Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

2. Українська держава (перин) гетьманства)

Визначившись з верхніми рівнями судової влади, гетьманська адміністрація звернулася і до нижчого. 14 і 21 червня 1918 р. були затверджені дві постанови Ради Міністрів: про розширення підсудності кримінальних справ мировим суддям і про розширення іх підсудності за цивільними позовами.

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й суди військові, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. «Про організацію військово-судових установ та їх компетенції» поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). Справи розглядалися у складі голови і виборних суддів (восьми осіб у вищих судах і чотирьох — у штабних). У засіданнях Вищого військового суду передбачалася участь прокурора і захисника, однак у штабних судах їх «присутність не була обов'язковою». При військових судах незалежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знову-таки всі військові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застереженням — «наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української держави»1.

Законодавство Української гетьманської держави. На відміну від Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи зіткнулася з проблемою застосування російського законодавства, гетьманська адміністрація мала визначитись і щодо законодавчої спадщини самої Центральної Ради.

Єдиного узагальнюючого акта, який би однозначно вирішив це питання, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування актів, насамперед тих, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.

Найбільш показовою в цьому плані є доля закону про національно-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як відомо, гетьман виходив не з «національного», а з «територіального» розуміння держави. У «Споминах» П. Скоропадського читаємо: «У національному питанні вважав найсильніше підтримувати українські національні прагнення, але не підтримувати в українцях особливої ненависті до Росії і не нав'язувати силою українську культуру, знаючи, що для розвитку будь-якої культури значно корисніше її повільне органічне зростання, ніж поверхневе і примусо-

1 Законодательньїе акти УкрашіскоЙ Держави 1918 гоя Апрель-июнь. — О., 1918.

— С. 31—32. 82

ве щеплення»1. II. Скоропадський висловлювався за розвиток територіально-державного патріотизму. Така позиція Скоропадського призвела до того, що 9 липня 1918 р. закон про національно-персональну автономію було скасовано.

Дія деяких інших актів припинялася також у міру того, як ухвалювалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня 1918 р. гетьман ухвалив закон про українське громадянство. Його основою став «нульовий варіант»: «усі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визнаються громадянами України». Остання стаття зазначеного закону скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2—4 березня того самого року».

Офіційні роз'яснення з приводу чинності попереднього законодавства давали також відповідні відомства. Так, 16 травня 1918 р. міністерство праці розповсюдило циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради» з повідомленням, що всі акти, присвячені робітничому питанню, «якщо вони не скасовані Урядом української Держави», зберігають свою чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося що «Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі». Визначалося також, що «законові надається обов'язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі», а скасувати закон можна було «тільки силою закону». Що ж до процедури розроблення законів, то їх мали готувати відповідні міністерства і передавати «на обміркування Раді Міністрів», а «по її ухвалі» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.

Крім того, міністри наділялися правом «видавати розпорядження» щодо тлумачення законів, причому всі ці розпорядження знову-таки підлягали «попередньому ухваленню» Радою Міністрів. 2 червня 1918 р. ці загальні положення дістали подальший розвиток у спеціальному акті — законі «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх і про форму і порядок оголошення законів». У цьому законі визначалися функції уряду в законотворчому процесі, керівництво

1 Скоропадський П. СПОМИНИ. — С. 84.

83

Роіділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

§ 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

яким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі

законодавчої діяльності Української держави: «В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів І духівництва; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».

творення і перші кроки Директорії. Ще в травні 1918 р українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійни-ки, соціалісти-роволюціонери, соціал-демократи, а також деякі інші українські організації, зокрема «Поштово-телеграфний союз» та «Об'єднана Рада залізниць України» створили так званий Національно-державний союз. У своєму першому зверненні від 24 травня цей Союз звинуватив гетьманський уряд у неспроможності «спасти державу від анархії і безпорядків, встановити тверду владу, засновану на довір'ї народу, і зміцнити Українську державу».

У серпні Національно-державний союз перетворився в «Український національний союз» і його тиск на тодішній режим значно посилився. Програмні цілі нової організації, очолюваної з 18 вересня 1918 р. В. Винниченком, який називав її «єдиним фронтом найголовніших провідних сил українства», полягали, зокрема, у боротьбі за «законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом», проведенні загальних демократичних виборів і захисті «прав українського народу і української держави у міжнародній сфері». Спочатку діяльність новоутвореної організації, принаймні зовні, здійснювалася у цілком легальній формі. Так, після тривалих переговорів із Союзом Скоропадський, який прагнув порозуміння з українськими колами, 24 жовтня 1918 р. затвердив новий склад уряду, в якому посади міністрів віросповідання, народної освіти, юстиції, земельних справ, праці посіли представники Національного Союзу. Однак різка зміна ситуації, викликана передусім революцією у Німеччині, обумовила і зміну планів цієї організації, що почала готувати відкритий виступ проти гетьмана.

Як згадує Винниченко, 13 листопада 1918 р. Український національний союз ухвалив раніше розроблений план повстання, визначив соціальні, політичні й національні гасла, під якими повинна була відбуватися революція, і приступив до виборів Директорії. До ії складу увійшли В. Винниченко (голова), а також С. Петлюра, Ф Швець, А. Макаренко і П. Андрієвський.

Відразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Білої Церкви — місця дислокації корпусу Січових стрільців, на який покладалися особливі надії, оскільки він являв собою реальну дисципліновану і боєздатну силу. В ніч з 14 на 15 листопада 1918 р.

кі