Історія Держави та Права України

мобілізованих. Відбувалися вони і в Україні. Так, на початку війни у багатьох селах, особливо Київської, Подільської і Волинської губерній, мали місце антивоєнні виступи, насамперед мобілізованих до армії, під час яких вони громили поміщицькі маєтки, господарства заможних селян, вступали у збройні сутички з поліцією і військовими загонами. Зростання дороговизни, нестача товарів сільського вжитку, постійні реквізиції продовольства, фуражу, худоби, коней провокували виступи селян. Усього з серпня 1914 р. і до кінця 1916 р. в Україні відбулося 161 селянський виступ.

Що стосується ставлення до війни політичних партій, які виражали й представляли інтереси різних станів і соціальних груп Російської імперії, то воно було неоднозначним. Так, загальноросійські буржуазні і буржуазно-поміщицькі партії стали на шовіністичні й оборонні позиції, висунувши такі гасла, як «захист Вітчизни», «війна до переможного кінця». Соціалістичні партії вважали першу світову війну імперіалістичною. Більшовики, наприклад, виступали проти підтримки царату у війні і висунули гасло поразки його у війні, перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Своє ставлення до війни висловлювали й українські політичні партії, які займалися пошуком найраціональнішої орієнтації. Як відзначав В. Винниченко, це була насамперед, орієнтація на себе, на свої сили, на спасіння власними зусиллями своїх трудящих мас. До цієї української орієнтації належали переважно соціалістичні течії.

Оборонні позиції займали члени Української соціал-демокра-тичної робітничої партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком. Утриматися від виступу як на підтримку війни, так і проти неї, а відстоювати нейтральну політику — таким було рішення Ради Товариства українських поступовців.

Однак незважаючи на те, що частина українських політичних партій висловлювала підтримку Росії або відстоювала політику нейтралітету, російський уряд у період першої світової війни продовжував душити практично усі паростки національного життя

українства. Так уже в перші дні війни київська адміністрація закрила газету «Рада», щомісячники «Літературно-науковий вісник», «Українську хату», щотижневик «Село». По всій Україні закривалися просвітницькі організації, видавництва, культурні товариства. Багато українських діячів було заарештовано і заслано до Сибіру. По суті Україна поверталася до найгірших часів національного гноблення. Все це радикалізувало український національний рух, посилювало його опір царату.

§ 2. Державний лад

роки першої світової війни державний лад Російської імперії залишився в основному незмінним. Зберігалося царське самодержавство. З перервами у роботі функціонували Державна рада і Державна дума. Водночас війна вимагала деяких змін у державному механізмі, перебудови органів державної влади й управління. Широкомасштабна участь Росії у війні, небувале зростання потреб діючої армії в озброєнні, інших матеріальних цінностях зумовили створення системи надзвичайних органів воєнно-економічного регулювання. Основу цієї системи становили створені відповідно до закону від 17 серпня 1915 р. чотири Особливі наради: з оборони, палива, продовольчої справи, перевезення палива, продовольчих і воєнних вантажів. Головне призначення нарад полягало в об'єднанні заходів для забезпечення армії і флоту предметами бойового і матеріального постачання, в мобілізації всієї економіки країни на потреби війни.

Особливі наради створювалися при відповідних міністерствах: з оборони — при Воєнному міністерстві, з палива — при Міністерстві торгівлі і промисловості, з перевезень

— при Міністерстві шляхів сполучення, з продовольчої справи — при Міністерстві землеробства. Головами Особливих нарад були відповідні міністри.

Організація і діяльність Особливих нарад регламентувалися прийнятими 17 серпня 1915 р. «Положеннями» про ці наради.

Провідна роль серед нарад належала Особливій нараді з оборони, її голова здійснював загальне керівництво діяльністю усіх інших Особливих нарад. Згідно з законом від 17 серпня 1915 р. Голова Особливої наради з оборони наділявся правом у разі потреби призупиняти рішення усіх інших Особливих нарад, про які керівники цих нарад були зобов'язані його сповіщати.

Стаття 2 Положення про Особливу нараду з оборони, яка визначала її статус, проголошувала: «Особлива нарада є вищою державною установою. Жодне урядове місце або особа не дає Особливій нараді приписів і не може вимагати від неї звіту». Проте голова Особливої наради з оборони як член уряду перебував у залежності від Голови Ради Міністрів.

До складу Особливої наради з оборони входили: голова Державної ради, голова Державної думи, дев'ять членів Державної ради і дев'ять членів Державної думи, по одному представнику від міністерств морського, фінансів, шляхів сполучення, торгівлі і'промисловості, а також від Державного контролю, які призначалися міністрами за погодженням з воєнним міністром; п'ять представників від воєнного міністерства, які призначалися воєнним міністром особисто; представники Всеросійських земської і міської спілок, які обиралися по одному від кожної спілки; чотири представники Центрального воєннопромислового комітету. У засіданнях Особливої наради з оборони могли брати участь, крім її членів, й інші особи, запрошені головою наради. Такого широкого представництва, як в Особливій нараді з оборони, буржуазія не мала в жодному державному органі Російської імперії.

Особлива нарада з оборони відала широким колом питань: це передусім вищий нагляд за діяльністю всіх урядових заводів, арсеналів і майстерень, приватних заводів і промислових підприємств, що виробляли предмети бойового і матеріального постачання армії і флоту; сприяння створенню нових підприємств, які постачали армії зброю й інше майно; розподіл замовлень на озброєння між російськими й іноземними підприємствами.

Ключову роль в Особливій нараді з оборони відігравав її голова, який мав право вимагати від підприємств відомостей про їхню діяльність; накладати секвестр на підприємства; усувати від служби директорів і членів правління казенних, приватних заводів і покладати їхні обов'язки на осіб, яких призначав голова. Останній мав багато й інших важливих прав щодо організації оборони Росії. У цілому ж Особлива нарада з оборони фактично залишалася дорадчим органом при воєнному міністрі, який і зосереджував у своїх руках усю виконавчу владу.

Покладеш на Особливу нараду з оборони завдання виконувалися нею за допомогою цілої системи комісій і комітетів. Були створені, наприклад, такі комісії: підготовча комісія із загальних питань, підготовча комісія з артилерійських питань, підготовча комісія з авіаційних питань, комісія з перегляду норм санітарного і медичного постачання армії, спостережна комісія, реквізиційна комісія, евакуаційна комісія, комісія із забезпечення робочою силою підприємств, що обслуговували оборону.

Однією з найзначніших установ Особливої наради з оборони був Комітет у справах металургійної промисловості — найбільш буржуазний за своїм складом, методами і характером діяльності. Поряд з постійно діючими комісіями і комітетами при Особливій нараді з оборони періодично створювалися і тимчасові комісії.

Особлива нарада з оборони мала свої виконавчі органи не тільки в центрі, а й на місцях. Ними стали районні заводські наради при місцевих уповноважених голови Особливої наради з оборони. На території України діяли Київська, Катеринославська, Харківська, а з 21 лютого 1916 р. — Одеська заводська нарада. Організація і діяльність місцевих органів Особливої наради з оборони регламентувалися затвердженими 10 вересня 1915 р. «Правилами про порядок дії місцевих уповноважених, призначених головою Особливої наради для обговорення й об'єднання заходів з оборони держави, і про існуючі при них районні заводські наради». Заводські наради при міських уповноважених голови Особливої наради з оборони створювалися для об'єднання діяльності заводів окремих районів і для встановлення співробітництва заводів у цілях якомога найповнішого використання їх продуктивності для потреб оборони. До складу заводських нарад входили чиновники міністерств (воєнного, морського, промисловості і торгівлі, шляхів сполучення), члени воєнно-промислових комітетів тощо. До роботи в заводських нарадах залучалися інженери, техніки, статистики. Наради мали широкі права, що давало їм змогу впливати на підприємства, пов'язані з виробництвом продукції для потреб оборони держави.

Структура, форми, методи роботи Особливих нарад з палива, продовольчої справи, перевезення палива, продовольства і воєнних вантажів були такими самими, як і в Особливої наради з оборони. Різниця полягала практично тільки в предметах відання кожної з перелічених Особливих нарад.

Особливі наради стали однією з форм залучення представників монополістичної буржуазії до органів державного апарату царату, забезпечуючи зрощування фінансового капіталу з урядовим апаратом.

ЗО серпня 1915 р. імператор Микола II ухвалив закон «Про забезпечення потреб біженців». Біженцями визнавалися особи, котрі «залишили місцевості, яким загрожує неприятель, або вже зайняті ним, або виселені за розпорядженням воєнних чи цивільних властей з району воєнних дій, а також виходці з ворожих Росії держав». Для забезпечення потреб біженців засновувалася під головуванням Міністра внутрішніх справ Особлива нарада з улаштування біженців. Ця нарада дістала статус «вищої державної установи». Вона була досить представницькою і відала такими питаннями: загальний розподіл кредитів, що надавалися на потреби біженців, піклування про всебічне упорядкування справ біженців, їх реєстрацію, переміщення їх у відповідні місцевості, повернення у місця постійної осілості і відтворення їхнього господарства; питання, що стосувалися оцінки нерухомого й рухомого майна, залишеного біженцями у місцях їх постійного проживання, відшкодування населенню збитків, завданих воєнними діями, і надання йому винагороди за предмети, реквізовані за розпорядженням воєнних властей; надання постраждалому від війни населенню позичкової допомоги; турбота про влаштування для біженців шкіл, курсів та інших навчальних закладів. Особлива нарада з влаштування біженців обирала і пропонувала Міністру внутрішніх справ кандидатів у голови губернських комітетів, вирішувала й деякі інші проблеми.

Незабаром після свого створення Особлива нарада з влаштування біженців з метою об'єднання зусиль місцевих органів влади, урядових і громадських установ, а також приватних організацій і осіб, які допомагали біженцям, визнала необхідним розподілити гу-

бернії Російської імперії на певні райони з призначенням туди го-ловноуповноважених. Таких районів було дванадцять. Дев'ятий район охоплював Харківську, Полтавську і Чернігівську губернії. У своїй діяльності головноуповноважені повинні були керуватися «Наказом головноуповноваженим з улаштування біженців у середині імперії», затвердженим Управляючим міністерства внутрішніх справ 29 жовтня 1915 р.

Війна обумовила необхідність оголошення воєнного стану на територіях Російської імперії, які входили до району воєнних дій і мали особливо важливе значення для державних і воєнних інтересів, що й було зроблено іменним указом від 20 липня 1914 р. Під дію указу підпадали й окремі місцевості України, зокрема Волинська, Подільська, Київська, Херсонська, Таврійська губернії, Золотоношський, Переяславський і Кременчуцький повіти Полтавської губернії, Остерський повіт Чернігівської губернії, Верхньодніпровський і Катеринославський повіти Катеринославської губернії. На території, на якій оголошувався воєнний стан, почали діяти «Правила про місцевості, оголошені такими, що перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.

На території, де вводився воєнний стан, повноваження щодо охорони державного порядку і громадського спокою переходили до воєнних властей: головнокомандувача і командувачів армій. Так, командувач армії мав право: забороняти відлучатися з місця проживання таким особам, яких за їхніми знаннями, ремеслом тощо передбачалося залучити до робіт для досягнення цілей війни; призначати загальні і приватні реквізиції; забороняти вивіз необхідних для роботи знарядь і матеріалів, а також продовольства і засобів перевезення, фуражу, дров та інших предметів, які могли б знадобитися для війни; розпоряджатися про знищення будівель і всього, що могло б ускладнювати рух або дії військ. Окрім того, командувач армії мав право вживати для цілей охорони державного порядку будь-які заходи, навіть не передбачені законом.

У районі дій армії її командувачеві підпорядковувалися місцеві генерал-губернатори та особи, які наділялися правами останніх.

Поряд з наданням широких прав військовим властям введення воєнного стану означало розширення адміністративних повноважень місцевих губернських органів управління, передусім генерал-губернаторів (або наділених їх владою осіб), які діставали додаткові адміністративні і поліцейські права. Так, згідно зі ст. 19 Правил про місцевості, де оголошувався воєнний стан, генерал-губернатори або наділені їхньою владою особи мали право: видавати обов'язкові постанови з питань, що стосувалися громадського порядку і державної безпеки; встановлювати за порушення таких обов'язкових постанов покарання, які не могли бути суворішими за ув'язнення у тюрмі або фортеці на три місяці або за сплату грошового штрафу до трьох тисяч карбованців; забороняти будь-які збори; давати розпорядження про закриття торговельних і промислових закладів на певний строк або на весь час воєнного стану, а також вживати інші аналогічні заходи, спрямовані на зміцнення безпеки держави.

Генерал-губернатори або наділені їх владою особи мали широкі судові права у місцевостях, на яких оголошувався воєнний стан. Вони могли передавати на розгляд військового суду окремі справи з обвинувачення у злочинах, передбачених кримінальним законодавством, для засудження за законами воєнного часу. Це стосувалося, зокрема, таких злочинів, як бунт проти верховної влади і державна зрада; умисний підпал або інше знищення чи псування військового спорядження та зброї і взагалі всього, що належало до засобів нападу або оборони, а також запасів продовольства і фуражу; напад на вартового чи військовий караул; деякі інші злочини, що підривали обороноздатність держави.

З початком першої світової війни виникла потреба у внесенні змін у систему судових органів, а також у порядок їхньої діяльності. Ці зміни торкалися передусім військової юстиції. Так, законом від 20 липня 1914 р. була ухвалена нова редакція IV розділу Війсь- ково-судового статуту (ВСС), який тепер називався «Про суд у воєнний час». Він включав статті, що регулювали питання як судоустрою, так і судочинства у військових судах. Правила цього розділу мали застосовуватися у місцевостях, де був оголошений воєнний

стан. Військово-судова влада на зазначених територіях належала полковим, етапним, корпусним, військово-окружним судам і Головному військовому суду або касаційному присутствію.

Військово-судовий статут регулював питання про підсудність, дізнання, попереднє слідство, віддання до суду, порядок провадження справ у полкових, етапних, корпусних, військово-окружних судах, касаційному присутствії.

У районі воєнних дій і в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, за наявності надзвичайних обставин могли засновуватися військово-польові суди для здійснення суду над військовослужбовцями у тих випадках, «коли вчинення злочинного діяння» було «настільки очевидним», що не було потреби у його розслідуванні. Правила про заснування військовопольового суду і про порядок провадження у ньому визначалися ст. 1309 Військово-судового статуту і додатком до цією статті, який називався «Правила про військово-польовий суд». Право віддання обвинуваченого до військово-польового суду належало Головнокомандувачу армій фронту, командувачам армій, командувачам військами у військових округах та особам, які користувалися рівною з ними владою, а також деяким іншим військовим начальникам за певних умов (наприклад, командиру фортеці, чи укріпленого місця, обложених противником). Військово-польовий суд засновувався за наказом названих вище військових начальників у складі голови і чотирьох членів з офіцерів, які прослужили не менше чотирьох років. Порядок діяльності військово-польового суду визначений у «Правилах про військовопольовий суд», зводився до такого: наказ про заснування військово-польового суду оголошувався відразу ж після вчинення злочинного діяння і по можливості протягом доби. Суд приступав до розгляду справи негайно і закінчував його впродовж двох діб. Розгляд справи здійснювався за закритими дверима присутствія. Вирок набував законної сили негайно, у будь-якому випадку не пізніше доби. Виконувався за розпорядженням начальника, який формував суд.

Отже, судочинство у військово-польових судах здійснювалося у винятковому порядку: короткострокове слухання, відсутність захисту, корпоративність суду, неможливість оскарження. Усе це свідчить про те, що військово-польові суди фактично були органами позасудової розправи.

8 травня 1915 р. до правил про військово-польовий суд були внесені деякі зміни, що передбачали, зокрема, можливість перегляду вироку військово-польового суду у корпусному або військово-окружному суді.

Військово-польовим судам були підсудні не тільки військовослужбовці, а й особи, які були при армії, й особи цивільних відомств у місцевостях, де оголошувався воєнний стан, військовополонені, жителі зайнятих російською армією областей ворожої країни.

26 червня 1915 р. у Військово-морський судовий статут були внесені зміни, якими, зокрема, передбачалася можливість заснування військово-польових морських судів у районі воєнних дій. Порядок організації і діяльності цих судів у принципових положеннях був схожим з порядком організації і діяльності військово-польових судів.

В умовах зростання соціальної нестабільності і погіршення оперативної обстановки у Російській імперії Рада міністрів наприкінці жовтня 1916 р. прийняла постанову «Про посилення поліції у 50-ти губерніях Росії і про поліпшення службового і матеріального становища поліцейських чиновників». У постанові передбачалися заходи щодо вдосконалення професійної підготовки поліцейських. У ній також передбачалося створити поліцію як повітову, так і міську. У міських поселеннях чисельний склад поліцейських команд визначався «з розрахунку одного городового на чотириста жителів обох статей». Для роботи в канцеляріях повітових справників, поліцмейстерів і приставів могли залучатися «як за вільним наймом, так і з правами державної служби, нарівні з особами чоловічої статі, так і особи жіночої статі», котрі мали свідоцтва про закінчення курсу не нижче жіночих гімназій, інститутів єпархіальних училищ та інших відповідних їм навчальних закладів або які здобули звання домашньої вчительки.

§ 3. Право

початком першої світової війни виникла потреба внести низку змін у чинне законодавство Російської імперії, а також прийняти нові нормативні акти. Це торкнулося практично всіх галузей російського права.

А. Адміністративне законодавство. Одним з перших нормативних актів у цій галузі законодавства був указ від 24 липня 1914 р. «Про прийняття виняткових заходів до посиленої охорони в усіх місцевостях імперії порядку і громадської безпеки», згідно з яким в усіх місцевостях Російської імперії (зрозуміло, й України), що не перебували у той час на воєнному становищі, оголошувався стан надзвичайної охорони з усіма наслідками, що випливали з цього указу.

28 липня 1914 р. адміністративне законодавство поповнилося царським указом, що установив правила, якими Росія керувалася під час війни, зокрема щодо підданих держав, які воюють з Росією. Ці піддані обмежувалися у своїй дієздатності. їх могли вислати за межі Росії, а також за межі окремих її територій. В'їзд до Росії їм дозволявся тільки в особливих випадках з дозволу відповідних органів влади. Згідно з указом торговельні судна ворожих держав, що опинилися під час війни у російських портах, підлягали затриманню, а ті судна, які будувалися для цих держав як військові, конфіс-ковувалися. У ст. 4 вказаного вище указу називалися міжнародні договори і декларації про поведінку воюючих держав, яких приписувалося дотримуватися на основі взаємності, а також подібні договори про права й обов'язки нейтральних держав. Серед перелічених документів були, наприклад, підписані на Першій Конференції Миру в Гаазі у липні 1899 р. декларації, а саме: а) декларація про невикористання снарядів, єдиним призначенням яких є поширення задушливих або інших шкідливих газів; б) декларація про невикористання куль, що легко розгортаються або сплющуються у людському тілі.

Простір для адміністрування відкривало прийняте 1 вересня 1916 р. Положення, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ саме або через уповноважених ним осіб наділялося правом закривати будь-які збори громадських організацій, їхніх комітетів, інших виконавчих органів.

Б. Фінансове законодавство. Перша світова війна зробила фінансове питання в Росії надзвичайно гострим, бо витрати на ведення країною бойових дій неухильно зростали, а прибуткові надходження до державного бюджету різко скоротилися. У зв'язку з цим 22 серпня 1914 р. було оголошено «Височайше веління» про заборону продажу спиртних напоїв до закінчення війни. Відповідно до цього рішення уряду багато земських і міських органів самоврядування прийняли обов'язкові постанови про припинення торгівлі виноградними винами. Ці заходи значно підірвали дохідну частину бюджету, бо казенний продаж горілки вилучав у населення країни надзвичайно велику кількість грошей, даючи скарбниці величезний чистий дохід, що обчислювався сотнями мільйонів карбованців щорічно. Напередодні війни чистий дохід від казенної винної монополії становив 700 млн крб., що майже втричі перевищувало суму всіх прямих податків. Надходження до бюджету зменшилися й у зв'язку із зниженням розмірів митних зборів, скороченням зовнішньої торгівлі, збільшенням великомасштабних безоплатних військових перевезень залізницею, які зробили цей вид транспорту збитковою галуззю державного господарства країни.

Царський уряд прийняв низку нормативних актів, призначених забезпечити поповнення дохідної частини бюджету.

Одним з основних джерел фінансування війни стало використання паперово-грошової емісії. Для забезпечення дієвості цієї акції був прийнятий закон, відповідно до якого заборонявся розмін паперових грошей на золото і розширювалося емісійне право Державного банку. Скориставшись цим правом, Державний банк випустив на початку війни кредитних білетів без золотого покриття на 1,5 млрд крб. і в такий спосіб скарбниця одержала джерело для фінансування війни. Протягом війни право емісії Державного банку безперервно розширялося і все нові й нові потоки кредитних білетів направлялися в канали

грошового обігу. Внаслідок цього споживча здатність грошей знижувалася, що неминуче вело до зубожіння народу.

У пошуках джерел фінансових надходжень царський уряд прийняв кілька десятків нормативних актів (законів і постанов), що передбачали значне підвищення акцизних ставок на цукор, тютюн, сірники та інші предмети першої необхідності. Першим у низці цих актів став закон від 27 липня 1914 р. «Про деякі заходи щодо посилення коштів казни з урахуванням обставин воєнного часу». Наслідком дії такого фінансового законодавства було збагачення буржуазії, поміщиків і бюрократії, пов'язаної з фінансовими колами, які зуміли «заробити» на першій світовій війні сотні мільйонів карбованців. Розплачуватися довелося робітникам і селянам, бо тягар усіляких платежів лягав на плечі саме цих груп населення.

І все ж таки, незважаючи на зусилля уряду, поповнення бюджету відбувалося надто повільно. Однією з головних причин краху податкової політики було те, що населення припинило сплачувати податки. Особливо трагічною стала ситуація з лютого 1917 p., коли ідея свободи багатьма підданими Російської імперії почала розцінюватися як свобода від сплати податків і надходження їх з місць фактично припинилося.

В. Цивільне право. Під час першої світової війни продовжувало діяти цивільне законодавство попереднього періоду. Однак обставини воєнного часу все ж вимагали прийняття низки нових актів у галузі цивільного права.

Під тиском економічних чинників уряд був змушений прийняти правові акти, які більшою чи меншою мірою стосувалися інтересів власників. Поширився такий захід, як реквізиція, тобто примусове стягнення натурою з населення в районі воєнних дій усіляких предметів для потреб війни. З серпня 1914 р. було затверджено «Положення про порядок здійснення реквізицій на час війни та у період мобілізації». 17 лютого 1915 р. було затверджено Положення Ради Міністрів «Про деякі особливі заходи щодо заготовлення продовольчих та фуражних запасів для потреб армії і флоту». У цьому акті встановлювалися правила реквізиції продовольчих і фуражних припасів за вказівкою командувачів військовими округами на територіях імперії, розташованих поза театром воєнних дій.

Слід наголосити, що законодавство про реквізицію передбачало досить широке обмеження прав власників, бо будь-яке майно (механізм, сировина, товар) могло бути реквізованим для забезпечення державних потреб, зумовлених війною. Однак на практиці реквізиції найчастіше поширювалися на невитребувані залізничні вантажі (паливо, хліб, цукор тощо). Так, 16 лютого 1916 р. Міністр торгівлі і промисловості підписав постанову «Про реквізицію і передачу невитребуваного на станціях мережі Російських залізниць твердого мінерального палива», у якій, зокрема, зазначалося, що в усіх випадках неприйняття адресатами твердого мінерального палива і невивезення його у встановлені строки зі станцій мережі Російських залізниць останні мусять негайно повідомити про це телеграфом районних з мінерального палива уповноважених Голови Особливої наради з палива, яким надавалося право реквізувати зазначене паливо. Втім, власникам реквізованих залізничних вантажів сплачувалася грошова винагорода.

Щодо збиткових і малоперспективних підприємств застосовувався спеціальний захід — секвестр, який являв собою тимчасове вилучення підприємства (або іншого майна) у власника і передачу його в розпорядження компетентного органу. Порядок секвестрування майна, управління ним, зняття з нього секвестру і передачі власнику детально регламентувався Положенням «Про порядок завідування й управління секвестрованими підприємствами і майном» затвердженим імператором 12 січня 1916 рА Обмежував права власників схвалений Державною радою і Державною думою та затверджений царем 13 червня 1916 р. закон «Про заходи до скорочення споживання населенням м'яса і мясних продуктів від великої рогатої худоби, телят, овець, ягнят, свиней та поросят». Згідно з цим законом заборонявся повсюдно у вівторок, середу, четвер і п'ятницю продаж м'яса і м'ясних продуктів (м'ясних консервів, ковбас, сала тощо), а в понеділок, вівторок, середу і четвер заборонявся забій великої рогатої худоби, телят, овець, ягнят, свиней і поросят на бойнях, а також особами, які здійснювали забій худоби на продаж. Решту днів тижня забій зазначених

тварин допускався у кількості, що визначалась органами міського самоврядування і повітовими земськими установами. Винні у порушенні вимог закону про забій тварин і продаж м'яса і м'ясопродуктів за рішенням мирового судді каралися грошовим штрафом або тюремним ув'язненням.

Зумовлене війною великомасштабне втручання держави у приватнокапіталістичну діяльність виявилося і в галузі зобов'язального права, бо в часи, що розглядаються, чинні до війни інститути зобов'язального права були не в змозі забезпечити ефективне функціонування економіки. Тому уряд перейшов до примусових форм договорів. Так, 4 вересня 1914 р. імператор затвердив Положення «Про заготівлю у воєнний час необхідних для армії предметів і матеріалів», що внесло досить серйозні зміни у зобов'язальне право. Згідно з цим Положенням договірні зв'язки промислових підприємств, що виробляли продукцію, необхідну для постачання армії і флоту, переходили під контроль державних посадових осіб. Ними контролювалися усі договірні зв'язки з постачання сировини та інших матеріалів. У разі відмови власника промислового підприємства «з будь-яких причин» приймати і виконувати замовлення воєнного і морського міністерств таке підприємство за постановою Ради Міністрів могло «тимчасово перейти у розпорядження уряду».

Свобода договорів істотно порушувалася й тим, що обмежувалося укладання угод стосовно деяких товарів. Заборонялася, наприклад, застава хліба, цей продукт підлягав нормованому розподілу. Закон забороняв вивозити деякі продовольчі товари за межі району, де вони вироблялися. Подальше обмеження свободи договорів виявилося в прийнятті низки законодавчих актів, якими категорично заборонявся вивіз матеріальних цінностей за кордон. Так, у затверджений 3 травня 1915 р. Міністерством фінансів «Список товарів, заборонених до вивозу з Росії за кордон за обставин воєнного часу» потрапили метали, хутро і шкури, коні, продовольство і фураж, спирт, нафта і нафтопродукти та інА 18 липня 1915 р. Міністр фінансів затвердив нову редакцію такого списку, яка містила збільшений перелік усіляких товарів, експорт яких заборонявся, а отже, вони не могли бути предметами договорів, однією із сторін якого могли бути іноземні юридичні й фізичні особи.

У подальшому список заборонених до вивозу за кордон товарів постійно розширювався.

Порушувався ще один принцип зобов'язального права — непохитність укладених договорів і їх неухильне виконання відповідно до досягнутої сторонами домовленості. Це виявлялося в тому, що законодавство надавало міністрам право оголошувати про недійсність укладених договорів. Так, прийнятою у листопаді 1915 р. обов'язковою постановою Міністра торгівлі і промисловості, що стосувалася встановлення граничних цін на продаж шкіряних виробів, оголошувалися недійсними всі угоди з продажу цих товарів, «укладені за цінами, що були вищими від цін передбачених» вказаною обов'язковою постановою.

Як бачимо, у період першої світової війни уряд був змушений перейти до досить широкого втручання у сферу зобов'язального права, що неминуче призводило до порушення прав власників. Тому в процесі реалізації нового законодавства в галузі зобов'язального права уряд зіткнувся з численними труднощами, а саме: перехід підприємств під урядовий контроль вимагав докорінної реорганізації постачання сировини; надійного і кваліфікованого апарату управління, який мав би достатній досвід; надійного контролю; урахування такої обставини, як протилежність інтересів буржуазії і уряду. Тому попри всі заборони й обмеження ринку, чимало підприємств, як і раніше, будували свої господарські зв'язки на основі вільного укладення договорів.

Г. Фабрично-заводське законодавство. У період війни було зведено нанівець законодавче обмеження щодо тривалості робочого часу. Широко застосовувалися понадурочні роботи.

Війна вимагала постійної мобілізації робітничого населення чоловічої статі, що неминуче призвело до зростання частки жіночої і дитячої праці. Особливо важке становище склалося на підприємствах видобувної промисловості. Зменшення робочої сили тут було настільки значним, що багато рудників і шахт, зайнятих видобуванням вугілля та залізної

руди, опинилися перед загрозою закриття. Тому царський уряд, піклуючись про безперебійну робот у підприємств гірничозаводської промисловості, прийняв 9 березня 1915 р. закон «Про допущення осіб жіночої статі і малолітніх, які не досягли п'ятнадцятирічного віку, до нічних і підземних робіт на кам'яновугільних копальнях Європейської Росії». У законі, крім вказівки на тимчасовий (до закінчення війни) характер цього правового акту відзначалося зокрема, що робочий день малолітніх не може перевищувати вісім, а у нічний час шість годин на добу. Для допущення жінок і малолітніх до нічних і підземних робіт вимагався медичний огляд рудничними, а де таких не було — земськими і міськими лікарями.

19 жовтня 1915 р. імператор затвердив положення, яким надавалося право Міністру торгівлі і промисловості дозволяти нічну і передсвяткову роботу не тільки жінок і підлітків, а й малолітніх дітей на фабрично-заводських, гірничих і гірничозаводських підприємствах, що виготовляли предмети, необхідні для воєнних потреб.

Поширення дитячої і підліткової праці допускалося законодавством і в подальшому. Наприклад, 21 квітня 1916 р. своїм наказом Міністр шляхів сполучення в умовах воєнного часу і відчутного для судноплавства браку робочих рук визнав можливим надати судновласникам право допускати до виконання обов'язків кочегарів при судових котлах осіб, які досягли 15-річного і, як виняток, 14 річного віку.

Правове становище робітників погіршувалося й у зв'язку із закриттям низки профспілок, обмеженням урядом можливостей лікарняних кас. Усе це революціонізувало робітників, штовхаючи їх на страйки як економічного, так і політичного характеру.

Д. Кримінальне право. Розвиток кримінального законодавства характеризувався посиленням кримінальної репресії, що зумовлювалося специфікою воєнного часу. Так, уже 20 червня 1914 р. в день прийняття «височайшого» маніфесту «Про оголошення воєнних дій між Росією і Німеччиною» імператор Микола II затвердив «Положення про військовоавтомобільну повинність», яке завершувалося статтею, що передбачала кримінальну відповідальність за порушення припису, вказаного Положенням. Наприклад, за умисне пошкодження, знищення, приховування від посадових осіб, які завідували постачанням, «саморушних екіпажів» для збройних сил або їх запасних частин винні каралися ув'язненням у тюрмі від двох до восьми місяців.

Указ від 20 липня 1914 р. «Про затвердження тимчасового Положення про військову цензуру» доповнив Уложення про покарання кримінальні і виправні статтями, що передбачали кримінальну відповідальність осіб, які припустилися порушень цензурних правил, зокрема винних у публічному розголошенні відомостей, що стосувалися безпеки Росії та її збройних сил: Було затверджено перелік відомостей про зовнішню безпеку і воєнний потенціал країни, розголошення яких розглядалося як державна зрада у формі шпигунства. У подальшому тенденція до посилення кримінальної відповідальності за злочини, що підривали обороноздатність Російської імперії, виявлялася досить чітко.

Кримінальне законодавство використовувалося урядом для розв'язання завдань у різних сферах економічної діяльності. Заходи кримінально-правової репресії спрямовувалися проти власників підприємств, які допускали порушення під час виконання державних замовлень щодо забезпечення потреб армії і флоту. Так, 24 травня 1915 р. було прийнято Положення про встановлення кримінальної відповідальності у вигляді ув'язнення в тюрмі на строк від одного року і чотирьох місяців до двох років з позбавленням деяких прав і переваг завідувачів (власників і управляючих) підприємств, котрі виробляли предмети, необхідні для постачання армії і флоту, й ухилялися від прийняття і виконання замовлень воєнного і морського міністерств без поважних причин. А вже 26 липня 1915 р. правила про примусові замовлення і відповідальність поширювалися на завідувачів (власників і управляючих) промислових і торговельних закладаів, котрі виробляли і продавали предмети і матеріали, необхідні для санітарної та евакуаційної частини. У подальшому кримінальна відповідальність установлювалася не тільки для осіб, які ухилялися від прийняття і виконання воєнних замовлень, а й для тих, хто приховував сировину і деякі товари. Наприк-

лад, згідно із затвердженим 7 липня 1915 р. Положенням «Про деякі заходи щодо упорядкування постачання сировини бавовняним і суконним фабрикам» винні у приховуванні запасів бавовни або шерсті каралися ув’язненням у тюрмі на строк не вище одного року і чотирьох місяців.

Несли кримінальну відповідальність керівники підприємств, винні у невиконанні розпоряджень Особливої наради з оборони про надання їй відомостей щодо діяльності підприємства.

Посилилися кримінальні репресії і в армії. Так, «височайшим велінням» від 9 листопада 1914 р. Військово-кримінальний статут був доповнений статтею, згідно з якою винні в умисному заподіянні собі вогнепальних або інших поранень з метою ухилитися від служби або участі у воєнних діях підлягали суворому покаранню: а) в районі воєнних дій — позбавленню всіх прав стану і смертній карі або засланню на каторжні роботи строком від чотирьох до 20 років або без строку; б) «в виду неприятеля» — позбавленню всіх прав стану і смертній карі. Ці покарання застосовувалися і до тих, хто умисно, сприяючи дезертирам і самострілам, калічив їх.

25 грудня 1914 р. «височайшим велінням» були змінені статті Військового статуту про покарання, які у новій редакції посилювали кримінальну відповідальність військовослужбовців за самовільне залишення місця служби, а також за втечу під час війни з району воєнних дій. Законами уточнювалося поняття втечі й самовільного виходу.

У другій половині 1916 р. в армії різко зросли революційні настрої, почастішали випадки відмови брати участь у воєнних діях, дезертирство. Тому царський уряд установив суворі покарання за підбурювання до ухилення будь-яким способом від військової служби або від участі, хоча б тимчасово, у воєнних діях. Винні у цих діяннях каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на каторгу строком від 4 до 20 років або без строку, або позбавленням усіх прав стану і смертною карою. Це покарання застосовувалося до винних навіть у випадку, коли підбурюваний указаного діяння чи спроби до нього не вчинив.

Вища міра покарання застосовувалася до винних у підбурюванні словом, особистим прикладом або іншими діями до здачі ворогу або ухилення від бою в районні воєнних дій, хоча б ці діяння і не мали жодних наслідків.