відбувається в рамках національної медичної системи. Система медицини, що існує в сучасній Україні, є спадкоємицею радянської медичної системи Однак вона останнім часом піддалася значної трансформації. У кожній країні сьогодні діє своя національна система охорони здоров'я. Ми можемо виділити три великі групи медичних систем.

(1). Ексклюзивні медичні системи

Першу групу становлять ексклюзивні медичні системи. Тут існує державна монополія на медицину, і держава активно втручається в порядок медичних практик, регулює процес підготовки медичних фахівців, здійснює контроль за їхньою діяльністю.

(1) Радянська модель. Існувала в СРСР і країнах радянського блоку. Її спадщина зберігається й сьогодні. Медики є держслужбовцями, найнятими на роботу Міністерством охорони здоров'я. Всі інші групи цілителів були заборонені в 1923 році. Єдиною професійною асоціацією з тих часів був Союз медичних працівників. Професійне свято медиків у Радянському Союзі - День медпрацівника, святкується в 3-ю неділю червня. Медики в СРСР мали мати тісний зв'язок з органами державної влади й самі мали значну владу. Під їхнім тиском уже в 1930-і роки були ліквідовані всі інші професійні групи цілителів. У деяких країнах третього світу ця модель була прийнята на озброєння. Там, як й у СРСР, лікарі мали високий соціальний статус й утворювали клас «інтелігенції». Але їхня кількість була невеликою, а заборона на діяльність інших професійних груп не спрацювала. Опозиція до народних цілителів була обґрунтована ідеологічно, враховуючи ту роль, яку вони зіграли при старій «феодальній» системі.

(2) Французька модель. Ця модель бере початок зі спроб централізованої держави встановити контроль над всіма недипломованими й «нелегальними» цілителями. Вона склалася після французької революції в перші роки XIX століття. Держава перетворила лікарів у держслужбовців, щоб вони практикували медицину, викладали й займалися дослідницькою діяльністю на місцях. При цьому зареєстровані лікарі могли практикувати в приватному порядку, а аптекарі -консультувати й продавати ліки. Результатом цього стала змішана державна медична система, у якій лікарі придбали високий соціально-політичний статус. Держава надавала ліцензії лише кваліфікованим медичним школам, що мали державну підтримку. У франкомовних країнах третього світу, що були колоніями Франції, ця модель також була прийнята. Держава монополізувала медицину й намагалася ліквідувати інші медичні традиції. Так, у Камеруні були заборонені всі альтернативні медичні практики, а поліція піддала переслідуванню цілителів, навіть тих, котрих підтримувала церква. Цю модель прийняло багато країн Латинської Америки.

(3) Американська модель. Тут держава підтримала лікарняну медицину, а альтернативні системи почасти були з'єднані з пануючою медичною субкультурою, наприклад, остеопатія - з лікарняною медициною й системою освіти, почасти залишилися під заступництвом церкви. Суспільні дебати зосередилися навколо юридичних проблем несумлінного лікування й злочинів, вчинених лікарями (эвтаназия, аборти, хірургічні помилки й ін.) У США держава аккредитует незалежні інститути, такі, як медичні школи, дослідницькі інститути, лікарні й системи страхової медицини. Саме ці інститути формують регіональні групи медиків і забезпечують підвищення їхнього професійного статусу. Результатом цього є висока конкуренція на ринку медичних професій.

(2). Толерантні медичні системи.

Другу групу становлять толерантні медичні системи. У межах цих систем держава дозволяє існувати альтернативним медичним практикам, що відрізняються від тих, які прийняті в рамках госпітальної медицини.

1. Британська модель. Тут діє система, що чисто юридичним способом визначає, кого з практикуючих експертів з хвороб можна вважати «лікарем». Британські закони проводять чітке розмежування між «лікарями» й «нелікарями», що дотримуються методів «народної медицини». Англійці, опиняючись на ринку медичних послуг, мають можливість вибирати, до кого з експертів звернутися по допомогу. Більшість британських медиків працює на контрактній основі в Британській Національній Службі Здоров'я (National Health Service). Її фінансує держава. Всі хірургічні й стоматологічні медичні центри діють у рамках NНS. Національна Служба Здоров'я не оплачує працю лікарів у тих випадках, коли вони практикують «традиційні» методи лікування. Але заборони на їхнє застосування не існує. Крім того, існує державний контроль за продажем ліків, а самі ліки можна продавати тільки за призначенням лікарів. Діє також державний контроль стосовно хірургічних втручань і взагалі всякої практики, що стосується надрізів шкіри. Існує серйозне обмеження на «самолікування» і лікування, здійснюване некваліфікованими цілителями. Цей компроміс між державною й народною медициною в сучасній Великобританії сьогодні забезпечується наявністю достатніх ресурсів. Але якщо їхня кількість раптом, як колись у минулому, буде обмежена, то цей компроміс може бути розірваний. Сьогодні ж британські лікарі можуть практикувати так, як вважають за необхідне. Існуюча державна політика ліцензування медичних професій не забороняє неортодоксальні практики. Однак існує обмеження на рекламу цих практик і відповідні послуги в мас-медіа. При цьому самі цілителі можуть змагатися на ринку за своїх клієнтів з лікарями, що мають державну підтримку. У Великобританії допускається створення професійних асоціацій для представників будь-яких медичних систем, а також створення спеціальних коледжів. Однак їхнім представникам заборонено називати себе лікарями. Наприклад, англійська остеопатія розвивається незалежно від медичної ортопедії. Антропологи відзначають, що британцям властивий терапевтичний прагматизм, тобто вони з легкістю користуються послугами будь-яких експертів з хвороб, у тому числі й альтернативних лікарів, хоча й не цікавляться змістом їхніх теорій. Особливим статусом у Великобританії користується гомеопатія. Її позиції в країні дуже сильні, хоча більшість відмовляє їй у наукових основах. Справа в тому, що гомеопатія користується патронажем з боку Королівського Національного Гомеопатичного Госпіталю. Особливо жорсткий контроль існує за британською ветеринарною медициною. Британська модель медицини використовується в багатьох країнах миру, особливо в колишніх британських колоніях. Для цієї моделі характерне поширення приватної лікарської практики. Це пояснюється переважанням середнього класу в соціальній структурі.

2. Німецька модель.Тут привертає до себе увагу особливий випадок ліцензування народних лікарів. Вони повинні здавати державні іспити на знання державного законодавства з проблем регулювання медичної практики. Цілителів у Німеччині називають «спеціалістами зі здоров'я». Німецька медична модель не має поширення в країнах третього світу.

(3). Інтегративні медичні системи

Третю групу становлять інтегративні медичні системи. Вони є плюралістичними й поєднують у собі різні медичні традиції.

1. Індійська й китайська моделі. При британському колоніальному пануванні в Індії успішно розвивалися національні медичні традиції: Аюрведа, Сідхі й Унані. Британська космополітична система була прийнята пізніше, після отримання країною незалежності. З кінця 1940-х років індійський національний уряд став активно розвивати лікарняну медицину, у тому числі мережу сільських диспансерів. Старі коледжі, де готували фахівців з Аюрведи, стали зазнавати труднощів з набором учнів. Стала розвиватися й гомеопатія, що своїми теоретичними джерелами була пов'язана з ісламом. Її зростання було відзначено у Бенгалії. Інші менш систематизовані системи цілительства стали розвиватися маргінальним способом, без фінансової підтримки уряду, за рахунок добродійності, на фестивалях й у храмах. Майже всі вони розвиваються на релігійній основі. Системи, подібні індійської, широко поширені в Азії. Китайська модель розвивалася після війни в умовах політичного панування марксизму. Тут традиційна медицина була визнана й інтегрована в державну лікарняну медицину. «Босі лікарі» стали допоміжним медичним персоналом. У державних лікарнях стали розвиватися припікання, голковколювання й траволікування. У період китайської культурної революції 1960-х років незалежність традиційної медицини була згорнута, а асоціації цілителів закриті. Пізніше пріоритети знову змінилися. Сьогодні, у світлі нової демографічної політики, що заохочує народження тільки однієї дитини в родині, люди, що живуть у селі, отримали можливість користуватися послугами кваліфікованих міських гінекологів і педіатрів. Колишні повитухи й «босі лікарі» тим самим були витиснуті. Індійська й китайська медичні моделі являють випадок інкорпорування народних цілителів у сучасні лікарняні комплекси. Народні медичні практики тут спираються на стародавні медичні тексти, що користуються визнанням у суспільстві, і ці практики перебувають під контролем державної бюрократії.

2. Медичні моделі країн третього світу.У всіх інших незахідних суспільствах сьогодні склалися інтегративні медичні системи, між якими є досить несуттєві розходження. Жодна з медичних професій тут не досягла монополії. Причинами цього є й недавнє колоніальне минуле, і дефіцит економічних ресурсів. Основними характеристиками цієї моделі є: (1) Порівняльна слабкість і погане фінансування госпітальної медицини, що зосереджена переважно в містах, а медичний персонал (національні й іноземні лікарі) навчався за різними стандартами в різних країнах. (2) Держава не здатна поки запропонувати альтернативу цій системі. (3) У населення існує високий попит на послуги народних цілителів - костоправів, повитух, цирюльників, хірургів. (4) На ринку ліків є різнорідний потік препаратів, імпортованих із усього світу, але часто без назв і без інструкцій. (5) Населення часто розсіяне по території, у зв’язку з чим державна лікарняна медицина не здатна здійснювати повномасштабний контроль за його здоров'ям, а рівень захворюваності й смертності серед населення вкрай високий. У більшості випадків не існує законів проти медичної недбалості, а споживчі права населення погано захищені. У цей час цілителі й ті, хто надає ліки й медичні послуги, прагнуть до визнання з боку держави. Триває суперечка про шарлатанство й шахрайство з боку цілителів. У цьому контексті традиційні цілителі, що надихаються національними міністерствами охорони здоров'я й Всесвітньою Організацією Здоров'я (ВОЗ), прагнуть організуватися в професійні асоціації й інтегруватися в якості допоміжного медичного персоналу в систему госпітальної медицини.

Моделі поведінки в системі „лікар - пацієнт”

Заслуга вивчення взаємин між лікарем і пацієнтом як соціальної системи належить Т. Парсонсу. В основі його рольової теорії (1951-1958) аналізувалися: парадигма непрацездатності; парадигма девіації, що розглядалась із позиції психоаналізу, та ідея про соціальний контроль. Взаємовідносини лікар/пацієнт як соціальна система з певними правами й обов'язками являють собою мікромодель соціального інституту охорони здоров'я, що гарантує охорону суспільної цінності - здоров'я. Взаємодію в даній системі Т.Парсонс розглядав не тільки із соціологічної, але й з економічної точки зору, як обмін між виробником та споживачем.

Норми і стандарти задоволення потреби в здоров'ї виробляються не лише на теоретичному рівні, але й повсякденною практикою людською життя, їх акумулятором є народна медицина.

Важливим регулятором взаємодії людини і суспільства з природою здоров'я та його забезпечення, особливо на сучасному етапі суспільного розвитку, є правові засади реалізації цієї потреби.

Оскільки сфера медичної діяльності торкається найвищої суспільної цінності життя людини, то важливим елементом соціального контролю в цій сфері є мораль. Моральні норми та стандарти в цьому аспекті не обмежуються лише медичною етикою та деонтологією, а обов'язково включають принципи ставлення людини до свого здоров'я та життя. Здоров'я кожної людини є результатом взаємодії природних задатків, особливостей індивідуальної діяльності та конкретних умов соціально-історичного розвитку. Тобто здоров'я - це не лише те, що людина отримує від природи і суспільства, але й наслідок діяльності особистості. А тому підтримка і зміцнення здоров'я є не лише правом кожного члена суспільства, а її моральним обов'язком. А отже норми і стандарти повинні регулювати взаємини "медичні працівники - пацієнти", а не лише діяльність медичних працівників.

Перша модель – патерналістична, має авторитарний характер. Суб'єктом лікувально-діагностичного процесу с лікар. Пацієнт -лише його об'єкт. Цей тип взаємин був колись переважаючим.

Другий тип взаємин походить, з того, що медичні послуги - це товар, як будь-які інші послуги. В інструментальній моделі яскраво виявляється комерційний характер цих відносин. Тут на противагу першій моделі відбувається обмін рольовими функціями. Пацієнт - головний суб'єкт такої взаємодії. За певні кошти він вимагає надання йому послуг, необхідність яких пацієнт визначає сам.

Негативний бік такого типу відносин в можливості значної долі некомпетентного втручання з боку пацієнта, що може призвести до небажаних і незадовільних наслідків для його ж здоров'я. Крім того, це спричиняє привалювання в діяльності лікаря економічних інтересів над професійними. А це несе небезпеку для пацієнта, оскільки зростає можливість пропозиції послуг не лише не потрібних, а й шкідливих для людей.

Контрактуалістична модель - це тип рівноправних, елітарних відносин в системі "лікар - пацієнт". В основі лікувально-діагностичного процесу певна домовленість, свого роду контракт, що спирається на певні принципи. Насамперед такі:

а. Важливі рішення є прерогативою пацієнта.

б. Лікар має надавати хворому всю необхідну для прийняття рішення інформацію.

в. Лікар повинен обмежуватись лише спеціальними медичними судженнями.

г. Лікар не зобов'язаний починати лікування, якщо вимоги пацієнта суперечать його професійним принципам.

Викладені принципи виступають як система поінформованої згоди. що дозволяє пацієнту самому визначити ступінь ризику, на який він іде заради покращення здоров'я.

Як лікар, так і пацієнт є в цій моделі активними суб'єктами лікувально-діагностичного процесу. Така модель добре працює в суспільстві, домінуючим принципом якого є індивідуалізм.

Остання модель може розглядатися як певний еталон взаємодії в системі "лікар - пацієнт". "Доброчесні взаємини” – це ідеальний тип стосунків, що вимагають більше ніж формальне виконання контракту. Ця модель багато в чому спирається на принцип попередньої. Але все ж таки статус лікаря і пацієнта як суб'єктів лікувально-діагностичного процесу значно різниться. Це зумовлено тим, що для лікаря його роль в цьому процесі є професійною. А отже, саме йому повинна бути притаманна більш активна позиція.

ЛЕКЦІЯ №5