6. Національне культуротворення на шляху від подолання тоталітаризму до незалежності (друга половина XX ст.)

Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. В літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, в музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада таврувала як "буржуазних націоналістів" О. Довженка, В.Сосюру за вірш "Любіть Україну", композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших митців.

Однак з викриттям "культу особи Сталіна" і початком так званої "відлиги" настав період змін. На хвилі загальної лібералізаціїї суспільства відроджувалося національно-духовне життя України. Виходили нові часописи "Прапор" (1956), "Всесвіт" (1958), у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію, "Літературну газету" перейменовано на "Літературну Україну".

До української громадськості повернулася частина духовної спадщини "розстріляного відродження" - твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна", "Повість полум'яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам'яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця.

Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).

Однак "хрущовська культурна відлига", що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих "затятих націоналістів" - насправді найяскравіші імена української культури - М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть.

Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням уже не тільки зовнішнього, а і "внутрішнього цензора". Та на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, яка, не засвоївши правил конформізму, стала формувати нову тенденцію розвитку її культури - шлях до незалежності.

Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50-60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь - поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об'єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє.

До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, А.Горську, П. Заливаху, Л. Семикіну, Г. Севрук, В. Кушніра, В. Зарецького. Як пише в своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні "юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістде­сятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності"1. 1 Див.: Сверстюк Є. Блудні сини України. К.: Знання, 1993.- С.25, 27.

Провідною в діяльності шістдесятників була культурницька течія. У Києві вони згуртовувались у клубі творчої молоді "Супутник", заснований наприкінці 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В. Зарецького та А. Горської на вул. Рєпіна була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, випускали самвидав. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про репресії 30-х років, її члени, зокрема, знайшли місця і зібрали достовірні свідчення про розстріли і захоронения жертв репресій у Києві.

У 1962 р. було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові. Керував ним мистецтвознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Михайло і Богдан Горині (перший - психолог, другий -мистецтвознавець), викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник і студент-заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець, художниця Стефанія Шабатура та ін. Менші за кількістю учасників творчі об'єднання та клуби почали діяти в Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську.

Київський клуб у травні 1962 р. провів у Жовтневому палаці вечір пам'яті Л. Курбаса, на якому були засуджені злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір пам'яті М. Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Уже з певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам'яті Л. Українки. Бюрократична тяганина з його відкриттям (делегація клубу на чолі із Зіновією Франко змушена була навіть йти за дозволом до ЦК КПУ) показала, що влада хоче тримати культурне життя столиці під пильним наглядом.

В утвердженні в свідомості передової української інтелігенції ідеї пріоритетів національної культури велику роль відіграла проведена в лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР конференція з питань культури та української мови, в якій взяли участь понад 800 осіб. У доповідях учасників конференції наводилися численні приклади бюрократичних обмежень у застосуванні української мови, безпідставних звинувачень у націоналізмі тих, хто намагався відстоювати розвиток української культури, в окремих виступах засуджувалася теорія двомовності нації.

Справжньою душею шістдесятництва, його совістю став поет Василь Симоненко (1935-1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї тоталітарної облуди, якою так ще тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона перехоплювала дух, змушувала замислитися над долею України, її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки.

Передчасна смерть В. Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі. Повернувшись до Києва після похорону поета в Черкасах, його друзі в грудні 1963 р. провели вечір пам'яті В. Симоненка. У своєму виступі на вечорі критик І. Дзюба наголошував на тому, що Симоненко - насамперед поет національної ідеї.

1963 рік можна вважати переломним у розвитку руху шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху, частина учасників якого згодом стала на відверто дисидентські позиції, частина тією чи іншою мірою схилялася до конформізму. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шістдесятники А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук та інші, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку - Україну і у високо піднятій руці тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово". Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А. Горську і Л. Семикіну виключили зі спілки художників.

Монументальним роботам світового рівня не щастило за радянських часів. Наприкінці так званого застою за вказівкою партійно-державних органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (Стіна пам'яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мель­ниченко та А. Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік від Києво-Печерської лаври "прикрасив" гігантський металевий монумент Матері-Батьківщини.

У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів В. Симоненка, яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка "Українська освіта в шовіністичному зашморгу", редагована В. Чорноволом та І. Світличним, книжка С. Русової "Мої спомини" та багато інших. Активну участь у розповсюдженні цих матеріалів брали І. Світличний, А. Горська, М. Горинь, І. Гель, О. Мартиненко, М. Осадчий та ін.

З метою припинення культурно-національного руху партійне керівництво України, першим в СРСР, у 1965 р. заарештувало і згодом засудило 25 найактивніших учасників політичного та культурного руху. Однак, на подив влади, частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Так, 5 вересня 1965 р. на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" С. Параджанова в кінотеатрі "Україна" пролунали виступи І. Дзюби, В. Чорновола та В. Стуса на захист засуджених та проти репресій інтелігенції. Частина провідних діячів культури, серед яких були М. Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода, С. Параджанов, молоді письменники В. Коротич, Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулись із запитами до парторганів про роз'яснення причин арештів. Група художників прохала переглянути справу О. Заливахи, І. Світличного.

У грудні 1965 р. відкритого листа керівникам партії та уряду України П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав І. Дзюба, до якого він додав об'ємну (понад 200 сторінок) працю "Інтернаціоналізм чи русифікація". Мужній вчинок І. Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі.

Публіцистичну, культурну, політичну вартість роботи "Інтернаціоналізм чи русифікація" неможливо переоцінити, ряд її положень актуальні і в наш час. Головна мета, яку поставив перед собою автор книги, - довести владі, що її культурно-національна політика, яка проводиться під гаслами інтер­націоналізму, згубна для українців і на ділі веде до русифікації. І. Дзюба навів численні факти з офіційних джерел і статистики про звуження використання української мови, принизливий стан української освіти, книговидання, преси, театру. Книга Дзюби звучала як звинувачення тоталітарному режимові в нищенні культури, прихованні від народу справжніх національних культурних цінностей, осуд тих, хто стояв біля керма влади, як культурних провінціалів без національної гідності та людської совісті.

Книга І. Дзюби була видана в багатьох країнах світу, та в Україні про неї знало лише декілька сотень людей. Вперше невеликим тиражем вона була надрукована в журналі "Вітчизна" у 1990 p., а окремим виданням вийшла лише у 1998 р. Не маючи серйозних аргументів проти чесного і відкритого звинувачення, влада спромоглася лише на те, щоб замовчувати його перед народом. Дзюбу після тривалого цькування виключили з членів спілки письменників, позбавивши права на творчість.

Після процесів 1965-1966 pp. влада ще більше посилила тиск на інте­лігенцію. У 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова "Тіні забутих предків", Л. Осики "Камінний хрест" (1968), Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою" (1972), на довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як "Київські фрески" С. Пара­джанова, "Криниця для спраглих" Ю. Іллєнка, фільми К. Муратової та ін.

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману О. Гончара "Собор". Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв'язку поколінь, історичної пам'яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір оголосили "ідейно порочним, шкідливим та пасквільним", з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.

Таким чином, з другої половини 60-х років фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. Та через кілька років талановита молодь, у рамках тоталітарної культури, сформувала її альтернативу - культуру національного відродження і незалежності, яка піднімала дух і національну гідність українців.

Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-і роки не припинявся живий процес її розвитку. Суспільство наприкінці 70-х - початку 80-х років переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, йшла на поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний В. Земляк за талановитий роман "Лебедина зграя", в наступному році, після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман М. Стельмаха "Чотири броди". У 80-і роки дістають визнання проза А. Дімарова, поезія А. Вінграновського, величезний успіх мав роман у віршах Л. Костенко "Маруся Чурай", що в яскравих образах змальовував епоху Хмельниччини. На достатньо високому рівні в цей час стояло українське театрально-драматичне, оперне, музично-виконавське мистецтво, розвивалась народна культура та фольклор.

Культурницька течія руху шістдесятників теж не згасала, в надзвичайно складних і драматичних обставинах її розвивали в підпіллі та таборах письменники дисиденти. М. Руденко в середині 70-х написав блискучі публіцистичні есе "Катастрофічна помилка Маркса", "Шлях до хаосу", роман . "Орлова балка". Світу стають відомими написані в неволі геніальні вірші з книги І. Ратушинської "Сірий колір надії", збірка В. Стуса "Зимові дерева", "Палімпсести". Ідею відродження національної культури продовжували відстоювати в своїй публіцистиці Є. Сверстюк, В. Мороз, М. Осадчий, І. Дзюба. Творчість дисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи неминучість її ганебного розвалу.

Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 80-х років, що була пов'язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР. Розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. Створилися численні неформальні культурологічні об'єднання, серед них -Український культурологічний клуб у Києві, клуб шанувальників історії та культури, "Товариство Лева" у Львові. У 1988 р. на Львівщині виник перший осередок Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Згодом подібні об'єднання утворились у Дніпропетровську, Одесі, Тернополі, Чернігові. У 1989 р. було започатковане Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка.

При активній участі колишніх шістдесятників та дисидентів було створено Народний Рух України. За участю рухівців підготовлено документи, що закладали підґрунтя самостійної держави - Закону про мову, Декларації прав національностей, Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України. Незаперечним є те, що ідея незалежності, проголошена в Акті 24 серпня 1991 p., визріла не у владних структурах і кабінетах чиновників, а насамперед у серцях мільйонів наших співвітчизників, яким повернули національну гідність.

Новий етап у розвитку української культури пов'язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна. У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної , культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як І інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення.

Провідною тенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є фундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких велетнів української духовності, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди митців українського відродження XX століття. Слід додати і опубліковані лише тепер раніше написані "в шухляду" " твори радянського часу, а також численний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковано численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить друком фундаментальна п'ятитомна праця вчених НАН України "Історія української культури".

Культурна спадщина і пам'ять повертаються до нас і уівідроджених з руїн і забуття історико-культурних пам'ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам'ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві - це пам'ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу по реституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов'язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв'язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдоско­налення податкової системи. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції - тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень.

Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах ринку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи.

Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура - найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.

Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв'язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки незалежності Україна підписала угоду про культурну

співпрацю з урядами більше як 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів/Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів балету ім. С. Лифаря, що проводяться в КиєвТз 1994 p., міжнародний'фестиваль сучасної музики "Таврійські ігри", міжнародний конкурс молодихівйконавців класичної музики "Володимир Крайнев запрошує".

Величезний успіх у багатьох країнах світу мала Івиставка "Золото степів України", у США тріумфально пройшла виставка мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою "Слава ІЗізантії". Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють також численні виступи за кордоном українських виконавських колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн Європи у сфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний.

Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття - характерна ознака перехідного суспільства, культурд якого протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тота­літаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

Шейко

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 40-Х ~ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 50-Х РОКІВ

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав було пекучою проблемою не тільки для українців, а й для всієї європейської політики. Ук­раїнське національне питання накладало відбиток на внутрішньополітичне стано­вище в СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччині, а також на зовнішню політику цих держав.

Трагічні події 30-х pp. у радянській Україні сприймалися багатьма діячами культу­ри, представниками інтелігенції на західноукраїнських землях з почуттям розчарування й пригнічення. Український народ переживав важкі часи, його фізичні та духовні сили були ослаблені. Антинародний сталінський режим підірвав умови життя основної групи населення республіки — селянства. Мільйони українців загинули віл сибірських мо­розів або від голодомору на рідній землі, винищувалася інтелігенція. Тим часом, зовні­шньополітичне становище на континенті ставало дедалі хиткішим; було очевидним, що Україну буде втягнуто у вирій складних міжнародних подій.

Мюнхенська угода 1938 р. поклала початок розчленуванню та ліквідації Чехосло-ваччини. Після цього Закарпаття, незважаючи на опір і спробу проголошення націо­нальними силами української державності, опинилося піджорстокою владою Угорілини. Опрацьовуючи загарбницькі наміри, Гітлер встановив контакти з лідерами укра­їнських національних організацій, плекав надію з їх допомогою розвалити Польщу, проголосити українську державність і використати її для війни з СРСР. Але пізніше було визнано за краще домовитися зі Сталіним про розподіл Польщі. Внаслідок ра­дянсько-німецьких переговорів у серпні 1939 р. Молотові Рібентроп підписали договір про ненапад строком на 10 років і секретний протокол до нього, який передбачав перехід Західної України до СРСР.

Вступ Червоної Армії натериторію Західної України і Білорусії 17 вересня 1939 р. був наслідком таємної угоди між Сталіним і Гітлером про територіальний поділ Східної Європи. З погляду міжнародного права ця змова була незаконною.

Проте не слід забувати, що Польща заволоділа східнослов'янськими землями проти волі українського та білоруського народу. П ісля корекції кордонів суто польські землі відійшли до Німеччини, а землі Західної України і Західної Білорусії возз'єднувалися з УРСРта БРСР. Зайнявши Західну Україну, радянське керівництво у спішному порядку почало оформлення її нового державно-правового статусу. 22жовтня 1939р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, а 27 жовтня Народні збори прийняли Дек­ларацію про возз'єднання Західної України з У РСР.

Подальший розвиток подій показав усю складність і суперечливість процесів розв'я­зання українського національного питання. З'єднання двох найбільших українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності, тому факт злуки Наддніпрянщини і Наддністрянщини був із задоволенням сприйнятий більшістю українців. Але, водночас, ці перетворення відбулися практичнобезучасті західноукраїнсь­кого населення, гасла возз'єднання були використані Сталіним для прикриття своїх злочинних намірів щодо національно-визвольного руху українців. Усе це зумовило су­перечливі результати возз'єднання. Після входження Західної України до УРСР по­чалося відтворення на її землях економічних та політичних структур тогочасного ра­дянського суспільства. З одного боку, утворювалися нові органи влади, демократичніш! за формою, відкривалися українські театри, школи, вищі навчальні заклади. Але пара­лельно на ці землі поширювалася тоталітарна система, насаджувався контроль за насе­ленням, почалися масові репресії та депортації. За підрахунками радянських істориків, з осені 1939 р. по осінь 1940 р. органами Н КВС було репресовано за політичними звину­ваченнями і депортовано без суду і слідства майже 10% місцевого населення. Почалася насильна колективізація. Зусиллями ревних сталіністів закреслювалося майже все по­зитивне, що було досягнуто в культурному і громадському житті до радянських часів, обривалися генетичні коди історії. Ця політика призвела до того, що багато представ­ників місцевого населення, які у вересні 1939 р. радісно зустрічали радянські війська, розчарувалися в новій владі. Посилювались симпатії до антирадянського національного руху. Цим намагалися скористатися провідники націонал-радикальних угруповань, зокрема ОУН.

Напад гітлерівців на СРСР 22 червня 1941 р. поклав початок новим, надзвичайно важким випробуванням в історії українського народута його культури. Для переважної більшості населення УРСР війна з фашистами була справді вітчизняною війною, боротьбою проти іноземного поневолення, проти насильства і руйнування. Разом із наро­дом, який готувався дати відсіч агресорові, стали діячі культури. На початку війни май­же третина уцілілих українських літераторів пішли на фронт. Деякі з них брали участьу партизанській боротьбі.

Надруковані на другий день війни вірші П.Тичини «Ми йдемо набій»таЛ. Перво-майського«Вбій» закликали народ на боротьбу з загарбниками. 22 червня при Спілці художників УРСР створено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів. При АН УРСР організовано Науково-технічний комітетсприянню оборони. Відбувалася евакуація на схід закладів науки та культури, музейних цінностей.

На осінь 1942 р. гітлерівці окупували велику частину території СРСР, зокрема, всю Україну. Загарбавши Україну, фашисти здійснювали плани її перетворення на колоні­альну окраїну, а її «життєвий простір» передбачався для «арійських панів». Почалося знищення місцевого населення, пограбування національних багатств, вивезення до Німеччини промислового устаткування, сировини, цінностей, людей.

Після нападу Німеччини на СРСР рішенням революційного проводу ОУН (бан­дерівської) у Львові було проголошено «Незалежну самостійну Українську державу» під протекторатом Німеччини. Але німці, які мали інші плани щодо України, не визна­вали бандерівського уряду та розігнали його. Пізніше націоналістичні сили утворили Українську Повстанську армію (У ПА); вона почала вести бойовідіїяк проти комуністів, так і проти фашистів. Дозволяючи у встановлених межах українську пропаганду анти-радянськоїспрямованості, видання друкованих органів, німці боролися протисамо-стійництва, ув'язнювали та розстрілювали най радикальніш их представників національ­ної течії. Так, у 1942 р. у Києві разом з групою однодумців була розстріляна гестапо оригінальна українська поетеса О. Теліга, організатор Союзу Українських письмен­ників (м. Київ), видавець журналу «Літаври».

Політичний розрахунок бандерівців Грунтувався натому, що після розгрому Німеч­чини держави Заходу воюватимуть з СРСР, і це дозволить утворити незалежну державу. Відсутність єдності серед ватажків в УПА, майже повна відмова від взаємодії з радянсь­кими партизанами відштовхувала від них значну частину українського населення, яке вбачало в бандерівцях фашистських посіпак. У 1943 р. з лояльних гітлерівцям членів націоналістичних угруповань було сформовано дивізію СС «Галичина», яку радянські війська розгромили влітку 1944 р. під Бродами. Залишки цього формування також вли­лися до загонів УПА, закладаючи соціальну базу пізнішої громадянської війни на Західній Україні, яка тривала до початку 50-рр. У 1943 р. на великому надзвичайному зборі ОУН відбулися зміни в програмних і організаційних засадах ОУН у напрямі усування профа­шистських елементів; ОУН відбивала серед своїх цілей питання «культурного піднесен­ня народу». Це привертало до неї симпатії частини української інтелігенції. Після виз­волення від німців ОУНІвці вели безуспішну боротьбу з радянською владою.

Радянська інтелігенція віддавала всі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом «Все для фронту, все для перемоги» розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури. Науковці АН УРСР розробляли важливі оборонні й народногосподарські проблеми. На Сході функціонували евакуйовані з України ВНЗ. Патріотичним пафосом, вірою в перемогу сповнені твори письменників України — М. Бажана, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, Ю. Яновськогота ін. Літератори могутнім слово закликали народ до священної війни. Частина з них стали командирами бойових підрозділів, політпрацівниками, рядовими солдатами, військовими кореспондентами, воювали у тилу ворога. В Уфі, деїимчасово знаходився Союз письменників України, і у прифронтових районах виходила більшістьукраїнськихлітературних видань: серія ви­дань «Фронт и тыл», альманах «Украина в огне», газета «Література і мистецтво», журна­ли «Українська література», «Україна», «Перець». Велике мобілізаційне значення мали публіцистичні виступи на сторінках української преси О.Довженка, М. Бажана, Ю. Яновсь-кого,А. Мал ишка та ін. Серед значних прозових творів тих років — «Ніч перед боєм» О. Довженка, «Земля батьків» Ю. Яновського, «Золоті ворота» Л. Смілянського, «Кров України» В. Собка, сатиричні і гумористичні оповідання Остапа Вишні. Із фронтової дійсності взяті сюжети оповідань і новел І.Ле,Л. Первомайського, П. Панча, А. Голов­ка. Значним явищем у драматургії воєнних років стала п'єса і. Кочерги «Ярослав Муд­рий».

Близько 350 музичних творів, зокрема, 4 симфонії, 6 опер, 1 Юпісень, написали в евакуації композитори України. Серед них виділялись кантата-симфонія А. Штогарен-ка «Україно моя», «Український квінтет» Б. Лятошинського, опера М. Вериківського «Наймичка».

У роки Великої Вітчизняної війни тривала творча діяльність Спілки радянських художників України (правління тимчасово знаходилося в Уфі). Не припинялася й вис­тавкова діяльність. У галузі живопису плідно працювали О. Шовкуненко, К. Трохи-менко,С. Беседін, М. Глущенко, М. Дерегустаін. Ще до закінчення війни, з початком визволення території України, уряд вживав заходів щодо розвитку українського обра­зотворчого мистецтва. У Київському художньому інституті були відкриті нові факуль­тети і майстерні, 1946 року заснований Львівський інститут прикладного і декоратив­ного мистецтва.

У радянському тилу продовжували творчу діяльність 42 українських театральних колективи. У репертуарі евакуйованих з України театрів основне місце посідала герої-ко-патріотичнатема. Були створені фронтові філії драматичних колективів — фронтові театри, які давали спектаклі і концерти у частинах діючої армії, шпиталях, у тилу. Вели­ку роботу проводила українська радіостанція ім.Т.Г.Шевченка під керівництвом Ю. Шумського, яка транслювала виступи українських акторів.

Кіномитці України працювали над створенням художніх та хронікально-докумен­тальних фільмів. Популярності набула документальна стрічка «Битва за нашу Радянсь­ку Україну», створена під керівництвом О.Довженка (1943 p.). Одночасно О.Довженко написав кіноповість «Україна в огні», в якій спробував об'єктивно дослідити причини поразок червоних військ на першому етапі війни. Але з ініціативи Сталіна концепція фільму була рознесена вщент, правдивий фільм про Вітчизняну війну не з'явився. Під час визволення українських земель у 1943-44 pp. велика увага приділялась віднов­ленню соціокультурної інфраструктури. Поновлювалася робота культурно-освітніх установ, навчальних закладів, мистецьких осередків.

Наприкінці другої світової війни за вершилося об'єднання українських земель у складі УРСР. Проводячи його, сталінське керівництво таким чином запобігало можливостям повторення проголошення автономії чи незалежності тих чи інших територій націо­нально-орієнтованими політичними організаціями та формуваннями. Частина ук­раїнців залишилася на етнічних землях Польщі, Чехословаччини, Румунії. Під вигля­дом боротьби з бандерівщиною маріонетковий уряд Б. Берута у Польщі в «найкращих» сталінських традиціях учинивдепортаціюукраїнцівузахідні регіони ПНР; лише вкінці 50-х pp. їм дозволили повернутися на рідні згарища. Після перемоги частина українсь­кої інтелігенції сподівалася, що жахлива політика терору і репресій припиниться, що Україна, яка уславила себе в боротьбі з загарбниками, одержить можливості більш вільно­го національно-культурного розвитку. Але сталінське керівництво пильно слідкувало за тим, аби розбуджена національно-патріотична свідомість не поширювалася, а щоб зберігався тотальний контроль над думками і душами населення. Після короткотрива­лого перепочинку розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури.

В 1947 р. на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У знов опинився Л. Каганович, який «уславив» себе активною участю в боротьбі проти українізації на початку 30-х pp. Почалося вишукування «буржуазного націоналізму» в середовищі творчої та наукової інтелігенції. В Україні виникли свої аналоги сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) від 14.08.1946 р. «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» (лише у червні 1990 р. скасовані). До «націоналістів» «записали» поета М. Рильського, розкритикували твори Ю.Яновсько-го, П. Панча, М. Стельмаха, праці М.Возняка. Негативну роль у цькуванні товаришів — письменників відіграли О. Корнійчук та М. Бажан. Тільки усунення з України Л. Кага-новичата заміна його М. Хрущовим врятувала від загибелі багатьохдіячів культури. Але ідеологічне тавро «ворожих елементів» було знято з них лише після XX з'їзду КП PC та публікації виступу М. Хрущова «За тісний зв'язок літератури і мистецтва з життям» (1957 р.).

У другій половині 40-х pp. тривала відбудова матеріальної бази культури. Зароки четвертої п'ятирічки практично повністю відновлено діяльність закладів культури, на­уки і освіти. Це був результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали й інші республіки.

Оскільки під час окупації було зруйновано систему навчальних закладів в Україні, велика увага приділялася наданню можливості одержати освіту тим, хто був позбавле­ний її при гітлерівцях. Була прийнята ціла низка постанов про поліпшення роботи шкіл, організацію всеобучу. В результаті проведеної роботи на початок 50-х років в Україні кількість учнів наближалася до довоєнної. Розгорталася система вечірньої освіти для дорослих. Були розроблені заходи з поліпшення вищої освіти, поширення заочної підго­товки фахівців. Відроджувалися також наукові структури. Після смерті в 1946 р. прези-дентаАН УРСР академіка О. Богомольця академію очолив академік В. Палладій.

Війна і окупація призвели до зруйнування містісіл України, пам'яток вітчизняного зодчества. У період першого повоєнного десятиріччя були повністю підійняті з руїн міста України. Містобудівництву цього часу притаманні поквартальна забудова, орієн­тація на створення завершених архітектурних ансамблів. Фасади декорувалися різноманітними архітектурними формами класики у поєднанні з елементами і мотивами ук­раїнського бароко. Створювались серії типових проектів жилих будинків, шкіл, дитя­чих садків тощо. В будівництві використовувалися нові матеріали і конструкції, що поступово призводило до зміни стилістичної спрямованості архітектури.

Незважаючи на загрозу репресій проти діячів культури, митці створювали нові літе­ратурні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. У перші повоєнні роки в українську літературу увійшло покоління молодих поетів, про­заїків, драматургів, які пройшли сувору школу війни. З'явилися романи, повісті, опові­дання про подвиг народу у кривавій війні. Етапним серед них є роман О. Гончара «Пра­пороносці». Цій же теми присвячені книги «Жива вода» Ю. Яновського, «Тайна Соко­линого бору» Ю. Збанацького. Пафосом перемоги сповнені твори П. Тичини, М. Рильського, В.Сосюри,А. Малишка, П.Воронька.

Активно розвивалися усі жанри письменства у наступні роки. На новому етапі роз­витку літератури увага письменників була звернена на актуальні проблеми сучасності.

Після визволення України від фашистських окупантівтривало відновлення музич­них театрів, концертних організацій, навчальних музичних закладів, створювалися нові виконавські колективи. Серед музичних творів, які виникли в повоєнне десятиріччя, увагу привертали 2-а симфонія К. Данькевича, симфонічні поеми «Пісня юнаків» та «Дніпро» С. Людкевича, опери «Молода гвардія» Ю. Мейтусата «Богдан Хмельниць­кий» К. Данькевича. У другій половині 40-50-х років розвитку набуває пісенний жанр. Популярними стають пісні П. Майбороди, О. Філіпенка, А. Кос-Анатольського, І. Шамо та ін. Українська хорова музики збагатилася творами Б.Л ятошинського, Ф. Козицько-го, О. Штогаренка, М. Колесси.

Визнання здобули твори українських художників Т.Яблонської, В. Костецько-го, Ф. Манайла, гравюри та офорти В. Касіяна, М. Дерегуса, Л. Ловицького. Але на художній творчості не могли не позначитися згубні естетичні засади, пропаговані «мис­тецтвознавцями в цивільному».

Таким чином, українська культура вийшла із важких воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою. Подолавши роз'єднаність своїх земель, Ук­раїна здобула можливість відродити науку, освіту, мистецтво, спираючись на спільні зусилля Сходу і Заходу. На жаль, сталінізм не давав можливості повною мірою розгор­нути широкомасштабні відроджувальні процеси. Спроби пробудження національної са­мосвідомості відразу придушувались.

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 50~80~Х РОКІВ

Друга половина 50-х та початок 60-х pp. в Україні були часом поступового націо­нально-культурного пробудження. Могутній імпульс цьому процесові надав XX з'їзд КП PC та офіційне засудження «культу особи» Сталіна. Загальносоюзний рух до онов­лення мав в Україні свою специфіку, зумовлену, зокрема, національною проблематикою. Промову М. Хрущова під час декади українського мистецтва в Москві на захист української мови було сприйнято як початок нової державної політики.

Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, відбувалися процеси реабілітації, повернення в культуру спадщини репресованих митців, зростання по-бунтівничому настроєних і по-новаторському естетично зорієн­тованих культурних, літературно-мистецьких сил («шестидесятництво»), спостері­галося пробудження серед частини молоді активного інтересу до історико-культурних та політичних питань (Клуб творчої молоді в Києві, дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву). У цей час виникла нова генерація української ра­дянської інтелігенції, яка шукала шляхи до джерел, вимагала повного знання вітчизня­ної історії, культури.

Вийшли на творчу арену молоді поети І. Драч, В. Коротич, В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, Є. Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. В «самвидаві» по­ширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Іззаповідника ім. Берії»),твориЄ. Свер-сткжа («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи — протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'яток української культури, репресій, русифікації.

Літературне життя кінця 50-х - 60-х років характеризується атмосферою загального піднесення, активізацією творчої думки. У1961 -1967 pp. в Україні були проведені декади і тижні російської, білоруської, узбецької, таджицької, молдавської, латиськоїлітератур. Декади і тижні української літератури імистецтвапройшлизуспіхом майже в усіх респуб­ліках Радянського Союзу. 150-річчя віддня народження Т.Г. Шевченка святкувалося у багатьох країнах світу. Надбанням українського читача стали кращі твори народів СРСР, зарубіжної літератури, перекладені українською мовою. У галузі перекладу працювали Д. Павличко, І. Драч, В. Бичко, М. Рильський, Д. Паламарчук, В. Гримичтаін.

Зростанню творчої активності письменниківсприялаорганізація видання серії«Ро-маны и повести», альманаху «Сузір'я», щоквартальника «Поезія», бібліотечних серій «Витоки дружби», «Скарбниці братських літератур», «Вічний революціонер». Вийшли «Шкільна бібліотека», «Бібліотека української літератури» у 80-ти томах. Надруковані багатотомні зібрання творів І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Мирного, П. Тичини, Я. Галаната інших письменників.

50-70-ті pp. були часом виходу узагальнювальних наукових праць у галузі суспіль­них наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію, двотомний «Словник української мови», 8-томну в 10 книгах академічну «Історію Української РСР», 8-томну «Історію української літератури». Велика синтетична праця «історія українського мистецтва» удостоєнав 1971 р. Державної премії УРСР. Наприкінці 50-х-на початку 60-хрр. поба­чили світ «Матеріали до вивчення історії української літератури» — цінне джерело, яке й нині залишається важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді ж було підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження «Українці», яке, нажаль, через мізерний тираж практично невідоме читачеві. Побачив світ перший радянський посібникз історії української культури (М. Марченко).

В 60-80 pp. виникло багато яскравих художніх творів. Користувалися великою ува­гою читачів твори П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана. У цей час виявився яскравий талант Гри гора Тютюнника, я кого літературознавці порівнюють з В. Шук-шиним. Державну премію УРСР 1978 р. було присуджено (посмертно) автору яскравої національної дилогії «Лебедина зграя» і «Зелені млини». Світ давній і нинішній відкри­вали читачі в романах П.Загребельного, С. Скляренка.

Негативні наслідки для культурного розвитку мала сумнозвісна дискусія 1968 р. про роман О. Гончара «Собор», вякому автор виявив занепокоєння негативними явищами в морально-духовній сфері радянського суспільства, атакож VI пленум правління Спілки письменників України восени 1970 p., на якому було оголошено перелік «ідеологічно невитриманих» творів. Лише в останні роки побачили світ окремі твори І. Чендея, В. Дрозда, Р. Іваничука, О. Бердника. На початку 70-х pp. відбувалася критична облога письменників, поетів, перекладачів, науковців І. Білика, М. Лукаша, Г. Кочура, Б.Хар-чука, Г. Нудьги, розгроми художніх і наукових творів, як-от: дослідження І. Іллєнка «Григорій Квітка-Основ'яненко», 8-го тому «Історії української літератури».

У середині 50-х років в українське кіно прийшло нове покоління молодих кінема­тографістів, збільшився випуск картин, збагатилася їх тематика. Знаходить подальший розвиток біографічний жанр — фільми «Іван Франко» (реж. Т. Левчук), «Григорій Ско­ворода» (реж. І. Кавалерідзе), проблеми сучасності знайшли втілення у фільмах «Доля Марини» (реж. В. Івченкоі І. Шмарук), «Весна на Зарічній вулиці» (реж. Ф. Миронері М. Хуциев), «Два Федори» (реж. М. Хуциев) та ін. У картинах 60-х років спостерігаєть­ся звернення до внутрішнього світу героя. Одне із центральних місць посідає тема пере­моги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Увагу кінематографістів знову привертають твори української класики(«Л ісова пісня», реж. В. Івченко; «Вечір напере­додні Івана Купала», реж. Ю. Іллєнко; «Кам'яний хрест», реж. Л. Осика), зростає заці­кавленість жанром комедії («Задвомазайцями», реж. В. Іванов, «Катя-Катюша», реж. Г. Липшиць), створюються фільми для дітей і юнацтва.

Виникло «українське поетичне кіно» — унікальне культурне явище, яке приверну­ло увагу творчістю С Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, 1. Миколайчука,допомогло українській інтелігенції об'єднувати творчі зусилля. Але, з іншого боку, політичне керів­ництво, налякане зростанням політичної активності, посилювало боротьбу з інакодум­ством, «націоналізмом», підяким фактично розумілося прагненнядо національної спра­ведливості та реальної рівності, або й просто всякий інтерес до національних проблем, власної історії, мови. І ось на початку 60-х pp. Хрущов таврує авангардові течії в мис­тецтві «правильно» відбивати дійсність, а зі сходів Білоруського державного універси­тету лунає його нове гасло: «Чем скорее все мы заговорим по-русски, тем быстрее насту­пит коммунизм». В Ленінграді та Москві почалися перші політичні процеси над пись­менниками — підтиском центральних органів українське керівництво також вдалося до репресивних акцій. Особливого поширення вони набули після усунення від влади М. Хрущова. Наприкінці 1965 р. у Києві, Львові, Івано-Франковську, Луцьку, Терно­полі заарештовано декілька активних представників української творчої молоді, з-поміж яких були літературний критик М.Горинь, художник О. Заливаха, літературознавець М. Косівтаін. «Відлига» закінчилася остаточно в 1972р., коли було знято з поста першо­го секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, який підтримував деякі починання в галузі відрод­ження української культури.

На зламі 60-70-х рр. в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя, утверджувалосьзневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що виявилось, зокрема, у звуженні сфери функціонування рідної мови, у за­бороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури. Ця гірка чаша не обминула видатного сучасного скульп­тора, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв У РСР, лауреата Державної премії УРСРім.Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. По-варварськи було знищено шестиметровий вітраж роботи А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи у Київському університеті. А. Горська загинула за невідомих обставин. У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до « Ко­зацького циклу», але в період застою ця тема виявилася забороненою і талановитого мит­ця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась.

Роки «застою» стали часом командно-директивного втручання у творчий процес, долі художників. Політизація мистецтва, надмірна ідеологізація оцінок були вкорінені в трагічних 30-х pp. і призводили до схожих наслідків. Після 1972 р. багато представ­ників української культури опинилися за Ґратами або в еміграції. Трагічною була доля одного з найталановитіших поетів 60-70-х pp. Василя Стуса. У 1979 р. він повернувся до Києва після ув'язнення в Мордовії та колимського заслання і відразу знову був засуд­жений на 15 років. Успецтаборідля політв'язнів на Урал і він і помер у 1985 р. Зараз поета посмертно реабілітовано, його прах перенесений на батьківщину, йому присуджено Дер­жавну премію Української РСРім.Т. Шевченка (1990 p.).

Роки «застою» характеризувалися наростанням негативних тенденцій та явищ у суспільно-культурному розвитку республіки, офіційно впроваджуваний курс на «злит­тя націй» фактично перетворився на русифікацію освіти, преси, книговидавничої спра­ви, театру. Монополізація матеріальних та організаційних умов художньо-творчоїдіяль-ності керівництвом творчих спілок не давала можливості знайти місце в художньому житті яскравим представникам творчої молоді. Підвищення ролі споживацької «еліти» в користуванні культурними цінностями призводило до появи творів, які догоджали цим невибагливим смакам. Некомпетентність керівництва сферою культури виявляла­ся в забороні виставок, театральних постанов, ігноруванні народних культурних ініціа­тив. Так, зокрема, з «ідейних міркувань» було знищено шевченківський вітражу Киї­вському університеті, заборонені збори біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві на ро­ковини поета тощо. Наслідком нерозумної культурної політики став занепад багатьох плідних традицій народної культури, заохочення псевдонародного етнографізму й «ша-роварщини», формалізація й дегуманізація культурно-освітньої роботи. Намагання по­жвавити культурне життя через прийняття численних постанов, проведення фестивалів самодіяльної творчості були малорезультативними, бо в культурному розвитку було приглушено можливості проявлення ініціативи «знизу».

Я к результат занедбання національної культури, неувага до її потреб розвивалася «масова культура» комерційного забарвлення або офіціозна псевдокультура, до зразків яких можна віднести комплекс Музею історії Вітчизняної війни в Києві (1982 р.) або монумент на честь проголошення радянської влади в Харкові (1975 р.)-Занепадав рівень освіти й професійної підготовки, розвивалися безвідповідальність виконавців і неком­петентність керівників. Тому Чорнобильська катастрофа 1986 р. була не просто трагіч­ною з наслідками виробничою аварією, а й символом духовної катастрофи, яка зависла над українським народом та його культурою, свідоцтвом нагальності, невідкладності докорінних суспільно-економічних і культурних змін вУРСР.

Але культура України в другій половині 50-х- початку 80-х pp. була сферою вияву її творчих сил. Розвиток науки, освіти, мистецтва втой час свідчив про потенційні мож­ливості народу, про його потяг до реалізації себе в культурній творчості. Значними були досягнення науки. Вчені України зробили великий внесок у розвиток фізики, техніч­них та сільськогосподарських наук. Так, у 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі натой час прискорювач електронів. Школа акаде­міка М. Глушкова була однією з найвпливовіш их у кібернетиці. Україна стала центром досліджень із техніки зварювання металу.

Вагомим був внесоку розвиток образотворчого мистецтва художників В. Касіяна, М. Глущенко, М.Дерегуса, В. Бородай, Т. Яблонськоїта ін. У республіці кадри худож­ників готували Київський художній інститут, Львівський інститут прикладного і деко­ративного мистецтва, Харківський художньо-промисловий інститут, Український полі­графічний інститут (Львів), ряд середніх спеціальних навчальних закладів.

Широку популярність серед знавців і любителів музики здобули твори Г. Майборо-диі П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, А. Штогаренка, Ф. Шамо, О. Білашатаін. Високого рівня досягла українська виконавська культура. Широкого визнання набули співаки Б. Гмиря, Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, А. Солов'яненкотаін. Творчі досягнення українських митців ставали відомими далеко за межами СРСР.

Особлива роль у часи «застою» належала театральному мистецтву. Одним із про­відних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери і балету Української РСР ім. Т. Шевченка. Його репертуар збагатився оперою «Ярослав Муд­рий» Г. Майбороди, балетами «Легенда про любов» А. Мел ікова та «Світанкова поема» В.Косенка. Важливе значення мали Київський драматичний театр ім. І. Франка, російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Харківський український драматич­ний театр ім.Т. Шевченка і російський ім. О.Пушкіна, Львівський драматичний театр ім. М.Заньковецької. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи «застою» став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк.

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. В 80-хрр. повернулися до творчості реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах осудив бай­дуже ставлення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко вела діалог минулого із

сучасним, заглиблюючись у проблему обов'язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»); 1. Драч розкривав непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовни­ми цінностями нації (поема «Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмисливсенслюдськогожиття; Р. Іваничук, використовуючи історичнутематику, роз­крив правду про минуле українського народу («Манускриптз вулиці Руської», «Водаз каменю»).

З середини 80-х pp. починають заповнюватися «білі плями» в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась творчість талановитого живописця І. Кулика, лише в 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну вистав­ку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові картини, портрет­ний живопис, натюрморти. З-поміж них: «Лісоруби», «Святковий день у селі Космачі», «Т.Г. Шевченко в Корсуні», портрети К. Стеценка, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса. Відо­мий нині своїми самобутніми творами художник С. Чуприна з Рівненщини, який за останні двадцять років створив найцікавіші картини «Перехід козаків через Степань», «Хрещення в Степані», «Берестецька битва 1651 р.»

Таким чином, розвиток української культури протягом тридцяти років характери­зувався спробою національно-культурного піднесення вчаси «відлиги», а пізніше, коли цей процес, який сьогодні називають «задушеним відродженням», перервався, відбува­лося поступове накопичення й узагальнення наукових і мистецьких надбань, яке спри­яло усвідомленню необхідності глибоких соціокультурних перетворень заради збере­ження українського народу та його культури.

МИСТЕЦТВО 30-х - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 50-х років

Період історії від початку 30-х до середини 50-х років був „трагічним для українського мистецтва. Це час пану­вання культу особи Сталіна, жорстких ідеологічних обмежень, репресій, вар­варського нищення пам'яток культу­ри. Численні творчі організації, які іс­нували в Україні в 20-х роках, було

розігнано, різні мистецькі течи та на-11ряйи заборонено. Єдино можливим методом творчості було проголошено гак званий соціалістичний реалізм. В образотворчому мистецтві запанува­ли сірість, брехливість, примітивне копіювання натури. Ідеологічна заліз­на завіса надовго ізолювала україн­ську творчу інтелігенцію від світового художнього процесу. Крім того, знач­ної шкоди культурі завдала Друга сві-ГОва війна, під час якої загинуло чи­мало митців, було знищено пам'ятки ирхітектури, музейні колекції. Для талановитих українських художників, н и хованих на загальноєвропейській культурі, настали скрутні часи. Щоб вижити, вони були змушені в той чи інший спосіб віддавати належне вимо-і'лм панівної ідеології. Однак і в та-

кий тяжкий час з являлися високоху­дожні твори, що увійшли в історію українського мистецтва.

ЖИВОПИС

У 30-х роках продовжував працю­вати класик українського живопису Ф. Кричевський. До кращих творів художника цього періоду належить масштабне монументальне полотно «Переможці Врангеля», сповнене життєствердної сили, серія картин за мотивами поеми Т. Шевченка «Кате­рина».

Значним внеском у мистецтво жи­вопису були твори Карпа Трохимен ка (1885-1979) «Кадри Днііїробуду», «Шевченко і Енгельгардт». Особливо приваблюють його пейзажі «Київська гавань», «Ранок у колгоспі», які ви­різняються вільною живописною ма­нерою, майстерністю у відтворенні нюансів природи, повітряного середо­вища.

Талановитим пейзажистом був Ми­кола Бурачек (1871-1942). До золото­го фонду українського мистецтва увій­шли його картини «Яблуні в цвіту», «Золота осінь», «Хмари насуваються», «Дорога до колгоспу», «Реве та стогне Дніпр широкий». Манера виконання багатьох пейзажів майстра близька до імпресіоністичної. Він віртуозно від­творював стани природи залежно від особливостей сонячного освітлення. Свого часу М. Бурачек навчався у французьких художників А. Матісса та П. Серюзье. Тому в кращих його тво­рах відчутний вплив французького жи­вопису з властивою йому високою культурою використання кольору.

Значні здобутки українського жи­вопису цього періоду пов'язані з роз­витком портретного жанру.

Одним із провідних портретистів 30-х років був Павло Волокидін (1877-1936). Його твори «Портрет дружини художника», «Портрет спі­вачки Зої Гайдай» вирізняє глибина психологічної характеристики, вишу­каний колорит, продумана компози­ція. Художник працював також у жан­рах пейзажу та натюрморту.

Серед кращих представників укра­їнського портретного жанру слід та­кож згадати Олексія Шовкуненка (1884-1974). У створених ним портре­тах скульпторів Б. Яковлева, М. Ли­сенка, в жіночих портретах індивіду­альна неповторність образів поєднана з багатством живописної палітри. О. Шовкуненко також талановитий пейзажист. Так, у полотні «Повінь. Конча-Заспа» з надзвичайною легкіс­тю, невимушеністю передано свіжість ранньої весни, вільним мазком пензля відтворено мерехтливу поверхню во­ди, в якій неначе танцюють відобра­ження звивистих дерев.

О. Шовкуненко - один із зачинате­лів в українському мистецтві так зва­ного індустріального пейзажу. Ми­тець втілював цю, задавалося б, <<нехудожню» тему на найвищому худож­ньому рівні, виявляючи рідкісне вмін­ня бачити в буденних речах справжнє живописне багатство. Широке визнан­ня принесла йому серія акварелей «Дніпрельстан». У низці портретів колгоспників і робітників він уперше в українському портретному живопи­су показав людину в реальній вироб­ничій обстановці.

У 1936 р. після тривалого перебу­вання" за кордоном в Україну повер­нувся видатний живописець, худож­ник європейського масштабу Микола Глущенко (1901-1977). Він працював у жанрах пейзажу, натюрморту, пор­трета, захоплювався експресіоністич­ними пошуками сучасного мистецтва. Портрети письменників Р. Роллана та А. Барбюса, створені художником у 30-ті роки, вражають досконалою тех­нікою живопису, гостротою тракту­вання образів, енергійною манерою виконання.

Продовжував розвивати кращі здо­бутки українського живопису А. Пет-рицький. Великого значення він нада­вав формі та кольору як головним ху­дожнім засобам. Один із кращих творів на тему війни - пейзаж «Мерефа, спалена війною» - звучить як справ­жній реквієм жертвам найбільшої трагедії XX ст. Художник був блис­кучим майстром натюрморту. Його картини «Півонії», «Квіти» вража­ють яскравістю барв, динамічністю зображення, експресією.

У цей час розцвітає творчість ви­датної народної художниці Катерини Білокур (1900-1961), якій притаман­ний власний неповторний стиль. Сти­хія її живопису - квіти, що утворю­ють композиції надзвичайної краси. Картини «Квіти за тином», «Квіти на блакитному тлі», «Натюрморт з ко­лосками та глечиком» зачаровують по> єднанням реального й фантастичного, відчуттям космічної гармонії, розмаїтІтям барв, філігранною манерою вико­нання.

Із приєднанням до України Закар­паття у 1945 р. лави українських ху­дожників поповнили такі блискучі майстри, як Адальберт Ерделі, Гаврило Глюк, Йосип Бокшай, Федір І^іанайло. їхня творчість надзвичай­но збагатила українське образотвор­че мистецтво. Закарпатській худож­ній школі завжди були притаманні висока професійна культура, коло­ристичне багатство, творчий пошук.

Твори Г. Глюка «Лісоруби», А. Ерде­лі «Заручені», Ф. Манайла «На по­лонині» та багато інших влили сві­жий струмінь у палітру українського живопису.

ГРАФІКА

Мистецтво графіки 30-50-х років пов'язане з творчістю ряду визначних митців. Особливо плідно в цей час розвивалася книжкова ілюстрація.

Талановитим інтерпретатором літе­ратурної класики був Михайло Дере-гус (1904-1997). Він створив ілю­страції до поеми І. Котляревського «Енеїда», позначені народним гумо­ром, гротеском, тонким відчуттям ха­рактеру твору, до повісті «Тарас Бульба» та інших творів М. Гоголя. У серії гравюр «Дорогами України» М. Дерегус виявив себе як майстер лірико-романтичного пейзажу. Герої­зацією та романтикою сповнені твори серії «Українські народні думи та істо­ричні пісні».

У цей час на творчу арену вийшов Василь Касіян (1896-1976) - один із провідних українських графіків.

Його ілюстрації до «Кобзаря», повіс­ті І. Франка «Борислав сміється» та багатьох інших творів засвідчили не­пересічний талант, високу професій­ну майстерність цього художника, глибоку народність створених ним об­разів.

Серед митців молодшої генерації великим обдарованням вирізняються Олександр Пащенко та Валентин Лит-виненко. Це майстри гравюри на ліно­леумі - техніки, що досягла в Украї­ні високого рівня розвитку. Творам В. Литвиненка («Лист»), О. Пащенка («Весняні води») притаманні вишука-

ність композицій, виразність силуетів, майстерне використання контрастів, особливий ліричний настрій.

СКУЛЬПТУРА

Мистецтво скульптури тоталітарно­го періоду перебувало у найскрутні-шому становищі, адже саме на нього здійснювався найбільший ідеологіч­ний тиск. Проте всупереч цьому з'яв­лялися твори, позначені професійніс­тю виконання та щирістю задуму.

У монументальній скульптурі най-значнішим явищем було встановлення пам'ятників Т. Шевченку в Києві, Харкові та на Чернечій горі в Каневі роботи ленінградського скульптора Матвія Манізера. Досягнення станко­вої скульптури пов'язані передусім з портретним жанром. Найяскравішими скульпторами свого часу були Леонора Блох - учениця великого О. Родена {портрети О. Родена, І. Франка, ком­позиції «Радість материнства», «Міке-

ланджело»), Бернард Кратко (портре­ти І. Бродського, Ф. Кричевського, II. Волокидіна), Григорій Пивоваров (портрети Т. Шевченка, О. Пушкіна, I. Франка, О. Довженка). Творчості цих митців притаманні бездоганна про­фесійна майстерність, пластична ви­разність, психологічна проникливість.

МИСТЕЦТВО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 50-х- 80-х років

Наприкінці 50-х років розпочався новий етап у розвитку українського об­разотворчого мистецтва. Жорсткий ідеологічний тиск на творчість митців ДЄЩО послабився. І хоча дотримання «принципу соціалістичного реалізму» залишалося обов'язковим для радян­ських художників, його тісні межі роз­ширилися. В образотворчому мистец-тні стала можливою більша порівняно з попереднім періодом свобода у вибо­рі тем, засобів втілення художнього задуму, виявленні національної само­бутності.

Чимало художників прагнули відій­ти від прямолінійного копіювання жит­тя. Вони зверталися до символічних об­разів, поетичної інтерпретації навко­лишнього світу. Саме поетизація стала однією з провідних тенденцій наступ­них десятиліть не лише в образотворчо­му, айв інших видах мистецтва (при­гадаймо високі здобутки українського поетичного кіно). Кращі українські художники: Тетяна Яблонська, Анато­лій Петрицький, Олексій Фіщенко, Валентин Литвиненко, Вадим Одай-ник, Галина Бородай та інші творили поезію засобами живопису та графіки.

Для цього періоду характерний по­тяг до національного коріння. Митці верталися до образів видатних діячів історії, культури, вивчали народне мистецтво, звичаї, побут. Глибоке ро­лу міння народних традицій, відчуття національного колориту притаманні гиорам Валентина Задорожного, Вік­тора Зарецького, Тетяни Яблонської, Георгія Якутовича, Андрія Коцки та багатьох інших митців.

Великого значення набуло мону­ментально-декоративне мис­тецтво, в якому відбувалися сміли-пі експериментаторські пошуки. Се­ред оригінальних, яскравих творів українських монументалістів - віт-раж-триптих в Національному універ­ситеті імені Тараса Шевченка (худож­ники Ф. Глущук, В. Задорожний, В. Перевальський), мозаїка «Акаде­мія XVII ст.» в Інституті теоретичної фізики (художник М. Стороженко), оздоблення інтер'єру Палацу дітей та юнацтва у Києві за мотивами твор­чості народної художниці М. Прий-маченко (художники А. Рибачук і В. Мельниченко). Ада Рибачук та Володимир Мельниченко створили та­кож унікальний твір - барельєфну СТІну меморіально-поховального ком­плексу на Байковому кладовищі в Ки­сні, в якому репрезентували власне філософське осмислення життя та смерті. Ця грандіозна праця була по-варварському знищена владою.

ЖИВОПИС

Однією з провідних тем україн­ського станкового живопису впро­довж тривалого часу залишалася Ве­лика Вітчизняна війна. Художники відтворювали героїзм воїнів, пафос боротьби. Проте більший емоційний відгук у глядача викликають твори, в яких виявлено нестандартний підхід до розкриття теми. Серед кращих жинописних творів - картини «Медсе­стра» Асхата Сафаргаліна, сповнена зворушливого почуття, ліричного на­строю; «В ім'я життя» Олександра Хмельницького - символічний образ иеликої емоційної сили; «А льон цві­те» Василя Гуріна - глибоке філо­софське полотно, сумне і світле вод­ночас.

Багато митців продовжували роз­питок української образотворчої_шев­ченкіани, намагаючись дати власне тлумачення особистості й творчості Великого Кобзаря. До мистецької класики увійшла картина відомого ук­раїнського живописця Михайла Бо-жія «Думи мої, думи мої». Художник зобразив Т. Шевченка у стрімкому русі на тлі пейзажу, в стані напруже­ної роботи думки. Цьому та іншим тиорам митця («Медсестра», «Апасіо­ната», «У Михайлівському») прита­манні психологічна проникливість, емоційна схвильованість. Його пейза­жі та натюрморти демонструють тонке розуміння природи, справжню красу живопису.

Гордістю української культури ста­ла творчість видатної художниці Тетяни Яблонської (1917-2005). Ви­сока професійна майстерність, різно­бічність інтересів, невтомний творчий пошук, глибина задумів - ось грані цієї непересічної особистості.

І Це у повоєнні роки Т. Ябдонська створила одне з кращих полотен того часу - «Хліб». Картини художниці раннього періоду («Весна», «Над Дніпром», «Мати») виконані в кра­щих академічних традиціях. Вони щи­рі, сповнені руху, живого почуття, і завжди - живописної свободи.

На початку 60-х років Т. Яблонська звертається до народного мистецтва, ЩО зумовило зміну її художнього сти-ЯЮ. Тоді ж з'явилися картини «Бабине лііо», «Лебеді», «Наречена», «Паперо-пі квіти», «Літо», яким притаманне ШЮііщнне трактування, пластичність і виразність силуетів, побудова колориту на співвідношенні чистих дзвінких барв. Художниця захоплювалася живо­писом Катерини Білокур, Параски Власенко й особливо Марії Прийма-ченко. Вона справедливо вважала, що народне мистецтво вчить ясності ху­дожньої мови, гармонійності компози­ції, емоційної виразності.

У наступний період творчості Т. Яб-лонська створила глибоко філософські картини-роздуми «Безіменні висоти», «Юність», «Життя продовжується». Живопис цих творів надзвичайно делі­катний, народжений легкими дотиками тонкого пензля. Художниця знову «впустила» у свої картини простір. У манері вріконання багатьох творів відчувається вплив імпресіонізму. В ос­танній період творчості Т. Яблонська

віддавала перевагу пейзажному жан­ру. Природа була для неї невичерпним джерелом натхнення.

Українське образотворче мистецтво важко уявити без творчості закарпат­ських митців. Особливо вражає мо­гутня постать Федора Манайла (1910-1978), який ще в довоєнні роки став одним із кращих європейських ху­дожників. В епіцентрі творчих пошу­ків митця - природа Карпат та стихія народного життя. Під його пензлем карколомна гра форми та кольору ут­ворювала напрочуд цілісні й гармо­нійні картини - «Весілля», «Сніда­нок», «В лісі», «Сонячна мить»х «Го­рами - долинами» та ін. Здається, у реальній природі не існує такої кіль­кості барв, як на палітрі цього май­стра. Усі його твори написані з неймо­вірним темпераментом та експресією. Ф. Манайло був консультантом на зйомках кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», який завдяки його внеску набув особливої вираз­ності й етнографічної точності.

Духом експериментаторства, тяжін­ням до європейської культурної тради­ції вирізняється львівська художня школа. Якщо для закарпатської шко­ли характерна живописна емоційність, то для львівської - графічна манера виконання, вишуканість та інтелекту­альність. Такими є твори відомих ху­дожників Зіновія Флінти («Осінь», «Бабине літо», «Мелодії Баха», «Роз­думи»), Любомира Медвідя (цикл «Перші колгоспи на Львівщині», трип­тих «Емігранти», «Плинність часу» та ін.). Справжнім здобутком українсько­го мистецтва стали роботи цих митців у портретному жанрі. Портрети діячів культури Л. Медвідя (Лесі Українки, С. Людкевича, М. Гоголя, Л. Толсто­го) привертають увагу оригінальністю манери виконання, несподіваністю композиційної побудови, глибиною й особливою загостреністю образів.

Один із найсамобутніших україн­ських художників - Валентин Задорожний (1921-1988). Він пра­цював у різних жанрах - монумен­тальному і станковому живопису, гра­фіці, гобелені, різьбленні по дереву, скульптурі. Митець використовував і творчо переосмислював кращі тради­ції народного мистецтва, глибоко ро­зумів основи національної культури. Його твори «Маруся Чурай», «Все­ленська вечеря», «Чучинська Оран-та», «Кручені паничі» та інші зачаро­вують насиченістю й контрастним зі­ставленням барв, виразністю ліній, легкістю ритму, декоративним звучан­ням. В. Задорожний - один із тих художників, які стояли на сторожі націо­нальної традиції у мистецтві, ніколи не поступалися офіційному тискові.

Протистояли офіційному мистецтву й чимало інших митців: Феодосій Гу-менюк, Віктор Зарецький, Григорій Гавриленко, Анатолій Гайдамака, Іван Марчук.

Нині Україна пишається творчістю Івана Марчука - художника, який здобув світове визнання. У його твор­чості простежуються різні художні напрями і методи (від реалізму до сюрреалізму та абстракціонізму); жан­ри (портрети, натюрморти, пейзажі й оригінальні фантастичні композиції, подібні на сновидіння). В його карти­нах нерозривно переплелися традиція та новаторство. Усі твори митця - від традиційних до найбільш авангард­них - мають глибоку духовну основу. І. Марчук виробив неповторну манеру живопису. Зображення ніби виткані з міріадів переплетених волокон. Знач­ну кількість творів художника об'єд­нано у цикли - «Цвітіння», «Біла пла­нета», «Загублена музика», «Проро­стання», «Голос моєї душі». Останній цикл - основний у творчості І. Марчу­ка, він працює над ним постійно.

Особливо зачаровують пейзажі І. Марчука «Останній промінь», «Зійшов місяць над Дніпром», «Ніч яка місячна» та ін. Це справжня пое­зія місячної ночі, сповнена фантастич­ного сяйва. Художник, ніби чаклун, перетворює звичайні дерева та хати на казкові й таємничі. Серед багатьох творів митця привертає увагу картина «Пробудження». На ній із плетива трав і квітів неначе виринають облич­чя прекрасної жінки, її тендітні прозо­рі руки. Це - Україна, яка пробуджу­ється після довгого тяжкого сну.

Україна по-праву пишається не ли­ше професійними, а й народними майстрами: Марією Приймаченко, Параскою Власенко, Єлизаветою Ми-роновою, Іваном Сколоздрою, Тетя­ною Патою, Федором Панком та ін. Творчість кожного з них неповторна, вона дарує людям радість, приносить у життя відчуття свята.

Свого часу знаменитий французь­кий художник П. Пікассо був глибоко вражений роботами М. Приймаченко. Він назвав її «геніальною українкою». І справді, важко не захоплюватися подвижницьким служінням мистецтву цієї дивовижної жінки. Вона створила класний світ, у якому живуть фантас­тичні істоти з надзвичайно виразними очима, персонажі народного фолькло­ру, квіти, немов наділені людською душею. Більшість творів М. Прийма­ченко має життєрадісний характер: «Весілля», «Свято», «Букет», «Соро-ки-білобоки». Однак є й такі, в яких нтілено драматичне відчуття світу: «Дика видра птичку ухопила», «Заг­роза війни» та ін. Безпосередність пе­реплелася в них зі зрілою мудрістю, простота - з інтуїтивним відчуттям ритму, кольору, композиції.

ГРАФІКА

Мистецтво графіки традиційно на­лежить до найрозвиненіших видів ху­дожньої творчості в Україні. Важли-ішм її напрямом у 60-80-х роках за­лишалася книжкова ілюстрація.

У роботі над книгою розкрилося непересічне обдаровання Анатолія Базилевича. Багата творча уява й ви­сока майстерність знайшли яскраве вті­лення в ілюстраціях до творів «Пан Халявський» Г. Квітки-Основ'янен-ка, «Енеїда» та «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Пригоди бравого іюяка Швейка» Я. Гашека, збірки ук­раїнських народних казок та ін.

Значний внесок у розвиток графіч­ного мистецтва належить Олександру Данченку. Створені ним ілюстрації до «Кобзаря» Т. Шевченка, «Енеїди» І. Котляревського, «Декамерона» Дж. Боккаччо - одні з кращих в ук­раїнському образотворчому мистецтві.

Характерним для української гра­фіки є широке використання кольору. Великим досягненням у цій галузі стали пройняті тонкою ліричністю лі­ногравюри Валентина Литвиненка й особливо Олексія Фіщенка. Окрім кольорової ліногравюри, він працю­вав у техніці акварелі, пастелі та ма­люнка. Широке визнання здобули його серії «Канів», «Тарасова земля», «Моя Батьківщина», «Карпати», «Моє місто», «Село на Україні», «Ритми. Київ». Творчості цього митця прита­манні майстерне поєднання форми й кольору, дивовижна виразність ліній, силуетів.

Серед плеяди блискучих майстрів графіки особливе місце посідає по­стать Георгія Якутовича (1930-2000). Його творчість вражає широтою діа­пазону, досконалістю володіння складними графічними технологіями, невичерпною фантазією, філософ­ською глибиною. Особливу увагу ху­дожника привертали твори класиків української літератури, образи націо­нальної історії. У його багатому твор­чому доробку - ілюстрації до повістей М. Коцюбинського «Fata Morgana» та «Тіні забутих предків», драм І, Ко­черги «Ярослав Мудрий» і «Свіччине весілля», повісті М. Гоголя «Вій», лі­тературних творів доби Київської Ру­сі - «Повість минулих літ» та «Слово про Ігорів похід». У них майстер до-сяг узгодженості всіх елементів книги як єдиного витвору мистецтва.

Яскрава сторінка творчої біографії Г. Якутовича - участь у створенні кі­нофільмів «Тіні забутих предків» та «Захар Беркут». Внесок художника в їх візуальне вирішення настільки значний, що дає право вважати його співавтором цих кіношедеврів нарівні з режисерами.

Власний шлях у мистецтві проклав Сергій Якутович. В ілюстраціях цьо­го художника дістали оригінальну ін­терпретацію твори світової класики «Петро І» О. Толстого, «Три мушке­тери» О. Дюма, «Обломов» І. Гонча­рова, «Тіль Уленшпігель» Ш. де Ко-стера та ін.

Мистецтво графіки збагатила твор­чість таких майстрів, як Андрій Чебикін, Олександр Івахненко, Надія Ло­пухова, Микола Компанець та ін. Усім їм притаманна індивідуальна манера виконання, висока професійна куль­тура, пошуки нових шляхів худож­нього вираження.

СКУЛЬПТУРА

Українська скульптура кінця 50-80-х років XX ст. представлена імена­ми Михайла Лисенка, Валентина Бо-рисенка, Анатолія Куща, Дмитра Крвавича, Еммануїла Миська, Вален­тина Зноби та ін.

Один із найвизначніших скульпто­рів цього періоду - Василь Бородай.

Він працював у монументальній і станковій скульптурі. До здобутків українського мистецтва належать йо­го твори портретного жанру: портре­ти письменника П. Панча, композито­ра Л. Ревуцького, художників В. Ка-сіяна та Т. Ябдонської. Скульпторові вдалося виразно передати індивіду­альність особистостей цих митців, стан творчого натхнення. Він упевне­но будує пластичну форму, знаходить оригінальні композиційні рішення. Один із кращих творів митця -пам'ятний знак на честь 1500-ліття заснування Києва «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь».

Оригінальна інтерпретація класич­них традицій, неповторна індивіду­альна манера виконання - відмітні ри­си творчості талановитих скульпторів Анатолія Фуженка, Юлія Синькевича, Михайла Грицюка. Такі їхні твори, як портрет І. Миколайчука (А. Фужен-ко), «Прометей» (Ю. Синькевич), «Юна» (М. Грицюк) та інші увійшли до скарбниці української культури. У співавторстві митці створили па­м'ятник Т. Шевченку в Москві - один із кращих пам'ятників Кобзареві.

Серед плеяди українських скульп­торів цього періоду особливу увагу привертає творчість Галини Кальчен­ко (1926-1975). її неординарний та­лант виявився в поєднанні досконалої професійної майстерності з духовною глибиною, емоційною наповненістю. Г. Кальченко добре розуміла значення пластичної форми як головного зобра­жального засобу мистецтва скульпту­ри. Вона створила низку шедеврів портретного жанру. Особливо звору­шують її жіночі образи (К. Білокур, О. Кобилянської та ін.), в яких втіле­но тендітну жіночність і водночас нез­ламну силу духу.

Г. Кальченко - видатний майстер монументальної пластики. Створені нею пам'ятники вражають масштаб­ною пропорційністю, виразністю та красою силуету. Саме таким - надзвичайно пластичним, вишуканим, одухотвореним - є пам'ятник Лесі Українці у Києві - один із кращих творів українського монументального мистецтва.

Масол

Музика

Проте попри всі зазначені історич­ні обставини українська музика про­довжувала поступальну ходу. З дру­гої половини XX ст. в єдиній Спілці композиторів України почали плідно працювати відомі в нашій країні й за її межами митці Віталій Кирейко, Микола Дремлюга, Микола Колесса, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Леся Дичко та ін.

У 60-90-х роках XX ст. відбуваєть­ся стильове оновлення композитор­ської школи, поширюється експери­ментаторство в галузі сучасної техні-

км, з являються нові, зокрема камерні та синтетичні, жанри (опера-балет, балет-симфонія, хор-опера тощо).

Численні опери та балети створив Віталій Губаренко (лірична моно­опера «Листи кохання» за новелою французького письменника А. Барбю-са, опера-балет «Вій» за гоголівським сюжетом). Збагатили скарбницю му-:шчно-театральних жанрів опера 1С. Данькевича «Богдан Хмельниць­кий», балет В. Кирейка «Лісова піс-мя» за мотивами п'єси Лесі Українки, фольк-опера «Цвіт папороті» та бале­ти Є. Станковича. Було створено пер­ші рок-опери.

Значним успіхам у сфері музичної освіти і виховання сприяла багато­жанрова творчість українських компо­зиторів для дітей та юнацтва (А. Філі-менко, М. Сильванський, Ю. Рожав-ська, Б. Фільц та ін.).

Загалом у музичній культурі 60 — 80-х років формуються й виявляються дві системи - офіційна музика соцреа-лізму", що попри загальну естетику творів на замовлення та «ювілейних штампів» мала значні творчі здобутки, й офіційно не визнана у власній краї­ні творчість композиторів-шістдесят-ммків, які сповідували далекі від псевдо­реалізму естетичні ідеали, реалізуючи їх переважно в інструментальній не-мрограмній музиці, зокрема камерній. Модерністські напрями в українській музичній культурі репрезентували уч­ні й послідовники Б. Лятошинського. У річищі неофіційної художньої систе­ми розвивається творчість представни­ці и українського авангарду В. Годзя-щ.кого («Розрив площин» для фор­тепіано), В. Загорцева («Градації»), І і. Сильвестрова («Спектри»), Л. Гра-бонського («Константи»). Ці компо-Витори першими в українській музиці мочали застосовувати додекдфонну} систему (або серійну техніку), соно-ристику2, алеаторику3. Так, «Візе­рунки» Л. Грабовського для гобоя, ар-фм й альта, написані під впливом праці англійського фізика Т. Юнга, скла­даються з нетривіальних навіть за наз­вою, а надто композиторською техні­кою, композицій («Первозданність», «Вібрація матерії», «Катаклізми», «Розпад» та ін.).

Молода генерація українських ком­позиторів, що підхопила естафету но­ваторства шістдесятників (О. Кива, В. Зубицький, Г. Сасько, К. Цепко-ленко, О. Козаренко, Ю. Ланюк та ін.), активно відгукується на запити часу, відображуючи у своїй творчості пульс сьогодення. Оригінальним яви­щем стала українська популярна му­зика (В. Івасюк, Т. Петриненко та ін.), авторська (бардівська) пісня.

У другій половині XX ст. значних змін зазнала організація музичного життя і концертної діяльності: у бага­тьох регіонах України було створено мережу обласних філармоній, концерт­них залів, будинків культури, музич­них театрів, організовано симфонічні, камерні та духові оркестри, оркестри народних інструментів, численні ака­демічні та народні хори. Національну хорову культуру розвивають профе сійні капели «Думка», «Трембіта», Український народний хор, засікшаний Г. Верьовкою (з 1965 p. - його імені), перлиною якого є солістка Ні­на Матвієнко. До провідних мистець­ких колективів України належить ан­самбль пісні і танцю ім. П. Вірського. Високого рівня сягає українське во­кальне мистецтво. Відомі в Україні та за її межами імена співаків Івана Па-торжинського, Бориса Гмирі, Івана Козловського, Оксани Петрусенко, Ана­толія Солов'яненка, Дмитра Гнатюка, Володимира Гришка, Євгенії Мірош­ниченко, Ольги Басистюк, Вікторії Лук'янець та ін.

Упродовж XX ст. у Києві, Харкові, Львові та Одесі сформувалися само­бутні виконавські школи - інструмен­тальні (орган, фортепіано, скрипка, флейта, бандура, баян тощо), а також симфонічного та хорового диригуван­ня (М. Колесса, С. Турчак, П. Мурав-ський, А. Авдієвський та ін.).

Розширилася мережа музичних шкіл та училищ. Нині у країні працюють п'ять вищих навчальних закладів -консерваторій, інститутів, академій (у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Донецьку). Систему спеціальної му­зичної освіти доповнюють училища й інститути культури та мистецтва з музичними факультетами, зокрема естрадними. Інтенсивно розвиваєть­ся музикознавство, фольклористика, музична педагогіка, створюються музичні радіо- і телепрограми, запо­чатковано спеціалізовані періодичні видання (журнали «Музика», «Ми­стецтво та освіта» та ін.). І Останні десятиліття позначені ви-( ходом української музики на міжна-^родну арену. Набув визнання Міжна­родний фестиваль «Київ-Музик-Фест», в рамках якого виконуються твори су­часних композиторів України та укра­їнської діаспори1. Відомо, що у близь­кому і далекому зарубіжжі живе близько 15 мільйонів українців. Мит­ці діаспори зробили посильний внесок в українську музичну культуру, їм на­лежить значна роль у налагодженні міжнародних контактів і популяриза-

ції української музики у світі. Цінності, створені ними, поєднують у собі на­ціональні традиції з тенденціями зарубіжної культури. Композитори ук­раїнського походження активно вико­ристовують у різноманітних музичних жанрах вітчизняний фольклор. Вони звертаються до тем і сюжетів, пов'яза­них з Україною та її історією, зокре­ма до творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, Б. Лепкого та ін. Так, Андрій Гнатишин з Відня та Ігор Соневицький із США розвива­ють багатовікові традиції української духовної музики, Юрій Фіяла (Кана­да) написав «Українську симфонію», симфонічну поему «Тіні забутих пред­ків» за твором М. Коцюбинського, Микола Фоменко - опери «Івасик-Те-лесик» і «Маруся Богуславка», соло­співи «Любіть Україну» та «Балада про Байду».

Пошуки у сфері нових засобів му­зичної виразності притаманні творчос­ті українських митців франції Федо­ра Якименка, брата Я. Степового-Якименка (фортепіанна поема «Ура-нія», опера «Фея снігів») та Мар'яна Кузана («Афоризми» для фортепіано, квартет для електронних інструмен­тів). У творах першого з них відчува­ються імцресіоністичні пошуки, дру­гого - модерністські.

Велику роль у популяризації укра­їнської пісні у світі відігравали хорові та інструментальні колективи, насам­перед хор О. Кошиця, автора духов­ної музики, хорових обробок народ­них пісень, а також «Візантійський хор» з Нідерландів під орудою Ми­рослава Антоновича, капела бандурис­тів ім. Т. Шевченка з американського міста Детройта (керівники й дириген­ти Григорій Китастий, Володимир Ко­лесник), оркестри й хори під орудою Ярослава Барнича, почесного грома­дянина міста Вінніпег, автора улюбле­ної в народі пісні «Гуцулка Ксеня».

За кордоном жили й творили відомі співаки: Михайло Голинський - воло­дар «Золотого ключа» музики Торон­то; Ірина Маланюк, яка співпрацюва­ла з видатним диригентом Г. фон Ка-раяном і увійшла в історію музичної культури як талановитий інтерпрета­тор складних оперних партій Р. Ваг­нера і Р. Штрауса; Євгенія Зарицька, яка виступала на багатьох оперних сценах світу («Ла Скала», «Ковент-Гарден», «Моцартеум»); Павло Плішка - соліст «Метрополітен-опера». З-поміж інструменталістів - піаністи Любка Колеса і Дарія Гординська-Ка-ранович, піаніст, композитор і дири­гент Вірко Балей, бандуристи Василь Ємець (США) та Володимир Міша-лов (Австралія). Традиції школи коб­зарського мистецтва плідно розвива­ються також завдяки виданню журна­лу «Бандура» у США.

Розвитку музикознавства і педаго­гіки сприяла діяльність Українського музичного інституту у Нью-Йорку, Українського музичного інституту ім. М. Лисенка в Торонто. Досліджен­ня музикознавців діаспори зосереджу­валися переважно навколо питань іс­торії української культури.

Із здобуттям Україною незалежнос­ті розпочалося відродження націо­нальної музичної культури, повернен­ня незаслужено забутих або забороне­них імен і творів. У журналах, газе­тах, книжках, на радіо й телебаченні з'явилася низка публікацій і програм, що висвітлювали так звані білі плями історії вітчизняної музики. Активізу­валися зв'язки з українською діаспо­рою різних країн світу, щонайперше -США і Канади.

Наприкінці століття в умовах твор­чої свободи, налагодження міжнарод­них зв'язків в українську музичну культуру проникають потужні струме­ні західноєвропейського постмодер­нізму. Молоді композитори-професіо-нали активно звертаються до новітніх засобів у звукообразній та технічній сферах, інтонаційних шарів джазу, поп-культури. Ці експериментальні по­шуки по-своєму реалістично віддзер­калюють складність сучасного куль­турного простору.

Музична культура XX ст. - це бар­виста панорама стилів і жартів, тра­дицій та інновацій. Вітчизняна музика в усі часи полонила серця мільйонів українців. Нині її з великим інтере­сом відкривають для себе народи ін­ших країн.

Масол

ХОРОВА І ВОКАЛЬНО-СИМФОНІЧНА МУЗИКА

Самобутність українського багато­голосного співу відтворювали у хоро­вих обробках та оригінальних хорах композитори першої половини XX ст. Пилип Козицький, Михайло Вериків-ський, Григорій Верьовка, Микола Ко­ляда. Пилип Козицький (1893-1960)

закінчив Київську духовну академію і Київську консерваторію й добре розу­мівся на хоровій справі. Він став од­ним з організаторів і керівників Все­українського музичного товариства ім. М. Леонтовича, створив хорові об­робки народних пісень (українських, польських, чеських тощо), хори на слова українських поетів-класиків. М. Вериківський - автор першої ук­раїнської ораторії «Дума про дівку-бранку Марусю Богу славку». Заснов­ник українського народного хору Г. Верьовка продовжував розвивати традиції народного хорового співу. Оригінальність музичного висловлю­вання була притаманна харківському композиторові-новатору М. Коляді.

Класичним зразком кантатного жанру в українській музиці вважають лірико-драматичну кантату-поему1 «Хустина» на слова Т. Шевченка Лев­ка Ревуцького (1889-1977). Компо­зитор по-новому трактує фольклор:

він не цитує народні мелодії, а ство­рює оригінальні музичні образи у фольклорному дусі. Образ головної героїні - молодої дівчини-сироти, яка, готуючись до весілля, вишиває нарече­ному хустину, передано основною те­мою «У неділю не гуляла і на шовки заробляла» (ліричне соло сопрано). Музичний образ бідного чумака - її коханого, який їде до Криму за сіл­лю, пронизаний журбою і тривогою за майбутнє (тенорове соло «Доле моя, доле!»). Далі відбувається драматич­но-схвильований розвиток тем, хор нібито коментує події. Наприкінці твору основна лірична тема набуває іншого забарвлення - тембрового (хор і оркестр) та ладового (мінор). Так, засобами музичної драматургії компо­зитор передає зміст трагедії, що ста­лася: юнак захворів у дорозі й заги­нув, а дівчина пішла у черниці.

Хори Бориса Лятошинського (1894-1968) з циклів на вірші М. Риль­ського, російських поетів, зокрема А. Фета, О. Пушкіна («Времена го­да», «По небу крадется луна»), а та­кож «Тече вода в синє море» на вірші Т. Шевченка, належать до шедеврів ук­раїнського мистецтва й охоплюють ши­рокий діапазон настроїв.

Вокально-симфонічний жанр був провідним у творчості Станіслава Людкевича (1879-1979) - майстра великих форм. Митця приваблювали яскраві драматичні та трагедійні обра­зи, ідеї боротьби, бунтарства, воле-любства і нескореності народу. Таким, наприклад, є образ Прометея (симфо-нія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка). Для втілення своїх за­думів композитор обирає масштабні багаточастинні композиції з наскріз­ним розвитком і контрастним чергу­ванням епізодів.

У творчості Миколи Колесси пере­важають ліричні хори-мініатюри, зок­рема хорові «пейзажі» з плавним голо­соведениям. Подібно до хорів С. Люд­кевича, А. Кос-Анатольського і В. Барвшського він вводить у свою музику елементи карпатського фольклору, пі­сенно-танцювальні коломийкові ритми з характерними інтонаціями.

Серед композиторів-сучасників, які приділяють значну увагу збагаченню саме хорових традицій українського народу, яскравою постаттю є Леся Дичко - майстер хорової музики різ­них жанрів - акапельних хорів-мініа-тюр, кантат, літургій. Масштабністю творчого задуму вирізняється мону­ментальна п'ятичастинна кантата «Чер­вона калина» на тексти старовинних українських пісень XIV-XVII ст. для хору, солістів, двох фортепіано, арфи та ударних інструментів. Композитор використовує інтонації, близькі до лі­ричних протяжних пісень, народних голосінь і дум (імітування звучання старовинних інструментів кобзи й лі­ри), проте осмислює їх у річищі сучас­ної музичної мови і драматургії. Хоро­вий доробок Лесі Дичко - яскравий приклад стилізованого «етнографіч­ного» підходу до прочитання фоль­клорних джерел. Кантати «Чотири пори року», «Сонячне коло», «Вес­на», «Барвінок» часто включаються до репертуару дитячих хорових ко­лективів.

Новаторські пошуки у сфері поєд­нання архаїки й найсучасніших музич­них засобів характеризують хор-оперу Ігоря Шамо «Ятранські ігри» - цикл із ЗО акапельних хорів, а також кон­церт для хору, солістів і симфонічно­го оркестру Івана Карабиця «Сад бо­жественних пісень» на слова Г. Ско­вороди. У цих творах застосовано і старовинні розспіви, і сучасні соно-ристичні звукові утворення, кластер­ную гармонію, що надає музичним об­разам оригінального колористичного забарвлення.

На початку століття в Україні діяла так звана нова школа духовної музи­ки. Найталановитіші її представники -П. Козицький, О. Кошиць, М. Леон-тович, К. Стеценко та ін. - поєднали у

своїй творчості професійні та фоль­клорні традиції композиторів-поперед-ників. Вони сприяли оновленню му­зичної мови, створили власний націо­нальний стиль духовної музики - оду­хотворений медитативний2 спів. На­прикінці XX ст. духовна музика в Ук­раїні переживає відродження, яке, за словами музикознавця А. Лащенка, можна порівняти із «золотою добою» української музики часів Дмитра Борт­нянського й Артемія Веделя. Про це свідчать твори «Світе тихий» М. Дрем-люги, «Літургії» Л. Дичко, «Рекві­єм»3 В. Рунчака, «Псальми» В. Сте-пурка, «Stabat mater» M. Шуха та ін.

Симфонічна та камерно-інструментальна МУЗИКА

У першій половині XX ст. форму­ються два основні напрями україн­ського симфонізму: лірико-епічний і конфліктно-драматичний. Яскраве втілення вони знайшли у творчості учнів школи Рейнгольда Глієра.- Л. Ре-вуцького (Друга симфонія у трьох час­тинах) і Б. Лятошинського. Принципи симфонічної поемності розвиваються в музиці С. Людкевича, зокрема у фан-тазії-поемі «Веснянки» та «Галицькій рапсодії» - музичній пам'ятці січовим стрільцям. Чимало творів для духово­го оркестру патріотичного звучання с для цих оборонців української держав-й ності написав Я. Ярославенко (на­приклад, «Марш січовиків»).

Вагому симфонічну спадщину зали­шив видатний композитор Б. Лято-шинський. Непересічне значення в іс­торії української музичної культури сучасності мала його Третя симфонія (1955). У ній із філософською глиби­ною і композиторською майстерністю втілено тему війни і миру через кон­фліктне зіткнення двох антагоністич­них образних сфер: зла, насильства (перша тема) і гуманності, людяності (друга, журлива тема). У чотирьох частинах симфонії основні музичні те-ми-образи розвиваються і зазнають ін­тонаційно-образного перетворення. Велична й урочиста кінцівка твору символізує перемогу добра над злом. У 60-80-х роках формуються нео-фольклорний (М. Скорик, Л. Грабов-ський, Л. Дичко, Є. Станкович) та

неокласичний (Є. Станкович, В. Силь­вестров, В. Бібік) напрями симфоніч­ної творчості. Поєднання самобутніх взірців гуцульського фольклору із су­часними виразовими засобами - ха­рактерна ознака симфонічного стилю Мирослава Скорика. Наприклад, у «Карпатському концерті» та циклі «Гуцульський триптих» він оркестро­вими засобами відтворює звучання на­родних інструментів Карпатського ре­гіону - трембіти, флояри, цимбалів. Водночас використовує сонорні ком­плекси та інші прийоми сучасної се­рійної техніки. Такий синтез надає музичній мові композитора самобут­нього і неповторного забарвлення.

Значним досягненням української симфонічної музики стали програмні «Симфонічні фрески» Л. Грабовського за мотивами малюнків Б. Пророкова «Це не повинно повторитися», в яких втілено ідею протесту проти війни.

Євген Станкович - один із провід­них українських композиторів-симфо-ністів сучасної доби. До основних сти­льових ознак його творчості належать монументальність ідейного задуму, глибинні зв'язки з фольклором Закар­паття, новаторство у сфері застосуван­ня музичних форм і техніки. Творам композитора притаманні яскрава дра­матичність, контрастне зіткнення про­тилежних образно-емоційних сфер -радості й страждання, напруженості і філософської споглядальності. У до­робку митця масштабні та камерні симфонії, балети «Ольга», «Проме­тей», «Вікінги», музика до кінофіль­мів. Він одним із перших у вітчизня­ній музиці застосував прийоми полі-стилістики (цитування композиторів-класиків), колаж.

-~На засіданні Міжнародної музич-1 ної ради при ЮНЕСКО одночастинну Камерну симфонію № З Є. Станковича було визнано одним із десяти най­кращих музичних творів світу за 1985 р. Це стало яскравим свідченням широкого визнання здобутків українського митця. У цьому творі досить незвичний камерний склад інструмен­тів: флейта соло і 12 струнних. Туж­ливі наспіви флейти чергуються з тривожним звучанням струнних. Сим­фонія вражає як образами скорботи, трагедійності життя, так і світлими епізодами задушевної лірики споді­вань, мрій. Так за допомогою музич­них контрастів композитор передає контрасти життя.

В останні десятиліття в українській музиці з'явилися цікаві симфонічні по­лотна, в яких знайшли відображення нові теми сучасності. З-поміж них -чимало програмних творів, що втілю­ють образи історії нашої Батьківщини. За симфонію № 3, присвячену «Па­м'яті жертв голодомору 1932-1933 ро­ків на Україні», ЇЇ автора - Миколу Дремлюгу було нагороджено Держав­ною премією ім. Т. Шевченка. «Твор­чою сповіддю» назвав цей монумен­тальний симфонічний твір композитор. Найяскравішим «модерністом» is українській музиці вважають Вален­тина Сильвестрова - композитора, який належить до представників української інтелігенції 60-х років. Йо­го творчість упродовж тривалого часу несправедливо замовчувалася. Ціка­во, що визнання до нього прийшло спочатку за кордоном: В. Сильве­стров став лауреатом Міжнародної премії США, Міжнародного конкур­су молодих композиторів у Нідерлан­дах. І лише останнім часом музика композитора зазвучала в Україні, йо­го було удостоєно Державної премії ім. Т. Шевченка.

Він працює у симфонічному, ка­мерно-інструментальному жанрах, часто використовує для втілення сво­їх задумів оригінальні склади інстру­ментів (як, наприклад, у симфоніях для камерного оркестру «Спектри» та «Медитація»).

Молоді композитори України роз­вивають кращі традиції українських майстрів симфонічної музики, про­довжують експериментальні пошуки в галузі найсучаснішої композиторської техніки - алеаторики, сонористики, додекафонії, тембрової колористики, комп'ютерної музики.

XX ст. - період становлення нових для української музики камерно-ін-струментальних жанрів - одночастин­них та циклічних. Пригадаймо, що ка­мерна музика - це вид музики, при­значений для виконання в невеликих приміщеннях. Його виникнення пов'я­зане з практикою домашнього музику­вання в колі знавців-аматорів. Камер­ні твори виконуються соло чи в ансам­блі - з двома (дует), трьома (тріо), п'ятьма (квінтет) і більше вокалістами або інструменталістами. Найпошире­ніші інструменти, що застосовуються в камерній музиці, - скрипка, альт, віо­лончель, фортепіано, флейта.

У першій половині XX ст. музика для камерно-інструментальних ансам­блів не набула значного розвитку в творчості українських композиторів, оскільки побутували вони у досить вузькому колі інтелігенції. Композитори віддавали перевагу дрібним фор­мам - прелюдіям, етюдам, поемам, циклам мініатюр, обробкам народних пісень і танців для фортепіано та ін­ших інструментів.

Багато піаністів включають до сво­го репертуару лірико-епічну «Пісню» для фортепіано Л. Ревуцького, що на­прочуд щиро передає дух народного світосприйняття, нагадує фольклорні джерела, зокрема українські пісні-ду-ми. У цій невеликій п'єсі композито­рові вдалося розкрити глибину і пое­тичність музичного образу, він засто­сував наспівно-декламаційну мелоди­ку, яскраву гармонію, мелізми^, що асоціюються з кобзарськими награван­нями на бандурі.

Майстром інструментальних мініа­тюр справедливо вважають В. Барвінського, який залишив багатожанрову камерно-інструментальну спадщину для різних інструментів та їх складів (квінтет, тріо, квартет). Його унікаль­на «Збірка українських колядок і щед­рівок» містить 22 фортепіанні обробки українських стародавніх церковних наспівів Карпатського і Центрального регіонів України. Музика композитора має глибоко національний характер. Завдяки лаконізму піаністичних засо­бів, різнобарвній колористичній гармо­нії, фактурно-тембровим ефектам він створює власний витончений стиль.

Вершинним досягненням вітчизня­ної камерно-інструментальної музики є монументальний «Український квін­тет» Б. Лятошинського, навіяний тра­гічними подіями війни. Його теми ні­би виростають з інтонаційних джерел українського фольклору - дум, істо­ричних пісень, плачів. У цьому творі композитор виявив високу ансамблеву майстерність.

Для камерної музики В. Сильве-строва характерні пошуки тембрового співвідношення різних інструментів, застосування нетипових ансамблевих складів і форм, використання прийо­мів полістилістики («Кіч-музика» для фортепіано, тріо для флейти, труби і челести1) та ін.

З-поміж творів для народних ін­струментів найбагатший репертуар для бандури. І це не дивно, адже цей інструмент є одним із національних символів України. Музика для банду­ри привертала увагу багатьох україн­ських композиторів. Сучасне бандур­не мистецтво важко уявити без творів М. Дремлюги, який створив різножан­ровий репертуар для цього інструмента.

Чимало цікавих музичних образів втілюють українські композитори, ви­користовуючи віртуозні можливості баяна («Карпатська сюїта» В. Зубиць-кого), духових інструментів (марші Є. Юцевича, Я.и Верещагіна).

Ще за часів Й. С. Баха, В. Моцар­та, Р. Шумана, П. Чайковського існу­вала традиція писати музику спеці­ально для дітей. У XX ст. її продовжи­ли К. Дебюссі, С Прокоф'єв, Б. Бар-ток. В українській музичній культурі основоположником дитячого фортепі­анного репертуару був Віктор Косен-ко (1895-1938). Йому належить чудо­вий фортепіанний цикл «24 дитячі п'єси», що розкриває яскравий і ра­дісний світ дитинства. Цикл містить різноманітні твори. Широку популяр­ність в юних піаністів здобули таєм­ничо-загадкові «Казочка» і «Балетна сценка», наспівні «Колискова» і «Ме­лодія», веселі та швидкі «Дощик» і «За метеликом», пейзажні п'єси «На-галявині» й «Пастораль». У цьому циклі В. Косенко вперше в україн­ській музиці ввів у практику навчан­ня учнів молодших класів угі 24 то­нальності.

Цікаві фортепіанні цикли «Дитяча музика» № 1 і № 2 створив В. Силь­вестров. Як і його попередники, він розкриває у своїх циклах картини ди­тячого життя, сповненого веселих ігор і розваг («Скерцо», «Марш»), зами­лувань чарівними картинами природи («Озеро»), таємничих подій («Каз­ка»).

КАМЕРНО-ВОКАЛЬНА І ПІСЕННА ТВОРЧІСТЬ

Українська пісенна культура - од­не з найцінніших духовних надбань нашого народу. Неначе з бездонної криниці вона черпає нові мелодії, що линуть до людських сердець, звору­шуючи їх, не залишаючи байдужими до прекрасного, до добра.

Жанр солоспіву (романсу) привер­тав постійну увагу багатьох україн­ських композиторів. Продовжувача­ми традицій композиторів-класиків були В. Косенко (автор близько 60 ліричних солоспівів), Г. Майборода, Ю. Мейтус (цикли романсів на слова А. Малишка, В. Сосюри, Лесі Укра­їнки, М. Джаліля, Е. Межелайтиса, Р. Бернса).

Глибина і нетрадиційність задуму притаманна «Тихим пісням» В. Силь-вестрова, які відтворюють у жанрі «во­кальної медитації» ідеї гармонії духу, пошуку ідеалу краси, сенсу життя.

Масова пісня - різновид музично-поетичної творчості, що поєднує у со бі кілька мелодико-інтонаційних дже­рел: народну селянську й міську ро­мансову традиції, революційно-істо ричні пісні, марші та гімни. Саме цей жанр гнучко й швидко відгукується па події суспільного життя, думки, по чуття та мрії людей.

У період громадянської війни й ре­волюції українські композитори ство­рювали пісні-заклики, пісні-марші. Патріотичний пафос, маршова урочи­стість, а інколи й глибока трагедійність вирізняють більшість стрілецьких пі­сень братів Б. і Л. Лепких, Р. Купчин-ського та М. Гайворонського («їхав стрілець на війноньку», «Чуєш, брате мій», «Гей, видно село»).

Надзвичайне поширення жанру ук­раїнської масової пісні припадає на 20 — 30-ті роки. Оптимістичні за коло­ритом пісенні твори відображували в образній формі тогочасне життя, ро­мантизували й ідеалізували пореволю-ційну добу, слугували засобом маску­вання її страшних реалій (голоду, ре­пресій). На слова поетів П. Тичини, В. Сосюри, В. Блакитного, П. Усенка створювали пісні талановиті компози­тори К. Богуславський, П. Козицький, М. Вериківський, М. Коляда, Г. Ве-рьовка, В. Верховинець та ін. Типовим зразком пісенної творчості того часу є твір Г. Верьовки «Ой чого ти, земле, молодіти стала» на народні слова.

Героїко-драматичні мотиви були провідними у пісенній творчості воєн­них і повоєнних років. Створеніу цей час пісні закликали до подвигу, до бо­ротьби із фашистськими завойовника­ми. З'являються пісні-клятви, пісні-прощання, пісні «полонянок», сати­ричні частівки, партизанські та пов­станські пісні, думи в стилі україн­ського народного епосу.

У 60-80-х роках у пісенній твор­чості посилюється ліричний струмінь, розширюється образио-тематичне і жанрове коло. Виникають пісні-спога-ди, урочисті гімни, ліричні пісні-ро-манси про кохання, природу, красу життя, пісні-вальси, героїко-патріо-тичні балади й монологи. Популярна пісня активно пропагується засобами масової інформації, видаються чис­ленні пісенники, проводяться пісенні фестивалі й конкурси.

Значний доробок у розвитку пісенно­го жанру належить композиторові Ана­толію Кос-Анатольському (1909-1983). У своїй творчості він спирався на традиції старогалицької побутової культури. Такими, зокрема, є його елегійна й щира «Ой ти дівчино, з го­ріха зерня» на поезію І. Франка й за­пальна «Ой піду я межи гори», напи­сана в ритмо-інтонаційних традиціях гуцульського фольклору.

Платон Майборода (1918-1989) був митцем яскравої творчої індивіду­альності, людиною широкої і щирої душі. Він створив такі чарівні й неза­бутні мелодії, без яких важко уявити українську пісенну культуру другої половини XX ст. Задушевний автор­ський стиль знайшов яскраве втілення у піснях «Рідна мати моя», «Пісня про вчительку», «Київський вальс» та ін. Плідною була співтворчість компо­зитора з поетом А. Малишком, на вір­ші якого написано більшість його пі­сень. Остання - «Моя стежина» -з'явилася за тиждень до смерті поета... Пісенно-романсова спадщина II. Май-бороди становить понад 100 творів. Багато з них продовжують жити у пам'яті народній, бо стали справді на­родними.

Понад дві сотні пісень створив відо­мий український композитор-пісняр Олександр Білаш (1931-2003). Серед них - балади громадянського звучан­ня, ліричні пісні-романси «Ясени», «Прилетіла ластівка», «Сніг на зеле­ному листі» на вірші М. Ткача. Улю­бленою для багатьох українців стала пісня «Два кольори» на слова Д. Пав-личка. У цьому творі з непереверше-ною глибиною передано філософію життя, в якому майже завжди поруч ідуть червоне й чорне, любов і журба. Символом «малої батьківщини» висту­пає у поезії полотняна сорочка, виши­та ненькою «червоними і чорними нит­ками», збережена у вирі життя.

Збагатили українську пісенну спад­щину чудові пісні «Осіннє золото» та «Києве мій» І. Шамо, «Чарівна скрип­ка» І. Поклада, «Степом, степом» та

«Мамина вишня» О. Пашкевича, «Очі волошкові» та «Пісня з полонини» С. Сабадаша, «Чорнобривці» та «На калині мене мати колихала» В. Вермс-нича.

Кращі українські пісні витримали випробування часом, адже в них - усе життя нашого народу. Про це проник­ливо сказав Максим Рильський у пое­зії «Пісні»:

Коли пісні мойого краю

Пливуть у рідних голосах,

Мені здається, що збираю

Цілющі трави я в лугах.

В піснях - і труд, і даль походу,

І жаль, і усміх, і любов,

І гнів великого народу,

І за народ пролита кров.

В піснях дівоча світла туга

І вільний помах косаря,

В них юність виникає друга,

Висока світиться зоря...

ПІСНІ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА

Жанр дитячої пісні започаткували у першій половині XX ст. українські композитори-класики. Наприклад, у збірці В. Верховинця «Весняночка» (1924), до якої увійшли 156 рухливих музичних ігор, танців і пісень, автор поряд із фольклорними зразками вмі­стив власні твори на слова Т. Шевчен­ка, Лесі Українки, І. Франка, О. Оле­ся, П. Тичини та інших відомих пое­тів. <<Хай малеча бавиться, співаючи, і хай співає, граючись, - у цьому над­звичайно велика потреба у самої дитини, у її дитячого товариства», -писав композитор.

Широкий образно-тематичний діа­пазон дитячих пісень сучасних компо­зиторів: Богдани Фільц, Ірини Кири-ліної, Юрія Шевченка, Олександра Яковчука, Али Мігай та ін. У них знайшли відображення яскравий світ дитинства і шкільне життя; героїка, романтика і пригоди; рідна природа; гумор та ігри; спортивно-маршові й танцювальні мотиви, громадянська лі­рика і філософські роздуми юнацтва. Улюбленими для малят і підлітків стали пісні з мультиплікаційних і кі­нофільмів, радіо- і телепередач, вис­тав лялькових і драматичних театрів.

МОЗАЇКА УКРАЇНСЬКОЇ ЕСТРАДИ

Поп-музика

Українська популярна музика уві­брала кращі традиції народних лірич­них пісень і професійних солоспівів, а також зарубіжної естради. У другій половині XX ст. сформувалися різні напрями вітчизняної музичної естра­ди: поп-музика, рок-музика, джаз, авторська (бардівська) пісня. Збага­тилася жанрова палітра популярної музики, зародився особливий різно­вид пісенної творчості - шлягері.

Українська естрадна пісня набула популярності у 60-70-х роках. У цей час на музичному обрії виникають численні вокально-інструментальні ансамблі. Найвідоміші з них: «Мрія», «Смерічка», «Кобза», «Червона ру­та», «Краяни», «Соколи» та ін. Кра­щі українські гурти спиралися на на­ціональний фольклор, використовува­ли поряд з новітніми електронними українські народні інструменти.

Лідером цього напряму був, безпе­речно, талановитий композитор-піс-няр Володимир Івасюк (1949-1979), автор славнозвісної «Червоної рути». Назва пісні стала символом україн­ської естрадної музики. Отже, цілком природно, що таку саму назву отри­мав фестиваль, який з 1989 р. прово­дився у різних містах України (Чер­нівцях, Запоріжжі, Донецьку, Сімфе­рополі, Києві). Цей пісенний форум, В також численні огляди і конкурси («Таврійські ігри», «Пісня року», ди­тячий фестиваль «Крок до зірок»), сприяли популяризації сучасної музи­ки, яка упродовж останнього десяти­ліття досягла свого злету. Вітчизня­них виконавців почули в інших краї­нах світу. Українська співачка Русла­на Лижичко стала переможницею кон­курсу Євробачення-2004. За умовами цього конкурсу наступний проводить­ся у країні переможця. Тому в травні 2005 р. черговий пісенний конкурс Євробачення відбувся в Києві.

Провідними авторами сучасної ук­раїнської естрадної пісні є Г. Гаври-лець, П. Зібров, О. Злотник, О. Зуєв, А. Матвійчук та ін. До найяскравіших зірок української естради належать Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Іван Попович, Тарас Петриненко, Со­фія Ротару, Алла Кудлай, Таїсія По-валій, Оксана Білозір, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, Віктор Пав-лік, Марія Бурмака, Ані Лорак та ін.

Джаз

Витоки джазу - одного з напрямів популярної музики XX ст., - сягають народної культури афро-американ-ських негрів. Його особливостями є імпровізаційна природа, підвищена емоційність, велике значення ритму, специфічне експресивне інтонування. В Україні джаз з'явився у_20-30-х ро­ках, згодом розвивався в умовах нео­фіційної заборони - так званого ан-деґраунду.

Нині джазові ансамблі, клуби, фес­тивалі («Обрії джазу», «Міні-Джаз-Фест», «Голосієве» та ін.) стали озна­кою музичної культури міст України -Одеси, Донецька, Кривого Рогу, Киє­ва. В останні десятиліття активно пра­цюють у цьому напрямі гурти «Чорні

черешні», «Фест», вокальний ан­самбль «Джаз-Експромт» (керівник 0. Лисоконь), митці Г. Гаврилеці>, 1. Корнілевич та ін. Сформувалася

система професійної джазової освіти від школи до вищого навчального зак­ладу. Стали традиційними цікаві ра­діопередачі, присвячені джазу («Тема з варіаціями», «35 хвилин джазу»).

Рок-музика

Цей напрям української популяр­ної музики виник у другій половині XX ст. Спочатку українські рок-гурти переважно орієнтувалися або й копію­вали відомі зарубіжні групи, насам­перед «Бітла7». Поступово у рок-музиці зароджуються національні традиції: в мелодику проникають фольклорні інтонації, тексти пісень пишуться ук­раїнською мовою. Сучасну рок-музику умовно поділяють на професійний і аматорський види. Розвивається вона у численних напрямах: до різновидів року належать: фолк-рок, "соул-рок, софт-рок, арт-рок, джаз-рок (ф'южн), прогресив-рок, джезус-рок, панк-рок, реп, хард-рок, хеві-рок, пост-панк-рок. У містах створюються рок-клуби, про­водяться всеукраїнські та міжнародні рок-фестивалі («Рок-діалог», «Обе­ріг» та ін.). У різні роки були попу­лярними українські рок-гурти «ВВ», «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», «Та-була Раса», «Грін Грей», «Скрябін», «Гайдамаки», «Океан Ельзи».

Потужна роль у популяризації су­часної української музики легких жанрів належить засобам масової ін­формації, різним способам її тиражу­вання (радіо- і телепередачі, спеціалі­зовані періодичні видання тощо).

Характерна ознака розвитку сучас­ної музичної культури - синтез акаде­мічної (класичної), народної та попу­лярної естрадної музики (симфо-рок, арт-рок, фолк-рок). Професійні митці використовують елементи рок-музики у своїй творчості. Наприклад, компо­зитор Геннадій Татарченко створив рок-оперу «Біла ворона», що стала відомою за межами України.

Масол

ЕПОХА ІДЕОЛОГІЧНИХ МІФІВ СОЦРЕАЛІЗМУ

На жаль, із насильницьким упро­вадженням соціалістичного реалізму увесь калейдоскоп театрального нова­торства в Україні, увесь перелік драма­тургів, до якого входили Я. Мамонтов, І. Кочерга, І. Дніпровський, М. Куліш, Ю. Яновський, Л. Первомайський, які сперечалися та дискутували між со­бою, фактично було замінено єдиною постановочною формулою та єдиним ім'ям - О. Корнійчук.

На відміну від авангардистської те­атральної моделі, за якої всі основні засоби сценічної виразності (сцено­графія, світло, акторська гра, пласти­ка, музика тощо) були підпорядкова­ні ідеї створення концептуального ви­довища, що візуально не нагадувало реальний світ, театр доби соцреалізму прагнув до так званої ілюзіоністської сценічної моделі, де все певною мірою було подібне на справжнє життя. «Жит-тєподібна» театральна форма (най­краще її унаочнювали сценографія з ретельно відтворюваними інтер'єрами та екстер'єрами) стала носієм тоталі­тарного ідеологічного міфу, виробле­ного в радянській державі, - міфу про світле майбутнє, безтурботне жит­тя, мудрість партійних керівників, злочинність класових ворогів тощо.

Головним драматургом-міфотворцем, чиї п'єси «Платон Кречет», «Прав­да», «Богдан Хмельницький», «В сте: пах України» не просто мали обов'яз­ково з'являтися на сцені, а тиражува­лися буквально всіма театрами' Украї­ни та за її межами, був уже згадува­ний Олександр Корнійчук. Саме на основі його драматургії в Україні ви­творилася модель соцреалістичного театру, що завдяки сконструйованим драматургом псевдожиттєвим ситуаці­ям утверджував конкретну міфологе-му. А відтак роль режисури із концеп-туально-інтерпретативної, для якої принциповим був розгляд парадигми^ «людина і світ», було зведено до ролі оздоблювача ідеологічного міфу.

Основними втілювачами цього міфу стали видатні українські актори 30-50-х років А. Бучма, О. Ватуля, Н. Уж-вій, В. Добровольський, Д. Мілютенко, Ю. Шумський, Г. Юра, Д. Антоно­вич, І. Мар'яненко, М. Крушельниць-кий, О. Сердюк, В. Чистякова та ін. Більшість із них працювали в Київ­ському театрі ім. І. Франка, Харків­ському театрі ім. Т. Шевченка.

Отже, можна стверджувати, що ук­раїнський театр 30-х - початку 60-х років - це насамперед театр визначних ;ікторів. Рівень виконавської майстер­ності цих митців, більшість з яких бу­ли або учнями, або сподвижниками Ле­ся Курбаса, досягає в ці роки апогею. ('.творені ними, передусім у класичній драматургії, образи: А. Бучма - Ми­кола і Н. Ужвій - Анна («Украдене щастя» І. Франка), Д. Антонович -Тихон і В. Чистякова - Катерина («Гроза» О. Островського), Л. Гакке-буш - леді Макбет («Макбет» В. Шек-спіра), М. Крушельницький - король Лір («Король Лір» В. Шекспіра), Г. Юра - Стьопочка Крамарюк («Жи­тейське море» І. ' Карпенка-Карого) вражали детальною психологічною розробкою, тонким мімічно-пластич-ішм малюнком, а головне, - сильною гуманістичною енергетикою.

В умовах жорстокого тоталітарного режиму світлі сценічні постаті, ство­рювані акторами в спектаклях, в яких ідеологічний міф виступав замінни­ком реальності, ставали для більшо­сті глядачів своєрідним стимулом до життя, ковтком свіжого повітря, допо­магали не зневіритися, не втратити сподівання на майбутнє. Власне, ці позаестетичні чинники, що належать до соціально-суспільних функцій те­атру, перетворили радянське мистец­тво на культову творчість і дали йому змогу досягти значних висот. Водно­час, хоча вершинні здобутки тогочас­ного українського театру пов'язані са­ме з акторською школою, слід згадати й плідну роботу в ці роки таких режи­серів, як В. Василько, Б. Романиць-кий, І. Юхименко, Б. Тягно, Г. Ігна-тович, І. Чабаненко та ін.

ТЕАТРАЛЬНА КУЛЬТУРА 60-80-х років

Післясталінська політична відлига кінця 60-х років дала змогу вітчизня­ному театрові певною мірою вийти за межі «прокрустового ложа» тоталі­тарного мистецтва. Із забуття повернулися імена багатьох визначних теат­ральних діячів, репресованих у 30-х роках. Було здійснено кілька постано­вок за п'єсами М. Куліша, видано спогади про Леся Курбаса, реконстру­йовано його виставу «Гайдамаки».

Наприкінці 60-х - у середині 70-х років формується нове покоління украшських акторів і режисерів, серед яких С. Данченко, Б. Ступка, В. Ів-ченко, Ф. Стригун. Саме цьому поко­лінню належить провідна роль у теат­ральному процесі 70-80-х років, що увійшли в історію як «застійні». Того­часна українська драматургія (О. Ко-ломієць, М. Зарудний) позначена продовженням традицій О. Корнійчу­ка. Однак попри ідеологічні обмежен­ня та репертуарний голод на сценах українських театрів з'являлися виз­начні постановки: «Кассандра» Київ­ського театру ім. І. Франка, «Камін­ний господар» Харківського театру ім. Т. Шевченка, «Земля» Чернівець­кого театру ім. О. Кобилянської, «Ук­радене щастя» Львівського театру ім. М. Заньковецької.

Масол

УКРАЇНСЬКЕ ПОЕТИЧНЕ КІНО: ТРІУМФ І ТРАГЕДІЯ

60-ті роки увійшли в історію як ро­ки значного духовного піднесення. Де­мократичний рух, пов'язаний з наслід­ками хрущовської «відлиги», великою мірою позначився і на розвитку кіно­мистецтва. Саме в цей період виникає напрям поетичного кіно, що найяскра­віше виявився у двох національних кі нематографіях - грузинській («Древо бажань» - Т. Абуладзе) та українській.

Українське поетичне кіно - явище цікаве і трагічне водночас. Його вито ки беруть початок з міфології давніх ( слов'ян, традицій українського фоль-) клору, творчості раннього О. Дон женка.

Напрям «українське поетичне кі но» асоціюється з іменами Сергія Па раджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та ін. У творах цих митців превалювало притчове начало, тяжіння до метафо р'ичності й алегоричності в осмисленні дійсності. Саме у такій формі кіно митці розповідали про одвічні проб./іе ми життя-смерті, кохання-ненависті, товариства-зрадництва.

Маніфестом поетичного кіно Укра­їни вважають картину «Тіні забутих предків» (1964) - історію про гуцуль­ських Ромео і Джульетту - Івана та Марічку, їхнє велике і трагічне ко­хання. В основу цієї стрічки було покладено повість М. Коцюбинсько­го, яку перенесли на екран таланови­ті українські митці. Фільм «Тіні забутих предків» - яскравий приклад ко­лективної кінотворчості. Своїм тріум­фом (призи міжнародних фестивалів* • у Римі, Салоніках, Мар-дель-Плата, Британської кіноакадемії та ін.) ця картина була зобов'язана дивовижно­му творчому ансамблю однодумців -оператору Ю. Іллєнку, художнику Г. Якутовичу, композитору М. Скори-ку, виконавцям головних ролей -Л. Кадочниковій та І. Миколайчуку, яких об'єднала на знімальному май­данчику дивовижна художня інтуїція Сергія Параджанова (1924-1990).

За кордоном фільм «Тіні забутих предків» демонструвався під назвою «Червоні коні». Цей яскравий худож­ній 6браз"закарбував на плівці талано­витий оператор Ю. Іллєнко. Згодом він починає працювати як режисер і створює стрічки «Криниця для спраг­лих», «Вечір на Івана Купала», «Бі­лий птах з чорною ознакою». Останній фільм - яскравий твір українського кі­номистецтва - присвячено трагічній сторінці історії України - утверджен­ню соціалістичного способу життя в її західних регіонах. Використовуючи метафори, алегорії, символи, Ю. Іл­лєнко запропонував глядачеві драма­тичну кіноісторію про трагічне про­тистояння в родині Звонарів, що пе­ретворило її головних героїв - Ореста (Б. Ступка) та Петра (І. Миколай-чук) - на братів-ворогів.

Саме Іванові Миколайчуку (1941-1987) судилося стати своєрідним сим­волом, «актором номер один» поіггач"-ного кіно. Крім згаданих він зіграв у фільмах «Пропала грамота», «Аннич-ка», «Захар Беркут» та ін.

Як режисер-постановник І. Мико-лайчук здійснив зйомки двох картийТл «Вавилон - XX» і «Така тепла, така---1 пізня осінь».

Важливе місце в контексті україн­ського поетичного кіно посідає ранній період творчості Л. Осики, передов­сім стрічка «Камінний хрест» - віль­на екранізація відомої новели В. Стефаника. Ця жорстока й трагічна кіно-оповідь про еміграцію галичан і нині вражає філософською глибиною і ви­сокою зображальною культурою.

Складна метафорична мова, алего­ричність, значна кількість символів, іцо стали ознакою поетичного кіно, по­роджували численні дискусії, розділя­ючи фахівців на його однозначних прихильників і рішучих супротивни­ків. Останніх було більше. Поетичне кіно звинувачували в захопленні етно­графізмом, еклектизмі - відсутності єдності, цілісності, розпорошеності ав­торського задуму. І тільки час розіб­рався у справедливості цих оцінок.

Деякі дослідники відносять до його поетичного кіно і фільм М. Мащенка «Комісари». Решта вважає його ціл­ком самостійним явищем - останнім кіносплеском «революційної романти­ки» . В цій картині головну увагу зосе­реджено на морально-етичній пробле­матиці, інтерес до якої в українському кінематографі зріс у 60-80-х роках.

У цей період виникає ще одна яск­рава течія, яка стала альтернативою поетичному кіно й дістала назву місь­ка проза. Тематика фільмів цього напряму пов'язана з осмисленням проблем некомунікабельності (нездат­ності людини до спілкування), непо­розуміння, невдоволення, самотності тощо. На відміну від поетичного кіно картини міської прози зосереджували увагу на аналізі морально-психологіч­ного стану сучасника - пересічної лю­дини, яка мешкає у місті. Найяскраві­шими зразками міської прози цього пе­ріоду є фільми «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи» К. Муратової, «По­льоти уві сні та наяву» Р. Балаяна, «Грачі» К. Єршова, «Самотня жінка бажає познайомитися» В. Криштофо-ішча та ін.

Проте не слід вважати, що специфі­ка розвитку вітчизняного кіномистец­тва зазначеного періоду була пов'яза­на тільки з цими двома напрямами. Характерною його особливістю була жанрово-тематична «розкутість». Так, українські режисери значну увагу зо­середили на традиційному для нашого кінематографа жанрі - екранізації («Вій» за М. Гоголем К. Єршова, «Хліб і сіль» за М. Стельмахом Г. Ко­хана, «Захар Беркут» за І. Франком

Л. Осики, «Пропала грамота» за М. Го­голем Б. Івченка, «Капітанка» за А. Че-ховим Р. Балаяна, «Овід» за Л. Вой-нич М. Мащенка, «Чорна курка, або Підземні мешканці» за А. Погорель-ським В. Греся, «Лісова пісня. Мавка» за Лесею Українкою Ю. Іллєнка, «Танго смерті» за М. Хвильовим

0. Муратова, «Меланхолійний вальс» Б. Савченка, «Записки кирпатого Ме-фістофеля» Ю. Ляшенко, «Співачка Жозефіна й мишачий народ» С. Мас-лобойщикова та ін. Показово, що до екранізації зверталися представники і поетичного кіно (Ю. Іллєнко, Л. Оси­ка), і «міської прози» (Р. Балаян, К. Єршов), і кіномитці, художні по­шуки яких не були пов'язані з цими напрямами і відбувалися цілком са­мостійно (М. Мащенко, Г. Кохан, В. Гресь та ін.).

Майже аналогічна ситуація склала­ся й у інших кіножанрах: біографіч­ному фільмі («Тарас Шевченко» 1. Савченка, «Сон» В. Денисенка, «По­милка Оноре де Бальзака» Т. Левчу-ка, «Іду до тебе» М. Мащенка, «По­вернення Батерфляй» О. Фіалка та ін.); психологічній драмі («Весна на Зарічній вулиці» М. Хуцієва, «Га­дюка» В. Івченка, «Воєнно-польовий роман» П. Тодоровського, «Які ж бу­ли ми молоді» М. Бєлікова, «Звину­вачується весілля» О. Ітигілова, «Реб­ро Адама» В. Криштофович тощо); детективно-пригодницькому напрямі («Місце зустрічі змінити не можна» С. Говорухіна та ін.).

Відправним пунктом розвитку жан­ру кінокомедії 60-х років стала кі­нематографічна інтерпретація класич­ної п'єси М. Старицького «За двома зайцями» режисера В. Іванова. Ця стрічка, що увійшла до класики віт­чизняного кіномистецтва, закарбувала на плівці корифеїв української сцени М. Яковченка та Н. Копержинську і талановитих українських та росій­ських акторів М. Криницину, О. Бо­рисова, Н. Наум та ін. У межах коме­дійного жанру було також створено картини «Роки молоді» О. Мішуріна, «Королева бензоколонки» О. Мішурі­на та М. Літуса, «Приходьте завтра» Є. Ташкова, «Бумбараш» М. Рашеєва та А. Народицького. Елементи комедії було введено в образну структуру вже згадуваних фільмів «Пропала грамо­та» і «Вавилон - XX».

У 90-х роках жанр кінокомедії зно-ну привертає увагу українських кіне­матографістів. На екрани виходять фільми «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» М. Іллєнка; «Декілька любовних історій» А. Бен­кендорфа (вільна екранізація новел Боккаччо, Фіренцуоли, Грацціні-Лас­ка); «Москаль-чарівник» М. Засєєва-Руденка (за однойменним водевілем І. Котляревського), «Принцеса на бо­бах» В. Новака.

Цікаві процеси відбуваються також у межах тематичних напрямів, серед яких значний інтерес викликають іс­торичні фільми і картини про війну.

Перший етап кіноосмислення мину­лого України пов'язаний з ЗО 40-ми роками й ознаменувався виходом на екрани двох принципово важливих картин - «Коліївщина» 1. Каиалерідзе та «Богдан Хмельницький» І. Савчен-ка. Своєрідною перехідною ланкою між першим і другим етапами можна вважати стрічку «Олекса Довбуш» В. Іванова. «Другий похід» у глибини вітчизняної історії українські кіномит-ці здійснили у 80-х роках. У цей час

з'являються фільми «Данило - князь Галицький» Я. Лупія, «Ярослав Муд­рий» Г. Кохана, «Легенда про княги­ню Ольгу» Ю. Іллєнка. Третій похід в історичне минуле України припадає на 90-ті роки. На екрани виходять фільми «козацької» тематики («Коза­ки йдуть», «Тримайся, козаче!», «По­ки є час», «Дорога на Січ» та ін.), а також телесеріал «Роксолана». На­прикінці 90-х років було створено картини про знакові постаті україн­ської історії: «Молитва за гетьмана Мазепу» Ю. Іллєнка та «Богдан-Зіно-вій Хмельницький» М. Мащенка, що стали предметом гострих дискусій.

Звертаються українські кінемато­графісти й до «ближчої» історії, а са­ме - до трагічних подій 30-х років, що дістали художнє осмислення у філь­мі «Голод-33» Л. Янчука.

З другої половини 40-х років важ­ливе місце у творчості кіномитців Ук­раїни посідає воєнна тематика. Точ­кою відліку на шляху відображення трагедії Другої світової війни стала дилогія М. Донського «Райдуга» та «Нескорені». У «Райдузі» драматич­на і героїчна сторінка вітчизняної іс­торії - боротьба проти фашистів - бу­ла осмислена режисером через голов­ну сюжетну лінію - долю партизанки Олени Костюк. Цю роль зіграла сла­ветна українська актриса Наталія Уж-вій. Створений нею образ вражає мо­ральною силою, почуттям гідності, духом патріотизму.

Через два роки після виходу «Рай­дуги» М. Донськой зняв свою другу картину - «Нескорені». Режисерові вдалося передати динаміку розвитку образу головного героя фільму: його не може залишити байдужим трагедія, що розгортається навкруги, і він стає на шлях боротьби. І знову на екрані з'явився видатний актор українського театру А. Бучма, талант і майстер­ність якого було визнано одним із го­ловних здобутків стрічки.

Фільми «Райдуга» і «Нескорені» мали успіх і у своїй країні, і за кор­доном. Він був зумовлений високим художнім рівнем картин і великою моральною та громадською відпові­дальністю їх творців.

Новий етап в осмисленні воєнної тематики для українських кінемато­графістів пов'язаний з ,70-ми роками. У цей час на екрани виходять трило­гія Т. Левчука «Дума про Ковпака» («Набат», «Хуртовина», «Карпати, Карпати...») і дилогія Леоніда Би-кова (1928-1979) «В бій ідуть тільки «старики» й «Ати-бати, йшли сол­дати...».

Усі три картини Т. Левчука витри­мано в межах епічної кінооповіді. її художній цілісності сприяли цікаві ак­торські роботи, передусім образ голов­ного героя трилогії Сидора Ковпака у виконанні Костянтина Степанкова.

На відміну від «Думи про Ковпа­ка» дилогію Л. Бикова (у ній кіноми-тець виступив і як режисер-постанов-ник, і як виконавець головних ролей) вирішено у формі камерної кіноопові­ді. У фільмах небагато персонажів, місце і час дії чітко визначені. Є у них і ліризм, і гумор, а у стрічці «В бій ідуть тільки «старики» і весела пісня про красуню смуглянку, яку ви­конує «музична ескадрилья». Проте життєствердна «Смуглянка» звучить і в найтрагічніші моменти, коли льот­чики не повертаються із завдання, стаючи таким чином лейтмотивом фільму.

Суспільно-політичні зміни, що від­булися в Україні після 1991 p., зумо­вили нояну пилки фільмів про Укра­їнську Повстанську армію, серед яких «Останній бункер» В. Іллспка, «Виш­неві ночі» А. Микульського та іп.

Загальну картину розвитку україн­ського кіно не можна вважати завер­шеною, якщо не згадати імена кіно-митців, які працювали і працюють у межах інших різновидів кіно: доку­ментальному - В. Шевченко, ОТ Ко­валь, М. Мамедов, С. Буковський та ін.; науково-популярному - Ф. Собо­лев, А.;х Серебреников, В. Олендер, А. Борсюк та інші, й анімаційному.

УКРАЇНСЬКЕ АНІМАЦІЙНЕ КІНО

Перші кроки анімація України зро­била у 1927 р. Проте у наступні три десятиріччя яскравих здобутків на цьому терені не було. Таку ситуацію пояснити досить легко, адже 30-40-ві і перша половина 50-х років - період надзвичайно складний як із суспіль­но-історичного, так і з соціально-полі­тичного погляду. Якщо ігровий та до­кументальний кінематограф викону­вали в цей час важливі виховні та агі­таційні завдання, то науково-популяр­не, й особливо анімаційне, кіно відій­шли на другий план.

У другій половині 50-х років в ук­раїнській анімації відбувся складний і водночас цікавий процес «перебудо­ви» , що стосувалася як рівня технічно­го оснащення, так і питання творчих кадрів. Незабаром він дав позитивні наслідки: на київську анімаційну сту­дію прийшли яскраві особистості, з іменами яких пов'язані «зоряні десяти-, ліття» цього різновиду кіно (60—80-ті роки).

Справжнім явищем в анімаційному кінематографі України став мальова­ний фільм «Ведмедик, або той, хто живе у річці», що 1967 р. отримав го­ловний приз кінофестивалю «Золота рукавичка» в Чехословаччині (взагалі впродовж тривалого часу мальована анімація в Україні превалювала). Ус­піх цієї стрічки мав значний вплив на подальший розвиток жанрової системи української анімації, що передусім бу­ла пов'язана з фільмами про тварин («Лелеченя», «Журавлик» І. Гурвич та ін.).

Паралельно формуються інші ані-маційні жанри. Зокрема, значний інте­рес викликають фільми-притчі, створе­ні на основі міфологічних уявлень та фольклорних традицій (трилогія Н. Ва­силенко «Микита Кожум'яка», «Ма­руся Богуславська» та «Сказання про Ігорів похід»).

Фольклорними традиціями живи­лася й анімаційна комедія. її візит­ною карткою на довгі роки став ко­зацький цикл В. Дахна («Як козаки куліш варили», «Як козаки нарече­них визволяли» тощо). Характерною особливістю цих фільмів було вико­ристання прийому типологізації. Так, головні персонажі Око, Грай та Тур є уособленням і певних типів, і рис ук­раїнського національного характеру. В жанрі комедії зроблено і фільм Г. Уманського «Як жінки чоловіків про-) давали».

Починаючи з 80-х років українська анімація розширює жанрову палітру, активізує художні пошуки, вдосконалює техніку зйомок. На екрани вихо­дять фільми, що здобувають популяр­ність у глядача й отримують високу оцінку фахівців («Савушкін, який не вірив у чудеса» О. Баринової, «Сезон полювання» А. Вікіна, «Аліса в країні \ чудес» Є. Пружанського, «Покрово-покровонько» А. Трифонова, «Ходить гарбуз по городу» В. Костилєва, «Як метелик вивчав життя» Л. Ткачико-вої).

Значною подією в житті вітчизня-,' йої анімації стала картина «Пригоди ч,капітана Врунгеля». Своїм успіхом вона зобов'язана творчій співдруж­ності режисера Д. Черкаського, ху­дожника Р. Сахалтуєва, композитора В. Бистрякова та ін. Наступною їх­ньою роботою став оригінальний ані-маційний фільм «Острів скарбів», в '-якому було використано елементи ігро­вого кіно. Спроби об'єднати анімацію та ігровий фільм розпочалися давно. Пригадаймо картини «Новий Гулівер» і «Золотий ключик» (О. Птушко), в яких завдяки специфічним прийомам -комбінованій кінозйомці і монтажу - в одному кадрі діяли ляльки і «живі» актори. Ця практика нині поширена і в західній анімації.

Упродовж останніх років упевнено заявила про себе і молода генерація українських кінематографістів. їхні фільми здобули високу оцінку на най-престижніших міжнародних кінофо-румах. Серед них - режисери ігрового кіно Т. Томенко («Тир») та О. Сі («Мамай»), режисер-аніматор С. Ко валь («Йшов трамвай десятий по мер»), режисер-документаліст І. Стрс-м бицький (фільм «Подорожні») та ін,

Клапчук

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПЕРШИХ ПОВОЄННИХ ДЕСЯТИЛІТЬ