Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

І. 'ПершаУкраїнська Народна Республіка. Оаржипчий лаО і пршіо

га. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральну Раду практично нікому захищати, крім кількох підрозділів і патріотично налаштованих студентів і гімназистів.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська армія мала складатися з 8 корпусів піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії.

Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Центральної Ради шукати лише в її нрорахунках у військовій справі — вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх припустилася Центральна Рада за свою недовгу Історію.

Діяльність щодо охорони революціїОрганізація, що сьогодні визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була уразливим місцем у діяльності Центральної Ради, хоча й привертала увагу її лідерів ще до утворення УНР. Щоправда, спочатку вони самі опинилися у полі зору відповідних російських «органів».

Під тиском невідкладних обставин (Корніловський заколот) Центральна Рада практично вперше була змушена вжити термінових заходів для «захисту революції». 28 серпня 1018 р., наступного дня після того, як до Києва надійшло повідомлення про виступ Ко-рнілова, відбулося закрите засідання Малої Ради. Вона доручила Генеральному Секретаріату «негайно розробити проект боротьби з контрреволюцією у країні, а також запропонувала Комітету охорони революції в Києві (ідея організації такого комітету виникла трохи раніше на спільному засіданні виконавчих комітетів робітничих і селянських депутатів) підготувати план оборони міста»1.

Компетенція Комітету досить детально викладена у листі С.Петлюри до Генерального Секретаріату від 31 серпня. Так, при Комітеті планувалося створити спеціальні комісії: інформаційну, технічну, військову. Пропонувалося також, що представники Комітету діятимуть «...при державних установах, громадських інституціях, станціях залізниць, пристанях і взагалі скрізь, де це буде необхідним». До компетенції Крайового комітету мало входити використання, за необхідності, резервів і можливостей державних органів, а також недержавних організацій у боротьбі а контрреволю-

1 Українська Центральна І'ада Документи і матеріали — Т. 1. — С 270. 62

цією. С. Петлюра взагалі вважав, що слід ставити питання не тільки про виступ Корнілова, а й про всі «контрреволюційні явища».

Комітет повинен був мати повноваження робити обшуки в окремих осіб і в інституціях, зміщувати з постів і заарештовувати осіб, про яких у «Крайовому комітеті» будуть повні відомості про їх небезпечність для революції, переглядати їх кореспонденцію тоїцо Але вже 2 вересня Комітет припинив своє існування. На думку деяких дослідників, саме він став прообразом сучасних українських спецелужб1.

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався так званий Комітет охорони революції на Україні, який було створено за рішенням Малої Ради 7 листопада 1918 р.2, а з 10 листопада — безпосередньо Генеральний Секретаріат. Останній, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при Головному начальникові Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження не виходило без її затвердження^. До п складу входили по одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Ради Третього Українського військового з'їзду, Київського міського самоврядування.

Для виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утворив при Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію а представників відомств, до якої перейшли справи по охороні порядку та спокою на Україні».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі (у тому мислі й сам Генеральний Секретаріат), так і на місцях, не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх повноважень, і заклики встановити порядок не давали позитивних результатів.

Отож, не дивно, зазначав В. Впнниченко, що населення «шукало якихось засобів рятунку», і це, на його думку, цілком природним шляхом привело до організації так званого «вільного козацтва». У В. Винниченка був досить ідеалізований погляд на ці формування. «Найбільш свідомий, політично й національно, елемент села, — писав він, — брав на себе завдання охорони порядку й ладу у своїй околиці»3.

Втім, не тільки романтичні почуття, а й цілком практичні міркування визначали інтерес лідерів Центральної Ради до формуван-

' >* В.. Сирота Л Так .-«зроджувалися спецелужби // Військо України. 1994. — М»

1. — С 30—40

2 Українська Центральна |';<да Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 339—360. 1 Нннничі'чко 8, Відродження нації — 4 1. — С. 52. 53-

•З

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

§ 1. «Перша» Украінп.ка Народна Республіка: державний лад і прало

ня «вільного козацтва» та їхні прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу.

16—19 жовтня 1918 р. в Чигирині відбувся з'їзд вільного козацтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отамаиіи, :іі старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові» Намічена з'їздом структура вільного козацтва мала такий вигляд: «Село нехай гуртується з селом, волость — в курінь, повіт — в полк, губернія — в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і додержуються військового строю...». З'їзд також обговорив статут вільного козацтва, який був затвердженіїіі Генеральним Секретаріатом 26 листопада 1918 р., згідно з яким вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні, визнавало усі закони й укази українських властей і могло бути засноване у кожному місті й селі.

Була проведена і реорганізація міської поліції. Підпорядкована комісарам Центральної Ради міліція — як сільська, так і міська, за словами Винниченка, «була організована погано, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався»1.

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральної політики Центральної Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так, навіть, напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у неї «під боком» активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опозиційні видання, серед них найзапекліший опонент Центральної Ради — газета «Пролетарская мьісль». Водночас відомі й протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 р.

Судова система. Вперше ідею формування власної судової системи містила Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 р.. яка окреслювала поле діяльності Секретаріату судових справ. «Завданням секретаріату у судових справах, — наголошувалося в Декларації, — мас бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні бути в автономній Україні. Ця робота повинна розчленовуватися на підготовку українізації і демократизації суду і розроблення відиовід- 1 Винниченко В Відродження наші. — Ч. 1. — С. 51. 64

них законопроектів, які намітили б форми суду, які відповідали б автономному устрою на Україні»1.

Дуже швидко Центральна Рада розпочала реалізацію своїх намірів Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового Генерального Суду.

«Генеральний Суд, — йшлося в ст. 1, — складається з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правительствую-щему Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства». Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження — до затвердження Генерального Суду на основі конституції — визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением судебньїх установлений».

Уподвійному підпорядкуванні опинилася так звана «прокура-торія». З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді, а з іншого— її регламент затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало

«провід над прокураторісю». На початку січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про упорядження прокура-торського нагляду на Україні»2.

Уберезні 1918 р. була зроблена спроба приступити до реформування усієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося у підготовці проекту закону «Про організацію судів Республіки по землях».

Тяжкі обставини, в яких опинилася УНР, змусили її все наполегливіше звертатися до «надзвичайного правосуддя». Так, наприкінці квітня з'явилася «Інструкція Військовому революційному суду», який створювався «у випадках убивства, підпалів, насильства, грабежів і розбою владою губернського коменданта».

Законодавча діяльність Центральної Ради пройшла у своєму розвитку два головні етапи. Перший з них, що розпочався рішенням Національного з'їзду у квітні 1917 р., мав переважно політико-декларативний характер. Його основним досягненням стали універсали. В. Винниченко назвав універсали «першими виразними сло-

11917 год на Кисвіціше — С. 487.

2Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 64.

65

Розділ 2. Українська нац ість (листопад 19)7—1920 рр.)

вами української державності». У своїх «Споминах» М. Грушевсь-кий пояснює, чому було обрано саме цей термін: «Магічне слово «універсал» несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, приносило задоволення усім, хто прагнув до демонстрації української суверенності».

Після проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради відразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж «Статуту автономної України», як вона тоді називалася.

Вже 24 червня 1917 р. Центральна Рада затвердила «Інструкцію, на підставі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України». Першим пунктом передбачалося, шо вона буде складатися з 100 осіб: «представників української та інших, які проживають в Україні, націй». Обрати їх слід було за принципом «національнопропорційного представництва». Передбачалося включити до складу Комісії 71 українця, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німця, 2 поляка, по 1 білорусу, татарину, молдовану, чеху, греку і болгарину. Слід наголосити, що 12 місць надавалося «знавцям державного права» від Всеукраїнського правничого товариства.

Пленум Центральної Ради постановив, що Комісія розпочне свою діяльність «відразу ж, як тільки зберуться 50 чоловік її складу... не очікуючи завершення виборів». Водночас визначався і порядок формування керівного органу Комісії — Президії, на яку покладалося завдання підготувати матеріали, скласти попередній план роботи всієї Комісії і проект її регламенту («наказу»). Передбачалося, що комісія збереться не пізніше

10 липня 1917 р.

Законодавча діяльність підпорядковувалася такому плану: робота над конституцією і — паралельно — постійна робота над підготовкою законів, необхідних для створення в Україні «автономного устрою».

Жовтневі події у Петрограді і проголошення УНР докорінно змінили орієнтири в умовах, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших проблем життя країни. Все це зумовило пріоритети законодавчої діяльності Центральної Ради, а отже, розпочався новий її етап.

25 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з якими «до сформування Федеративної Російської республіки і утворення п конституції виключне й неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді», а «право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генераль-

66