Закович

4. Українська культура II половини XX століття

Цей відтинок новітньої української історії охоплює менш як пів­століття. Небагато, як на історичний вимір, але за насиченістю і масштабами подій, вагомістю їх наслідків цей період не має собі рівних.

Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала теат­ром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. їй довелося пережити розруху і повоєнну від­будову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчан­ня культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави.

Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українсько­го народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і ду­ховних сил, енергії та волі. Внутрішньо суперечлива, неймовірно складна епоха потребує об'єктивних, виважених оцінок, уникнення одномірних і категоричних суджень, безапеляційних висновків.

Так, війна з фашизмом забрала мільйони людських життів, але стійкість і мужність грамадян України поставили її серед провідних держав-переможниць з почесним правом співзасновника Організації Об'єднаних Націй. Безсумнівно, обмеженою, багато в чому формаль­ною була державність України, та саме в її межах завершилось об'єд­нання українських земель. Країна терпіла великі матеріальні нестат-ки, але високо піднесла жагу знань, авторитет книги, престиж освіти. У системі тодішніх духовних цінностей формувались як ідейні прибіч­ники існуючої системи, так і її опоненти. В художній культурі доби траплялися кар'єристи і працювали справжні митці. Була миттєвість кон'юнктурного твору і була висока цінність мистецтва. Життя склад­ніше й багатше за змістом від будь-якої оціночної формули про нього.

"Вогненні сорокові" '■— так закарбувалося у пам'яті поколінь воєн­не лихоліття. Зухвалий напад потужно озброєного, повністю мобілі­зованого німецького вермахту, що мав значний досвід воєнних дій у Європі — це був титанічний розлом епохи, дев'ятий океанський вал, що загрожував змести все на своєму шляху. Фанатично засліплена ідеями світового панування, расової зверхності, невблаганно жорстока й невибаглива у засобах ворожа навала являла страшну і реальну небезпеку для поневолених країн і народів, їхньої екзистенції, само­го фізичного існування.

Ця очевидна істина була усвідомлена жертвами агресії глибинним, внутрішнім чуттям народів. Україна, Київ з перших хвилин війни зазнали вторгнення і повітряних ударів. Миттєвою, на перший по­гляд імпульсивною, була її реакція — захист батьківщини, рішуча відсіч нападнику. Черги добровольців біля військкоматів — не ідео­логічний міф, а вражаюча реальність тієї грізної доби.

Перед лицем ворожої навали здійнялась могутня хвиля патріо­тичного поривання, прийшло високе розуміння єдності, консолідації суспільства, згуртування сил. В їх основі — усе багатовікове надбання української культури, душевна причетність до звитяжних подвигів далеких пращурів, мужніх захисників української землі.

Україна одягла солдатську шинель. Вистояти і перемогти — го­ловна об'єднавча ідея народу в той час, вона й сформувала особливу ментальність цієї доби. Для культури, особливо художньої, провідною темою стала українська людина на війні, у широкому розумінні — людина і зброя, трагедія і жертовний подвиг, варварство нищення і місія гуманізму й людяності.

Українські митці були зі своїм народом-воїном, мистецтво промов­ляло й тоді, коли гриміли гармати. За найвимогливішими мірками, це теж був громадянський подвиг, вагомий внесок художньої культури у майбутню перемогу. В діючих арміях, на фронтах великої війни пере­бували письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Бажан, М. Стельмах, Л. Первомайський, О. Десняк, кінорежисери О. Довженко, Т. Левчук, мистецтвознавець Г. Лотвин, багато інших діячів художньої культури.

Реалії того часу по-своєму розпорядилися долями українських митців: Ю. Збанацький і П. Вершигора стали партизанськими ко­мандирами, П. Воронько був мінером партизанського з'єднання; Олена Теліга, О. Ольжич, У. Самчук, В. Бирчак активно діяли в русі опору; А. Патрус-Карпатський став офіцером Чехословацького кор­пусу, І. Багряний, О. Вишня, Зінаїда Тулуб, Б. Антоненко-Давидович перебували у політичному ув'язненні.

Першого ж дня війни загинули письменники О. Гаврилюк і С. Ту-дор. І того ж дня Україна слухала натхненне звучання поетичної "Клятви" М. Бажана. Пружні слова, карбований ритм віршованих рядків, заклична суворість рефрену: "Ніколи, ніколи не буде Вкраї­на рабою німецьких катів" — були почуті й сприйняті людськими серцями. Актуальність твору, його художня цінність виявилися трив­кими. Того ж віроломного 1941 року "Клятва" стала піснею компо­зитора Г. Верьовки, кантатою Ю. Мейтуса, а в повоєнний час — осно­вою однієї з частин ораторії К. Данькевича "Жовтень".

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоюва­ли насамперед мобільні художні жанри — поезія, нарис, репортаж,

кінохроніка, плакат. У жанрі плакату художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна "На бій, слов'яни" та "Вражою злою кров'ю волю окропіте" — оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка. Серію плакатів "Шляхами війни" виконав О. Довгаль, фронтові замальов­ки 1941—1945 років здійснив Л. Каплан, плакати "Україна вільна" та "Дунайська рапсодія" створив В. Литвиненко, В. Фальчук напи­сав плакат "Слава радянським партизанам".

Літопис війни творили кінооператори-документалісти. Зняті ними кадри відображали фронтові будні, але їхня духовна вартість із пли­ном часу зростає, набуває значення живих свідчень епохальної події. Фронтові кінооператори нерідко ціною життя вихоплювали з полу­м'я війни образи людей, фрагменти, епізоди бойових дій. М. Пойченко, С. Гольбріх, І. Гольдштейн, багато інших стали операторами й режисерами власних фільмів про події війни.

На фронті О. Довженко пише сценарій фільму "Україна в огні". Це спроба художника збагнути трагедію 1941 року, причини воєн­них невдач і поразок, крах ілюзій про легку перемогу малою кров'ю. Справжню вартість цієї перемоги великий режисер розкриває у фільмах "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Пра­вобережній Україні".

Резонансною виявилася п'єса "Фронт" О. Корнійчука, опубліко­вана газетою "Правда". Драматург намагався осмислити ту саму про­блему — поразку Червоної Армії у боях 1941 року, трагічні наслідки цього. Він вбачає причини у конфлікті поколінь військових керів­ників, старого і нового генералітету. Це була нормативна правда, вигідна політичній верхівці, оскільки реабілітувала її прорахунки. І все ж вона була моментом істини у цілому комплексі обставин, що вплинули на несприятливий перебіг подій першого етапу війни. За сценаріями О. Корнійчука 1943 року знято художні фільми "Фронт" та "Партизани в степах України".

Музичною рефлексією війни, її драматизму стали Перша симфо­нія А. Штогаренка "Україно моя" на слова А. Малишка і М. Риль­ського, ораторія М. Скорульського "Голос матері".

Різні аспекти фронтової дійсності передають українські живо­писці: М. Глущенко — картина "Київ після визволення", Т. Хитро-ва — "Концерт у шпиталі", М. Гончарук — "Зустріч переможців", О. Шовкуненко — портрет С. Ковпака, А. Борецький — "Зустріч гу­цулами Червоної Армії", А. Іовлєв — "Від Галича до Праги".

Завершилась війна, але українське мистецтво у всіх його видах і жанрах, митці різних поколінь на десятиріччя залишились пов'язані з її сюжетами, серцем ангажовані їй. У сільській хатині, при тьмяно­му світлі каганця пише О. Гончар свою осяйну книгу "Прапороносці". Літературні образи Хоми Хаєцького і Шури Ясногорської, Черниша і Брянського полонили читачів-сучасників, увійшли до їхнього духовно­го світу. Суспільним надбанням стають "Люди з чистою совістю" П. Вершигори, "Європа-45" П. Загребельного, "Прометей" А. Малишка, за його ж віршем "Пісня про вчительку" на музику П. Майбороди.

Воєнна тематика потужно входить у коло мистецьких зацікавлень живописців, графіків, скульпторів: В. Пузирьков — "Нескорені", "Чорно­морці", "Вистояли"; В. Забашта — "У роки підпілля", "Язика приве­ли", "Салют Перемоги"; 0. Хмельницький — "Перемога", "В ім'я жит­тя", "Війною обпалені"; В. Шаталін — "Бойове завдання", "Битва за Дніпро"; В. Полтавець — "Атаку відбито"; О. Лопухов — "Війна"; П. Пар-хет — "Подвиг моряків"; А. Сорока — "На безіменній висоті"; В. Чека-нюк — "Партизани"; В. Костецький — "Повернення", "Розвідники".

М. Лисенко створив скульптурні композиції "Партизанський рейд" і "Вірність", Алла Горська — вітраж "Прапор Перемоги" у Музеї молодогвардійців, Г. Кальченко — пам'ятник Герою України й Фран­ції В. Порику у французькому місті Енен-Льєтарі, В. Небоженко — пам'ятник "Невідомому офіцерові" у Магдалинівському районі Дні­пропетровської області, В. Сергеев — серію офортів "Партизанськи­ми стежками".

Художні фільми про війну створюються на українських кіносту­діях: "Костянтин Заслонов", "Від Бугу до Вісли", "Зв'язковий під­пілля" за сценаріями Ю. Яновського, "Ракети не повинні злетіти" і "Перевірено — мін немає" — за сценаріями П. Загребельного. Т. Лев-чук поставив фільм-трилогію "Дума про Ковпака" з К. Степанковим у головній ролі і "Війну". Популярний актор Л. Биков став автором сценарію, режисером і виконавцем головної ролі у фільмі "В бій ідуть тільки "старики". Йому ж належить авторство стрічки "Ати-бати, йшли солдати".

Перипетії воєнних років передає хронікально-документальне кіно. Визнання глядачів в Україні та за її межами здобув фільм В. Арте-менка "Солдатські вдови", серед яких — і мати режисера. З мальов­ничого села Мельники, що на Черкащині, на фронт пішли сотні чо­ловіків, а повернулися одиниці. Загинули й музиканти духового ор­кестру, їх осиротіло чекають і вдови, і музичні інструменти. З пер­шого повоєнного випуску школи цього села вийшли відомі митці: письменник і режисер В. Ілляшенко, режисери кіно Ю. Тупицький і В. Артеменко, пізніше — театральний режисер М. Ілляшенко.

"Вогненні сорокові" тривалий час залишаються інспірацією му­зичної творчості. До концертних залів України надовго увійшли опера "Молода гвардія" Ю. Мейтуса, моноопера Г. Жуковського "Дружи­на солдата", сюїта "Партизанські картини" для фортепіано з оркест­ром А. Штогаренка, хор "Партизанський триптих" В. Корейка на слова П. Воронька, славетна пісня "Степом, степом...", пісенні твори Георгія і Платона Майбород, Ігоря Шамо.

Звитягу українців на війні увічнила монументальна архітектура у меморіальних комплексах, пам'ятниках, спорудах: пам'ятник-му-зей на честь визволення Києва у с Нових Петрівцях; меморіальний комплекс "Молода гвардія" у Краснодоні; монумент "Україна — виз­волителям" у с. Міловому на Луганщині; Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp.; "Пагорби Слави" у Львові, Луцьку, Черкасах, багатьох інших містах. На місцях боїв, могилах загиблих встановлено обеліски, стели, скульптурні композиції.

Популярність у читачів здобули воєнні мемуари — книжкова се­рія спогадів відомих воєначальників, партизанських командирів, інших активних учасників бойових дій: І. Кожедуба, В. Петрова, О. Федоро­ва, Я. Базими, С. Тутученка, В. Клокова, В. Русина, О. Тканка. Сто­рінки їхніх книг зберегли для нащадків багато пам'ятних епізодів війни, імен бійців і командирів, трудівників тилу.

Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Відбудова зруйнованого життя — і пафос, і філософія багатьох мис­тецьких творів. Самобутньо яскравими, емоційно наснаженими по­стають картини талановитої учениці Ф. Кричевського Тетяни Яблон-ської "Відбудова Хрещатика" та "Хліб". Вони сприймаються як гімн праці, лірична поема на полотні про красивих і роботящих людей, які відновлюють зруйновану столицю і плекають хліб — одвічні симво­ли національного буття.

Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів — картини "Бокораші" Й. Бокшая, "Колгоспниці з Турянської долини" А. Ер-делі, "Лісоруби" Г. Глюка, "Шахтарська зміна" В. Зарецького, "Азов-сталь" А. Завгороднього; на узагальненому портреті людини певної професії — "Портрет сталевара" В. Шаховцова, скульптурний порт­рет "Господар ланів" В. Свиди; на індивідуалізованому портреті тру­дівника — "Телятниця Ганна Бондарчук" М. Рябініна; на побутово­му сюжеті — "Обід чабанів", ліногравюра М. Варенні.

За позірною приземленістю мистецьких сюжетів, їх певною скуті­стю, виробничою проблематикою виразно простежується тенденція до осягнення духовного світу трудівника, повнокровності його образу, внутрішньої краси. Мистецтво хоче передати не самодостатнє значен­ня виробничого процесу, а натхненне буття людини-творця в ньому, де є, як сказав поет, "троянди й виноград, красиве і корисне".

Мистецтво поступово розширює свої обрії, втягує в орбіту худож­нього освоєння все нові горизонти життя. На цій хвилі своєрідного піднесення з'являються масштабні художні твори "Хліб і сіль", "Кров людська — не водиця", "Правда і кривда" М. Стельмаха — романи-епопеї, які заглиблюються у космос українського села, в поезію і тяжку прозу життя хліборобів, у глибинні пласти народної мови. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і "Мисливські усмішки" О. Вишні, і поетичні розповіді М. Рильського про будні звичайної лю­дини — копання картоплі на селі, збирання каштанів на бруківці київських вулиць.

Мистецьку діяльність розпочинає молоде покоління з самоЬутнім баченням життя, новою оцінкою його реалій, прагненням розшири­ти коло художніх прийомів. Яскрава прикмета тих років — фено­мен поетів-шістдесятників, вихід поетичних збірок "Тиша і грім" В. Симоненка, "Атомні прелюди" М. Вінграновського, "Соняшник" І. Драча, поява потужного поетичного таланту Ліни Костенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф. На екра­нах України — фільми "Камінний хрест" і "Захар Беркут" Л. Осики, "Сон" В. Денисенка, "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка, "Вавилон XX"— режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменаль­ний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С. Параджано­ва "Тіні забутих предків". Фільм С. Параджанова — видатне мис­тецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культу­ри: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачував­ся у художній студії О. Довженка; літературна першооснова твору — однойменна повість М. Коцюбинського, в якій поетично й вираз­но передано дух, красу й самобутність культури верховинців Україн­ських Карпат; акторське обдарування буковинця І. Миколайчука; мальовничі Космачі, де відбувалися зйомки, архітектура й оздоблен­ня сільської церкви, у якій вінчався легендарний О. Довбуш; фахові консультації отця В. Романюка — майбутнього патріарха Володи­мира, який створив у своїй хаті краєзнавчий музей з багатющими експонатами писанок, вишиванок, різьблення; барвисті народні кос­тюми гуцулів, щирість і безпосередність їхньої акторської гри в сценах-масовках.

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні ми­стецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Добровольського, Г. Юри, Н. Ужвій, П. Нятко, А. Роговцевої, Б. Ступки, О. Ватулі, О. Ку-сенко. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є. Мірошниченко, М. Литвиненко-Вольгемут, Є. Чавдар, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, Б. Руденко, А. Солов'яненка, Р. Кириченко, С. Ротару.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Жуковського, Г. Тара­нова, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, М. Ко-лесси, В. Борисова; балети К. Данькевича, М. Скорульського, Д. Кле­банова, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М. Вериківського, Л. Ревуцького, П. Козицького, хоровому й пісенному — П. Гайдамаки, П. Майбороди, В. Івасюка, М. Машкіна, І. Поклада.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрак­тової площі за проектом архітектора В. Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря. У Києві постають імпозантні пам'ятники Г. Сковороді та Лесі Українці скульпторів І. Кавалері-дзе й Г. Кальченко.

Прикметна сторінка української архітектури — сотні меморіаль­них дощок на фасадах київських будівель. Це літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культу­ри. М. Веронський, А. Ковальов, Г. Кальченко створюють меморіаль­ну шевченкіану. Мистецьки цікаві й самобутні праці багатьох скульп­торів і архітекторів: І. Гончара — барельєфні портрети О. Богомоль­ця, М. Кропивницького, І. Микитенка, вченого-ботаніка П. Погребня-ка; І. Кавалерідзе — меморіальні дошки Г. Сковороді, М. Врубелю, актрисі М. Гаккебуш; Г. Кальченко — барельєфні портрети О. Петру-сенко, М. Вовчок, А. Тарасової, Г. Косинки; В. Шевченко — меморі­альні дошки М. Леонтовичу, К. Стеценку, Т. Козицькому, П. Ніщин-ському; М. Дерегуса — портрети Л. Руденко, М. Пирогова.

Український архітектор і художник-реставратор Ю. Даниленко став автором низки унікальних макетів: Софійського собору, Успен­ського собору Лаври, Києво-Могилянської академії, собору Михайлів­ського Золотоверхого монастиря, палацу К. Розумовського у Батурині. Художні мікромініатюри створює М. Сядристий: портрети-барельє-фи, вирізьблені на вишневих і тернових кісточках, найменший у світі "Кобзар" Т. Шевченка (розміром 0,6 мм2).

Помітним явищем культурного життя став вихід у світ низки фундаментальних праць: багатотомної "Української радянської ен­циклопедії", шеститомної "Історії українського мистецтва", "Шевчен­ківського словника", "Словника української мови" Б. Грінченка, до­слідження С. Таранущенка "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", робіт істориків і філософів, присвячених духовній спадщині Києво-Могилянської академії. Світовою сенсацією стало відкриття знаменитої скіфської "пекторалі".

Борис Тен збагатив українську культуру перекладом гомерівських поем "Іліади" та "Одіссеї", М. Лукаш здійснив майстерний переклад українською мовою "Фауста" й "Декамерона", "Дон-Кіхота" і поезій Г. Лорки. Журнал "Всесвіт", очолюваний Д. Павличком, знайомив українського читача з класичними й сучасними творами європейської і світової літератури.

Панорама українського мистецького життя була вельми широкою і всеохоплюючою. Серед її художніх виявів — пам'ятні "Вечірні роз­мови" М. Рильського з читачами, телевізійні фільми "Київські етю­ди" й "Нічні концерти" за участю М. Бажана, В. Івченка та Б. Ступки. Плідну роботу з вивчення й підтримки народного мистецтва здійсню­вав журнал "Народна творчість та етнографія". В контексті україн­ської духовності й культури потужно функціонували мистецькі традиції Опішні й Косова, Василькова й Кролевця, творчість К. Біло-кур і М. Примаченко, Г. Візичканич і Г. Верес, Г. Почивайло і М. Шерегій, багатьох інших обдарованих і самобутніх майстрів на­родної творчості.

Українські митці працювали у різних суспільних сферах — на ниві культури, науки, освіти, у державних структурах, громадських орга­нізаціях. М. Рильський і П. Тичина тривалий час очолювали ака­демічні інститути. М. Бажан довгі роки був заступником голови уряду, опікуючись гуманітарною галуззю суспільного життя, П. Ти­чина — міністром освіти, головою Верховної Ради УРСР. Багатьох провідних діячів культури було обрано академіками, народними де­путатами, керівниками творчих спілок, редакційних колективів літе­ратурно-художніх і мистецьких часописів. Творчу працю багатьох письменників, художників, музикантів, акторів, режисерів театру і кіно відзначено престижними державними преміями, почесними звання­ми, орденами і медалями.

Творцям культури випало жити й працювати в певній системі суспільних координат, формуватися в умовах особливої духовної атмосфери того часу і розгортати мистецьку діяльність здебільшого не в конфлікті з тодішніми ідейними переконаннями і мистецькими уподобаннями.

Сама ж тоталітарна система мала своєрідну культуру, свою полі­тику, суспільствознавчі науки, філософію, формувала відповідну пра­восвідомість, власне розуміння ролі й значення мистецтва, свій погляд на мораль і релігію. Ця культура створювала вельми специфічне середовище людського буття. В її розвитку й саморозвитку є свої духовні надбання, серед них і такі, що підносяться над рівнем систе­ми і сягають загальнолюдського значення.

З культурологічного погляду 40—80-ті роки XX ст. слід розгля­дати як єдиний, цілісний процес розвою суспільного життя, духовності і культури. Тогочасний суспільний і державний лад розбудовувався і функціонував на одних і тих же засадничих принципах політики й духовності. Він еволюціонував, видозмінювався, але залишався не­змінним у своїх принципах, системі духовних цінностей. Культура й мистецтво змушені були зважати на цю реальність, певним чином співвідноситися з нею.

Слід мати на увазі, що функціонування політичної системи й роз­виток мистецтва хоч і пов'язані між собою, але не перебувають в абсолютній залежності. Кожна з цих сфер має свою специфічну при­роду, властиві їй внутрішні закони розвитку. Напрацювання куль­тури, зокрема художньої, належить оцінювати за законами мистецт­ва, у поняттях і категоріях естетики, а не ідеології й політики. Вне­сок кожного митця у доробок культури вимірюється мистецькою вартістю створеного.

Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідео­логічно декретований метод соціалістичного реалізму як вищої фор­ми художнього мислення, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Він вимагав зображення типових харак­терів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком ви­значену систему духовних цінностей. Це звужувало творчі можливості митців, пошук художніх засобів самовираження. До того ж, дійсно прав­диве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно не­здійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії. Система намагалась дик­тувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва.

Великої шкоди українській культурі завдали політично ціле­спрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень головної небезпе­ки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено при­вид українського буржуазного націоналізму. Розмитість, нечіткість критеріїв для означення цього явища робило можливим довільне його трактування, створювало ґрунт для ідеологічних звинувачень і по­літичних переслідувань.

Гучній і несправедливій критиці з далекосяжними наслідками було піддано у різний час кіносценарій "Україна в огні" О. Довженка, вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, повість "Березневий сніг" І. Чендея, роман "Собор" О. Гончара, твори Ю. Яновського, А. Малишка, Г. Тютюнника, Р. Іваничука. Було вилучено з прокату "Криницю для спраглих" Ю. Іллєнка, "Короткі зустрічі і довгі проводи" К. Мурато-вої, "Заячий заповідник" М. Рапіеєва, знищено чудовий мистецький твір — шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського на­ціонального університету імені Тараса Шевченка.

Тоталітарний режим вдавався й до прямих репресій. В ув'язненні помирають В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко. Пересліду­вань зазнали письменники І.*Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, Б. Чичибабін, художники І. Гончар, А. Горська, Л. Семикіна, О. Залива-ха, Г. Севрук. З творчого процесу свавільно вилучаються письменни­ки Л. Костенко і В. Шевчук, кінорежисер В. Ілляшенко.

Творці нашої культури часто потерпали від недостатньо потуж­ного матеріального базису. Наприклад, видавничий цикл від руко­пису до книги тривав, за технологією, що тоді існувала, близько п'я­ти років. "За все своє творче життя, — згадував О. Довженко, — я не бачив ні одної своєї картини в хорошому кінотеатрі, на хорошому справжньому екрані, видрукованої на хорошій плівці кваліфікова­ними майстрами".

Культуру витворює нація соборними зусиллями свого духу. їй дають життя працьовиті люди, що прагнуть творчості й краси, про­дукують хист і таланти, для яких наука, мистецтво, творення духов­них цінностей — покликання і фах, і спосіб життя.

Чимало діячів української культури поступово усвідомлювали політичний анахронізм тоталітарної системи, її неспроможність адекватно реагувати на вимоги часу, конструктивно вирішувати назрілі проблеми суспільного життя. У середовищі інтелігенції наростали почуття протесту, опозиційні настрої, опір існуючому станові речей, протистояння у різних його формах. Творчий доробок митців оцінять час і мистецькі уподобання людей. Художня спадщина епохи в кра­щих її досягненнях і зразках увійде до духовної скарбниці україн­ської культури.

Оригінальний і потужний пласт української культури становить наука. Це галузь пізнавальної діяльності людини, спрямованої на пошук істини, достовірного знання про навколишній світ. В ній за-діяні інтелект нації, її творчі ресурси та її менталітет. Зусиллями багатьох поколінь науковців формується науковий простір, в якому здійснюються фундаментальні відкриття, втілюються в життя нау­кові ідеї прикладного значення. Наука одночасно є сферою культу­ри і неосяжною продуктивною силою суспільства.

Досягнення української науки у найпрестижніших галузях знання здобули світове визнання. Разом з тим історія її розвитку складна, багато в чому суперечлива і навіть драматична. Феномен науки ство­рюється в контексті певних соціальних умов, під впливом безлічі суспільних факторів. Фундаментальна, прикладна і технічна сфери науки функціонують за логікою власного розвитку.

Важким випробуванням для української науки була війна. У пер­ші її дні Академія наук створює Науково-технічний комітет сприян­ня обороні. Під його керівництвом у науково-дослідних лаборато­ріях й майстернях академічних інститутів налагоджено розроблення й виготовлення приладів та обладнання для діючої армії. Так, у Хар­ківському фізико-технічному інституті було створено першу радян­ську радіолокаційну станцію, яка пройшла випробування у фронтових умовах, винайдено запальник для протитанкових пляшок із вибухо­вою сумішшю.

У липні—серпні 1941 р. здійснено евакуацію більшості наукових установ України в райони Поволжя, Уралу та Казахстану. Це була акція, грандіозна за масштабами, ефективністю, але сповнена трагіз­му, людських і матеріальних втрат. Вона не має аналогів у світовій історії науки. Соціальне замовлення науковцям диктувала війна. їм довелося буквально "з коліс" розгортати роботу на здебільшого не-підготовленій базі, за відсутності елементарних побутових умов, у жор­стко лімітовані строки.

Величезний внесок у Перемогу, технічне оснащення армії здійсни­ли українські вчені. В Інституті електрозварювання під керівницт­вом Є.О. Патона вперше у світі було розроблено досконалу техноло­гію й необхідне устаткування для автоматичного зварювання броні. Автоматизація процесу зварювання танкових вузлів, корпусів і башт, артилерійських систем, реактивних снарядів та авіабомб поставила їх виробництво на потік. Це забезпечило різке збільшення обсягів

випуску бойових машин, зброї й боєприпасів високої якості. Науковці Харківського фізико-технічного інституту, евакуйованого до Алма-Ати, створили нову конструкцію морської торпеди, удосконалили систе­му артилерійських оптичних приладів.

Багато зробив для оборонної промисловості Інститут будівельної механіки. Він вирішував проблему динамічної міцності авіаційних двигунів, турболопаток, багатоопорних колінчастих валів, вузлів і деталей транспортного машинобудування. Українські вчені-металурги забезпечили високу продуктивність доменних печей і збільшення асортименту їх продукції, одержали метал підвищеної якості, вияви­ли й залучили для металургійного циклу місцеві сировинні ресурси. Інститут енергетики розв'язав проблему енергопостачання виробни­чих потужностей оборонних підприємств. Академічні інститути ма­тематики й фізики, хімії і хімічних технологій, геологічних наук, гірничої механіки та багато інших своїми науковими здобутками зміцнювали обороноздатність і наступальні можливості військ.

Вагомий внесок у військову перемогу належить українським уче-ним-медикам. Вони впроваджували прогресивні методи лікування поранених у всій мережі евакопунктів, медсанбатів, фронтових шпи­талів. Десятки науковців допомагали фронтовим медикам опанува­ти новий метод переливання крові, запропонований О.О. Богомоль­цем. Методику транспортування консервованої крові розробив Інсти­тут клінічної фізіології. Його провідні фахівці перебували в діючій армії: І.М. Іщенко — головний хірург ряду фронтів, В.Х. Василенко та Д.Н. Яновський — головні терапевти двох фронтів.

Інститут очних хвороб, очолюваний В.П. Філатовим, впроваджу­вав у шпиталях новаторські способи лікування, пов'язані з тканин­ною терапією. Багатьом пораненим це повернуло зір. Інститут клі­нічної медицини під керівництвом М.Д. Стражеско налагодив ак­тивну лікувальну роботу у військових шпиталях. Над подоланням дефіциту ліків та медичних препаратів успішно працювали Інститу­ти біохімії та клінічної фізіології. Тисячам воїнів врятували життя, повернули їх до бойових лав українські медики.

Великих втрат зазнала на війні українська наука. Було знищено або зруйновано базові приміщення інститутів, науково-дослідні ла­бораторії й майстерні, бібліотеки. На фронтах, у партизанських заго­нах і в підпіллі загинуло багато молодих, перспективних науковців. Серед загиблих — один з піонерів ракетної техніки й теорії косміч­них польотів, вчений-винахідник Юрій Кондратюк (Шаргей).

Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирі­шувала проблему створення наукового потенціалу на потребу основ­них напрямів розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу. По­ряд із цим поступово формувалось нове розуміння ролі української

науки в суспільстві. Вона розвивалась як складова союзного науко­вого комплексу й перебувала під впливом загальної державної по­літики у сфері науки.

Визначальним для цієї політики у перші повоєнні десятиліття було прискорене вкладання інтелектуальних ресурсів і матеріальних коштів у базові науково-технічні галузі — ядерну енергетику, косміч­ну техніку, квантову електроніку. В умовах протистояння двох світо­вих систем вони складали основу оборонного потенціалу, тому мали пріоритетний режим розвитку. Частка загальних витрат на науку становила 11,2 % союзного бюджету. Розширювалась мережа ака­демічних закладів в Україні, зростала чисельність наукового персо­налу. Професія науковця стала престижною.

В системі АН України створено низку інститутів, пов'язаних із новими напрямами науково-технічного прогресу: теоретичної фізи­ки, радіофізики, напівпровідників, проблем міцності, кібернетики, металокераміки й сплавів та ін. Україна стає центром розвитку тех­нічних наук. Низка її інститутів отримали статус головних. На-працювання академічних установ сприяли піднесенню й розвитку тра­диційних галузей промисловості і створенню нових, зокрема спе­ціальної електрометалургії та порошкової металургії. Багато техно­логічних процесів, обладнання, матеріалів, систем і засобів автомати­зації, впроваджених у виробництво, не мали світових аналогів або не поступалися їм за своїм науково-технічним рівнем.

В Україні у 50—60-х роках XX ст. формується потужна система галузевої науки. Це наукові установи, підпорядковані виробничим міністерствам і відомствам. Науково-дослідні установи цього типу розв'язували проблеми розвитку відповідних галузей промисловості, їхня внутрішня структура відтворювала структуру виробництва. Інститути закріплювалися за певними видами продукції і виробниц­твами, що їх випускали: наприклад, інститути льняної, вовняної про­мисловості. Інший різновид — інститути, орієнтовані на технологічні процеси або групи їх: інститути прядіння, ткацтва тощо. У 80-ті роки галузева наука в Україні мала понад 180 тис. наукових працівників, із них понад 50 тис. кандидатів і майже 4 тис. докторів наук.

У 60—80-ті роки розгортається науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах республіки. В них було створено проблемні й галузеві лабораторії, налагоджено зв'язки з науковими установами інших профілів і виробництвом, виконувались роботи за госпдоговір-ною тематикою і на бюджетній основі. До наукової роботи у вищих закладах освіти було залучено значну частину студентської молоді. Студенти працювали у наукових лабораторіях, конструкторських бюро, брали участь в археологічних розкопках, народознавчих експе­диціях, вивчали архівні матеріали. Така діяльність стимулювала у молоді інтерес до науки, була джерелом формування наукового резерву.

Отже, складовими наукового простору України в цей період були добре розвинені й структуровані Академія наук, численні галузеві центри, вузівська наука. В 70-ті роки XX ст. проявилася характерна тенденція — регіональний розвиток академічної науки, створення тери­торіальних наукових і науково-дослідних об'єднань. Здійснювався безпосередній вихід на виробництво академічної науки, налагоджу­валися паритетні зв'язки між наукою й виробництвом. Координато­ром злагодженої й цілеспрямованої роботи усіх цих ланок науково­го потенціалу виступав Державний комітет з науки й техніки.

Повоєнні десятиліття сформували в Україні наукові напрями й школи у багатьох галузях знань. Академія наук стала визначним центром фундаментальних і прикладних досліджень у матеріало­знавстві. Широкого розвитку набули актуальні проблеми сучасної фізики різних напрямів. Важливі наукові результати отримано в математиці, геометрії, алгебрі, в галузі механіки, гідробіології, наук про Землю і Всесвіт. Якісно нового рівня досягли дослідження у царині хімічних наук і сучасної біології. Принциповою новизною характе­ризуються роботи з дослідження й використання електрогідравліч­них явищ. Значний поступ Україна здійснила в дослідженні фізи-ко-технічних проблем енергетики. Здобули визнання досягнення української науки в кібернетиці, літакобудуванні, ракетно-космічній техніці.

В історію української й світової науки увійшли імена провідних вчених, президентів Академії наук О.О. Богомольця, О.В. Палладіна, Б.Є. Патона, видатних вчених-академіків: авіаконструктора O.K. Ан­тонова, конструктора ракетно-космічної техніки М.К. Янгеля, кібер­нетика В.М. Глушкова, фізика М.М. Боголюбова, хіміка А.К. Бабка, механіка О.М. Динника, математика В.Й. Левицького, геолога В.І. Лу-чицького, гідродинаміка Г.Ф. Проскури, ботаніка М.Г. Холодного, зоолога 1.1. Шмальгаузена, теплофізика О.Н. Щербаня, вчених-медиків М.М. Амосова, О.С. Коломійченка, А.П. Ромаданова, селекціонерів П.Х. Гаркавого, В.М. Ремесла, Ф.Г. Кириченка.

Внеском у науку і духовну культуру були й напрацювання україн­ських учених-суспільствознавців. Інститут історії Академії наук підготував і видав 26-томну "Історію міст і сіл Української РСР", "Історію вітчизняної математики", удостоєну нагороди Міжнародної академії історії науки, фундаментальну двотомну "Історію технічно­го розвитку вугільної промисловості Донбасу", ряд узагальнюючих праць з історії електрозварювання, біології, хімії, матеріалознавства.

Вчені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з переви­дання української літературної класики, виявили й зібрали в архі­вах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науково­му й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видан­ня творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського,

збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічно­го зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних до­сліджень творчості українських письменників різних поколінь.

Унікальний фонд рукописних матеріалів створили вчені-фольклористи. На основі цих матеріалів створено багатотомне видання "Українська народна творчість". Побачили світ записи народної творчості відомих її збирачів, народні пісні в записах Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, Лесі Українки, С. Руданського, Ю. Федьковича.

Широкий спектр лінгвістичних досліджень здійснили вчені-мово-знавці. Результати їхньої наукової роботи втілено в 6-томному "Україн­сько-російському словнику", низці фундаментальних мовознавчих праць. Науковим узагальненням напрацювань лінгвістів стало ви­дання "Сучасної української літературної мови" у 5 томах.

Важливою віхою у розвитку гуманітарних і соціальних наук було створення в системі Академії наук Інституту філософії та Сектору, а потім Інституту держави і права. Вчені-філософи багато зробили для дослідження української філософської думки. Видано зібрання творів Г.С. Сковороди, підготовлено до видання філософські твори Ф. Прокоповича у 3 томах, проведено вивчення філософської спад­щини професорів Києво-Могилянської академії — унікального яви­ща в історії української духовної культури. Високим рівнем нау­кових досліджень відзначаються праці філософів із проблеми лю­дини і людської діяльності, логіки наукового пізнання, культурології, етики й естетики.

У повоєнні десятиліття в галузі наук про людину й суспільство плідно працювала плеяда визначних українських учених: історики І.П. Крип'якевич, Є.М. Слабченко, В.П. Шевченко, економісти М.В. Пту-ха, П.І. Лященко, П.І. Багрій, філософи П.В. Копнін, В.І. Шинкарук, правознавці В.М. Корецький, П.П. Михайленко, мовознавці Л.А. Бу-лаховський, Л.Л. Гуменецька, І.М. Кириченко, літературознавці О.І. Білецький, Є.П. Кирилюк, М.К. Гудзій, фольклорист Ф.М. Колесса та ін. Вони багато зробили для розвитку наукових досліджень, ви­дання фундаментальних дослідницьких праць, створення наукових шкіл, підготовки вчених-дослідників.

Українські вчені здійснили значний внесок у розвиток європей­ської та світової науки й культури. Багато вчених працювали в емі­грації: у Мюнхені діяв Український вільний університет, де працю­вали видатні фахівці з різних галузей знань. У ряді країн було ство­рено наукові організації й товариства, інші регіональні об'єднання науковців. Своїми винаходами й відкриттями збагачували науку й культуру людства видатні вчені: біохімік 1.1. Горбачевський, визна­ний фахівець у теорії пружності СП. Тимошенко, металург І.А. Фе-щенко-Чопівський, фізик Г.Б. Кістяківський, конструктор ракетно-космічних систем Т.Г. Костюк, бактеріолог П.І. Андріївський. Бага­то з них здобули освіту й наукові звання в Україні, а світове визнан­ня отримали на чужині.

Українська наукова спільнота за кордонами батьківщини мала серйозні досягнення в царині гуманітарних знань. її зусиллями ви­дано фундаментальну "Бібліотеку українознавства" у 22 томах. Ви­значною подією в науковому і культурному житті діаспори став вихід у світ багатотомної "Енциклопедії українознавства" за редакцією B. Кубійовича та "Словникової енциклопедії" в 10 томах. Вчені-гума-нітарії повністю або частково видали літературну спадщину В. Вин-ниченка, М. Хвильового, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, антології та літературні збірники, листи й щоденники репресованих чи забо­ронених в Україні письменників, монографічні дослідження їхньої творчості, спогади. В діаспорі стали системою представницькі фору­ми, на яких наукова громадськість обговорювала актуальні пробле­ми науки і культури, шукала шляхи їх розв'язання.

Широкий спектр досліджень у галузі суспільствознавчих наук проводили у діаспорі видатні науковці: історики Д. Дорошенко, C. Наріжний, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін; філософи І. Мір­чук, Д. Чижевський; літературознавці Г. Костюк, Ю. Луцький; мо­вознавці І. Огієнко, Ю. Шевельов (Шерех); правознавець А. Яковлів; мистецтвознавці Д. Антонович, В. Січинський, В. Щербаківський; славіст К. Андрусишин; педагог С Сірополк; етнограф 3. Кузеля. В еміграції творили видатні митці О. Олесь, І. Багряний, В. Барка, Є. Ма-ланюк, М. Орест, Т. Осьмачка, У. Самчук. Вони здійснили вагомий вне­сок у розвиток української науки.

Повоєнна історія української науки загалом велика й значуща. Вона залишається змістовним і привабливим об'єктом вивчення й пізнання, скарбницею знань, великих надбань і тривких уроків.

Культура тісно пов'язана з освітою. Лише освічена людина має доступ до книги і знань, скарбів мистецтва й сама здатна творити духовні цінності. Суспільство, яке прагне поступу, має постійно дба­ти про освіту народу, передусім молоді, розбудовувати раціональну й ефективну освітню систему, застосовувати сучасні педагогічні техно­логії, забезпечувати матеріальне оснащення навчального процесу, під­носити суспільний авторитет вчителя, престиж педагогічної професії.

У 40—80-х роках XX ст. освіта в Україні здолала складний шлях розвитку, пройшла через пошуки і випробування. Руйнівні й трагічні наслідки мало для неї воєнне лихоліття, коли сотні тисяч україн­ських дітей опинилися за порогом школи. Під час окупації шкільна мережа республіки згорнулася до мізерних обсягів. У м. Лохвиці, на­приклад, залишився один клас з 10 учнів, а до війни було 5 шкіл, у яких навчалося 3 тис. школярів.

Українська школа зазнала величезних матеріальних втрат: було повністю зруйновано понад 8 тис. шкіл, напівзруйновано більше 10 тис.

шкільних приміщень, знищено 500 бібліотек із книжковим фондом близько 20 млн книг, спалено навчальні корпуси й гуртожитки пе­дагогічних інститутів та училищ. Багато вчителів, працівників на­родної освіти воювали на фронтах, у партизанських загонах і підпіллі. Залишили яскравий слід на педагогічній ниві й на дорогах війни Г.Я. Базима, Ю.О. Збанацький, О.В. Тканко, О.Є. Цимбаліст, Т.М. Ша-шло, В.М. Яремчук та ін. Поруч зі своїми наставниками боролися із зброєю в руках і їхні вихованці. Значно порідшали за війну лави українських просвітян.

Українській школі довелося поставати буквально з попелу й руїн. Заняття починалися у вцілілих хатах та інших пристосованих при­міщеннях. Повсюди класи були переповнені, в них одночасно навча­лися учні різних підліткових груп. Не вистачало елементарного — зошитів і паперу, підручників і шкільних приладів, одягу і взуття. Гальмувала навчальний процес нестача педагогічних кадрів: їх було дві третини до потреб. Складним було становище з рівнем освіти й кваліфікації шкільних учителів. Навіть на середину 50-х років з кожних 100 педагогів вищу освіту мали лише 54, середню — 44, а двоє не мали повної середньої освіти.

Відродити освітню систему, охопити навчанням різнорідний уч­нівський контингент — таким було невідкладне завдання працівників української школи. На початок 1944—45 навчального року вже працювало понад 25 тис. шкіл, більше половини з яких — початкові. Формувалася мережа дитячих будинків і шкільних інтернатів, шкіл робітничої і сільської молоді, шкіл учнів-переростків. Багато дітей-сиріт перебували під патронатом трудових колективів, були всинов­лені людьми. Значну частину дітей, підлітків і молоді було прийня­то до шкіл фабрично-заводського навчання, ремісничих шкіл, суворов-ських училищ. Вводились екзамени для учнів, що закінчували по­чаткову й семирічну школу, екзамени на атестат зрілості для випуск­ників середніх шкіл. Встановлено п'ятибальну систему оцінювання учнівських знань, нагородження золотими й срібними медалями.

Після звільнення України від окупантів поновили свою роботу 6 уні­верситетів, 20 педагогічних і 18 учительських інститутів, 77 педаго­гічних училищ. У завершальний рік війни чимало з них зробили дострокові випуски, багато студентів цих вищих навчальних закладів прийшли на вчительську роботу. Педагогічним колективам шкіл було надано можливість певного маневру в межах навчального пла­ну. Дозволялось, зокрема, тимчасово зменшувати кількість годин з окремих навчальних предметів, для яких не вистачало вчителів або не було можливості проводити практично-лабораторні заняття, та збільшувати кількість годин з тих навчальних предметів, з яких утворились особливо великі прогалини у знаннях учнів. Підвищена увага приділялась повторенню навчального матеріалу з окремих предметів, оскільки він дещо забувся за час вимушеної перерви у навчанні. На кінець 50-х років було в основному завершено загаль­не обов'язкове початкове навчання, закладались основи для розвитку семирічної й середньої школи.

Менше ніж за 10 років освітня система України освоїла рубіж загального семирічного навчання дітей шкільного віку. Одночасно зростав контингент учнів 8—10-х класів. Було збільшено прийом до педагогічних вищих навчальних закладів, розширилася фахова й матеріальна база освіти, відкрилося близько 1500 нових шкіл на півто­ра мільйони учнівських місць. У школах республіки з'явились нові імена вчителів, чия праця позначена талантом і творчістю, новатор­ськими пошуками: В.О. Сухомлинський, Г.Д. Несторенко, 1.1. Бабак, Г.М. Ільченко.

У 70—80-х роках XX ст. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. Запроваджено восьмирічне загальне навчан­ня (всеобуч), на його основі здійснено перехід до загальної народної освіти. Початкова школа мала тепер трирічну програму навчання. Всеобуч поширювався й на середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Основною ланкою освітньої мережі стала середня школа. Наприкінці 80-х років в Україні було 20 819 шкіл різних типів, в яких навчалося близько 7 млн учнів.

На цей же час Україна мала 146 вищих закладів освіти, де навча­лися 853 тис. студентів, 730 середніх спеціальних навчальних за­кладів. У республіці сформувався потужний корпус наукових кадрів: число науковців сягнуло за 220 тис, з них понад 70 тис. докторів і кандидатів наук. У повоєнні десятиліття став університетським містом Донецьк. Значною подією наукового і культурного життя стало відкриття в 1946 році університету в м. Ужгороді — першого вищого навчального закладу за тисячолітню історію краю.

Учителі, педагогічна громадськість України чимало зробили для освіти і виховання юнаків і дівчат багатьох поколінь, підготовки їх до активної життєвої діяльності. Українська школа пройшла разом зі своїм народом важкий шлях випробувань, нагромадила значний досвід педагогічних пошуків, виховної діяльності, формування осо­бистості. Цей досвід має непересічну цінність і потенціал тривалого існування у координатах школи нового часу.

Розвиток української культури в 40—80-ті роки XX ст. став уже історією, але цей період є епохальною ланкою культурного процесу в Україні.

Кордон

Лекція 19. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-х -90-х РОКАХ XX ст.

Під час Другої світової війни всю територію України було окупо­вано німцями. Радянській владі, яка повернулась в Україну, необхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й віднови­ти систему освіти, роботу наукових закладів, культурних установ. Звичайно, держава виділяла певні кошти з бюджету для відбудови і розвитку загальноосвітньої школи, але їх було замало. Тому у рес­публіці розгорнувся рух по відбудові й ремонту шкіл власними за­собами - «методом народної будови», що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с Верхівця колишнього Вчорайшанського райо­ну на Житомирщині. Це дало свої результати. Роботу шкіл було за­безпечено. На 1950 рік їх діяло 222 тисячі. Довоєнна шкільна мере­жа була повністю відновлена. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти.

Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціа­льною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мере­жа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними по­діями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, від­криття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського універ­ситету. За післявоєнне п'ятиріччя відновилась робота всіх вузів Ук­раїни, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тисяч у 1946 р.

до 325 тисяч у 1956 р. Це привело до того, що на кінець 50-х років в усіх сферах народного господарства і культури України працювало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження наукових установ особлива увага приділялася відновленню діяльності центру української науки- - Академії наук УРСР.

Разом з тим, в цей період продовжувала діяти тоталітарна ста­лінська ідеологія. Починаючи з 1946 p., офіційним теоретиком пар­тійної лінії в питаннях ідеології та культури Андрієм Ждановим (1896-1948) було підняте питання про «ідеологічну чистоту про­летарської культури». «Ждановщина» позначилась боротьбою проти «безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низь­копоклонства перед гнилим Заходом». На практиці вона швидко пе­ретворилась на російський шовінізм і викликала черговий погром культури неросійських народів. Зазнала переслідування, зокрема, єврейська національна культура в СРСР.

В Україні «ждановщина» набрала форм гострої критики «ук­раїнського буржуазного націоналізму» і «буржуазного космополітиз­му» - теорії про всесвітній характер людського громадянства. Пар­тійна лінія А.Жданова вимагала від українських культурних діячів, щоб українська культура «тісніше зливалася з великою російською культурою». Почалося відверте цькування М.Рильського (за його доповідь «Київ в історії України», виголошену 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», статтю «Шевченкові роковини» 1942 p., за перед­мову до 1-го тому «Поезій» 1946), Ю.Яновського (за роман «Жива вода»), Ї.Сенченка (за повість «Його покоління»). У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був відне­сений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згаду­валось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інте­лігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б) України найближчого прибічника Сталіна Л.Кагановича. 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухва­лило постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград». У ній вказувалося, що «рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально», а її члени «опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націона-лістичнош характеру, буржуазних перекручень у творах окремих пись­менників...». За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. «Радянська Україна» опублікувала статтю Ф.Єневича «Про націо­налістичні помилки М.Рильського». Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, в яком}- Ф.Єневич порівнювався із собакою, що застрелив Пушкіна. Листа, звичайно, не опублікували, а М.Рильсь­кого примусили каятися і публічно «визнавати» помилки та гріхи.

Лінія на створення атмосфери «націоналістичної загрози» продо­вжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 р,, невдовзі після декади української літератури й мистецтва в Москві, в газеті «Правда» з'яви­лась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літера­турі», яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. глибоко патріотичний вірш В.Сосюри «Любіть Україну».

Роздумуючи над цими явищами. G .Довженко, творчість якого та­кож було названо неприйнятною і якого ще яід час війни звинувати­ли у «націоналізмі», у липні 1945 р. з болем занотував у своєму що­деннику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам. що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, - невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупості людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльо­зи, коли народу боляче?...».

Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу з так званими «космополітами». Відомі в Україні літературні та театральні критики Ї.Стебун (Кацвельсон), Я.Санов (Смульсоя), Є.Адельгейм та інші були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні перед культу­рою Заходу, в замовчуванні зв'язків культури українського народу з культурою російського народу. Статті проти них рясніли такими сло­вами, як «безродні космополіти», «естетствуючі нікчемності», «низь­копоклонники», «антішатріотичні торгаші». У березні 1949 р. відбувся пленум правління Синяки радянських письменників України з по­рядком денним «До кінця розгромити космополітів-антииатріотів».

Відвертий антисемітизм-, зведений у ранг державної політики, проявився не лшше в ідеологічних кампаніях, айв організаційних, та репресивних діях влада. 13 січня 1948 р. з Мінську було вбито відомого театрального режисера С.Міхоелса. В Україні також поширилися репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем.

Не припинявся тиск партійного керівництва щодо суспільних на­ук. В 1947 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У ній ця наукова установа, праці її співробітників підда­валися грубій, необ'єктивній критиці. «Серйозні помилки і перекру­чення буржуазно-націоналістичного характеру» вбачали у працях професора М.Н.Петровського «Возз'єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі» (1944) і «Незламний дух великого українського народу» (1943).

Як спроби «відродити буржуазно-націоналістичні погляди на пи­тання історії України в тій або іншій мірі» кваліфікувалися праці Інституту історії України «Короткий курс історії України» (вийшов у 1941 р. за редакцією С.Бєлоусова, К.Гуслистрго, М.Петровського, М.Супруненка, Ф.Ястребова), «Нарис історії України» (вийшов у 1942 р. в Уфі за редакцією К.Гуслистого, М.Славіна, Ф.Ястребова) та 1-й том «Історії України» (вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н.Пет­ровського).

Не обминули Україну і наслідки відомої сесії ВАСГНІЛ, що відбу­лася у серпні 1948 р. На ній малоосвічений шарлатан від науки Т.Д.Лисенко, який вважав генетику «буржуазною псевдонаукою», оголосив ген міфічною частинкою, «одержав остаточну перемогу над своїми науковими опонентами - «вейсманістами-морганістами». Досягнення радянської та української генетики було перекреслено. В результаті на довгий час розвиток вітчизняної генетики припинив­ся. Почалися переслідування і розправи. Жертвами «лисенківщини» стало чимало відомих вчених-генетиків, які стояли на наукових по­зиціях. Хто не підтримував Лисенка, того звільняли з роботи. На їх місце призначалися люди, які мали нижчу кваліфікацію, але вели активну боротьбу з «вейсманізмом-морганізмом». Це на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня. Розгром гене­тики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки.

Разом з тим в повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями.

Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космо­навтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних ко­раблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов. Поперед­никами і сучасниками С.Корольова у космонавтиці були українці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.

З України почалася дорога у велику науку для одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківсь-кого. Його батько, Богдан Олександрович (1868-1920), протягом усього життя був прихильником українського руху, в 1919 р. був об­раний дійсним членом У АН. Українська земля виплекала і талант того, хто створив оригінальну конструкцію такої ж радянської зброї -тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п'яти Дер­жавних премій СРСР, генерал-лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко. В Україні розквітнув талант росіянина Олега Антонова.

Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозва­рювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який утворив­ся в 1934 р. під керівництвом Євгена Патона і якому в 1945 р. було присвоєно ім'я його організатора, успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів. Значним в цьому напрямку технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є.О.Патона й досі є голо­вною транспортною артерією розташованої вже на обох берегах Дніпра столиці України.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було роз­роблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в мате­матиці - нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов.

Незважаючи на значні досягнення української науки, серед лауре­атів Нобелівської премії українців ще не було. Хоча видатні діячі української науки мали можливість відзначитися, зокрема Іван Пу-люй. Зате у списку лауреатів премії Нобеля є кілька видатних письменників та вчених, чиє життя починаюся на українській землі. Так, лауреат Нобелівської премії з літератури Ш.Агнон (Ізраїль) народився в 1888 р. в Бучачі (нині Тернопільська область). Амери­канські дослідники З.А.Ваксман (медик), С.Кузнець (економіст), Р.Тефдан (хімік) народилися відповідно в Прилуках, Харкові та Золочеві.

Лауреатом Нобелівської премії 1908 р. (разом з П.Ерліхом) став виходець із Харківщини Ілля Мечников (1845-1916) - людина з європейською наукової славою. Закінчивши Харківський універси­тет, він проявив себе в науці як мікробіолог і патолог, один з осново­положників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імуно­логії, створив теорію виникнення багатоклітинних організмів. Розроблене ним у Паризькому інституті Луї Пастера вчення про фагоцитоз (1908) набагато випередило свій час і заклало підвалини нового напрямку в фізіології.

У 40-50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі ук­раїнського народу. Плідно працювати в цей час Олександр Довжен­ко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.

Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працю­вали талановиті актори МЛитвиненко-Вольгемут, З.Гайдай, М.Грииіко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, КХохлов, КХЛавров, М.Ро-манов, А.Бучма, Є.Пономаренко, Ю.Шумський.

Якщо театр був мистецтвом елітарним, то в кінотеатри ходили всі. Аудиторія кіноглядачів у республіці у 1958 р. становила 656 млн. чоловік - у півсотні разів більше, ніж театральна. Півто|5а-два де­сятки нових фільмів коленого року - такою була сумарна продукція трьох кіностудій: в Одесі, Києві, Ялті. Інтенсивно працювали також Київська студія науково-документальних фільмів і Українська; сту­дія хронікально-документальних фільмів.

У другій половині 60-80-х років відбувалось відродження ук­раїнського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О.Довженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С.Параджанова про життя гуцулів «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М.Коцюбинеького. Лінію поетичного кіно - імпресіоністичного кінозмальовування реалій житія - придишвлв кінорежисер Ю.Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон XX». Збагатили український кінематограф роботи режи­серів Л.Бикова «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» і Л.Осики «Тривожний місяць вересень» та «Камінний хрест».

Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як КДанькевич, Д.Клебанов, А.Філі-пенко, Г.Жуковський, А.Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, А.Кос-Анатольський, СЛюд-кевич, Ю.Мейтус, А.Штогаренко, Б.Лятошинський, композитор-жи-томирянин М.Скорульський (працював у Житомирі). В Житомирі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер (1915-1997).

Плідно співпрацювали поет А.Малишко і композитор П.Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каш­тани», «Ми підем, де трави похилі», «Ти — моя вірна любов», «Пісню про рушник», «Пісню про вчительку», «Стежину». Ці пісні звучали в усіх куточках республіки - від столиці до найвіддаленішого села, а «Пісня про рушник» з легкої руки Д.Гнатюка облетіла увесь світ. Яскраву серію пісень створив учень М.В.Хомичевського (Бориса Тена) по музичній лінії, композитор О.Білаш («Два кольори», «Ле-леченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса»).

Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Держа­вний заслужений академічний український народний хор під керів­ництвом Г.Верьовки, створений 11 вересня 1943 p.. Київська держав­на академічна капела «Думка» під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П.Муравсько-го, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Мінь-ківського, Державний симфонічний оркестр.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Де-регуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая, Т.Яб-лонської. Остання стала одним з основоположників і фундаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч із труднощами, в наступні десятиріччя.

Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896-1976). Він є автором ілюстрацій до «Кобзаря» Т.Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974), до повістей «Борислав сміється» І.Франка (1948), «Земля» О.Кобилянської (1950, 1954), до новел В.Стефаника (1958). Значний внесок зробив В.Касіян у розвиток мистецтва плаката, який посів провідне місце серед інших видів обра­зотворчого мистецтва під час Великої Вітчизняної війни. Виразністю та переконливістю відзначалися його твори: «На бій, слов'яни!» (1942) та оригінальна за задумом серія «Гнів Шевченка - зброя пе­ремоги» (1942). На твори Т.Шевченка створив серію плакатів «Вра­жою злою кров'ю волю окропіте!» (1942) О.Довгаль.

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. осіда­ли у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь­кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922), яка з 1932 р. стала Технічно-господарським інститутом. У 1922-1933 pp. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. МДрагоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет - перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка) ук­раїнської еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро­пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 p., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його перенесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то­вариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Члени товари­ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук­раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра­цювали філософ Д.Чижевський, літературознавець Б.Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т.Шевченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни зали­шили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, акторів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони по­ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за­сновані нові вузи - Українська висока економічна школа, Українсь­ка богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Науко­вого товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були кон­фісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про­фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна­вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго­друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних ук­раїнських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізвище - Кан-диба) (1907-1944), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета - Олександра Олеся (1878-1944). В теат­ральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк.

Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». Таку назву в історичній літературі дістало правління М.С.Хрущова. З одного боку, М.Хрущов намагав­ся десталінізувати політичне життя України, з іншого - не міг доз­волити собі відійти від основних ідеологічних настанов марксизму-ленінізму. Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії - В.Затонського, С.Косіора, М.Скрипника, Ю.Коцюбинського, В.Примакова, Г.Петровського та інших. Про ре­абілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано «Словник української мови» Б.Гріненка, великі торжества пройшли з нагоди 100-річчя від дня народження І.Франка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда не­послідовно, спробу провести українізацію університетів.

Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між радянським і західним світами менш щільною. В Україну почала проникати західна культура. З'явилися раніше недоступні книги А. де Сент-Екзюпері, А.Камю, Ф.Кафки, Е.М.Ремарка, Е.Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної захід­ної літератури українською мовою. Західна культура суттєво впли­вала на формування світогляду молоді, утвердження в її свідомості загальнолюдських цінностей.

«Відлига», десталїнізація суспільства після XX з'їзду КПРС ство­рили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демок-ратизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В.Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розст­ріляне безсмертя» і «Мазепа». Тоді опублікувати їх не вдалося. Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного сло­ва - П.Тичина, М.Бажан, М.Рильський, дитячі роки якого пройшли в селі Романівка Попільнянського району на Житомирщині. Ха­рактеризуючи творчість своїх старших колег по перу, А. Малишко писав: «Якщо поетичну творчість порівняти з іншими видами мис­тецтва, то Павло Тичина найвище стоїть до симфонічної музики, Максим Рильський - до живопису, Володимир Сосюра - до ніжної ліричної акварелі».

Плідно працював М.Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: «Кров людська - не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Ду­ма про тебе», «Чотири броди». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник О.Гончар, якого Михайло Шолохов назвав слав­ним і справжнім прозаїком. У 60-80-х pp. він виступив з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр». Світове визнання здобув роман О.Гончара «Собор» (1968). Пись­менник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духов­ної спадщини народу. У цей час українська література поповнилась романами і повістями «Розгін» і «Диво» П.Загребельного, «Меч Арея» ІБілика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В.Земляка. У 1962 р. було встановлено Державну премію України їм. Т.Г.Шевченка, якою відзначатися і літературно-мистецькі твори.

В 1965 р. була заснована Житомирська організація Спілки пись­менників України. З-поміж житомирських літераторів виділяється Борис Тен (М.В.Хомичевський) (9.12.1897-12.03.1983), який понад 50 років жив і творив у Житомирі. Він був всебічно обдарованою, освіченою людиною, справжнім енциклопедистом: поет, музикант, диригент, композитор, мистецтвознавець, мовознавець, педагог, цер­ковний і громадський діяч.

Але найбільше прославився Борис Тен як визначний перекла­дач, знавець стародавніх і сучасних мов. Він перекладав із старо­грецької, латинської, англійської, іспанської, італійської, німецької, французької, польської, словацької, чеської, російської мов. Голов­на ж його заслуга перед українською культурою, основна справа усього його життя - переклад на українську мову із старогрецької «Одіссеї» та «Іліади» Гомера. Вони видані відповідно у 1963 та 1978 роках. За ці переклади Б.Тен - цей український рапсод, Гомер двад­цятого віку - став лауреатом республіканської премії імені Макси­ма Рильського.

Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації моло­дих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, худож­ників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них - Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світлич-ний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.

Наприкінці 50-х - на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відрод­ження» Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, В.Симонеико почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського університету. У 1962 р. побачила світ перша творча лас­тівка - його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 pp. у Мюнхені опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симо-ненку так і не судилося. У 1963 році він помер.

Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горь­кого в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій - «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Ліна Кос­тенко звертається до вічних проблем духовності українського наро­ду, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неорди-нарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований ро­ман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Він здобув одностайну при­хильність у читачів і відзначений найвищою нагородою України -Шевченківською премією.

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х - початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали най­більший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р, вони становили 53 відсотки, у 1958 р. - 60, у 1960 р. - 49, але вже у 1965 р. цей показ­ник опустився фактично до рівня 1940 р. - 41 відсоток, а потім -лише неухильно зменшувався.

Однак ще за правління М.Хрущова хвиля «відлиги» почала спа­дати. Так, уже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про зміцнення зв'язку школи із життям», яка відкрила найширші мож­ливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам виби­рати своїм дітям мову навчання. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення дітям майбутньої кар'єри обиратимуть в школах вели­ких міст російську мову навчання. Це призвело до того, що в 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 від­сотків, а російські - 72 відсотки.

В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викла­дання збільшилася з 4192 в 1959-1960 pp. до 4703 в 1965-1966 pp. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574. Причому переважна більшість українських шкіл були неве­ликими. В середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на кожну російську - 524. Але все-таки в українських школах продовжувала навчатися основна частина учнівського кон­тингенту. Значно зменшилася питома вага україномовних газет. В 1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською мовою виходило лише 765.

Після звільнення М.Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточ­но припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались пересліду­вання діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі - представники творчої та наукової інте­лігенції. Це викликало опір з боку відомих у республіці людей. Із запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю.Шелеста звернулися авіаконструктор Олег Антонов, письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

Під час прем'єрного показу фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю.Бадзьо, І.Дзюба, В.Стус і В.Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочали­ся політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була пер­шим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінської доби.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І.Дзюба висту­пив з об'ємною статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи руси­фікація?», у якій було піддано нищівний критиці національну політи­ку влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що русифікація - продовження політики російського шовінізму і ко­лоніалізму. «Колоніалізм, - писав він, - може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже ха­рактерно для російського колоніалізму».

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Пись­менників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 p.. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Починаючи з 1977 p., об'єктом переслідувань і репресій стали члени Української Гельсінської Спілки (УГС), що утворилася в Ук­раїні у листопаді 1976 р. Серед них— відомий письменник, автор по­пулярних романів «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» Микола Руденко і письменник-фантаст Олесь Бердник. Чотири члени групи -Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко -загинули в таборах. Для них не було розриву, якщо ти митець, ти — громадянин, людина.

Важкими були 60-80-ті pp. в житті Івана Гончара, видатного ук­раїнського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча ми­стецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка. Він автор пам'ятників М.Горькому в Ялті, Т.Шевченку в Яготині, на­родній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І.Гончарем було зібрано колосальний етно­графічний матеріал - унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон.

Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розгля­далась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відпо­відно до рішень XXI її з'їзду КПРС почала впроваджуватись загаль­нообов'язкова десятирічна освіта. Перехід до неї був, в основному, здійснений до 1976 р. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введене трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. Неухильно розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засновані Донецький університет, у 1972 р. - Сімферопольський, у 1985 р. -Запорізький, а згодом - Прикарпатський та Волинський. У 1960 р. в Житомирі відкрився загальнотехнічний факультет Київського полі­технічного інституту. В 1975 р. його було реорганізовано в філіал цього ж інституту, а в 1994 р. філіал став самостійним вузом -Житомирським інженерно-технологічним інститутом.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3 тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вчених не мали аналогів у світі. Це, перш за все, стосується математичної науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизова­них систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики. Вподовж двох десятиріч його очолював ака­демік В.Глушков, а потім - академік В.Михалевич.

Вченими-еуспільствознавцями в 60-80-х pp. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, архео­логії, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Ук­раїнської РСР», «Археологія Української РСР», «Історія україн­ського мистецтва», «Історія української літератури»» «Словник ук­раїнської мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України. Неодмінною складовою частиною цих праць, як і праць всього спектра суспільних наук, був так званий «класовий підхід» та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов'язаний з такими видатними майстрами сцени, ж Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Д.Гнатюк, АСолов'яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. їх творчість характеризується високим професіоналізмом, новаторством, оригінальністю. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І.Миколайчук і Б.Брондуков.

Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Його життя обірва­лося у 1979 р. у віці тридцяти років. До своїх пісень він сам писав слова і музику. Серед них - «Я піду в далекі гори» (1968), «Водо­грай» (1969), «Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України. «Червона рута» - єдиний в Україні фести­валь української пісні, тобто обов'язковою умовою участі в ньому є виконання пісень лише українською мовою.

Плідно працювали українські скульптори, особливо монумен­талісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу відносяться пам'ятники ЛУкраїнці у Києві і Т.Шевченку в Москві.