Зміст права власності включає три повноваження:
право володіння,
право користування
право розпорядження.
Право володіння – це заснована на законі можливість фактичного утримання конкретною особою конкретної цінності у своєму господарстві та здійснення фактичного панування над нею. Право володіння повинне мати належну правову підставу – титул, а тому розрізняють володіння законне і незаконне.
Правовою підставою права володіння власника є його право власності, що підтверджується відповідними документами або іншими доказами. Для інших осіб не власників такими підставами можуть бути договори (найму, прокату), адміністративні акти (наприклад, наказ керівника підприємства про виділення службового автомобіля, житла), судові рішення.
Якщо особа фактично володіє цінностями без належної правової підстави, то таке володіння є незаконним іможе бути оскаржене, є як наслідок цього – припинене.
Залежно від ставлення володільця до цінностей, якими він володіє, розрізняють:
добросовісне володіеея
недобросовісне володіння
Якщо володіння, хоча законне, але недобросовісне, то це є підставою для його припинення або зміни його умов.
Право користування полягає у законній можливості володільця використовувати корисні властивості конкретних цінностей, які дають можливість задовольняти його відповідні потреби.
У новому Цивільному кодексі України передбачено можливість набуття права власності шляхом набувальної давності, тобто фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито і безвісно володіє нерухомим майном як своїм власним протягом 10 років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності наце майно.
Широта повноважень, які надаються власникові, може вступати в протиріччя з інтересами і правами інших осіб, і суспільства в цілому. Конституцією та законами України визначається, що власник, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства, не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, порушувати інтереси суспільства, що охороняються законом, завдавати шкоди навколишньому середовищу, погіршувати природну якість землі, води, інших об’єктів природи. При здійснені своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Володіючи річчю, власник несе тягар утримання майна, фінансову та інші витрати, пов’язані з підтриманням свого майна у належному стані, охороною майна і сплатою податків. Власник несе ризик випадкового знищення чи пошкодження майна.
Порушення прав власників, будь-то держава, громадянин чи юридична особа, зумовлює притягнення винних до юридичної відповідальності:
цивільно-правові (майнової та моральної)
адміністративної
кримінальної
Захист права власності полягає у забезпеченні власникові можливості нормально здійснювати правочинність щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Найпоширенішим способом набуття права власності є право на новостворене майно, купівля, отримання у спадок, у дарунок, у порядку обміну, придбання заприбутки від трудової, підприємницької та інтелектуальної діяльності, іншими способами, не незабороненими законодавством.
Право розпорядження – це законна можливість визначення фактичної або юридичної долі шляхом її безпосередньої реалізації (споживання), відчуження (продажу, даріння, обману або здійснення інших угод з приводу неї (здавання в найом).
Тільки власник має всі три повноваження - право володіння, користування і розпорядження. Інші особи – не власники – можуть володіти і користуватись цінностями, але розпоряджатись ними вони не вправі.
Право власності в Україні охороняється законом, який передбачає такі основні форми власності, як:
приватна
комунальна і
Державна
Всі форми власності є рівними.
Суб’єктами права власності визнаються :
народ України
громадяни України, \
юридичні особи,
держава
інші держави
їхні фізичні та юридичні особи
міжнародні організації
спільні підприємства
особи без громадянства
Майно може належати на правіспільної власності громадянам, юридичним особам і державі.
Допускається об'єднання майна, щоє власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних та фізичних осіб інших держав.
Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-якої дії, що не суперечать закону. Власник, здійснюючи своє право власності, зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси інших осіб. У випадках і в порядку, визначених законом, повноваження власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його власністю іншими особами.
5) Цивільно-правова відповідальність – це примусовий захід майнового характеру, що забезпечує відновлення порушених цивільних прав і зумовлює негативні наслідки для порушника з метою його виховання і стимулювання до належної поведінки.
Цивільно-правова відповідальність має комплексний характер. Її мета полягає в відновлені порушених майнових прав кредитора або у відшкодуванні заподіяної йому моральної чи майнової шкоди.
Підставами цивільно-правової відповідальності є невиконання або неналежне виконання зобов’язань, а також заподіяння шкоди.
У разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржник зобов’язаний відшкодовувати кредитору завдані йому збитки. У збитки кредитора включаються:
1) витрати, здійснені кредитором;
2) втрата чи пошкодження його майна (прямі збитки);
3) не отримані кредитором доходи, які він одержав би при виконані зобов’язання боржником (упущена вигода).
Шкода, заподіяна особі чи майну громадянина, а також шкода, заподіяна юридичній особі, підлягає відшкодуванню винною особою у повному обсязі.
Однією з умов цивільно-правової відповідальності є вина правопорушника. Відсутність вини, тобто підстав для цивільно-правової відповідальності, доводиться особою, що не виконала зобов’язання або завдала шкоди.
Юридичні та фізичні особи, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні організації, промислові підприємств, власники автомобілів), зобов’язані компенсувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.
Серед санкцій у цивільно-правовій відповідальності розрізняють:
- конфіскаційні, наприклад, безоплатне вилучення майна, що було предметом договору, якщо такий договір було укладено всупереч інтересам суспільства і держави;
- стимулюючі (штрафні), які застосовуються незалежно від збитків, спричинених правопорушенням, і серед яких розрізняють:
1) неустойку – сплату певного відсотка від вартості не поставленого вчасно товару;
2) штраф – сплату визначеної суми за кожен день прострочки виконання зобов’язань;
3) пеню – сплату певного відсотка за кожен день прострочки сплати послуг.
Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є наявність у діянні особи складу цивільного правопорушення, що включає протиправність діяння; наявність шкоди або збитків; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою правопорушника і шкодою, що настала; наявність вини правопорушника у формі умислу або необережності.
Процесуальною підставою цивільно-правової відповідальності є рішення уповноваженого органу про притягнення конкретної особи до цієї відповідальності.
Спеціальні умови цивільно-правової відповідальності:
1) відповідальність незалежно від наявності вини:
за випадкового невиконання зобов’язань або спричинення збитків;
за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки;
відповідальність за чужу вину.
2) змішана цивільно-правова відповідальність, тобто випадки, коли вина у настанні шкоди є з боку обох сторін.
Цивільно-правову відповідальність поділяють на види за різними категоріями:
По-перше, залежно від обсягу відшкодування спричинених збитків розрізняють повну і часткову відповідальність.
По-друге , залежно від того, чим вона передбачена, а отже, з чого випливає – із зобов’язальних відносин чи з закону, розрізняють договірну і позадоговірну відповідальність. Так договірна передбачена умовами договору і настає за невиконання або неналежне виконання його умов. А позадоговірна випливає із закону як наслідок заподіяння шкоди однією особою іншій.
По-третє , якщо відповідачем як однією із сторін у договорі виступає декілька осіб, то залежно від характеру участі кожного з них у відшкодуванні збитків їх відповідальність може бути частковою, солідарною або субсидіарною.
Часткова відповідальність означає, що кожен із учасників договору відповідає у межах певної, визначеної законом або договором частки.
Солідарна відповідальність передбачає відповідальність всіх учасників у рівній мірі без визначення часток. Її особливістю є те, що кредитор може пред’явити вимоги як до всіх боржників, так і до кожного окремо, як у повній сумі боргу, так і в його частині.
Субсидіарна відповідальність передбачає наявність боржника і третьої особи, яка покриває його борги. Вона виникає тоді, коли боржник не в змозі самостійно покрити заподіяні збитки, а тому у відсутній частині ці збитки покривають інші особи (так батьки покривають збитки заподіяні дітьми у віці від 15 до 18 років).
Змішана відповідальність виникає при виникненні шкоди з вини обох сторін (наприклад, зіткнення транспортних засобів).
Відповідальність у порядку регресу має місце тоді, коли особа понесла відповідальність перед потерпілим звини третьої особи. Внаслідок цього вона вправі вимагати від останньої відшкодування завданих їй збитків повністю або у певній частині.
Цивільно-правова відповідальність залежить від віку. Так, неповнолітні, які не досягли 15 років, не несуть цивільно-правової відповідальності, оскільки вони не є дієздатними, а тому не можуть бути суб’єктами цивільно-правових відносин. За шкоду таких неповнолітніх відповідають батьки чи особи що їх заміняють.