2.3. Соціальна взаємодія, соціальні відносини і соціальний контроль

Індивіди, соціальні спільноти, соціальні інститути перебувають у різноманітних взаємозв'язках, виявляю­чи свою соціальність, тобто діючи як певні соціальні си­ли. Особливості цих взаємозв'язків залежать від соці­ального статусу (місця і ролі в суспільстві) суб'єктів, які, реалізуючи свою соціальність, зберігають водночас і характерні властивості свого індивідуального буття.

Соціальна взаємодія і соціальні зв'язки

Головною особливістю соціального життя є взаємо­дія індивідів, соціальних груп у межах відповідних со­ціальних інститутів, тобто соціальна взаємодія.

Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одноча­сно є причиною і наслідком відповідних дій інших.

У її процесі реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні смис­лу дій, певний ступінь солідарності між ними. Види соціальної взаємодії класифікують: — за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людь­ми, між індивідом і групою, між групами;

— за якістю: однорідна (расово, мовно, демографіч­но однорідні учасники) і неоднорідна;

— за характером взаємовідносин суб'єктів взаємо­дії: одностороння та двостороння, солідарна (узгодже­на) та антагоністична (ворожа);

— за рівнем стереотипізації: шаблонна і нешаблонна;

— за розташуванням учасників: безпосередня та опосередкована;

— за терміном: тривала й тимчасова;

— за рівнем організованості: організована та неорга­нізована;

— за усвідомленістю взаємодії: усвідомлена та неусвідомлена;

— за «матеріальністю» обміну: інтелектуальна (ідей­на), почуттєва (емоційна) та вольова.

Основними рівнями дослідження соціальної взаємо­дії є міжособова (мікрорівень) та інституційна (макрорівень) інтеракція — взаємодія соціальних суб'єктів у конкретній ситуації. У будь-якому соціальному контек­сті поєднуються елементи їх обох.

З точки зору діяльнісної соціології (М. Арчер, П. Штомпка, П. Бурдьє) соціальна реальність є багатомірним полем, на якому взаємодіють структури і діячі. Результатом взаємодії є певна подія, детермінована без­ліччю структурно-діяльнісних зв'язків.

Соціальне поле, за переконанням її прихильників, має такі рівні (аспекти):

І — ідеальний рівень (соціальна свідомість): ідеї, ві­рування, уявлення про дійсність, ідеологія.

N — нормативний рівень: правила, норми, приписи, цінності у структурно-суб'єктивній взаємодії. Нормати­вна структура накладає на дії учасників істотні обме­ження і впливає на їх поведінку.

І — рівень взаємодії: засіб взаємозв'язку між група­ми, спільнотами та індивідами, інституалізований принцип взаємодії, канали взаємодії.

О — рівень можливостей реального світу: життєві шанси, мережа інтересів стратифікованих груп та їх можливостей, наданих суб'єкту існуючими соціальни­ми структурами, сформованих діями колишніх діячів. При цьому діяльні суб'єкти можуть впливати на ці структури.

Соціальна дія є сукупністю певних компонентів: ді­яч з його потребами і метою, ситуація (конкретні умови, обставини), в якій він діє; орієнтація діяча на ситуації, що формують способи реалізації потреб, мету. У конк­ретній ситуації соціальні спільноти, верстви, індивіди виокремлюють різні об'єкти щодо їх значущості для досягнення мети, розрізняють корисні або шкідливі елементи ситуації, визначають першочергове, важливе і другорядне, аналізують можливі наслідки соціальних дій. Метою соціальної дії є задоволення певних потреб. Якщо вона досягнута, настає момент рівноваги діяча, тобто його потреб і зовнішнього середовища.

Звичайно, не кожна дія людини є соціальною, ос­кільки не завжди мета передбачає орієнтацію на інших людей. Індивідуальна мета, що відтворює потреби лю­дини, є початком соціальної дії, орієнтації на інших, сподіванням, що вона буде відповідно сприйнята навко­лишніми.

Соціальна дія може бути традиційною або афектив­ною. Традиційна соціальна дія ґрунтується на соціаль­них стандартах поведінки, звичних нормах, які не змі­нюються з плином часу. Вона мінімізує самостійність особистості у її вчинках. Афективна соціальна дія зу­мовлена емоційним станом, найчастіше супроводжуєть­ся глибоким душевним хвилюванням.

Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасовою і стійкою; приватною і публічною; особистісною і речо­вою; формальною і неформальною.

Одним із виявів соціальної взаємодії є соціальний зв'язок.

Соціальний зв'язок — соціальна дія, що виражає залежність і су­місність людей або груп.

Соціальні зв'язки є об'єктивними, залежать від со­ціальних умов, у яких живуть індивіди. Основними їх елементами є: суб'єкти зв'язку (індивіди, спільноти), предмет зв'язку (з приводу чого він здійснюється), ме­ханізм свідомого регулювання взаємин між суб'єктами («правила гри» між індивідами, соціальними спільно­тами). На особливість соціального зв'язку впливає різке збільшення чи зменшення чисельності його учасників на основі прямого обміну, моральних принципів добросусідства. Він може виявлятися у формі соціального контакту і соціальної взаємодії.

Під час соціальної взаємодії відбувається обмін дія­ми. При цьому системи дій суб'єктів споріднені, дії кожного — скоординовані, відновлювані, взаємний їх інтерес — стійкий. Соціальна взаємодія є одним із джерел суспільних явищ, оскільки завдяки їй соціальною дією стає поведінка людини — форма діяльності, реак­ція на соціальне середовище чи на дію іншої людини. Особливо значущі дії реалізуються як діяльність — дії, що постійно репродукуються, орієнтовані на вищі цілі. Головною ознакою соціальної діяльності є осмислення індивідом можливих варіантів поведінки осіб, які всту­пають з ним у взаємодію.

Соціальні відносини і соціальні конфлікти

Важливою формою вияву соціальних тривалих, ста­лих, системних, оновлюваних, різноманітних за зміс­том зв'язків є соціальні відносини. Вони є відносинами схожості й відмінності, рівності й нерівності, пануван­ня і підлеглості між окремими людьми та їх групами. їх формування можна зобразити схематично (рис. 2.5).

Рис. 2.5. Формування соціальних відносин

Соціальний контакт -►Соціальна дія -►Соціальна взаємодія -►Соціальні відносини

Основою соціальних відносин є соціальні зв'язки, які об'єднують індивідів, групи та інші елементи суспільства у функціональне ціле.

Ядром їх є відносини рівності та нерівності, позаяк розкривають взаємини між людьми, які перебувають на різних соціальних позиціях.

Йдеться про складну діалектику рівності й нерівності між людь­ми у межах соціальної структури суспільства. Оскільки відносини абсолютної рівності неможливі, провідними виступають відносини соціальної нерівності.

Характер соціальної нерівності у системі соціальних відносин визначають:

— відмінності між людьми, закладені природою, притаманні їм від народження: етнічна належність, ста­теві й вікові особливості, фізичні можливості, інтелек­туальні здібності та ін.;

— відмінності між людьми, що виникають у зв'язку з професійними ролями;

—відмінності між людьми, що зумовлені володін­ням (власністю, товарами, привілеями та ін.).

Відносини нерівності у певних ситуаціях перетворю­ються на відносини соціальної рівності (коли йдеться про справедливе стимулювання рівноцінної праці).

Соціальні відносини поділяють на види за такими ознаками:

— за обсягом владних повноважень: відносини по го­ризонталі, відносини по вертикалі;

— за ступенем регламентування: формальні (офіцій­но оформлені), неформальні;

— за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні;

— за суб'єктами діяльності: міжорганізаційні, внутріорганізаційні;

— за рівнем справедливості: справедливі, несправед­ливі.

Основою відмінностей між соціальними відносина­ми є мотиви і потреби, головними з яких є первинні (за­безпечення виживання як біологічної істоти) та вторин­ні потреби (влада, повага) кожної людини.

Внаслідок суперечливості соціальних відносин одні­єю з форм соціальної взаємодії суб'єктів стає соціальний конфлікт, який є вищою стадією розвитку суперечнос­тей у системі відносин людей, соціальних груп, соціаль­них інститутів суспільства.

Дьячук

СОЦИАЛЬНОЕ ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ

Действие и его место в социальном взаимодействии

Макс Вебер дал следующее определение социального действия: «Социальным является такое действие, которое в соответствии со своим субъективным смыслом включает в действующее лицо установки на то, как будут действовать другие и ориентируется в их направлении». Сам Вебер приводит в качестве примера столкновение велосипедис­тов. Нечаянное столкновение велосипедистов еще не является соци­альным действием: социальным оно становится в том случае, если ве­лосипедисты хотя бы пытаются избежать столкновения.

Вебер включал в понятие социального действия лишь непосред­ственное общение людей. Очевидно, что такая точка зрения является существенным, но неоправданным ограничением. Естественно, сохра­нить данное разграничение нужно, однако не путем исключения опос­редованного взаимодействия между индивидами.

Итак, по мнению Вебера, социальное действие характеризуется двумя основными признаками: 1) оно имеет субъективный смысл, то есть связано с субъективным, личностным, индивидуальным осмыслением возможных вариантов поведения; 2) совершая действие, субъект со­знательно ориентируется на ответную реакцию окружающих, то есть имеет место ожидание этой реакции.

М. Вебер предложил типологию социальных действий. В первом случае человек действует по принципу «хороши те средства, которые помогают достичь цели». По М. Веберу, это целерациональный тип действия. Во втором случае человек пытается определить, насколько хороши те средства, которые имеются в его распоряжении, не могут ли они принести вред другим людям и т. п. В этом случае говорят о ценностно-рациональном типе действий (этот термин также был предложен М. Вебером). Такие действия определяются тем, что субъект должен сделать.

В третьем случае человек будет руководствоваться принципом «все так делают», а следовательно, по Веберу, его действие будет традиционным. В данном случае его действие будет определяться нормой.

Наконец, человек может совершать действие и выбирать средства под напором чувств. Такие действия Вебер называл аффективными.

Другой, не менее известный социолог Т. Парсонс выделял у социального действия следующие признаки:

► социальное действие нормативно, то есть зависит от общепринятых ценностей и норм;

► оно волюнтаристично, то есть связано с волей субъекта, обеспе­чивающей некоторую независимость от окружающей среды;

► оно подчиняется знаковым механизмам регуляции.

В концепции Парсонса анализ действия предполагает два подхода: действие рассматривается как единичный акт и как система действия. Действие как единичный акт связано с выделением актора (деятеля) и среды, которая включает физические объекты, культурные образы и других индивидов. Действие как система рассматривается как откры­тая система, поддерживающая обмен с внешней средой, существова­ние которой связано с формированием соответствующих подсистем, обеспечивающих выполнение ряда функций.

Выделяются следующие функции системы, каждой из которых со­ответствует определенная подсистема:

а) адаптивная функция, кото­рой соответствует биологический организм; б) личностная, которой соответствует усвоение ценностей и норм; в) социальная, то есть со­вокупность социальных ролей (образцов поведения); г) культурная, которой соответствуют усвоенные цели и идеалы.

С точки зрения структурного плана любое действие включает два обязательных элемента: субъект и объект (того, кто совершает действие, и того, на кого это действие направлено).

В зависимости от типа действия субъект действия может быть еди­ничным (индивидуальным) и коллективным. Индивидуальный субъект является целостным и поэтому может выступать в качестве субъекта. В этом качестве он вступает во взаимодействия с другими субъекта­ми и общностями людей, причем его взаимодействия могут быть как конструктивными, так и конфликтными. Однако он может быть и час­тью какой-то общности, с которой он будет отождествлять себя.

Коллективными субъектами выступают разнообразные общности (группы, организации). Будучи частью коллективного субъекта, инди­вид выступает от его лица, как в случае сотрудничества, так и в случае противостояния.

В функциональном аспекте выделяются два этапа действия:

1) этап, на котором субъект ставит перед собой цель. Способность ставить перед собой цели является важной способностью, отлича­ющей человеческую природу. Цель можно определить как образ процесса и результата, к которому должно привести действие;

2) этап, на котором он достигает (или пытается достичь) результата. Чтобы достичь цели, человеку нужны средства, понимаемые очень широко, то есть предметы, способы действия, навыки и т.д. Отбор средств может подчиняться как рациональным, так и ценностным критериям, а также осуществляться на основе традиции.

Процесс реализации действия включает в себя несколько важных составляющих, которые описывает «всеобщая функциональная формула действия»: потребности — их отражение в (коллективном) со­знании, выработка идеальных программ действия — их операционная реализация в ходе координируемой определенными средствами ак­тивности, создающая продукт, способный удовлетворить потребности субъектов и побуждающий новые потребности.

В таком представлении есть насущная необходимость. Если бы наука не располагала им, мы не могли бы увидеть за всем многообра­зием действий ничего общего. Следовательно, наука, в том числе и социология, просто не могла бы существовать, поскольку любая наука предполагает описание общего в отвлечении от частного.

Любое действие включает компоненты, приведенные в табл. 2.

Таблица 2